— Олешку, олешку,— шелестить листям струнке деревце,— покуштуй червоної горобини.
Зупинився олень, покуштував.
— Гарна ти на вигляд, горобино, а гірка.
Так мовив і далі побіг олень.
Зажурилася горобина. А тут, бачить, на узлісся ведмідь вийшов.
— Мишко, Мишко,— листям шелестить струнке деревце,— моєї горобини червоної покуштуй.
Ведмідь теж покуштував.
— Ні,— каже,— хоч на вигляд ти гарна, а гірка. Не мед.
Знову зажурилася горобина. Журиться, аж ось чує, ще хтось йде. Не просто йде — снігом сипле.
— Чого це ти сумуєш? — питає в горобини Дід Мороз.— Чого зажурена?
— Як же мені не сумувати, Морозе? Олень узліссям біг, моїх плодів покуштував — гіркі, каже. Пригостила ведмедя — і він те саме: «Гірка ти, горобино». От я і журюся.
— Не сумуй,— втішив горобину Мороз.— Можна цій біді зарадити.— І дмухнув на червоні кетяги, приморозив.
Снігурі з гілки на гілку стрибають. Горобиною примороженою ласують. Смачна. Солодка. Є птахам пожива на зиму. А чому так сталося? Дід Мороз допоміг. Спасибі йому.
