– Неможливо, це зовсім не правильно! Чому, чому ці ґудзики постійно кудись зникають? І от знову. Мама тільки-но вчора пришила, а він ніби розчинився у просторі, зник або втік, або щез… Як? Як я піду додому? Матуся знуву буде засмучена?
Так міркував семирічний Єгорка, виказуючи обурення тихеньким бубонінням. Він не вважав себе якимось там дурником, або безвідповідальним хлопчиком, і тим більш не відривав спеціально ґудзиків. Але все частіше й частіше, ґудзики губилися. Єгорка вирішив забрати з лави свої іграшки та піти подумати, як раптово помітив, що черговий ґудзик, який підтримував шлею від штанцят, відірвався й упав.
– Це вже занадто. І я так це не залишу!
Ґудзик не припиняв котитися, і хлопчик побіг за ним. Він біг і не бачив куди тримає напрямок: кудись завертав, перестрибував, застрибував, залазив, злазив. А коли врешті-решт втомився, вирішив зупинитися. Роздивляючись навколо, Єгор був дуже здивований, у нього й гадки не було де він знаходиться. Крім того, це було щось небачене. Усюди росли яскраві і дивні квіти. Таких квітів хлопчик ніколи не бачив. Пелюстки й серцевинки були не що іншим, як ґудзики. Придивившись, хлопчик помітив, що доріжки і трава були ґудзиковими, чудернацькі дерева складені із круглих ґудзиків, а на гілках зеленіли лисття-ґудзики й красувалися плоди-ґудзики. І над цією незвичайною красою сяяв великий жовтий ґудзик-сонце.
– Нічого собі, – аж присів вражений Єгор. – Виявляється, існує ціла Країна з ґудзиків! Знизу, зверху, куди не глянь – скрізь ґудзики. Та такі різні! Нумо, зірву я для мами ґудзикову квіточку, щоб не засмучувалася через нові мої втрати. Принесу й скажу: «Вибач мене матусю, і прийми у подарунок цю казкову красу».
Єгорка нахилився щоб зірвати квітку, як раптово почув:
– Агов, хуліган! Ти чого природу псуєш?
Єгорка обернувся. Майже поряд стояв хлопчик, дуже кумедний, але котрий гармонійно вписувався в навколишнє ґудзикове середовище. Його обличчя, незвертаючи на обурення, було дружелюбним й усипаним рудим круглим ластовинням. Зачіска нагадувала величезну круглу кульбабу, що складалася з жовтих кучерів. На кожній із цих кучерів трималися ґудзики різних кольорів та розмірів – тому кудряві пасма смішно й хаотично стирчали в різні сторони. До того ж і одяг був оригінальним. Здається, замість тканини у його виготовленні використовували лише ґудзики.
Хлопець із жовтими кучериками підійшов впритул до Єгора. Він був високим і тому дивився, насупившись, зверху вниз.
– Негарно в чужій Країні так поводитися.
– А чому? А як? І де?… – розгубився Єгор.
– Хлопчик, ти взагалі розмовляти вмієш? Чи дійсно іноземець з іншою мовою?
– Ні, я зі своєю мовою. І у свій країні. Тільки трохи далі від майданчика відійшов, – несміливо відповів Єгор.
– А-а-а, – протягнув хлопець-жовті-кучері, – так ти не тільки хуліган, ти ще й брешко.
– Не правда.
– Як то не правда. Я всіх у Країні Ґудзи-Мудзи знаю, тим більш, що чужинця можна визначити за одежею.
– У якій Країні? – здивовано перепитав Єгор.
– Тільки тепер не придурюйся, що не знаєш.
Єгор заперечено й злякано замотав головою, до того ж знизив плечима.
– Як ти сюди потрапив?
– Я побіг за своїм ґудзиком.
– Навіщо?
– Хотів піймати.
– От, дивак! Невже тобі не відомо – ґудзики, що губляться, потрапляють у Країну Ґудзи-Мудзи і залишаються тут на завжди.
– Ні, – усе більш перелякано відповідав Єгорка.
– Бачу вираз твого обличчя дійсно стверджує, що для тебе це новина. Гаразд, тоді давай знайомитися, я Ґудзекудрик, – і хлопець простягнув для потиску руку.
– У тебе таке цікаве ім’я, а я просто, Єгор.
– Хі, теж цікаво. Єгор, Єгорка, Єгоре – в нього ґудзиків ціле море.
– На жаль, у мене нема ґудзикового моря, а навіть навпаки – якесь справжнісіньке ґудзикове горе. Я засмучую свою маму тим, що втрачаю ґудзики, – і Єгорка невесело згадав, як мама погрустнішає, довідавшись – щойно пришиті ґудзики, знову загублені.
– Щось не дуже мені довподоби твій пригнічений вигляд. Може зовсім не повертайся додому? Якщо твій настрій підніматиме незліченна кількість ґудзиків – залишайся жити у нас. У нас ґудзиків багато! На всіх вистачить. Ґудзики тут завжди є і нікуди не подінуться.
– Ти що! – захвилювався Єгорка. – Так не можна. Мама дуже, дуже засмутиться. Крім того, що ґудзики щезають, так ще й дитина зникне. Ні, так не можна. Я повинен знайти свої загублені ґудзики, хоча б один з них і повернутися додому.
– Тоді нам потрібно піти до нашої Королеви, до Королеви загублених ґудзиків Ґудзи-Мудзи.
– А вона сувора? – злякано запитав Єгор.
– Отакої! Ґудзи-Мудзи найпрекрасніша Королева серед усіх королівських королев у королівських королівствах. Вона найґудзикова Королева і якби не вона, невідомо куди б дівалися всі загублені ґудзики? Адже у світі стільки роззяв дівчисьок і хлопчисьок, ну на зразок тебе. Які тільки й роблять, що втрачають ґудзики.
-.Ну… я… не зовсім так… – розпереживався Єгорка. – Я зовсім не роззява. Ґудзики самі чомусь відриваються й тікають.
– Ну звичайно, звичайно! Нибито ми не знаємо, як вони сюди потрапляють. Вибач, звичайно, за недовіру, але тоді наша Країна називалася б Країною Ґудзиків Втікачів. А наша дивовижна Королева давала б притулок біженцям. Це неможливий факт. Тому тобі нічого не залишається, як усвідомити, що ти розгуба. Але це не важливо, пішли до Королевського палацу.
Вони йшли чудернацькими неосяжними ґудзиковими просторами. Єгорові подобалося розглядати цікаві за формою й кольором ґудзики. Йому здавалося, що він потрапив у мозаїку, де все переливалося різномаїттям відтінків та кольорів. Ґудзики були підібрані вміло й зі смаком. Кольори плинно й ніжно переливалися з одного в інший. Кожен пагорб різнився за колоритом й вилискуванням відтінків. А про вигадливі форми квітів, годі й говорити. Вони були різноманітні й цікаві. Ось ґудзики нанизуються один на одний, виростаючи у барвисту башту, а ось пишно розходяться в багатогранні суцвіття, деінде звиваються й групуються в яскраві букети. І все це розмаїття з гармонійно підібраних кольорів.
– Бачиш це дерево? – запитав Ґудзекудрик, вказуючи на звивисте дерево, зібране із хвилястих за формою ґудзиків, на гілках якого тріпотіли лисття-ґудзики чудернацької форми у вигляді зірочок. – Це дерево Ґудзикове Лови-Кидаймо.
– Треба, яка назва, – засміявся Єгорка.
– Дуже правильна назва. От дивися, що зараз буде.
Ґудзекудрик підійшов трохи ближче до дерева, прийняв стійку позицію, начебто зараз його будуть м’ячем розстрілювати, і ляснув у долоні. Миттєво зірочки, які тріпотіли на дереві, почали летіти по черзі прямісінько на Ґудзекудрика. А той, у свою чергу, ловив їх та кидав назад. Зірочки прилипали до дерева, якийсь час тріпотіли, а потім знову летіли на хлопця.
– Нумо, Єгорка, ставай поруч! Пограємо разом у Лови-Кидаймо! Це весело!
Єгорка зайняв стійку позицію й ляснув у долоні. І тріпочучі зірочки враз почали летіти на нього. Спіймавши першу, він відчув її легкість та прохолоду. Вона була така легка, що аж лоскотала долоньки – одразу ставало лоскотно й весело. Єгорка засміявся й кинув зірочку убік дерева. Та знову почала тріпотіти, а до нього у руки вже прилетіла інша. Єгорка освоївся й почав кидати їх усе швидше й швидше. В решті-решт вони разом з Ґудзекудриком почали мінятися місцями, перекидатися, падати від сміху, але все-таки намагалися зловити зірочки. А коли вони промахувалися, хитрі зірочки облітали їх і лоскотали. А це вже витримати, щоб не розсміятися, не можливо було.
Навеселившись удосталь, Ґудзекудрик й Єгорка ляснули в долоні й усі зірочки знову почепилися на дереві.
– От це так! – сміявся Єгорка. – Це справжні веселощі!
– Згоден? Я теж це люблю. Коли в мене поганий настрій, я обов’язково сюди приходжу. І від поганого настрою, навіть піщинки не лишається! Що ж, крокуємо далі.
Єгорка та Ґудзикудрик піднялися на пагорб і звідти їм відкрився захоплюючий краєвид ґудзикового королівського палацу. Башти, дах, шпилі, арки, віконця, стіни, ворота – геть усе було зроблено з ґудзиків.
– Нічого собі! – захоплювався Єгорка.
– Так, це наш Ґудзи-Величний-Палац! Тут і живе наша Королева Ґудзи-Мудзи.
Перед палацом Єгорка помітив, неприпиняючий рух кругленьких чоловічків. Вони всі кудись бігли й перекочували ґудзики.
– А хто це? – запитав Єгорка.
– Це Ґудзульки. Вони відповідальні за всі ґудзики у світі. У них кожен ґудзик на рахунку. Вони знають, які заводи скільки виготовили ґудзиків, а також у якого хлопчика й дівчинки скільки ґудзиків на сорочках і штанцятах.
– І про мене вони знають?
– Запитуєш! Звичайно!
– Цікаво.
Єгорка подивився на свого нового друга, посміхнувся й запитав:
– А скільки ґудзиків у тебе в кучериках вони теж знають?
– Безперечно. Ці ґудзики значаться як кучері-ґудзики у Ґудзекудрика.
– А ті, які в тебе на одязі?
– Одяго-Ґудзики в Ґудзекудрика.
Єгорка засміявся. І вони пішли до Ґудзи-Палацу.
Такої неймовірної ґудзикової краси Єгорка ніколи у своєму житті ще не бачив. Стіни палацу були викладені мозаїкою з різнобарвних ґудзиків, а в великих і просторих вікнах сяяли прозорі ґудзикові вітражі.
– Захоплююче!
– Згодний! – відповів Ґудзекудрик. – У нашій Країні є найвідоміший і йталановитіший ґудзимайстер таких справ Ґудзино Де Мазаїко.
– Оце так ім’я!
– При нагоді, познайомлю тебе з ним, досить цікавий тип. Трохи не в собі, але йому вибачається – аде він же митець.
– Згоден, – засміявся Єгор. – Я коли малюю, мені мама теж говорить, що я дивно виглядаю. Особливо коли мене мити від фарб доводиться.
– Зрозуміло, отже тебе скоро назвуть Єгоро Де Фарбо Забрудняско! От як!
– Ні, дякую, я краще буду звичайнісіньким Єгором.
– Так? Ну як бажаєш. До речі, ми прийшли.
Єгор побачив перед собою величезні двері з величезного круглого червоного ґудзика.
– Ви хто і до кого? – запитав тоненький писклявий голос. До них підійшов круглий ґудзик або кругле дівчисько. Точніше це був рудий ґудзик з дівчачою головою й шістьма рудими кісками.
– Що ти вп’явся на мене! Ти що? Дівчат ніколи не бачив?
– Б-бачив, – розгублено промимрив Єгор, – тільки… як ґудзик… ґудзик з обличчям… й без ко-ко-косичок.
– Сам ти обличчя без ко-ко! Грубіян! – насупивши брови, Дівчинка-Ґудзик повернулася від Єгора.
– Він не грубіян, – намагався залагодити ситуацію Ґудзекудрик, і додав майже пошепки. – Він просто побачив тебе й закохався! Хі-Хі!
– Хто? Я? – Єгор почервонів.
– Дурощі які, – незадоволено пирхнула Дівчинка-Ґудзик.
– Дурощі, дурощі, – засміявся Ґудзекудрик. – Я пожартував.
– Ви два дурноголових телепні. І взагалі, відповідайте, навіщо прийшли, бо охорону покличу.
– Взагалі-то ми прийшли до Ґудзи-Мудзи, – відповів Ґудзекудрик.
– З якого питання?
– Особистого.
– Королева зараз дуже заклопотана, у неї сміхогодина з ґудзивеселощами, – з залишком невдоволення відповідала Дівчинка-Ґудзик.
– Це як? – Єгорка скруглив від подиву очі.
– Хлопчик, ти зовсім дивний, – сказала Дівчинка-Ґудзик і стисла засуджено губки.
– Наша Королева, – пояснив Ґудзекудрик, – ґудзивесела, тобто найвеселіша Королева.
Раптом розкрилися великі круглі двері й на порозі з’явилася висока, червонощока Ґудзи-Мудзи.
– Ха-ха-ха! Ну й сміхота! Я зараз лусну, це ґудзинеперевершенно, це повний розліт на мініатюрні ґудзики! Уявіть собі, я вигадала новий сміховинний наказ. Я хочу, щоб у Ґудзикраїні було ще одне свято. І це свято називатиметься «Найкумедніше ґудзикривляння – свято Ґудзимармиз». Ми всі будемо кривити мармизи! Ха-ха-ха! Я вже собі уявила, як я буду ґудзисмішно виглядати. Ні, це ґудзинеперевершенно!
Раптово вона припинила сміятися, посерйознішала – вона помітила Єгора.
– І хто до мене прийшов? Бачу іноземний гість. Ти хто?
– Я…, – несміливо розпочав Єгор.
– Це просто Єгорка, – прийшов на допомогу Ґудзекудрик. – Він шукає ґудзик від шлейки штанцят. Він прагне знайти його і піти додому.
Королева зовсім посерйознішала, примружила очі і пильно, вдивляючись у хлопчика і розтягуючи слова, вимовила:
– Цікаво. А цьому Єгоркові відомо, що тут усі ґудзики мої?
І Королева, зігнувшись у два рази, нахилилася до Єгора. Тепер її обличчя було якраз напроти обличчя хлопчика. І він чітко міг розглянути великі виразні очі Королеви, у яких відзеркалювалося його перелякане обличчя.
– Хлопчик. Ґудзики тільки мої! Не будь я Королева загублених ґудзиків, сама моя величність і ґудзикованеперевершенність Ґудзи-Мудзи єдина.
Єгорка так був наляканий, що не міг нічого відповісти, він тільки-но як риба, хапав повітря, відкриваючи рота. Потім, не витримавши жорсткого королівського погляду, набрався хоробрості й промовив:
– Я прийшов не за чужими ґудзиками, а за своїм власним ґудзиком.
Ґудзи-Мудзи, клацнула пальцями. Кругле Дівчисько-Ґудзик щось їй принесла. Королева розтиснула свої довгі пальці перед хлопчиком. У на її вузькій долоні виблискував маленький ґудзичок від шлейки штанців.
– Він?
– Так! – сказав Єгор і потягнувся за ґудзиком. Але Королева миттю забрала руку.
– Був твій, став мій. Між іншим, про тебе давно ходять чутки, ти хлопчик ґудзиковий розгуба. Ти в день втрачаєш щонайменше два ґудзики.
– Я не… втрачаю… – Єгор опустив очі. – Вони самі до вас тікають.
Королева засміялася:
– Ха-Ха-Ха! От дурощі!
– Я ж казала, що він дурний, – пропищала Дівчинка-Ґудзик.
– Ну як ґудзики можуть тікати?! – продовжувала Ґудзи-Мудзи. – Тільки в одному випадку, якщо ти ґудзиковий розгуба!
Єгорка схилив голову й нічого не міг сказати. Йому стало прикро, що його так вичитують і при всіх називають образливим словом «розгуба».
Королева знову нахилилася до нього:
– На мою думку хтось вирішив розвести у моєму палаці вологість. А потім тут жабенята розведуться. Хлопчик, ти що, вирішив рюмсати?
Єгор щосили зупиняв сльози й заперечливо замотав головою.
– Дивно, а я думала, якщо хлопчики ґудзикові розгуби, це їм довподоби. Ну гаразд. Ти мій гість – тому запрошую тебе до чаю. Сьогодні у нас чай з ґудзиполуничним ароматом. Після чаювання вирішимо, як зробити правильно.
Єгорка повеселішав і зміг уважно розглянути Ґудзи-Мудзи. Королева була худенька й висока. Єгоркові спочатку здалося, що вона на ходулях, але коли придивився, побачив, що з дивного вбрання стирчать звичайні ноги. Верніше було б сказати весь час бігаючі ноги. Королева не могла навіть встояти на місці, вона рухалася, емоційно підстрибувала, коли сідала – мотиляла ногами. Але врешті-решт вона зупинилася, щоб подивитися у дзеркало, тоді Єгор роздивився її чобітки. То були дивні чобітки, що застібалися на величезну кількість ґудзиків, а позаду мали величезні каблуки, зроблені із ґудзиків. «Як спритно Королева на них маневрує» – подумав Єгор. Далі він зміг роздивитися відзеркалення Ґудзи-Мудзи. Побачивши обличчя чудернацької добрячки, Єгор навіть не зрозумів, як він міг так забоятися її. У відзеркаленні роздивлялися себе: великі добрі очі, тонкий і довгий ніс, безліч рудого та круглого ластовиння на щоках, та величезна щира посмішка. На голові височів великий ґудзик-капелюх із золотими візерунками, а з-під капелюшка вибивалися скуйовджені жовто-руді кіски, незлічимої кількості. На кожній з косичок виблискував ґудзик. Здавалося, що то дуже коштовні ґудзики, бо у них блиск – був занадто прозорий, сяючий і знаходився у гармонії з зачіскою та вбранням. Вбрання було дивним воно і ніби-то королевське, а ніби-то і дівчаче. Сукня складалася з безліч барвистих та кольорових спідниць, що були різної довжини. Короткі, довгі, прозорі та щільні, але геть усі були вигаптовані замислуватими візерунками з ґудзиків. Так, дивлячись на неї можна було чітко сказати – вона справжнісінька Королева загублених ґудзиків.
Єгорка, крутивши головою навколо себе, роздивлявся дивне меблювання зали. Величезний королівський трон, столи, стільці, прикраси, вази й квіти – усе це було зроблено з ґудзиків.
У залу увірвалося кругле Дівчисько-Ґудзик з величезною тацею на якій вміщалися чашки, чайник і ваза із чимось незрозумілим. Дівчинка не рухалася як зазвичай рухаються всі – вона перекочувалася. Перекочувалася, ніби-то ґудзик, що от-от відірвався і впав на підлогу. Її голова з кісками прокручувалася разом з тулубом за годинниковою стрілкою, але при цьому таця з посудом, на прочуд не переверталася і знаходилася у горизонтальному положенні. Єгор остовпіло дивився, роззявивши рота, й думав – як їй це вдається. Дівчина поставила посуд на стіл і покотилася повз Єгора у зворотньому напрямі.
– Хм, дурний хлопчисько. Чого вп’явся? – фиркнула вона.
Єгор зніяковів, але усе ще не міг зрозуміти – як їй це вдається.
– Нумо, всі пити чай! – радісно запросила Ґудзи-Мудзи, гостинно розставивши руки.
Ґудзекудрик та Єгорка сіли за величезний королівський стіл, на масивних та високих ніжках, що більше були схожі на колони із ґудзиків. Відповідно до масивності столу були підібрані стільчики. З великими спинками, зробленими з овальних ґудзиків та вкритими орнаментованим різбленням. Стільчики стояли на височенних витончених ніжках, що складалися з ґудзикових стовпчиків. Саме по них, по ніжках, як по сходах, Єгорка зміг забратися на високе сидіння. Чашки й чайник вони теж були ґудзиками зі спеціальними поглибленнями.
– Пригощайся нашими ґудзюшками, – гостинно запропонувала Королева, і сама взяла з вази щось незрозуміле. Відкусивши шматочок, Ґудзи-Мудзи від задоволення навіть закотила очі. – М-м-м! Смакота!
Єгорка наслідував приклад, та взяв у вазочці солодку ґудзюшку. За формою це нагадувало печиво, тільки у вигляді ґудзика. Швидше за все, це й було ґудзикове печиво. Єгорка з обережністю відкусив шматочок. Ґудзюшка виявилася неймовірно смачною. Її смак був схожий на суміш цукрового печива, зефіру, ірису й карамелі.
– Дуже смачно! – облизуючи губи, сказав Єгорка.
– Так, я пишаюся цим витвором ґудзикового мистецтва, – промовила хвалькувато Королева. – Адже рецепт придумала я. Раніше я сама могла їх пекти. Але зараз у мене неймовірно багато всіляких турбот, тому я не встигаю цим займатися. Отже ґудзюшки для всієї Країни пече наш пекар.
– Дозвольте я ще одну візьму? – запитав Єгорка.
– Звичайно! Їж скільки завгодно! – відповіла Королева.
Раптово с силою розчинилися двері-ґудзик й у залу увірвався переляканий Ґудзулька. Він, задихаючись від хвилювання, прокричав:
– У мене жахлива новина. На нашу Країну напав жахливий і величезний птах, напевно це Ґудзикоїд! Страшелезний і ненаситний!
– Як це? Як він на це наважився? – обурилася Ґудзи-Мудзи.
Ґудзулька продовжував:
– Він нещадно розтрощує і викраддає квіти, дерева, буділі, чим лякає мешканців нашої Країни.
– Який жах! І як його можна зупинити? Що з цього приводу думає найголовніший мій помічник Ґудзулька? – запитала Королева, звертаючись до носія неприємних звісток.
– Ніяк! Він просто всіх нас з’їсть.
– Як це з’їсть? От так просто з’їсть? – Ґудзи-Мудзи пильно подивилася на Ґудзульку. – Але мене не можливо з’їсти. Я навіть ані ґудзиковоїмиті не можу уявити, як це він мене з’їсть.
– А чому ви вирішили, що він з’їдає ґудзики? – запитав Ґудзекудрик.
– А що він ще може робити з такою кількістю ґудзиків? – здивувався Ґудзулька. – Тільки з’їсти.
Єгорка вирішив підтримати розмову й несміливо вимовив:
– Може йому для їжі запропонувати щось інше?
– Хто це сказав? – різко обернулася, Ґудзи-Мудзи.
– Він, – сказали всі хором і вказали на Єгора.
– Я, – тихо проговорив Єгор.
– А-а-а, та-а-ак, хлопчик, – протягнула Королева. Піднялася зі свого трону й повільно, хитро примруживши очі попрямувала до Єгора. – У нас є хоробрий хлопчик Єгорка, який не боїться проникати в чужі країни, полює за чужими ґудзиками й відповідно не боїться впоратися з жахливим Ґудзикоїдом! Ура! Все! Ми врятовані!
– Я… – намагався щось сказати переляканий Єгор.
– Так, ти.
– Дозвольте сказати.. я… я не хоробрий.
Ґудзи-Мудзи з докором подивилася на хлопчика:
– Хоробрий чи не хоробрий, не важливо. Важливо, що ти нас врятуєш. А я буду дивитися, як ти це будеш робити. Нумо, усі в дорогу! І негайно!
Єгорка переминався з ноги на ногу, він почервонів по самі вуха:
– А можна… мені вже не потрібен ґудзик… Я просто піду… додому.
Ґудзи-Мудзи нахилилася так, що її очі були прямісінько на проти переляканих очей Єгора. Її погляд тепер був рішучий і наполегливий, немов у вчительки математики:
– Е, ні! Тепер ти додому зможеш потрапити, тільки якщо врятуєш нашу Країну. Інакше ти не довідаєшся де вихід, будеш блукати нашими безкрайнімі ґудзипросторами, поки в решті-решт не будеш з’їдений страшним та ненаерливим Ґудзикоїдом! Ой, і смішно, напевно, на це було б подивитися.
І Ґудзи-Мудзи затрясла кісками й розсміялася. Її сміх був безтурботний і веселий, зовсім не образливий. Але Єгоркові однаково було якось не по собі.
– Хі-хі, – засміялася Дівчинка-Ґудзик.
– Ну досить, посміятися ми можемо й просто так, а от врятувати нас в край потрібно, – підбила підсумок розмови Ґудзи-Мудзи.
Аж раптом усі почули жахливий лемент, величезний птах бірюзового кольору, Ґудзикоїд, пролетів над палацом, покружляв над ним і схопив величезним дзьобом цілу вежу. Схопив і полетів.
– Це жахливо! – кричала Королева. – Швидше, Єгор, ти повинен з нею розправитися! Де мій Ґудзиліт? Ах, от він, швидше всі сюди!
Королева підбігла до великого фіолетового ґудзика.
– Хлопчик, ставай на ґудзик, – наказала Королева. – І ти Ґудзекудрик полетиш з нами.
– А я… Навіщо? – позадкував Ґудзекудрик. – Я, між іншим, не люблю птахів, які щось забирають дзьобом, та ще таких величезних.
– Ти хочеш бути вигнаний з Країни? Я Королева Ґудзи-Мудзи наказую тобі летіти з нами!
Ґудзекудрик неохоче став на ґудзик поруч із Єгором. Королева хутко заплигнула на Ґудзиліт. Правою ногою трохи закрутила ґудзик, від чого той розкрутився й відірвався від землі.
– Тримайтеся за шлейф моєї сукні, щоб не загубитися по дорозі.
Єгорка перелякано вчіпився у тканинний шлейф. Ґудзекудрик навіть заплющив очі. Ґудзиліт піднявся ще вище, і вони вилетіли з палацу у відкрите вікно. У Єгорки перехопило подих, і не дивно, адже швидкість була неймовірною, більша за ту, коли катався на скейті. Вітер тріпав волосся. Це було відчуття катання чи то на сноуборді, чи то на дошці для серфінгу, але знизу не було ані води, ані снігу, було тільки повітря, тому це відчуття було ні на що не схоже.
– Круто! – сказав у захваті Єгорка. Йому це сподобалося, і потихеньку страх змінився на задоволення.
Ґудзекудрик розплющив одне око:
– Круто? Та це супер-р-рово! Ех!
– Ви чого репетуєте? – зробила зауваження Королева. – Краще дивіться куди полетів той літаючий монстр.
Єгорка почав розглядатися по сторонах і вниз. І отут він аж зойкнув. Унизу була краса. Яскраві ґудзикові квіткові поля, різнобарвні дерева вигадливих форм. Такого він взагалі ніколи не бачив.
І раптом ґудзикові поля помінялися на різнобарвні ниткові змійки, клубочки, зав’язочки, вузлики. Гарні переплетіння ниток.
– Вибачте, але мені здається, ваша Країна закінчилася й почалася якась інша, – зауважив Єгор.
– Чому ж це? Тут живе мешканець нашої Країни, його кличуть Шитко-Нитко. До речі, от і він.
Ґудзи-Мудзи зробила декілька махів ногою й Ґудзиліт почав знижуватися.
Шитко-Нитко високий і худенький з тонкими пальцями на руках. Одразу стало зрозумілим, що він нитковий король. Увесь одяг його зроблений з вигадливих сплетінь ниток. Вигадливі, змійчасті візерунки прикрашали накидку.
Шитко-Нитко гойдався на котушці й змотував у клубок нитки, які витягав з шерсті різнобарвного баранчика. При цьому баранчик їв кольорові в’язані квіточки, певно тому вовна його була барвистою.
Шитко-Нитко відклав клубок:
– Яка радість! Ура! До мене прилетіли гості! Будемо грати!
– Ні, грати ми не будемо, ми летимо рятувати нашу Країну, – діловито сказала Ґудзи-Мудзи. – Точніше рятувати буде цей хлопчик, Єгорка. А ми його просто летимо, точніше веземо, тобто супроводжуємо.
– Рятувати? А навіщо? – здивувався Шитко-Нитко.
– Ти що, не чув, ґудзимоторошну новину? На окраїні нашої Країни з’явився страшний Ґудзикоїд, він їсть усі ґудзики. От тільки-но, саме нещодавно, тобто попередньої ґудзиковоїмиті, він осмілився забрати цілу вежу з мого палацу й кудись, невідомо куди полетів з нею.
– Так? Цікаво. Хотів би й я подивитися на нього.
– Повір могу ґудзикоролевському слову, жахливе видовище, не для тендітних ґудзиконервів. Краще не дивитися. – Королева рукою узялася за голову. -А через вежу у мене взагалі серце розривається. Такий витвір мистецтва і так нахабно знищенно.
– Так, я бачу, ти ледь тримаєшся, – поспівчував Шитко-Нитко. – Пропоную вам усім трохи перепочити, і я до вас приєднаюся.
– Виключено, – одрізав Ґудзекудрик. – Ти не помістишся на Ґудзиліт.
– А навіщо мені ваш ґудзик-летючка, я поїду на своєму Катушкомобілі, – і Шитко-Нитко вказав на дивовижну конструкцію. Вона була складена з декількох котушок. Нижня була перевернена так, щоб могла котитися, а на неї зверху була поставлена інша котушка, на якій міг сидіти Шитко-Нитко.
– А й справді, у тебе є свій транспортий засіб! – погодилася Королева. – Що ж, якщо в тебе є жилейні ниточки й запечені булочки-мотузочки, то ми з радістю перекусимо.
– Звичайно є. Вузелкуня! – крикнув Шитко-Нитко. – Донечка! Радість моя вузелкова! Принеси нам усім щось по-поїсти перекусити!
Через хвилинку, прибігла дівчинка.
– Йо! Оце зачіска! – не стримався, щоб не сказати вголос Єгорка.
Так, у дівчинки дійсно була дуже дивна зачіска. Усі її густі пасма волосся були зав’язані у величезні й хаотичні вузлики. Крім того, ще й абсолютно різних кольорів. І здавалося, що в неї не волосся, а зовсім різних розмірів і кольорів мотузки, канатики, нитки. На кирпатомуобличчі миготіли густими віями виразні великі блакитні очі. Сукня дівчинки була виготовлена з ниток, що спліталися в найкрасивіші зображення квітів.
Вузелкуня скосила погляд на Єгора:
– Тато, а що це за нечема до нас прибув? Він теж розраховує, що ми його гостинно почастуємо ароматними булочками-мотузочками?
– Вибачте, якщо я щось не те сказав, – зніяковів Єгор.
Ґудзекудрик пирскнув:
– Одразу відчувається що ти голодний. Заради булочок готовий просити вибачення.
– Н-н-ні. Я можу не їсти, але прийміть, будь ласка, мої вибачення.
– А він, я так розумію, усіх дівчат кривдить, – втрутилася Королева. – У мене в замку Дівчинку-Ґудзик, він теж образив.
– Я не ображав, – виправдовувався Єгор. – Насправді я не винен, що у вашій Країні всі дівчатка надто дивакуваті.
– Дивакуваті, мається на увазі дурні? – уїдливо поцікавилася Вузелкуня. – Що ви, хлопчаки, розумієте в красі?
Єгорка розчервонівся:
– Я не сказав, що ви… що ти… не гарна.
– Але ти здивувався моїй зачісці, – не заспокоювалася Вузелкуня.
– Звичайно здивований, таких зачісок я ні в кого не бачив.
– А дівчат ти взагалі хоч бачив? – засміявся Ґудзекудрик.
– Звичайно, бачив, – нахнюпився Єгорка. Його ці бесіди потроху почали кривдити.
– Багато? Скільки? – допитувався Ґудзекудрик.
– Ну може сто.
– Ого, – зауважила Вузелкуня. – І що в жодної не було такої зачіски? – Вузелкуня трохи причепурила свої вузлики.
– Ні, навіть нічого схожого, – відповідав несміливо Єгор. – Тому ви… ти… унікальна.
– Може, вистачить говорити компліменти, – не витримав Ґудзекудрик, – не знаю як і хто але я дуже голодний. А вашими реверансами ситий не будеш.
Тоді Вузелкуня роздала всім, включаючи і Єгора, ароматні булочки-мотузочки й жилейні ниточки, після чого розлила в чашечки чай. Чашечки були дуже цікавими, їх форма – закручені у вузол нитки. І в них виявився дуже ароматний і смачний чай.
– Ми не можемо рушити в пошуки до тих пір, поки не пограємо в веселі перекидалки та в нитко-гойдалки, – сказав Шитко-Нитко закінчивши чаювання.
– Згодна, я давно не стрибала в нитко-заростях, – радісна Ґудзи-Мудзи заплескала в долоні.
– А як це, нитко– гойдалки? – запитав Єгорка.
– А це так, – скрикнула Вузелкуня, побігла до дерева, з якого звисала величезна кількість ниток, зачепилася за одну з них руками й підлетіла на верх. – У-ух-ух! Весело! Єгорка давай, розганяйся і чіпляйся!
– А можна, спочатку Ґудзекудрик …
– Із задоволенням! – і вже через секунду Ґудзекудрик звивався навколо дерева. Без краплі сумніву, до них приєдналися Ґудзи-Мудзи й Шитко-Нитко.
Єгорка лишився один і ніяково переминався з ноги на ногу. Відверто каучи, він трохи побоювався. А з ниткового дерева доносилися сміх та веселощі.
– Ти що, боягузка-гуска? – закричав Ґудзекудрик.
– Ні, – хоробрився Єгорка, – я просто не можу зважитися за яку мотузку зачепитися.
– Так за будь-яку! – прокричали всі, хто був на дереві, хором.
Єгорка вдихнув, набрався хоробрості й… побіг. Він схопився за нитку, і його підкинуло нагору.
– Ух-ти! От це так! – Єгорка був у захваті.
Потім нитка спустила його вниз і знову підкинула нагору. Єгорка засміявся і йому, як і всім, стало весело. Од страху й слід зник.
– Ну, і як тобі наші нитко-гойдалки? – запитала Вузелкуня, пролітаючи повз.
– Здорово! – і його підкинуло нагору так, що він аж зробив сальто. Єгорка засміявся, – мені ще ніколи не було так весело!
Раптово повз Єгора пролетів Ґудзекудрик й зачепив його своїми кучериками, і вони вдвох шкереберть заплуталися в заростях, з яких було дуже смішно виплутуватися. В решті-решт, коли у всіх од сміху боліли животи, катання на нитко-гойдалці було закінчено.
– Ух, авжеж я навеселилася! – проговорила Королева.
– Оце справжня гра! – підтримав Шитко-Нитко.
Не встигнули вони перевести подих, як почули різкий лемент над головою. Піднявши голови нагору, вони побачили страшного Птаха. Птах кружляв над ними, кричав й розмахував крилами бірюзового кольору. Вмить він прицілився й швидким, сильним рухом вирвав все ниткове дерево, після чого зник разом з ним.
– Стій! Це моє улюблене ниткове дерево, – прокричав Шитко-Нитко, – зупиніть його! Моє дерево!
– Ну от і тобі цей птах нашкодив, – сумно сказала Ґудзи-Мудзи.
– Так, швидко всі в дорогу. Вузелкуня, донечко моя, ти залишайся дома, слідкуй за порядком, годуй барашка. А я все-таки поїду з усіма й подивлюся, як цей хлопчик розправитися з лиходієм.
Єгору від цих слів знову стало не по собі. Усі від нього чекають, що він врятує Країну від сильного й великого Птаха. Але як? Як він, простий хлопчик, який прийшов всього-навсього знайти свій маленький ґудзик, як він упорається з ним?
– Єгор! – витягла його з роздумів Ґудзи-Мудзи. – Давай, ставай на Ґудзиліт. Ми всі на тебе чекаємо.
Нічого не залишалося робити, Єгорка став на фіолетовий ґудзик і вони знову полетіли. Але Єгорці дуже подобалося літати. Так подобалося, що він одразу забув про сум. Під час польоту весь смуток нібито видувало потоком повітря.
Так, летіти було весело. Ґудзи-Мудзи уважно роздивлялася по сторонах раз у раз, прикладаючи руку до чола немов козирок.
– Ой, йой! – раптом почулися знизу крики Шитко-Нитко.
Ґудзи-Мудзи, Ґудзекудрик й Єгорка подивилися вниз. Там Шитко-Нитко зупинився на своєму Катушкомобілі біля величезної купи різнобарвних ниток. Друзі спустилися до нього.
Шитко-Нитко піднімав нитки й голосив:
– Ні, неймовірно! Я в це не можу повірити, це було унікальне В’язане-Дерево, воно по-варварськи знищено. Як же тепер мій сад без цього дерева?
Обернувшись по сторонах, Єгорка роздивився що вони знаходяться у гарному саду, де були дерева із клубків, дерева з в’язаних візерунків, дерева, де просто звисали нитки. І раптово, удалині, у гущавині дерев, він помітив якесь ворушіння бірюзового кольору. Цей колір йому нагадував лише одного, Птаха, який лякає всю Країну, та з яким він мусить розібратися.
Єгорка тихенько відійшов від усіх і пішов у бік незрозумілих ворушінь. Він наближався все ближче й ближче. Проходячи повз дерево, з рясною нитковою кроною, хлопчик зняв кілька довгеньких канатиків. З них хутко зробив ласо. Підійшовши ще ближче, Єгор переконався, що це дійсно той самий Птах.
А Птах тим часом нічого не помічав. Наспівуючи якусь пісеньку, він щось сплітав з нитко-гілок дерева. І тільки-но Єгор підійшов так близько, що зміг би надягти ласо на дзьоб, як несподівано навіть для самого хлопчика, пролунав лемент Шитко-Нитко:
– Моє унікальне дерево Клубкові-Різнобарвики!
Птах підняв голову. Його похмурі очі були якраз напроти очей Єгора. Хлопчик розгубився. Тоді очі ще більш суворо і питально подивилися на нього. А потім Птах закричав. Єгор швидко накинув ласо йому на дзьоб і затяг. Тоді Птах щосили хитнув головою й відкинув Єгора далеко, так що той знехотя упустив мотузку. Птах звільнив дзьоб і швидко злетів.
Всі підбігли до місця, де відбулася невелика битва.
– Я не зрозуміла. Ти що його упустив? – запитала Ґудзи-Мудзи.
– Так він спромігся вирватися. Але ви його налякали, – виправдовувався Єгор, який, незважаючи на свій страх, все-таки наважився виявити рішучість.
– Моє дерево! – репетував Шитко-Нитко.
– Припини зчиняти галас, – гримнула Ґудзи-Мудзи, – ти дійсно налякав того бридкого Птаха. І взагалі, що він тут робив?
Розглянувши місце, де був Птах, усі побачили гарні плетива з ниток і канатиків.
– Це твоя дочка плела? – запитала Королева в Шитко-Нитко.
– Наврядчи, – задумливо перебирав сплетіння Шитко-Нитко. – Я знаю стиль своєї Вузелкуні. Я гадаю це не її плетиво. Але, повинен підмітити – воно дуже гарне. Ну не міг же цей страшний Птах так плести?
– Звичайно ні, – сказала Королева, – таке мерзенне створіння не здатне робити красу. Він, напевно, просто знищував нову творчість твоєї дочки.
– Яке ниткове неподобство! – докірливо прокричав Шитко-Нитко. – Ні, нам потрібно його зупинити, він так усе знищить.
І знову всі вирушили в дорогу.
Пролетівши якийсь час, усі помітили Птаха, який ховався за густими ґудзиковими кущами. Тепер всім було відомо, що потрібно бути дуже тихими й уважними, аби не сполохати. Ґудзиліт тихенько знизився, Шитко-Нитко також тихенько підїхав на Катушкомобілі.
А коли всі визирнули через кущі, побачили, як бірюзовий Птах зовсім не їв ґудзики. Він спочатку підбирав ґудзики по кольору й формі. Потім нанизував їх собі на дзьоба, а після чого спритно просмикував через ґудзички нитку. У підсумку вийшло дуже оригінальне й гарне намисто. І при цьому Птах наспівував досить веселу мелодію. Оглянувши все навкруги, Єгорка побачив, що таких прикрас у Птаха вже було дуже багато.
– Йой, яке гарне намисто! – зойкнула від замилування Ґудзи-Мудзи. Як не дивно, але вона не змогла стримати свої емоції.
Бірюзовий Птах замовк, злякано стрепенувся, розчепірив крила й почав нападати на своїх недругів. Він прийнявся голосно галайкати. Друзі тільки й встигали ухилятися від гострого й сильного дзьоба, яким розмахував Птах. Одночасно великими пазуристими лапами він загрібав ґудзики й розкидав їх у різні сторони. Було страшно й незрозуміло.
– Зачекай, давай поговоримо! – голосно пропонував Єгор.
Але Птах так верещав, що нічого не було чути. І раптом величезним дзьобом схопив за сукню Ґудзи-Мудзи й розгнівано підняв її нагору.
– Ні, ні, я боюся висоти. Я взагалі боюся! Будь ласка! – лементувала Королева.
Тоді Єгор швидко підійшов до котушок Шитко-Нитко й почав розкручувати нитки. Потім, недовго думаючи, став на Ґудзиліт і рішуче розкрутив його. Ґудзиліт піднявся нагору. Єгор, утримаючи рівновагу, немов на дошці для серфінгу, не боячись, полетів до Птаха. Він кілька разів облетів навколо його крил і, кинувши один кінець нитки друзям, закричав:
– Давайте всі разом! Тягнемо!
Ґудзекудрик й Шитко-Нитко послухалися й, у такий спосіб вони стягли крила. Здивований Птах відчув, що не може злетіти. І тоді щосили, але, не випускаючи із дзьоба Ґудзи-Мудзи, він побіг. Друзі як тримали кінець мотузки, так і залишилися його міцно тримати.
– Тримаємо міцніше, не відпускаємо! – наказував Єгор.
– Ой, Єгорка. Шановний Друже, я лечу! – кричав на все горло Ґудзекудрик, який дійсно летів, не встигаючи навіть торкнутися ногами землі.
А Шитко-Нитко їхав на своєму некерованому Катушкомобілі, адже швидкість йому зараз створював Птах.
– Котушки ще ніколи так не оберталися! – репетував Шитко-Нитко дивлячись спочатку на котушки, потім на нитку в руці, а після на збожеволівшого Птаха.
– Головне не злетіти з котушок, шановний Шитко-Нитко! – волав не своїм голосом Ґудзекудрик. – Я б на твоєму місці ще тримався за нитку, яку Єгорка витягнув із твоєї котушки.
Шитко-Нитко послухався Ґудзекудрика й ухопився ще й за інший кінець нитки.
Сам Єгорка летів на фіолетовому Ґудзильоті й теж тримав міцно мотузку. Він намагався вигадати, що можна зробити у даному випадку. А раптом цей сильний Птах бігатиме так не один день? І що тоді? Бідолашна Ґудзи-Мудзи вже навіть перестала кричати. Що з нею буде? А що відбудеться з усією Країною без неї?
Часу на роздуми особливо не було й Єгорка якнайшвидше пророблював можливі дії. І був один вихід, ризикнути й пролетіти під величезними лапами Птаха й заплутати їх.
– Шитко-Нитко! Кинь мені ще один кінець мотузки зі своєї другої котушки!
Шитко-Нитко, тримаючись однієї рукою за одну мотузку, зачепив кінець іншої й спробував кинути. Але нитка, просто впала.
– Прив’яжи що-небудь, тоді нитка стане важче! – рекомендував Єгор.
– А що я можу прив’язати? – розгубився Шитко-Нитко.
– Та прив’яжи хоч свій Катушкомобіль! – у розпачі горлав Ґудзекудрик. – Аби тільки це припинилося й швидше. У мене вже практично всі ґудзики з кучерів позлітали! І взагалі, нам скоро всім кінець настане.
– Ми що, наближаємося до краю? – уточнив Шитко-Нитко.
– До якого краю? – насторожився Єгорка.
– А тобі хіба не сказали, що якщо наблизиться до краю Країни Загублених Ґудзиків, то ми зникнемо? – поцікавився Ґудзекудрик.
– Як це? – все більше лякався Єгор.
– А от так. Нема Країни й немає всієї цієї історії. Так що поквапся. Бачиш, там блакитне небо закінчується й наступає сірість. От там і буде наш кінець.
Єгорка дійсно побачив, що спереду блакитне небо різко обривається, а після нього – сіра порожнеча.
– Єгорка, скоріше придумай що-небудь, голова твоя розгуба, – репетував Ґудзекудрик, – поки цей ненормальний Птах не знищив усіх нас.
Тоді Єгорка вирішив сам полетіти за ниткою.
– Ґудзекудрик, тримайся міцніше! – Єгорка утримуючи одну нитку, полетів на Ґудзильоті за іншою. Швидко вихопив і прокричав:
– А тепер усім обережно!
Він знав що це великий ризик пролітати під ногами Птаха. Велетенські пазуристі лапи несамовито вивертали під собою всі ґудзики. Але він повинен був це зробити. Єгорка міцно стис нитки й… полетів. Він швидко обмотав лапи Птаха й з усіх сил прийнявся затягувати, направляючи Ґудзиліт у протилежну сторону. Птах сіпнувся, заплутався й почав падати.
– А! Йой! Йой-йой! – йокав Ґудзекудрик.
Шитко-Нитко щосили намагався гальмувати Катушкомобіль. А Птах тим часом від падіння й шоку відкрив дзьоб. Ґудзи-Мудзи по інерції підлетіла нагору й потім почала падати вниз.
– Ой! – перелякано зойкнув Шитко-Нитко. – Вона зараз упаде!
Єгорка швидко, не роздумуючи, натягнув мотузку під падаючою Королевою. І та м’яко сіла, немов на мотузкову гойдалку. Від цього м’якого падіння вона опам’яталася:
– Треба таке, яка дивовижна гойдалка! – і почала розхитуватися.
Отут Птах зрозумів, що він впав і зв’язаний. Від безвихідності жалісно але голосно пропищав.
І Ґудзи-Мудзи злякалася:
– Ой! Це він! Жах! Я не хочу більше на ньому гойдатися! Зніміть мене!
Єгорка послабив нитку, і в такий спосіб Королева стала на землю.
Тепер страшний Птах, Ґудзикоїд був упійманий. Це розуміли всі, і навіть сам Птах.
– Дивіться, він плаче! – здивувалася Королева.
– Чому ти плачеш? – поцікавився Єгорка.
– Як же мені не плакати, якщо ви мене кривдите, – тихим голосом сказав Птах.
Ґудзи-Мудзи стисла губки, поставила руки в боки й проговорила:
– Тільки-но погляньте на нього, яке ґудзикове нахабство, він ледве не скалічив мене, а також крав мої ґудзики, і нитки в Шитко-Нитко. І отут ми його кривдимо. Яка все-таки ґудзикова безпардонність.
– Я не крав, я робив намиста. Більш за все у світі я люблю щось створювати.
Тоді всі пригадали, як весь час натрапляли на дивні прикраси, і не знали хто їх автор.
– То все те робив ти? Треба ж! Ґудзинеперевершенно! – в захопленні прокричала Королева.
– А ми думали, що ти їси ґудзики й нитки, – проговорив Ґудзекудрик.
– Так, а ти виявляється от як… – підтримав Шитко-Нитко.
Птах тільки плакав у відповідь.
– Навіщо ж красти й щось руйнувати для того, щоб таке робити? – зауважила Ґудзи-Мудзи. – Адже ми можемо самі віддавати тобі ґудзики й нитки в будь-яких кількостях. А твоїми виробами прикрашати нашу Країну. Наприклад, ти можеш сплести гарні крамнички або альтанки, а ще прикраси для дерев.
– Звичайно, я б з радістю це робив, – схлипував бірюзовий Птах.
– Та й взагалі, ми тебе прозвали Ґудзикоїд, це жахливо, – розхвилювалася Ґудзи-Мудзи. – Зовсім не правильне ім’я. Давай ми тебе назвемо по-іншому.
– Але як? – з сумом підняв очі Птах.
– А давайте ім’я вигадає гість нашої Країни, Єгорка, завдяки якому ми змогли розібратися у всій ситуації, – запропонував Ґудзекудрик.
– Правильно, Єгорка, придумай ім’я, – погодилася Королева.
Єгорка засоромився:
– Я?.. але чому?…
– Ти, ти. Тому що ти хоробрий, – відповіла Ґудзи-Мудзи.
– Я?
– Звичайно! – Всі погодились.
Трохи помисливши, Єгорка проговорив:
– Напевно, якщо Птах робить прикраси, тоді йому, підійде ім’я Ґудзинітто Де Ювеліро. Може так?
– Ой, а мені подобається, – сказав Птах, – Ґудзинітто! Треба ж.
Після цього, усі разом розв’язали Ґудзинітто. Ще раз попросили один в одного вибачення за незручності.
– Значить так, – рішуче розпочала Ґудзи-Мудзи. – Я пропоную Ґудзиніттові оселитися поруч із палацом і займатися там улюбленим плетивом. Я накажу Ґудзулькам побудувати найкрасивіший і просторовий будинок.
– Ні, ні, ні, – заперечив Ґудзинітто. – Я сам собі зроблю будинок, якщо ви всі незаперечуватиме. Мені тільки потрібні ґудзики й нитки.
– Звичайно! – погодився Шитко-Нитко.
– Жодних ґудзипитань! – підтвердила Ґудзи-Мудзи. – Ми надамо тобі всі матеріали для роботи.
– Чудово! – зрадів Ґудзинітто.
– А тепер я всіх запрошую в Ґудзи-Палац на святкування дружби! – прокричала Ґудзи-Мудзи.
Усі погодилися.
Святкування було веселим. Воно проходило на величезних ґудзикових ланах, які розкинулися перед палацом Ґудзи-Мудзи. Там було багато солодощів і солодкої води, оркестр ґудзикових музикантів виконував веселі пісні. Ґудзинітто наспівував веселу мелодію, Ґудзи-Мудзи завзято витанцьовувала. Потім усі пішли грати з деревом Лови-Кидаймо. Єгорка полюбив цю гру, тому весело перекидався й сміявся з Ґудзи-Мудзи, Шитко-Нитко, Ґудзекудриком і Вузелкунею. Потім до них приєднався Ґудзинітто. Тоді сміху було ще більше, тому що трохи незграбний Ґудзинітто раз у раз когось збивав з ніг.
Навеселившись, Єгорка сказав:
– Я вже так сильно загулявся, мені давно час додому.
– У-у-у… – засмучено протягнули усі. – Як це. Який жаль.
– На мене чекає дома мама. Я вже відчуваю, вона дуже хвилюється, де я. Якщо це моливо, хочу попросити мій хоча б один загублений ґудзик. І вкажіть мені дорогу додому.
Ґудзи-Мудзи звернулася до Дівчинки-Ґудзик:
– Люба, а де той чарівний букет, який вийшов з усіх загублених Єгоркою ґудзиків?
– От він, – і Дівчинка-Ґудзик показала усім чималенький букетик.
– І особисто від мене я додам для твоєї мами ще дещо, – сказала Ґудзи-Мудзи й додала до букета ще кілька більших і яскравих суцвіть.
– Ой, як красиво, – захоплено вимовив Єгорка. – Впевнений, моїй мамі сподобається. Вдячний вам усім.
– Нам було дуже приємно з тобою познайомитися, – сказала Вузелкуня.
– Загуби ще, будь ласка, декілька ґудзиків і приходь до нас за ними, – з сумом додав Ґудзекудрик.
– Я з великим задоволенням ще коли-небудь прийшов би до вас.
– Ой, – прокричала Королева, – часу обмаль, вже сутініє. Єгорка, некваплячись, біжи по цій доріжці. Біжи швидко й не озирайся. Біжи й перестрибуй усі ямки й ґудзикові річки й у такий спосіб опинешся у себе у дворі. Але тільки не озирайся. Все, біжи.
Єгорка взяв букет і побіг. Він біг так швидко, як тільки міг. Повз нього миготіли квіти, дерева, вузенькі ґудзикові річки, які він хутко перестрибував. А потім, коли утомився й зупинився, побачив що стоїть посередині свого двору.
– Єгорка! – кликала мама. – Єгорка! Де ж ти був? Час додому, їсти. Ай-я-яй, знову ґудзика втратив…
– Ні, матусю, я їх знайшов. Це тобі, – і Єгорка простягнув ґудзикові квіти.
– Яка краса!
– Це тобі Королева Ґудзи-Мудзи передала. Я тобі зараз усе розповім.
І цілий вечір Єгорка розповідав мамі як він потрапив у Країну Загублених Ґудзиків і які пригоди з ним відбулися. А коли зібрався йти спати, побачив на підвіконні шарфика, на якому лежала записка:
«Єгорка, цей шарфик я сплела спеціально для тебе, щоб узимку тобі було тепло». І підпис: «Вузелкуня».
Єгорка посміхнувся, згадав смішних та веселих мешканців Країни Загублених Ґудзиків та ліг спати.
