Була у старої вовчиці хатка в лісі. В дуплі сторічного дуба вона влаштувала кімнатку, встелила її мохом. На моху ніжилися троє вовченяток. Вони боролися, кусалися і час від часу поглядали в віконечко чи не йде їхня мама. З ранку до вечора стара вовчиця нишпорила лісом або сторожувала біля кошари, в надії чимось поживитися, а вовченят залишала самих – самісіньких. Одного разу повз вовчу хатинку пробігав заєць, якого звали Лісовий Янко. Це був заєць, як всі інші зайці, але дуже вже він пишався своїми довгими вухами. Заглянувши в віконечко дупла, Янко крикнув:
– Гей, вовченята! Ваша мати тут?
– Немає її! – хором відповіли вовченята. – Вона на полюванні!
– Дуже шкода, що я її не застав. Я вирішив її так відлупцювати, що вона запам’ятала мене на все життя! Похитав Янко довгими вухами і побіг далі. Ввечері вовченята розповіли про це своїй мамі: так і так. Вовчиця їм наказала:
– Якщо заєць з’явиться знову, ви йому скажіть: будь хоробрим, але не лізь на рожен. Дивись не попади в мамині лапи! На наступний день, тільки вовчиця вирушила до кошари, Янко тут як тут.
– Гей, звірята, тут ваша мама? – постукав він у віконечко.
– Немає її! – відповіли вовченята. – Навіщо вона тобі? – Чухаються у мене лапи. Я хочу так відлупцювати її, що вона запам’ятала мене на все життя!
І Янко так страшно замахав вухами, що вовченята затремтіли від страху і зіщулилися на дні дупла. Ввечері вони знову розповіли все своєї мамі. Вовчиця дуже розлютилася і вирішила на наступний день не ходити за здобиччю, а сховатися в дуплі і дочекатися Янко довговухого.
Як тільки розвиднілося і ліс прокинувся, наш Янко – скоки-підскоки! – тут як тут. Заглянув в віконечко і крикнув:
– Вовченята-звірята, чи вдома ваша мама?
– Дома! Дома! – закричали вовченята. – Зараз розірве тебе на шматки. Не встиг Янко сказати: «Тікайте, ноги, бігом!” – вовчиця вискочила з дупла і кинулася за ним слідом. Де сховатися бідному зайчикові? Вовчиця ось-ось його зловить. Раптом дорогу йому перегородили два дерева, які зрослися так, що між ними залишилося дуже мало вільного місця. Янко піднатужився і з тяжкою бідою проліз між деревами. Вовчиця полізла за ним, та й застрягла. Тоді ЛісовийЯ нко схопив гіляку і ну бити вовчицю по спині. Раз, раз! – лупив він її поки не втомилися заячі лапи. Вовчиця зібрала всі свої сили, звільнилася і знову погналася за зайцем. Янко кинувся навтьоки. Він перестрибував через дерева, кущі, купи хмизу але вовчиця переслідувала його по п’ятах. Але ось перед Янко розкинулося велике брудне болото.- І так і сяк вовчиця розірве мене на шматки і з’їсть, то нехай вона їсть мене брудного – подумав він і бух в болото. Ледве встиг вибратися заєць на другий берег, прибігла захекана вовчиця. Вона подивилася на брудного Янко, але не впізнала його, тому що вуха зайця звисали від налипшого на них болота.
– Хто ти, брудна тварино, жаба чи водяний щур? – запитала вона.
– Щур! – відповів Янко.- Коли так, то скажи мені, чи не пробігав тут заєць з довгими вухами?
– Який? Чи не Лісовий Янко? – запитав замурзаний в болоті заєць. – Той, що відлупцював тебе по спині, коли ти застрягла між двома деревами? Не він?
– Ти звідки знаєш? – Здивувалася вовчиця.
– Весь ліс знає! – відповів Янко і затрясся від сміху. Вовчиця готова була від сорому крізь землю провалитися. Повернула вона назад і – прямо в своє дупло, заховалася з вовченятами і більше не сміла вдень показуватися в лісі. Пробігаючи іноді повз дупло, Лісовий Янко кричав здалеку:
– Вовченята, чи вдома ваша мама?
Сама вовчиця відповідала йому змінивши свій голос:
– Нема її!
А Лісовий Янко погрожував кулаком перед віконечком і біг далі.
Це що по вашому нормальна казка для дітей? Які асоціації мають бути у дитини після прочитаного? Поміркуйте своїми мізками!