Давним-давно жили чоловік і дружина, які мали сина на ім’я Хуан. Батько помер, коли Хуану не було і п’яти років, і матері довелося заробляти на себе і сина. Хлопчик ріс сміливим і кмітливим. Коли йому виповнилося п’ятнадцять років, він сказав матері:
– Тут нам жити важко, підемо в інші краї – може там знайдемо щастя.
Матері не хотілося залишати рідні місця, але Хуан все умовляв її і нарешті вона погодилася. Добра в них було мало, все помістилося в двох кошиках – з ними вони й вирушили в дорогу.
Надвечір другого дня мати з сином побачили: на дорозі лежить сокира. Хуан підібрав її. Вони пішли далі і побачили на дорозі довгу мотузку. Хуан підібрав і мотузку.
Незабаром вони прийшли до річки. На березі лежав великий барабан, а господаря ніде не було видно.
– Мабуть, цей барабан, господареві не потрібен, – сказав Хуан матері, – візьму я з собою і його.
Він підняв барабан на плече, і вони пішли далі. За кілька днів Хуан з матір’ю побачили попереду велику хату. Хуан сказав:
– Давай зайдемо і подивимося, що то за будинок і хто в ньому живе.
– Не можна заходити до будинку, куди тебе не кликали, – заперечила мати. – Хто знає, кого ми там зустрінемо?
– Не підеш зі мною – я піду сам, – і Хуан попрямував до дверей будинку.
Матері не хотілося пускати одного сина, і вона пішла за ним слідом. Вони ввійшли до будинку, оглянули кілька кімнат і опинились у їдальні. Там Хуан та його мати побачили в стелі дірку.
– Поки ми не знаємо, хто господар цього будинку, краще нам сховатися на горищі, – сказав Хуан.
Мати погодилася, і вони, прихопивши з собою знайдені по дорозі сокиру, мотузку та барабан, піднялися на горище.
Тільки вони встигли піднятися туди і сісти біля дірки, як унизу почулися тупіт і голоси. Це повернувся додому разом зі своїми друзями та слугами бурінкантада – велетень з одним оком у лобі та двома довгими іклами.
Незабаром було подано обід, і слуга покликав господаря з гостями до їдальні. Бурінкантада та його гості сіли за стіл і почали їсти. Ніздрі голодного Хуана лоскотав запах смачної їжі, і Хуан, не втримавшись, сказав голосно:
– На горище через дірку дайте й нам смачні харчі!
Бурінкантада дуже розгнівався, коли почув людський голос, і заревів:
– Якщо ти такий же великий, як я, покажи мені своє волосся!
Хуан спустив через дірку в стелі мотузку. Товщина та довжина волосся здивували дурного бурінкантаду та його гостей. Бурінкантада прогарчав:
– Покажи мені свій зуб!
Хуан просунув у дірку сокиру.
Мати Хуана в цей час сиділа ні жива, ні мертва і шепотіла синові:
– Що ти робиш? Ти нас занапастиш!
Бурінкантада проревів:
– Поплескай себе по животу – так, щоб я чув!
Хуан почав бити в барабан, і тоді бурінкантада і всі його гості та слуги з жахом схопилися зі своїх місць і кинулися стрімголов.
Бачачи, що всі вони втекли, Хуан з матір’ю спустилися з горища, сіли за стіл, на якому було багато смачної їжі, і наїлися досхочу. Після цього вони знову пішли оглядати будинок і в одній із кімнат побачили багато грошей. Тепер Хуану та його матері було на що жити, і вони мали свій великий будинок. А колишній господар, бурінкантада, так злякався, що втік до інших далеких країв.