Сонце повільно хилилося на захід. Тіні дерев ставали довшими. Спека спадала. Подув прохолодний вітерець. Зашепотіли липи. Заворушилися і зацвірінькали горобці. Жовті квіти подорожника затріпотіли і витягли свої тонкі шиї, немов хотіли вловити слова пісні, що лунала з далекої ниви.
На дорозі, яка вела з базару в село, з’явився дід Матвій і його ослик. В одній руці дід Матвій тримав кошлату овечу шапку, а другою тягнув за повід осла . Ослик ліниво тягнувся за ним. Вуха у нього звисали, копита глибоко грузли в піску. На спині погойдувалися два мішки з сіллю. Ну, йдемо, йдемо! – – підбадьорював ослика дід Матвій .– Та не йди назад, як рак, а вперед, кажу! Зараз буде ріка. По мосту пройдемо, а там два кроки до села. Знаю, тобі важко, але ти молодий осел. Кров у тебе кипить. Я в твої роки міг цілі гори на спині тягати, а ти зморився від двох мішків солі. Срамота для такого осла, як ти. Ой, як пити хочеться! Проклята дорога. Ні краплі води ніде. І ріка пересохла, один пісок та болото. Ну, йдемо, йдемо, та не пручайся ж ти назад!
Коли вони прийшли на берег, дід Матвій кинув повід і сказав:
Ти трошки постій тут, а я сходжу на баштан до кума Марину. Попрошу, щоб пригостив мене динею. Сил немає, спрага замучила.
Дід Матвій пішов на баштан, а осел втупився на річку і довго думав, спуститися вниз і попити води чи краще не спускатися. Раптом він помітив на другому березі великий зрілий чортополох – свою улюблену страву. Ослик обережно зійшов з крутого берега і став шукати брід. Він дістався вже до середини річки, коли ненароком наступив на слизький камінь, послизнувся і впав.
У воді було прохолодно і приємно. Ослик подумав: «Якщо я вилізу і з’їм чортополох, мені знову стане жарко. А якщо я буду лежати у воді, мені буде прохолодно ». І залишився лежати. Довго чи коротко, але дід Матвій повернувся з баштану дивиться – нема осла. Нарешті побачив – розлігся його осел в річці, як буйвол, і не ворушиться. Старий ойкнув. Навіть мурашки по спині побігли: а сіль! Він швидко спустився, витягнув свого нечемного друга на берег і помацав мішки. Вони були порожні: вся сіль розчинилася! Залишок дороги ослик крокував бадьоро і думав: «Якби на землі через кожні двадцять кроків текла ріка, життя було б прекрасне, як в казці».
А що сталося потім, про це навіть незручно розповідати.
Наступної суботи, в ту же пору дня і по тій самій дорозі йшли з базару дід Матвій і його довговухий товариш. Дід Матвій задихався від спеки, а осел не хотів і кроку ступити від ліні, хоча цього разу на його спині височіли не два важких мішки з сіллю, а два легкі тюки вовни. Коли підійшли до ріки, дід Матвій знову пішов на баштан до кума, а ослик спустився до води і навмисне ліг в найглибше місце.
Незабаром дід повернувся і, побачивши хитрого ослика в воді, пирснув зі сміху.
– От тобі й на! Ну давай вилазь.
Старий схопив його за повід і потягнув. Ослик спробував встати, але це було не легко! Шерсть ввібрала в себе воду і стала важкою, як залізо.
Насилу витягнув бідний ослик свій вантаж на берег і, згинаючись від ваги мокрої вовни, рушив до села. Попереду йшов дід Матвій і посміювався. За ним плентався ослик і думав: «Не можу зрозуміти, навіщо існують на світі ріки. Якби всі вони до єдиної пересохли, життя було б прекрасне, як в казці ».
