Олежко на морі вперше. Воно таке велике, що другого берега не видно, хоч скільки б не вдивлявся в далечінь.
Море ніколи не втомлюється. Шумить і вдень, і вночі. Хлюпає на берег білою хвилею. Вона охоче бавиться з Олежком. Ш-шу-у, ш-шу-у… Манить до себе, а тоді як хлюпне на ноги: шу-уг! Олежкові лоскітно, і він радісно сміється.
А одного разу був шторм. Хвилі заввишки як трамвай накочувалися на берег одна за одною. Били по причалу, і дрібні бризки маленькими світлячками розліталися в усі боки. Шурхотіли й перекочувалися то на берег, то в море камінчики.
Коли хвилі вгамувалися, Олежко з мамою й татом вийшли на берег. Море було тихе, немов втомилося.
Вмиті хвилями, на березі блищали різнокольорові камінчики.
— Погляньте! — захоплено вигукнув Олежко.— Вони світяться, немов живі.
Олежко підняв один камічник. Він мінливо поблискував вологими боками і здавався живим.
— А он ще й ще!
Камінчиків було багато, і такі вони блискучі та гарні, що Олежкові хотілося всі забрати з собою.
— Отой камічник схожий на чобіток! — вигукував він.— Справді, ніби чобіток з барвистими халявками.
А он той поцяткований, немов перепеляче яєчко. Оцей — з білим пояском посередині. Той — з рожевим вершечком.
Були тут і смугастики, схожі на зебру, і горбаті, як верблюдики.
— А он той горить!
Олежко підняв його. Він був білий-білий, аж ніби світився всередині.
Незабаром Олежко назбирав повні кишені живих камінчиків. Ще й татові в жменю поклав. Він повезе їх додому, далеко від моря. Восени і взимку вони йому нагадуватимуть про літо й море.
— Нехай камінці живуть у нас? — спитав Олежко.
— Гаразд,— згодилися тато й мама. Відпустка минула, минуло й літо.
А там і зима настала.
Камінчики лежали на столику поряд з іграшками, але вони чомусь уже не нагадували Олежкові море. Не нагадували ні пустотливої хвильки, ні сердитих штормових хвиль. Потьмяніли, стали сірі й шорсткі, немов постаріли. Навіть отой білий-білий, що світився всередині, згас.
Що з ними сталося, Олежко не знав.
— Море — їхній дім,— пояснив татко. — Не можуть вони без нього.
Олежко засмутився. Йому було шкода камінчиків. Але ще більше було шкода, що вони згасли.
— Відвеземо їх до моря,— нарешті сказав Олежко.— Може, знову засвітяться.
Влітку Олежко з татом та мамою знову були на морі. Погідного дня, коли море хлюпало пустотливими хвильками, всі разом винесли камінчики на берег. Хвиля лизнула їх, ніби пробувала на смак або впізнавала, чи не чужі вони.
І камінчики радісно заблищали. А отой білий-бі-лий аж засвітився всередині, ніби там хтось увімкнув потайний ліхтарик.
— Вони знову ожили! — заплескав у долоні Олежко.
