Маленьке дике Каченя не хотіло жити в гурті, де ряску і все інше треба було ділити порівну. Одного разу, коли всі його братики й сестрички пливли з мамою, шукаючи їжу, Каченя сховалося в очереті.
Почекало, доки стемніє, і обережно вибралося на плесо. «Тепер не буду ні з ким ділитися,— раділо воно.— Тепер уся ряска буде тільки моя».
Навколо було темно. Погрозливо кумкали жаби. У траві деренчав цвіркун.
Каченяті стало страшно, але воно намагалося перебороти страх. «Коли ти таке боязливе,— сказало собі Каченя, — то повертайся до гурту, де все треба ділити порівну».
Раптом Каченя відчуло, як легкою хвилькою сколихнулась вода. А згодом воно побачило, що попід очеретом пливе Стара Качка з виводком малят, які шнурочком тягнуться за нею.
Раз за разом Качка пірнала головою у воду, видобувала звідти щось смачненьке і по черзі частувала своїх діток.
«Ото життя! — зраділо Каченя.— І їжу самому не треба визбирувати в очереті».
Живий шнурочок проплив мимо. Каченя швиденько вибралося зі свого схову і прилаштувалося в кінці. Крайнє каченя озирнулося і спитало:
— Це ти?
— Я,— зраділо Каченя, що його впізнали. Адже воно було набагато старше за цих малят.
Вони плавали довго. Качка визбирувала в темряві їжу, вчила своїх діток шукати ряску. Каченя ждало, коли Качка дасть йому попоїсти. Коли наїлось, то навіть подякувати забуло.
Перед сном Стара Качка полічила своє сімейство. Так вона робила завжди, коли поверталася на острів, зарослий кущами пахучого, як мед, верболозу. Там був їхній качиний дім.
Чи не загубився хто? Не втонув? Чи не вхопив когось шуліка?
Цього разу голосів відгукнулося більше, ніж завжди.
Стара Качка тихо крякнула. «Як же це я не помітила? — подумала вона.— Коли дітей так багато, обов’язково щось наплутаєш…»
Звідтоді й росло Каченя серед нових маленьких братиків та сестричок. Першим вихоплювало з материного дзьоба ряску або жучка, першим пірнало під тепле крило, коли лаштувалися спати.
Стара Качка давно зрозуміла, що нічого вона не наплутала. Просто до їхньої сімейки приблукало чуже каченя. Може, сирітка. А у великій сім’ї завжди знайдеться місце. Нехай живе собі. Найласіший шматочок, найпоживнішу ряску Качка-мама залишала для приблуди. Щоб відчував себе, як у рідній сім’ї. Або ще краще.
Стара Качка з дедалі більшою тривогою приглядалася до приблуди. Колір пір’я у нього чомусь змінювався швидше, ніж у її малят.
«Чому б це? — непокоїлась Стара Качка.— Може, братики й сестрички його потай кривдять?»
Качка-мама почала приглядатися ще пильніше. Чи не дзьобають його малі? Чи не проганяють від ряски?.. Ні, все посімейство було до Каченяти таке ж уважне, як і одне до одного, навіть ще уважніше.
Наближалася осінь, час було вчитися літати.
— Не хочу літати! — раптом запротестувало Каченя.— В небі ряски немає.
— Але ж нам треба летіти далеко-далеко, аж до самої Африки,— намагалася переконати його Стара Качка.
— Не хочу в Африку,— не поступалося Каченя.— Мені ряски й тут удосталь. А коли ви полетите, все мені залишиться.
Стара Качка розгубилася.
— В Африці ростуть банани та ананаси,— зманювала вона Каченя.— Вони смачніші, ніж ряска.
— Ну, коли так…— одразу згодилося Каченя. Аж тут раптом з’ясувалося: Каченя так розповніло, що крила не хотіли тримати його в повітрі.
— Я теж хочу в Африку! — пхикало воно. Уже й відлітати час, а Каченя лише навчилося з
місця на місце перестрибувати.
— Це ти все винувата! — сварило воно Стару Качку.— Обгодувала мене так, що злетіти не можу. Ти, ти, ти в усьому винна!
Такої несправедливості Стара Качка не чекала. «Що з ним сталося?» — бідкалася вона.
Їй так було шкода приблуди — серце розривалося.
— Летіть он з тією зграєю прямо й прямо, та дивіться не відставайте,— навчала вона своїх каченят.— А біля моря я вас дожену. Ось тільки навчу літати Каченя.
Сади спорожніли. А потім озеро почала сковувати крига. Ось уже біля острова залишилася тільки маленька ополонка, в якій бовталося розповніле незграбне Каченя. Стара Качка ходила біля ополонки, відлякуючи здичавілих котів.
Ось уже й ополонка починає замерзати…
«Що то буде з Каченям? Що буде?» — бідкалася Стара Качка.
— Я хочу літати…— схлипувало Каченя, тремтячи від холоду.— Я хочу в небо, хоч там і немає ряски…
Проте пізно, ніяка сила вже не могла його підняти.
Одного дня, коли озеро замерзло, бабуся приїхала на дачу з Олежком, щоб навчити його кататися на ковзанах по першій рівній кризі.
І тут вони побачили ополонку, в якій ледь ворушилося тлусте Каченя. А біля ополонки плигала стривожена Стара Качка.
— Воно може замерзнути,— показав Олежко на ополонку.
Бабуся витягла з води ледь живе Каченя, сховала за пазуху.
А Стара Качка спурхнула в небо, покружляла та й полетіла доганяти зграю. Вона думала про те, що легко обрости жиром, але важко навчитися літати.
