За селом, де біла стежка вела до зеленого лугу, росла стара калина. Навесні вона цвіла білими китицями, влітку ховала в тіні пташині гнізда, а восени світилася червоними ягодами, наче маленькими ліхтариками.
У тому селі жив хлопчик Остап. Був він жвавий, веселий, до роботи не лінивий, але мав одну ваду: дуже любив хвалитися. Що б не зробив — одразу всім розповість, та ще й так, ніби кращого за нього в цілому світі немає.
Якось сидів Остап біля криниці й вирізав із калинової гілочки сопілку. Поруч стояла його молодша сестричка Марічка й уважно дивилася.
— Дай і мені спробувати, — попросила вона.
— Ти ще мала, — відповів Остап. — Зламаєш або загубиш. От коли навчишся так майстерно різати, як я, тоді й матимеш свою.
Марічка образилася, але промовчала.
Незабаром сопілка була готова. Остап приклав її до вуст, подув — і полилася така гарна мелодія, що навіть горобці на тину принишкли.
— Ого! — вигукнув хлопчик. — Та я, мабуть, найкращий сопілкар у селі!
Почув це старенький дід Панас, що саме ніс від млина мішечок борошна.
— Гарно граєш, Остапе, — сказав він. — Але пам’ятай: пісня любить не гордість, а добре серце.
— Та що там серце! — засміявся Остап. — Головне — вміти грати.
Дід Панас лише похитав головою й пішов далі.
Наступного дня у селі мав бути ярмарок. Остап вирішив піти туди з новою сопілкою.
— Я заграю так, що всі люди мене слухатимуть, — сказав він матері.
— Іди, сину, — відповіла мати. — Тільки не забувай: талант дається не для пихи, а для радості людям.
Та Остап уже не дуже слухав. Він поклав сопілку за пояс і побіг стежкою до ярмарку.
На ярмарку було весело: хтось продавав глечики, хтось яблука, хтось вишиті рушники. Діти крутилися біля пряників, жінки вибирали стрічки, а старі чоловіки розмовляли біля возів.
Остап став посеред майдану й заграв. Спершу мелодія була чиста й дзвінка. Люди зупинилися, усміхнулися, діти підбігли ближче.
— Гарно грає хлопець! — сказала одна жінка.
Остап почув це й ще вище підняв голову. Він заграв голосніше, потім швидше, потім почав вигадувати такі складні переливи, що сам ледве встигав дмухати.
І раптом сопілка писнула, захрипіла — та й замовкла.
Остап почервонів.
— Це не я винен! — вигукнув він. — Сопілка погана!
Він сердито стукнув нею об долоню. Аж тут із натовпу вийшла маленька дівчинка в синій хустинці. Вона тримала за руку свого братика.
— Не ламай її, — тихо сказала дівчинка. — Вона ж гарно співала.
— Що ти знаєш? — буркнув Остап. — Я краще розуміюся на сопілках.
Дівчинка опустила очі й відійшла.
Остапові стало ніяково, але він не хотів цього показувати. Заховав сопілку за пояс і пішов геть із ярмарку.
Дорогою він звернув до лугу. Сів під тією самою калиною, з якої взяв гілочку, і почав розглядати сопілку. На ній була маленька тріщинка.
— От халепа, — прошепотів він. — Мабуть, я справді занадто сильно дмухав.
Тут у гіллі зашелестів вітер, і Остапові здалося, ніби калина заговорила:
— Не кожна пісня любить силу. Деяка пісня любить лагідність.
Остап здивовано озирнувся.
— Хто це сказав?
З куща вилетіла синичка й сіла на гілку.
— Це калина тобі підказує, — цвірінькнула вона. — Ти взяв її гілочку, а подякувати забув.
Остап знітився.
— А як же подякувати дереву?
— Просто, — відповіла синичка. — Не гордуй, не ображай інших і навчися ділитися тим, що маєш.
Хлопчик довго сидів мовчки. Згадав Марічку, якій не дав спробувати сопілку. Згадав дівчинку на ярмарку, якій відповів грубо. Згадав слова діда Панаса й матері.
Коли сонце почало хилитися до лісу, Остап повернувся додому. Марічка сиділа на призьбі й плела віночок із ромашок.
— Марічко, — тихо сказав Остап, — хочеш, я покажу тобі, як робити сопілку?
Дівчинка здивовано підняла очі.
— Справді покажеш?
— Справді. Тільки ця тріснула. Але ми зробимо нову. Разом.
Наступного ранку Остап не ламав гілок даремно. Він вибрав суху рівненьку гілочку, що сама впала після вітру. Сів із Марічкою біля хати й терпляче показував, як чистити кору, як робити отвори, як прикладати сопілку до губ.
Марічка спершу тільки пищала, а потім у неї вийшов коротенький, але чистий звук.
— Чуєш? — зраділа вона. — Вона співає!
— Чую, — усміхнувся Остап. — І гарно співає.
По обіді вони пішли до діда Панаса й заграли йому просту мелодію. Не швидку, не голосну, зате щиру й лагідну.
Дід Панас слухав, слухав, а потім сказав:
— Оце вже справжня пісня. Бо в ній не тільки подих, а й душа є.
На наступному ярмарку Остап уже не ставав посеред майдану, щоб усі дивилися тільки на нього. Він сів під липою разом із Марічкою та іншими дітьми. Кожному давав спробувати сопілку, кожному підказував, як тримати пальці.
А коли до нього підійшла та сама дівчинка в синій хустинці, Остап сам простягнув їй сопілку.
— Спробуй. Вона добре грає, коли до неї лагідно.
Дівчинка подула — і сопілка тихо заспівала.
Люди усміхалися, діти сміялися, а над селом пливла проста весела мелодія. І відтоді Остап уже не казав, що він найкращий сопілкар. Він казав інакше:
— Пісня тоді найкраща, коли її вистачає на всіх.
