Проживали у місті коти.
Все було в них: пухнасті хвости,
срібні вуса, чутливі вуха.
Не було в них лише капелюхів!
А про них мріяв кожен кіт,
щоб казати:— Привіт! Привіт! —
ще й при цьому, немов за звичкою,
капелюх піднімати ввічливо.
А інакше котам хвостатим
не хотілося зовсім вітатись,
і ходили коти, нявчали —
один одного не помічали…
2
Але якось рішили коти:
Капелюшника треба знайти!
Хай пошиє нам капелюхи
з дірочками для кожного вуха,
щоб нарешті котові кіт
зміг сказати:— Привіт! Привіт! —
Ще й при цьому в лапі кошлатій
капелюха свого підняти!
3
І задерли коти хвости —
і помчали містом коти!
Цілу ніч, розбишаки, гасали —
капелюшника скрізь шукали.
Аж нарешті у передмісті
набрели на будиночок чистий,
де сіяла вервечка літер:
капелюшник —найкращий в світі!
4
І зраділи коти страшенно!
Задзвонили, немов навіжені,
ще й у двері загрюкали лапами,
волохатими та кошлатими.
А коли занявчали щосили —
капелюшника враз розбудили!
Капелюшник розплющив очі,
переляканий, з ліжка скочив
і, схопивши свою одежу,
заволав скільки сил:— По-же-е-жа!!!
Але тільки-но вибіг з хати,
як побачив котів хвостатих.
А! Це ви, розбишаки вусаті,
не даєте мені поспати?!
Ще ж зірки не погасли в небі!..
Ну, кажіть-но, чого вам треба?
5
І сказали йому коти:
Капелюшник найкращий —ти!
Тож поший нам усім капелюхи
з дірочками для кожного вуха,
щоб нарешті і ми, вусаті,
один з одним змогли вітатись!
— Ні! Такому не буть ніколи! —
заволав капелюшник голий.—
Тато шив, і дідусь мій шив
для людей, а не для котів!
Тож ідіть собі геть, вусаті,—
дайте далі мені поспати…
6
І пішли по домівках коти —
срібні вуса, пухнасті хвости,
Бо зосталися без капелюхів
з дірочками для кожного вуха…
Ось тому-то коти вусаті
ще й донині не люблять вітатись…