Жив в давні часи молодий лицар. Він був гарний, високий і стрункий. То був хоробрий і добрий лицар. На своєму златогривому коні дні і ночі скакав він стежками й великими дорогами: допомагав усім нужденним і знедоленим і ні на кого не таїв злості.
Таке добре серце було в нього, таке добре, що під копитами його коня не могла замутитись прозора вода джерел, а ніжні квіти не в’янули на узбіччях доріг.
Якось мчав він гірськими стежками і побачив вдалині блискуче озеро. Під’їхав він до озера і в дзеркальній воді побачив обличчя чарівної дівчини.
Вона сиділа на мармуровому балконі і вишивала.
Погляд у неї був ніжний, як місячне світло, а волосся — вогняне.
“Хто ця дівчина? Може, одна з тих русалок, що живуть на дні озера в кришталевих палацах? – подумав юнак.
Бажання побачити дівчину охопило його з такою нездоланною силою, що він пришвидшив коня і поринув на дно озера. За мить виринув назад, — не знайшов хлопець на дні озера ні палацу, ні дівчини.
Охоплений смутком, стояв молодий лицар на березі і чекав, щоб уляглися хвилі на озері і вода стала знову дзеркально і прозорою, але цього разу він побачив лише відображення далеких гір з їхніми білими вершинами та блакитне небо.
Не дивився вже хлопець на озеро, він закарбував у своєму серці образ дівчини.
Ні вдень, ні вночі не знав спокою охоплений коханням лицар. У пошуках красуні об’їздив він доли і гори, невтомно шукав її, але даремно.
Якось, вибившись з сили, він зупинив коня біля річки, сів на березі і, охопивши голову руками, заплакав у розпачі.
— Чому ти плачеш, хлопче? — спитали хвилі. — Батька втратив чи матір?
— Не питайте мене, діамантові хвилі, я бачив дівчину, подібну до вас. Шукаю її та не можу знайти.
— Шкода нам тебе, юначе, але ми не можемо допомогти, спитай у квітів, що ростуть на березі, — продзюркотіли хвилі.
— Милі квіти, мене сп’янив чарівний аромат такої ж, як ви, квітки, чи не бачили її?
— Жаль нам тебе, юначе, але ми не бачили твоєї квітки, спитай у жайворонка, він високо літає, прошелестіли квіти.
— Золотокрилий жайворонку, чи не бачив ти дівчини-чарівниці?
— Я літаю високо в небі і бачу тільки сонце, спитай вітра, він летить здалеку.
— Вітер, ти всесвітній мандрівник, — благав юнак, — може, ти бачив ту, за якою я сумую?
— Так, я бачив її в далекій країні, за горами, за морями, сидить вона на мармуровому балконі і вишиває. Я підслухав її зітхання. Тужить вона за незнайомим лицарем і чекає на нього. Поспішай до неї…
Хлопець скочив на коня і помчав, згоряючи від нетерпіння. Сім днів скакав він, минув сім морів і одного разу, коли зоря пофарбувала золотом хмари на небі та хребти гір, він побачив блискучий мармуровий палац із балконом, оточений високими залізними стінами.
Юнак об’їхав палац, побачив двері, але вони були зачинені. Пришпорив він у гніві коня, кінь злетів і перескочив через залізний мур.
Біля входу до палацу були прикуті на ланцюг лютий тигр і величезний бик, що вартували вхід. Перед биком лежав шматок м’яса, а перед тигром — оберемок сіна. Вони гарчали від голоду, але не могли дотягтися до їжі і роздерли б кожного, хто насмілився переступити поріг.
Лицар кінчиком списа підсунув тигру шматок м’яса, а бику кинув оберемок сіна. Тварини з подякою глянули на нього та пропустили. Юнак побіг до палацу.
Він довго блукав розкішними порожніми залами і, нарешті, побачив двері зі слонової кістки.
Він штовхнув двері, вони відчинилися, і він побачив дівчину-мрію. Вона сиділа на стільці, обсипаному перлами, і плакала. Її вогняне волосся було розпущене і спадало їй на обличчя. Лицар зняв шолом, поклав свій меч до її ніг і покірно схилився перед нею.
– О, диво, – вигукнула вона, – невже ти лицар, якого я бачила уві сні? Так це ти. Але як же ти потрапив сюди? Ні вітер, ні птах ніколи сюди не залітали.
— Любов до тебе окрилила мене, а туга за тобою привела сюди. Наказуй, я твій…
— Де ти побачив мене і за що так полюбив?
— Блукаючи по землі, я одного разу побачив тебе і покохав.
— Я давно чекаю на тебе, — сказала дівчина. — Якщо любиш, виведи мене звідси.
— Але що ти робиш сама у палаці і чому так гірко плачеш?
— Мій батько — володар цієї країни. Він обіцяв віддати мене за дружину злому цареві, якому підвладний, і в покарання за те, що я не послухалася, запроторив мене до палацу, приставив стражами бика і тигра і дав мені в прислугу німих служниць. Сьогодні мій батько та злий цар прийдуть за мною. Якщо ти мене покинеш, я помру.
Юнак взяв дівчину за руку, і вони вийшли із зали. Бик і тигр мовчки пропустили їх, служниці здивовано дивилися їм услід, юнак скочив на коня, притиснув до себе дівчину і помчав. Вони перелетіли вершини гір, моря, річки та ущелини.
* * *
Тим часом батько дівчини та грізний цар прибули з військом до палацу. Побачили, що немає дівчини, нічого не змогли дізнатися від німих служниць і в гніві кинулися шукати її по горах та долах. Запитували всіх зустрічних, але ніхто не бачив дівчини і не чув про неї.
— Гей, річко, гей, хвилі, — питає батько дівчини, — чи не проходила тут моя дочка? Якщо скажете, перекину через вас золоте склепіння.
Юнак і дівчина переправлялись через цю річку, але хвилі не захотіли сказати правди.
— Ми нічого не знаємо, ми тільки пробігаємо повз. Запитай у квітів, що ростуть на березі, — продзюркотіли хвилі.
— Гей, квіти, чи не бачили мою дочку? Якщо скажете, я прикрашу вас перлинними сережками замість роси.
Але квіти не захотіли видати йому дівчину.
— Ми бачили тільки жайворонка, що пролітав над нами.
– Гей, жайворонку, – сказав батько, – чи не бачив ти мою дочку? Скажи мені, і я велю звити тобі шовкове гніздечко.
Жайворонок бачив, але не відповів, він здійнявся ще вище і зник у променях сонця.
Юнак і дівчина зникли безслідно.
