Був собі козак на ім’я Яків. Звичайний, як на перший погляд — шабля при боці, люлька в зубах, трохи сварливий, трохи смішний, зате серце мав — справжнє. Він не був ні найстарший, ні найсильніший, але мав одну рису — ніколи не стояв на місці, як тільки щось було не до ладу.
От і сталося, що вночі в їхньому селі зник хлопчик. Зовсім малий — син удови Марини. Сліди обривались за межами поля, ніби хтось витер землю рушником. Люди казали: мавка, чи може, ще щось лісове потягло.
А Яків встав, витер руки об шаровари, поклав дві сухарини в торбу й каже:
— Ну, раз ніхто не йде, я піду.
І пішов.
Дивна галявина
Сміх хлопчика долинав з галявини. Там стояла хатка — низька, з крутим дахом, весь обкладений мохом. На ґанку сиділа жінка в чорному, обличчя її було химерно молоде, але очі — старі, як попіл.
— Заблудився, козаче? — каже.
— Може й так, — відповідає Яків, не опускаючи очей.
— Дитя шукаєш? Он він, грається з моїми птахами.
І справді — хлопчик грався з трьома воронами, гладячи їх по шиї, як котів.
— Я його забираю, — сказав Яків.
Жінка розсміялась. Сміх був тихий, але з нього віяло чимось мокрим і холодним.
— Забираєш? А може, ще не заслужив?
Я не краду дітей. Вони самі до мене йдуть. Бо світ — глухий, а я слухаю.
Але якщо хочеш — випробуй свою долю.
Три випробування від відьми
Перше — мовчання
— Сядь на пень і мовчи, доки не пройде ніч. Але поряд стоятиму я, і говоритиму тобі все, що знаєш і чого боїшся. Якщо мовчки вислухаєш — перше пройдено.
Сидів Яків. Вона говорила: про матір, що померла на його руках; про товариша, якого не врятував у бою; про дівчину, що колись кохав — і пішла з іншим.
А він сидів. Лише раз стисло здригнулись плечі — але не вимовив ні слова.
Друге — рука
— Протягни руку в цю воду. І не виймай, доки я не дозволю.
Вода була не холодна — вона боліла. У руці почали з’являтися образи: горіле поле, тіла побратимів, очі батька. Але він тримав. Пальці задрижали, м’язи тремтіли — але не зламався.
Третє — вибір
— Он твоя шабля. А он — хлопчик. Візьмеш шаблю — вийдеш звідси сильнішим, ніж будь-хто. Візьмеш хлопчика — вийдеш без сили. Як старий.
Яків подивився на шаблю. Гарна. Сяє. Така, якої ніколи не мав.
А потім подивився на хлопчика. Той не кликав. Просто дивився великими очима.
І Яків сказав:
— Я втомився бути сильним. Хочу бути живим.
Відьма зітхнула. Наче в ній щось тріснуло.
— Візьми його.
Таємна плата
Коли Яків узяв хлопчика за руку — той не зник. Але рука козака стала старою. Йому важко було тримати шаблю. Спина зігнулась. Очі втратили блиск.
Він повернувся до села. Люди дякували. Удова плакала.
А він мовчав.
Вночі, коли всі спали, він пішов у поле. Ліг у траву. Подивився на зорі.
А в небі — три ворони кружляли над хаткою в лісі, якої вже ніхто не бачив. І лише іноді, у вітрі, можна було почути її голос:
— Хто віддав силу — той отримав більше, ніж просив.
Фінал
Кажуть, хлопчик виріс мудрим. І щороку, у ту саму ніч, він носив у ліс яблуко. Клав на пень. І дякував — не знати кому.
Бо не завжди зло — те, що страшне. І не завжди добро — без болю.
