В одній великій квартирі, що складалася з безлічі кімнат і закутків, жив-був пилососик Гоша. Він був ще маленький, і займатися прибиранням йому не дозволяли. По кілька разів на день Гоша губився у квартирі, й господарям коштувало багатьох зусиль, щоб відшукати і повернути його на місце – до комори, де окрім нього жили швабра, дві сестрички ганчірки і галасливе сімейство щіток.
Але довго всидіти в комірчині пилососик ніяк не міг і тільки-но чув, що господарі пішли, виходив і знову гуляв кімнатами й коридорами, розглядаючи різноманітні чудові речі та предмети.
У квартирі стояли грізні масивні шафи на левових лапах, громіздкі трюмо з гордовито піднятими дзеркалами, тонконогі журнальні столики. Їм, звичайно ж, було не до пилососика. Вони навіть не помічали Гошу, мріючи про новий лак або про нові кришталеві прикраси – вази, графини і цукерниці. Журнальні столики мріяли про строкаті різнокольорові журнали, розгорнуті на сторінках із зображеннями новеньких блискучих автомобілів.
А Гоша мріяв про той час, коли він підросте і замість маленьких коліщат у нього з’являться великі й сильні колеса і він зможе подорожувати і побачити світ, що складається, як він думав, не лише з шаф, трюмо та журнальних столиків.
Коли за вікнами стемніло, Гоша зрозумів, що назад у комору йому не повернутися.
Пилососик засмутився: він боявся розсердити господарів.
Гоша підкотився ближче до батареї і сховався за гардиною. Тут він і вирішив переночувати.
Великий настінний годинник пробив північ. Біля батареї було тепло й затишно.
Раптом пилососик Гоша почув у темряві якийсь дивний шурхіт. Затамувавши подих, він визирнув із-за гардини і побачив маленького, розміром з кішку, чоловічка, худорлявого і з довгим носом. За плечем у нього висів легенький мішечок. Чоловічок, щось мугикаючи собі під ніс, ходив кімнатою і тряс мішечком, а з нього на підлогу сипався якийсь порошок.
Гоша виїхав з-за гардини і зупинився, щоб краще роздивитися цього дивного чоловічка. А той, помітивши Гошу, відбіг убік і сховався під шафу.
– Ви хто? – пошепки запитав пилососик.
– Я – дідок-Пиловичок, а ви?
– Я – Гоша.
Чоловічок вибрався з-під шафи і з полегкістю зітхнув.
– Це добре, що ви – Гоша, – сказав він. – А то я думав, що ви цей… Чоловічок, здавалося, навіть не міг вимовити ім’я того, кого він боявся.
– А що ви робите? – запитав Гоша.
– Квартиру пропилюю, – пояснив дідок-Пиловичок. – Робота в мене така.
– А навіщо?
– Я ж сказав – робота в мене така!
– А! – зрозумів Гоша. – Давайте-но я вам допоможу!
– А ти зможеш? – із сумнівом запитав чоловічок.
– А це не важко?
– Не дуже. Почекай! – дідок-Пиловичок вибіг у коридор і приніс іще один маленький мішечок. – Тримай! Закидуєш його на спину, а потім йдеш кімнатою й акуратно трясеш. Зрозумів?
– Але я не можу ходити, я тільки їжджу…
– Це не страшно, хоча й погано, – похитав головою дідок-Пиловичок. – Все одно спробуй!
Гоша закинув на спину мішечок з пилом і проїхав по кімнаті.
– Для початку непогано! – похвалив його чоловічок. – Вчися, і тоді я віддам тобі половину кімнат.
– А навіщо мені половина кімнат? – здивувався пилососик.
– Щоб самому їх пропилювати!
До ранку дідок-Пиловичок і Гоша пропилювали квартиру. Потім дідок попрощався, сказавши, що не терпить сонячного світла, й заліз під шафу. А Гоша виїхав у коридор і повернувся до комори.
– О! Гуляка прийшов! – забурчали старі щітки.
– Тссс! – гримнула на них швабра. – Його діло молоде, нехай світ подивиться!
Пилососик спав до обіду, а коли прокинувся, знову схотів мандрувати по квартирі.
Не минуло й місяця, як Гоша та дідок-Пиловичок стали друзями-нерозлийвода. Щоночі вони разом пропилювали кімнати, а решту часу, що лишався до світанку, дідок-Пиловичок розповідав Гоші про різні інші квартири, про вулицю, горище і про всякі побачені ним чудеса.
Аж ось одного разу з ремонту повернувся тато Гоші. Це був старий похмурий і суворий пилосос, який не вмів мріяти й, окрім прибирання, нічим більше у своєму житті не цікавився. Щойно він заїхав до комори, як одразу почав виховувати Гошу.
– Ти, – говорив тато, – не для того тут живеш, щоб мріяти і дивуватися! Перш за все – робота! У дитинстві всі мріють про подорожі, але подорожувати можуть лише мандрівники, а не пилососи!
– Та як же ж так! – засмутився Гоша. – Адже є жаби-мандрівниці, потім ці… перелітні птахи, які в Африку…
– Є! – обірвав його тато. – Але пилососів-мандрівників не було, немає і не буде! Усе! Відсьогодні буду навчати тебе прибирання у квартирі. Слухай і запам’ятовуй! Головне в прибиранні – це боротьба з пилом! Щойно ти помічаєш, що в якомусь місці з’явився пил, одразу під’їжджаєш і збираєш його ось у цей мішечок.
А мішечок ховаєш до кишені! Раз на тиждень віддаватимеш мішечок господарям. І завваж: якщо ти будеш збирати замало пилу, господарі подумають, що ти ледар і нероба, й подарують тебе якимось ледачим господарям, в яких ти заіржавієш!
Гоша засумував. Він розумів, що боротися з пилом означає боротися з дідком-Пиловичком, зі своїм другом. А цього він не хотів. З великими труднощами вдалося татові змусити Гошу прибрати пил в одній кімнаті.
Того ж вечора, щойно тато заснув, Гоша втік із комірчини. Він тихо їздив кімнатами і коридорами й розшукував дідка-Пиловичка.
Дідок знайшовся в тій самій великій кімнаті, де Гоша з ним познайомився. Він не поспішаючи походжав по паркету, тряс мішечком і роззирався навкруги, перевіряючи, чи добре пропилюється підлога.
– Привіт! – прошепотів йому Гоша.
– А, Гоша! Здрастуй! А я думав, куди це ти пропав? – сказав дідок-Пиловичок сумним голосом. – А в мене біда – пил закінчується, навіть не знаю: чи вистачить на коридор?! А ще цей пилосос на мою голову з ремонту повернувся, місячну працю погубив!
Гоша помітив, як чоловічок утер рукавом сльозу.
– А він і мене змушує пил прибирати! – поскаржився пилососик.
– А ти що, теж пилосос? – здивувався дідок-Пиловичок.
– Так, – кивнув пилососик.
– А чого ж ти казав, що ти – Гоша?!
– Так мене назвали…
– А мені теж дивним здалося: думаю, чого це він – Гоша, і раптом на колесах?!
– Та я ж маленький і нічого не знав. Я не хочу з тобою сваритися, Пиловичку!
– А навіщо друзям сваритися? – зітхнув чоловічок. – Ось що, Гошо, живуть же разом кішки і собаки – й нічого!
А нам і зовсім нема чого сваритися. У мене робота – пропилювати. У тебе – пил збирати. Давай-но так домовимося, щоб ніхто з нас без роботи не залишився. Ти будеш пил збирати й мені віддавати, а я його знову по квартирі розсипатиму. Домовилися?
– Звичайно! – зрадів Гоша. – Якщо хочеш, ходімо пізно вночі разом усе пропилювати, а рано-вранці разом усе прибирати!
Так вони й вирішили і з того часу подружилися ще міцніше. І працювали разом, і відпочивали, і квартирою подорожували. Тільки робили це завжди тихенько, щоб господарів і Гошиного тата не розбудити.
Гоша і Дірка-В-Стелі
Великий настінний годинник лунко відбив північ, і з комірчини, намагаючись не шуміти, виїхав пилососик Гоша. Прислухавшись і озирнувшись навсібіч, він поїхав до великої кімнати, де щоночі на нього чекав дідок-Пиловичок.
– Привіт! – зрадів Пиловичок, побачивши свого друга. – Як справи?
– Добре! – відповів Гоша. – Мене сьогодні господарі знову похвалили за відмінне прибирання.
– Ось бачиш! Що б ти без мого пилу робив?! І взагалі, уяви собі тільки, що зникне весь пил! Відразу і ти, і я залишимося без діла. Ну гаразд, не будемо фантазувати.
– Ось, візьми! – пилососик простягнув чоловічкові мішечок із пилом.
– Ух ти! – здивувався той. – Як це тобі вдалося зібрати більше пилу, ніж я розсипав?
– А я ще килими пропилососив!
– Молодець! Ну що, за роботу! Спочатку нам треба гарненько пропорошити коридор, а потім усі кімнати.
– Я готовий, – сказав Гоша.
Розділивши принесений Гошею пил навпіл, вони розсипали його по мішечках і зайнялися пропилюванням квартири.
Робота кипіла. Коли великий настінний годинник пробив другу годину ночі, пил уже вкривав акуратним шаром усю підлогу.
– Ху-у-ух! – дідок-Пиловичок витер лоб долонею. – Добре попрацювали!
– Авжеж! – погодився пилососик.
– О! Слухай! – Пиловичок перейшов на таємничий шепіт. – Ходімо. Я тобі сьогодні щось цікаве покажу!
– Ходімо! – так само пошепки відповів пилососик.
Вони пройшли якимись квартирними коридорами та закутками і зупинилися перед подряпаними старими дверима.
– Там стільки пилу! – захоплено виголосив дідок-Пиловичок.
– А хіба там не прибирають?
– А це не зовсім квартира, тобто там уже зовсім не квартира, – почав пояснювати чоловічок. – Там така собі комірчина, але туди ніхто не ходить тому, що чорний хід закритий.
– Який чорний хід?
– По якому можна туди зайти з вулиці.
Двері жалібно скрипнули – і вони опинилися в дуже курній маленькій кімнатці, в якій до того ж було холоднувато і звідкись віяв вітерець. По кутках лежали якісь скрині, валізи, але товстий шар пилу немов снігом усе вкривав.
– Добривечір! – дідок-Пиловичок задер голову догори.
Пилососик теж туди додивився і побачив велику темно-синю дірку.
– Здрастуйте, – відповіли згори.
– Гошо! – врочисто мовив чоловічок. – Дозволь тебе познайомити з Діркою-В-Стелі, господинею цієї кімнати.
– Гоша, – відрекомендувався пилососик і від збентеження почервонів, адже його ще ніколи нікому не представляли.
– Дуже приємно! – сказала Дірка-В-Стелі.
– А чому ви така темно-синя? – поцікавився Гоша.
– Це через погодні умови! – дуже розумно відповіла Дірка-В-Стелі. – Небо сьогодні чисте, хмарності не спостерігається, ось тому я і темно-синя в зірочках.
– Як це – у зірочках?! – здивовано запитав Гоша.
– А ви підійдіть, станьте просто піді мною і уважно подивіться вгору. Гоша так і зробив – і побачив багато яскравих цяточок на темно-синьому небі.
– Як цікаво! – вигукнув він. – А які вони?
– Це такі пилинки! – зі знанням справи сказав Пиловичок. – Тільки вони не тут, унизу, а там, нагорі. І жовті. От би мені таких дістати, ми б із підлоги таке небо влаштували!
– Ні, мені здається, що ви помиляєтеся, – дуже ввічливо мовила Дірка-В-Стелі. – На порошинки вони не схожі. Це такі лампочки, ну отакі, як ця, що тут на стелі висить. Тільки ця давно згасла, а зірочки постійно горять. Щоночі.
– У нас у квартирі теж усі лампочки горять, – сказав Гоша. – А небо – це така стеля?
– Так, – відповіла Дірка. – Тільки дуже велика стеля, і в ній зовсім немає дірок. Це дуже дивно і дивовижно. Звідки ж тоді береться вітер?
– А хіба вітер береться з дірок у стелі? – запитав пилососик.
– Звичайно. А хіба ви не відчуваєте?
– Відчуваємо, відчуваємо! – відповів за Гошу дідок-Пиловичок. – Ну що, Гошо, нам пора повертатися.
– А ми ще прийдемо сюди?
– Обов’язково! – пообіцяв чоловічок. – Тут іще пилу сила-силенна. Тепер ми зможемо навіть стелю і стіни пропилювати!
– Це добре! – кивнув Гоша і ще раз подивився вгору на зірочки.
– Заходьте частіше! – дуже ввічливо сказала Дірка-В-Стелі. – Я вам покажу багато цікавого: і місяць, і хмари, і сонце, і навіть дощ, хоча він, звичайно, дуже шкідливий для пилу.
– Ми прийдемо післязавтра! – пообіцяв дідок-Пиловичок, і вони вийшли з цієї комірчини.
Пиловичок тягнув туго набитий мішечок зі свіжозібраним пилом, а пилососик усе думав про зірки.
– Пиловичку, а чому Дірка-В-Стелі така розумна?
– А там у неї раніше радіо було. От вона багато й почула. Радіо – знаєш, яка розумна штука! А ще, напевно, тому, що постійно на небо дивиться.
– От би й мені на небо дивитись і радіо слухати! – розмріявся пилососик.
– А я знаю, де тепер радіо стоїть, – пошепки повідомив Пиловичок. – Як-небудь послухаємо. А в небо будеш дивитися, коли знову до Дірки-В-Стелі підемо. Вона тобі все небо покаже.
– Дякую! – зрадів Гоша.
– Нема за що, – всміхнувся Пиловичок. – Гаразд. Пора спати. Добраніч.
– До завтра! – сказав Гоша і поїхав добре пропиленим коридором до своєї комірчини.
Тато на пенсії
Одного разу в четвер тато-пилосос зазирнув до комірчини і, відшукавши поглядом Гошу, сказав:
– Давай виїжджай! Із тобою господарі хочуть познайомитися!
Голос у тата був сумний.
Гоша виїхав із комірчини й зачинив за собою двері.
– Їдьмо… – мовив тато і, не поспішаючи, розвернувся.
– Тату, а ти чого такий сумний?! – запитав Гоша.
– Сумний?! – перепитав тато-пилосос. – А чому радіти? Йду на заслужений відпочинок. На пенсію…
Вони їхали коридором у бік великої кімнати і мовчали. У тата поскрипували погано змащені коліщатка, а сам він раз у раз зітхав.
Гоша на ходу думав про заслужений відпочинок, намагаючись зрозуміти, чому через цей відпочинок треба сумувати?!
У вітальні було дуже яскраво через сонце, що світило у велике вікно.
Господарі сиділи на дивані. Їх було троє: мама, тато і хлопчик років шести. Побачивши Гошу і тата-пилососа, вони привітно всміхнулися.
Пилосос і пилососик зупинилися перед господарями.
Господар прокашлявся і сказав:
– Любий пилососе! Ти пропрацював у нашій квартирі понад тридцять років і за весь цей час тільки один раз поламався. За всі ці роки завдяки тобі ми не бачили на підлозі жодної пилинки. Крім того, ти виховав собі гідну заміну, – і господар із повагою подивився на Гошу. – І тому сьогодні, проводжаючи тебе на заслужений відпочинок, ми тобі вельми дякуємо.
– Ми, – продовжила господиня, – обіцяємо змащувати тебе машинним мастилом…
– І, звичайно, – додав господар, – ти можеш і далі жити з нами в цій квартирі.
– А відзавтра всі твої обов’язки виконуватиме… – І раптом господиня затнулась. – Ой! – здивувалася вона сама собі. – Я забула, як його звуть?!
– Гоша, – напівпошепки підказав хлопчик.
– Дякую, Вовочко, – кивнула господиня. – Так, тепер усі обов’язки виконуватиме Гоша.
І вона подивилася на пилососика.
А пилососик був здивований і задумливий. І думав він: звідки цей маленький Вова, син господарів, знає його ім’я?
– Гей! – долетів до Гоші шепіт тата-пилососа. – Скажи що-небудь!
– Що?! – перепитав пилососик і зауважив, що всі в кімнаті дивляться на нього.
– Ну скажи що-небудь! – повторив трохи голосніше тато-пилосос.
– Шановні господарі і Вово, – плутано заговорив Гоша. – Я обіцяю вам чесно прибирати весь пил у квартирі та…
Господарі засміялись, а хлопчик Вово так широко всміхнувся, що навіть вуха в нього заворушилися.
Гоша від збентеження замовк.
– Добре-добре, – сказав господар. – Ми всі знаємо, що ти чесний і хороший пилососик…
Господар іще щось говорив і говорив, але Гоша його не слухав.
«Он воно що! – думав він. – Значить, щоб заслужити відпочинок, треба попрацювати більше тридцяти років! І лише раз побувати в ремонті!»
Через кілька хвилин тато-пилосос і Гоша попрощалися з господарями і виїхали в коридор. Під’їхавши до комірчини, де окрім Гоші жили щітки і ганчірки, вони попрощалися. Гоша поїхав до себе, щоб трохи відпочити перед початком нового трудового життя. А тато-пилосос покотився на своїх погано змащених коліщатках на балкон, звідки він полюбляв іноді дивитися вниз на вулицю, по якій ходили люди, їздили машини, бігали якісь домашні тварини, і тільки пилососи там ніколи не з’являлися.
«А хто ж тоді прибирає на вулицях?» – щоразу з’являючись на балконі, запитував себе тато-пилосос і щоразу не знаходив на це запитання відповіді.
Пізно ввечері, коли навіть телевізор замовк і господарі вляглися спати, до вітальні заїхав пилососик Гоша.
У кімнаті було темно і тільки на стелі над вікном світилося біла плямочка – клаптик світла, що діставався сюди з вулиці від дорожнього ліхтаря.
– Гей! – неголосно покликав пилососик.
– Гоша?! – пролунав у відповідь голос дідка-Пиловичка, а за мить з’явився й він сам, вибравшись із-під серванта. – Привіт!
– Привіт! – мовив пилососик. – Знаєш новини?
– Напевно, знаю, – відповів дідок-Пиловичок.
– Звідки? – здивувався Гоша.
– Звідси, з-під серванта. Я тут заснув і почув уві сні розмову господарів. Вони пообіцяли завтра твого тата змастити. Тільки б не скрипів так голосно своїми колесами. Господиня так і сказала, що «цей старий пилосос по коридору як трамвай їздить!».
– Але він же в цьому не винен… – засмучено мовив Гоша, образившись за тата.
– А я й не кажу, що він винен, – знизав плечима дідок-Пиловичок. – Вік! Я ось теж старий! Здається, таким і народився. Ні дитинства не пам’ятаю, ні юності… І ніхто за мною не доглядав, ніхто мене не виховував…
Голос дідка-Пиловичка раптом зробився таким жалісливим, Гоші навіть здалося, що його друг ось-ось заплаче.
– Нічого, – спробував заспокоїти його Гоша. – Ось підеш на заслужений відпочинок, стоятимеш на балконі та дивитимешся вниз, і більше нічого робити не треба – все буде, як у дитинстві!
– А що, – поцікавився дідок, – у дитинстві всі стоять на балконах, дивляться вниз і більше нічого не роблять?!
– Ну… Ще в комірчинах сплять, а більше точно нічого не роблять!
– Ну, тоді це не для мене! – рішуче сказав дідок-Пиловичок. – Я думав, що дитинство – це щось цікаве, а якщо це заслужений або там незаслужений відпочинок і балкони… Ні-і-і, цього мені не треба!
– Напевно, татові теж цього не треба, тому він і засумував…
– Засумував?! – перепитав дідок-Пиловичок і замислився.
– Так, – кивнув Гоша. – Дуже сильно засумував.
– Ну це, мабуть, можна виправити! – несподівано зрадів Пиловичок.
– Як?
– А дуже просто! Треба знайти твоєму татові роботу!
– Еге ж, але господарі сказали, що тепер усе робитиму я, а він має відпочивати…
– Слухайте більше своїх господарів! – єхидно випалив дідок. – Якщо він нічого не робитиме – то через місяць заіржавіє і ніяке машинне мастило його не врятує! Ану йди, поклич його сюди! Тільки попроси, щоб тихіше їхав, а то він мені всіх господарів розбудить!
Гоша поспішив у коридор, заїхав іще до однієї кімнати і крізь відчинені балконні двері побачив тата, який дивився вниз, на тиху нічну вулицю.
– Тату! – покликав Гоша.
Тато від несподіванки здригнувся.
– Ти чого не спиш? – суворо запитав він.
– Їдьмо зі мною, – наполегливо запропонував Гоша.
– А куди?
– Побачиш! – прошепотів Гоша якомога загадковіше.
– Ну гаразд, – зітхнув тато, перебрався через невисокий поріжок балконних дверей і попрямував у коридор.
У нічній тиші поскрипування його коліщаток видавалося дуже гучним.
– Тату! Намагайся не скрипіти! – попросив Гоша.
Старий пилосос зупинився, і знову в коридорі стало тихо.
– Ну як же мені не скрипіти, – сумно мовив він, – я ж старий і не змащений!
– Завтра тебе господарі змастять, а зараз постарайся їхати повільніше.
Уже заїхавши до вітальні, тато помітив дідка-Пиловичка і зупинився.
– Здрастуй! – сказав він дідку.
– Здрастуй-здрастуй! – відповів дідок-Пиловичок.
– А ви що, знайомі?! – здивувався Гоша.
– Так, уже років тридцять… – неголосно мовив Пиловичок. – А ти, значить, уже на пенсії…
– Угу… – невесело кивнув тато.
– А працювати хочеш?
– Звичайно! – вигукнув тато-пилосос.
– Для мене пил збиратимеш? – запитав Пиловичок.
– Та я із задоволенням, – заговорив тато. – Тільки де його збирати?! Не так уже й багато його лишилося тут…
– Ну, про це ти не турбуйся, ще є хороші пилові місця, я тобі покажу потім…
– А коли можна починати працювати? – жваво поцікавився тато.
– Та коли тебе змастять гарненько! – всміхнувся дідок-Пиловичок. – А поки що йди відпочивай!
Зраділий тато-пилосос зі скрипом поїхав відпочивати.
А дідок і Гоша витягнули з-під батареї мішечки з пилом і почали рівномірно посипати ним підлогу. Працювали вони мовчки, бо Гоша думав про тата, а дідок-Пиловичок – про пенсію, і так казково тихо було в кімнаті, що можна було почути шурхіт кожної пилинки, яка падала на підлогу.
Знайомство з Телефункеном
Минула ніч, і на ранок до тата-пилососа, який відпочивав на балконі, підійшов хазяйський син Вова. У руках він тримав пляшечку з машинним мастилом і дуже довгу викрутку.
Тато зрадів, побачивши машинне мастило, але тут же злякано насупився, помітивши в руках у хлопчика ще й інструмент для відгвинчування і відкручування. Після першого у своєму житті ремонту тато-пилосос боявся викруток, як багато дітей бояться уколів.
Вова опустився на коліна і доторкнувся кінчиком дуже довгої викрутки до одного гвинтика на правому коліщатку тата.
– Ой, лоскотно! – скрикнув старий пилосос.
Хлопчик хихикнув і почав відкручувати гвинтик.
– А може, не треба?! – чи то запитав, чи то попросив тато-пилосос.
– Але тоді я не зможу тебе змастити, – розгублено мовив Вова.
– А, гаразд! – видихнув тато-пилосос, згадавши, що поки він скрипить, дідок-Пиловичок не дасть йому роботи. – Крути!
Вова заходився відгвинчувати різні гвинтики та в кожну дірочку, в кожну шпаринку пирскав з маслянки.
Старий пилосос мужньо терпів і тільки іноді, коли більше терпіти вже не міг, сміявся від лоскоту.
Хвилин через десять хлопчик закрутив останній гвинтик і підвівся з колін.
– Ану проїдься! – попросив він.
Пилосос прокотився по балкону і сам здивувався, як тихо і легко це вийшло.
– Ну як? – запитав Вова.
– Дуже добре! – радісно вигукнув старий пилосос. – Таке відчуття, ніби я щойно з магазину!
– Ну, тоді порядок! – сказав хлопчик.
– Спасибі, Вово! – подякував йому пилосос.
Пізно ввечері, а може, навіть і вночі, Гоша разом із татом і дідком-Пиловичком їхали довгим квартирним коридором.
– Ну треба ж! – пошепки дивувався Пиловичок. – Зовсім не скрипить!
– А там дійсно багато пилу? – нетерпляче питав тато-пилосос.
– Ти коли-небудь вулицю взимку бачив? – запитанням на запитання відповів дідок-Пиловичок.
– Звичайно! – мовив тато. – З балкона.
– Ну так у тому місці пилу – як снігу на вулиці взимку!
Гоша мовчки їхав темним коридором, слухаючи розмову дорослих. Про це дуже курне місце він уже чув від Пиловичка. Пиловичок навіть кілька разів обіцяв повести туди Гошу, але так і не виконав своєї обіцянки. Напевно, просто забував.
– Ну от, – зупинився в кінці коридору дідок-Пиловичок. – Здається, тут…
– Де тут? – нетерпляче запитав тато-пилосос.
– А ось тут, – загадково сказав Пиловичок. – За дверима.
– За якими дверима? Тут немає ніяких дверей! – невдоволено прошепотів тато-пилосос.
– Та-а-ак, – зітхнув Пиловичок. – Дірява в тебе пам’ять! Ану згадай, де полюбляв посидіти старий господар років двадцять п’ять тому! Згадай, він щовечора заварював собі на кухні чай, потім ніс його в чашці коридором і обов’язково десь трохи розливав, а потім заходив…
– Згадав!!! – радісно вигукнув тато-пилосос. – Це була така маленька кімнатка з величезним радіоприймачем, який більше тріскотів, аніж говорив!
– Еге ж, – кивнув дідок-Пиловичок.
– Але потім ця кімнатка кудись зникла… – посмутнівши, раптом сказав тато-пилосос.
– Ні, не зникла, – заперечив Пиловичок. – Просто двері забили цвяхами, але з часом вони поіржавіли й розсипались, і тепер…
І Пиловичок підійшов до стіни і штовхнув її обома руками, після чого щось скрипнуло і частина стіни відкрилася, виявившись старовинними дверима, десь у півтора раза нижчими за балконні.
– Ось! – із гордістю сказав Пиловичок. – Тут усе так, як було за старого господаря, і навіть настільна лампа все ще горить!
І Пиловичок дотягнувся рукою з порога до маленького вимикача, клацнув ним, і м’яке лагідне світло розлилося по кімнаті, освітивши ціле море блискучого пилу, який укривав справжніми заметами всі предмети, багато яких навіть не можна було розпізнати під цим товстим шаром, що складався з мільйонів і мільярдів сріблястих пилинок.
– Як гарно! – вражено прошепотів Гоша. – Навіть шкода таку красу чіпати!
– Ну шкода, не шкода, – заговорив розважливо Пиловичок. – А надійніше все-таки буде зберігати її в мішечках! Давай, старий, – звернувся він до тата-пилососа. – Починай!
Тато нахилився, втягнув широким носиком досить багато пилу і тут же видихнув його в підставлений Пиловичком ганчір’яний мішечок.
– Один готовий! – радісно заявив дідок-Пиловичок, зав’язавши мішечок і приготувавши наступний.
Тато працював без відпочинку – він раз у раз нахилявся, втягував носиком пил і заповнював ним мішечки, які підставляв Пиловичок.
Незабаром усі мішечки скінчились, а по краях кімнатки все ще височіли пилові заметики.
– Нічого, – сказав Пиловичок, – решта лишиться на потім.
Ліворуч в очищеному від пилу кутку височіло кілька десятків наповнених татом-пилососом мішечків, складених один на один.
Пиловичок перевірив, чи добре вони складені, чи не розв’яжуться, а потім погладив один набитий мішечок по боку.
– Хороший запас! – повагом мовив він задоволеним голосом. – Тепер нічого можна не боятися!
Гоша тим часом розглядав вміст кімнатки. Праворуч стояв невеликий столик, а на ньому – настільна лампа, під нею – товстий будильник із жовтою шапочкою-дзвінком на маківці, поряд із ними – величезний радіоприймач, мабуть, такий же старий, як Пиловичок чи тато, а може, навіть старший за них.
– Гарна штука! – помітивши, куди дивиться Гоша, мовив Пиловичок. – Недарма її старий господар так любив! Дай-но я її ввімкну, а раптом вона ще працює?!
Пиловичок підтягнувся, заліз на старе крісло, яке стояло біля столика, потім забрався на столик і натиснув якусь кнопку на радіоприймачі.
– Ап-чхи! – гаркнув раптом радіоприймач. – Ну і напилюжили!
Гоша злякано від’їхав назад, а тато-пилосос і Пиловичок вражено втупилися у великий дерев’яний ящик із клавішами та кнопочками.
– Говорить Телефункен, мій час… – дикторським голосом заговорив радіоприймач, але тут же затнувся. – Гей! – сказав він зовсім по-простому. – Ти, заведи будильник!
– Хто? – перепитав Пиловичок, який стояв поруч.
– Ну хто-хто?! Ти, звісно ж! Давай заводь!
Косячи одним оком на не дуже ввічливе радіо, дідок-Пиловичок повернув будильник до себе спиною, завів його, а потім знову розвернув.
У кімнаті зазвучало чітке цокання.
– Ага! – сказало радіо. – Мій час – третя година сімнадцять хвилин! А ви чого такі похмурі?
– Хто?! – знову перепитав Пиловичок.
– Ну хто-хто?! Чого ти весь час хтокаєш! Ви всі!
Пиловичок знизав плічками. Гоша промовчав, а тато-пилосос якось дивно зітхнув.
– Нудьга! – басом заявив радіоприймач. – Доведеться послухати концерт легкої музики.
З’явились якісь шуми, потім хтось сказав щось незнайомою іноземною мовою, і раптом зазвучала музика. Зазвучала вона не з початку, а десь із середини. Розчинилося в музиці цокання будильника. Музика звучала кілька хвилин, і всі її уважно слухали і навіть не ворушились, а потім вона закінчилась, і знову наполегливо зацокав будильник.
– А тебе як звуть? – раптом запитав Гоша.
– Кого? Мене? – перепитав радіоприймач.
– А кого ж іще? – передражнив його Пиловичок.
– Так, тебе! – підтвердив Гоша.
– Телефункен. Я ж сказав на початку: «Говорить Телефункен!»
– А-а, – зрозумів Гоша. – А я думав, що це місто таке. У нас в одній кімнаті теж маленький приймач стоїть, і він щогодини каже: «Говорить Варшава!» Або: «Говорить Київ!»
– Ну, якби мене постійно слухали, я б теж так говорив. Я це вмію… – задумливо мовив Телефункен. – А так, що ж ти хочеш – уперше мене за тридцять років увімкнули. А за тридцять років можна все, що хочеш, забути!
– Ти краще що-небудь розумне розкажи! – звернувся до радіоприймача Пиловичок.
– Розумне?! – перепитав Телефункен. – Зараз!
І знову прозвучали якісь іноземні голоси, якась музика, і раптом:
– …Дорогі радіослухачі, щойно ви прослухали першу частину нашої розумної радіопередачі. Другу частину розумної радіопередачі слухайте завтра опівночі! До побачення!
– От же ж! – зітхнув Пиловичок. – Розповів!
– Я не винен! – заявив Телефункен. – Треба було раніше мене ввімкнути! Для тебе ж пил цікавіший, ніж розумні речі!
– Ти в мене зараз поговориш! Ось візьму і вимкну тебе! – І рука Пиловичка потягнулася до клавіші радіоприймача.
– Ой не треба, не вимикайте! – жалісливо почав просити Телефункен. – Я більше не буду! Хочеш іще музику послухати? Або, може, футбольний матч?
– Та не потрібна мені твоя музика і твій футбол! – розсердився не на жарт дідок-Пиловичок. Його палець опустився на клавішу радіоприймача: ось-ось натисне її – і знову замовкне Телефункен років на тридцять.
– Рятуйте! – закричав радіоприймач. – Благаю! Тільки не вимикайте мене! Ну хочете, я вам сам заспіваю!
– А може, не треба його вимикати?! – нерішуче заступився за радіоприймача Гоша. – Адже він тридцять років мовчав!
– Та хай бубонить, якщо неголосно! – підтримав Гошу тато.
Пиловичок повільно прибрав палець із клавіші Телефункена.
– Гаразд! – буркнув він. – Нехай бубонить! А ви беріть по мішечку пилу і ходімо працювати! Досить байдикувати!
Останнім із кімнатки виходив Пиловичок. Уже стоячи в коридорі, він простягнув руку й вимкнув світло, і загадкова кімнатка знову занурилася в темряву, а в цій темряві цокав годинник і сам із собою пошепки розмовляв Телефункен. Гоша придивився і помітив, що біля радіоприймача ледь світиться якась зелена лампочка.
– До побачення! – прошепотів радіоприймач. – Приходьте ще! Я вам таке розкажу! Я навіть таємниці знаю!
– Атож! – бурчав, зачиняючи двері, Пиловичок. – Усе він знає! Чого ж ти не навчився сам себе вмикати, якщо ти такий розумний!
Коридором вони всі разом повернулись у вітальню, де тато-пилосос уперше у своєму житті навчився правильно і рівномірно розпорошувати пил по підлозі, той самий пил, із яким він боровся все своє трудове життя!
Кухонні пригоди Гоші
Одного ранку в комірчину до Гоші зазирнув хазяйський син Вова.
– Гошо! – сказав він. – Мама попросила, щоб ти прибрав на кухні!
– Добре, – спросоння пообіцяв пилососик.
Цього ранку Гоша був дуже сонний, адже майже до світанку балакав із Діркою-В-Стелі. Говорили вони про зірки та літаки, і Дірка навіть показала Гоші один маленький супутник, який непоспіхом прогулювався між сузір’ями.
Потім, уже повертаючись від Дірки-В-Стелі, Гоша простояв хвилин двадцять під дверима кімнатки, де жив радіоприймач. Телефункен у цей час якраз слухав музику, і пилососик теж вирішив трошки послухати, а вже потім іти спати. Загалом виспатися йому цього разу зовсім не вдалося.
Грюкнули вхідні двері – напевно, Вова пішов гуляти.
Гоша вирішив іще трошки подрімати, але стара Швабра, що жила в тій же комірчині, розштовхала його.
– Що, гуляко, не чув?! Іди кухню прибирати! – забуркотіла вона сухим колючим голосом.
Пилососик важко зітхнув і виїхав у коридор.
Двері на кухню були причинені. Гоша відчинив їх і в’їхав до цієї дивної, абсолютно білої кімнати. До цього він був на кухні тільки раз, та й то – проїздом: просто помилково переплутав двері та заїхав туди, думаючи, що це спальня.
Тепер кухонна кімната мала інший вигляд, біла шафка і така ж тумбочка переїхали з лівого кута в правий, а великий холодильник і стіл зі стільцями – з правого кутка в лівий. Тільки пічка-духовка і умивальник стояли там же, де і раніше.
– Ну, з чого почати?! – подумав уголос Гоша, оглядаючи кухню.
Під столом валялися якісь крихти, перемішані з пилом. Далі, під самісінькою стіною, вишикувалися ряди порожніх молочних пляшок, а біля них лежали шматочки сиру, хвостик огірка й інше незнайоме сміття.
– Гаразд! – рішуче заявив Гоша і попрямував просто під стіл.
Пил він прибрав дуже швидко, а ось із іншим сміттям довелося поморочитися: щоб прибрати його, треба було під’їхати і нахилитися до кожної крихти, до кожного шматочка. Але незабаром і цю роботу було закінчено. Гоша озирнувся навсібіч, зазирнув під тумбочку і шафку. Скрізь було чисто, але йти з кухні не хотілося. Ця кімната відрізнялася від інших, тут було цікавіше і загадковіше, майже так само, як у кімнатці з радіоприймачем або в комірчині, де жила Дірка-В-Стелі.
«А може, у шафці теж треба прибрати?!» – подумав пилососик і, під’їхавши до неї, постукав у дверцята.
– Заходьте! – долинуло зсередини, і дверцята відчинилися.
Гоша забрався всередину. Там виявилися якісь мішечки, баночки, коробочки.
– О! – зрадів він, зауваживши розстелений просто під колесами білий пил.
Не гаючи часу, Гоша нахилився і прибрав його. А потім побачив перед собою велику скляну банку, доверху наповнену таким же пилом. На банці було написано: «БОРОШНО».
– Ой! – злякався Гоша. – Це, напевно, щось корисне. А я його прибрав!
І він позадкував і виїхав із шафки.
Дверцята шафки зачинились, а Гоша тим часом уже стукав у тумбочку.
– Заходьте! – долинуло звідти, і дверцята відчинилися.
Заходити в тумбочку Гоша не захотів. Тумбочка була маленькою. У ній лежало кілька шматків мила, якісь коробочки з різними написами, а просто перед носиком пилососа валялися дві старі зубні щітки.
Пилососик довго дивився на них, не знаючи, прибирати їх чи ні. Зрештою вирішив їх не чіпати і поїхав до великого холодильника. Теж постукав у двері.
– Заходьте! – басом відповів той, і важкі залізні двері, рипнувши, відчинилися.
Перед очима Гоші закружляли кольорові яскраві наклейки на баночках і пляшечках. Він побачив вільне місце на нижній полиці і рішуче туди забрався.
За спиною в Гоші зачинилися важкі залізні двері, але в холодильнику горіла лампочка, було світло і цікаво.
Пилу і сміття пилососик не знайшов і тому вирішив просто подивитися на всі ці дивовижні предмети, які його господарі так дбайливо зберігали в залізному холодильнику. На тарілці лежали незнайомі червоні кульки. Гоша тицьнув одну кульку носиком.
– Обережніше! – пискнула кулька.
«Ой, напевно, вони живі!» – подумав Гоша і сказав:
– Вибачте!
Повернувшись, він побачив велику бляшанку, на якій було намальовано багато риб.
Гоша постукав по бляшанці й навіть гукнув цих риб: «Гей!» Але ніхто не відповів, і ніяка кришка або дверцята не зрушили з місця. «Напевно, вони відпочивають», – подумав про риб пилососик і повернувся до наступного предмета. Предмет був довгий і зелений. Він лежав, притулившись до внутрішньої стінки холодильника, не звертаючи жодної уваги на Гошу.
– Вибачте! – нахилився до нього Гоша.
Зелений повернувся на другий бік, навіть не відповівши пилососику.
Гоша глибоко замислився. Подивився вгору – там теж щось стояло, а хтось лежав. Усі були різні й різнокольорові. «Це як будинок! – подумав пилососик. – А вони в ньому живуть!»
І раптом він відчув холод: замерзли його коліщатка. Гоша насилу розвернувся до дверцят, але вони не відчинились.
– Ап-чхи! – чхнув він і почав думати про те, як би звідси вибратися.
У коридорі грюкнули вхідні двері.
«Ой! – злякався пилососик. – Якщо господарі мене тут знайдуть, обов’язково виженуть або відправлять на пенсію!»
Він прислухався. Хтось пройшов до кімнати. Пролунав шум, потім знайомий голос про щось заговорив.
– А-а, – полегшено зітхнув Гоша, зрозумівши, що це Вова повернувся і знову змусив старий телевізор розповідати йому казку або показувати мультфільм.
– Що ж робити?! – подумав уголос Гоша, відчуваючи, що він усе сильніше і сильніше замерзає і що навіть думати йому тепер набагато холодніше, ніж зазвичай.
– Скажи спасибі, що тебе не в морозильник запхали! – сказав хтось із-за спини.
Гоша озирнувся – там лежала бляшанка, в якій жили риби.
– Мене не запхали! – сказав він. – Я сам прийшов, щоб сміття прибрати!
– А якщо сам прийшов, то чого на холод скаржишся? Я тут вже місяць живу – й нічого, терплю. А сміття – на верхній полиці. Там, здається, плавлений сирок зіпсувався.
– Туди я не дістану, – подивившись на верхню полицю, відповів Гоша.
– Тоді не базікай даремно і не заважай охолоджуватися! – сказали з банки, і там щось булькнуло.
Гоша щосили навалився на важкі залізні двері, але вони не відчинялися.
Він іще раз чхнув.
Іще раз подумав про все.
Іще раз спробував відчинити двері.
У коридорі знову зазвучали кроки. Хтось зайшов у кухню, посунув стілець до столу.
– Рятуйте!!! – що було сил закричав пилососик.
Двері холодильника відчинилися. Перед Гошею стояв здивований Вова.
Гоша зістрибнув на підлогу і, тремтячи від холоду, поїхав до батареї, але вона була у відпустці в зв’язку з настанням літа і не гріла.
– Ти ж весь в інеї! – вигукнув хазяйський син.
– Ап-чхи! – чхнув пилососик. – Ап-ап-чхи-и-и-и! Я за-с-с-студився…
– А що ти там робив? – запитав Вова.
– Хотів попр-р-р-рибир-р-р-рати…
– Їдь сюди швидше! – Вова підійшов до пічки-духовки і ввімкнув її. – Іди сюди і стій тут, поки не стане дуже жарко, а потім повернешся іншим боком.
Гоша стояв біля нагрітої пічки і чхав.
Невдовзі справді стало дуже жарко. Пилососик повернувся іншим боком і раптом помітив над собою пару.
– Ой, я, здається, зіпсувався! – заплакав він.
– Та ні! – заспокоїв його Вова. – Це холод випаровується!
Гоша ще довго стояв біля пічки-духовки.
– Може, тобі краще всередині пічки погрітися? Там іще тепліше! – дбайливо запропонував хазяйський син.
Гоша заперечливо похитав носиком.
– Ну як хочеш! – махнув рукою Вова. – Я пішов гуляти, а ти грійся на здоров’я!
Після того як Вова пішов, пилососик стояв біля пічки ще години дві, поки йому не здалося, що він перегрівся. Потім він повернувся до комірчини й міцно заснув.
Спав він довго і бачив дивовижні кухонні сни. Але ввечері Гоша все-таки прокинувся від гучного голосу господині. Господиня лаяла сина за те, що той залишив пічку ввімкненою, а сам пішов гуляти.
– Ти всю квартиру спалиш коли-небудь! – говорила господиня, а Вова їй нічого не відповідав. – Тільки про себе і думаєш! Ти хоч кому-небудь коли-небудь допоміг? Хоч щось корисне зробив?
– Звичайно, зробив! – тихенько замість Вови прошепотів пилососик. – Він мене від холоду врятував!
Через хвилинку господиня замовкла, а ще хвилин через п’ять знову зазвучав утомлений голос старенького телевізора. Цього разу він розповідав господині про нові кухонні рецепти, а вона уважно його слухала і навіть щось записувала в товстий зошит.
Нічний гість
Глибокої літньої ночі, коли вся квартира спала міцним сном, Гоша вибрався з комірчини і поїхав довгим коридором до великої кімнати, де щоночі вони зустрічалися з дідком-Пиловичком, аби до світанку працювати, старанно розпорошуючи пил по підлозі. Їхав він не поспішаючи, прислухаючись до нічних таємничих звуків, які долітали з вулиці, й до інших, зовсім не таємничих, які долинали з хазяйської спальні – там, щось буркочучи вві сні, хропів і сопів носом господар.
– Ку-ку! – несподівано сказала за стіною сусідська годинникова зозуля, і Гоша від несподіванки зупинився й завмер прислухаючись.
І почув щось дивне – шерех просто в тому ж коридорі, де він був.
Спробував придивитись, але було так темно, що стало страшно.
«Може, це Пиловичок?! – подумав пилососик і хотів було пошепки гукнути свого друга, але тут же подумав: – Якби це був Пиловичок, він би мене сам гукнув!»
А шерех раптом зник, і Гоша зрозумів, що хтось теж причаївся і, можливо, теж злякавсь. А може, це хтось злий? Нічний грабіжник?! Телефункен одного разу розповідав, як його двоюрідного брата вкрали просто з магазину, і теж уночі…
«Що ж робити?!» – думав він.
І раптом хтось важко зітхнув. І зітхання це було таке утомлене, що пилососик перестав боятися.
– Хто там?! – шепнув він у темряву коридора.
– Я-я… – відповів тихий переляканий голос.
– Ти?! – трохи здивовано перепитав Гоша.
– Так, я… – підтвердив голос.
– А ти хто?! – запитав пилососик.
– Сусід… – відповів голос.
– Петро Іванович?! – Гоша пригадав, як господар називав сусіда.
– Ні, я його хом’як… Теж Петрик…
Гоша замовк, бо замислився. Було трохи дивно, що хом’яка звали так само, як і господаря хом’яка.
«Мого ж господаря не звуть Гошею?!» – думав пилососик.
– Мені б Пиловичка знайти… – жалібно попросив хом’як Петрик.
– А-а, – сказав Гоша, – він у великій кімнаті має бути, ходімо!
– Ходімо! – сказав із темряви хом’як.
Гоша під’їхав до дверей у велику кімнату, штовхнув ці самі двері й перебрався через невисокий поріжок.
Тут уже було світліше – з широкого вікна лилося жовте місячне сяйво.
Гоша озирнувся і нарешті побачив хом’яка Петрика.
«Який цікавий звірок!» – подумав про хом’яка пилососик, бо до цього жодного звіра, окрім таргана, не бачив.
Хом’як став посередині кімнати і крутив головою навсібіч, намагаючись відшукати поглядом Пиловичка.
– Пиловичку! – погукав Гоша. – Тут до тебе прийшли!
– Хто? Де?! – пролунав знайомий голос із-під шафи.
– Це я… – відгукнувся хом’ячок.
Пиловичок вибрався з-під шафи, підійшов до нічного гостя ближче.
– Ой! – здивовано сказав він. – Петрик?! Ти?
– Ага, – кивнув хом’як.
– А мені говорили, що тебе ваша кішка з’їла! – продовжував дивуватися дідок-Пиловичок.
– Хвіст відкусила, – Петрик покрутив залишком хвостика. – Але її за це звільнили, і вона тепер у підвалі живе…
«Ти ба! – подумав Гоша і теж здивувався. – Виявляється, Пиловичок усе знає. А я ж бо думав, що він ніколи з квартири не виходить!»
– А де ж ти пропадав?! – продовжував розпитувати Пиловичок Петрика.
– Мене господарі в село брали відпочивати, – розповідав Петрик. – А тепер ось до моря полетіли… І навіть попоїсти мені нічого не залишили…
В останніх словах хом’ячка прозвучала така образа, що Гоші стало його дуже шкода.
– То ти, напевно, їсти хочеш?! – здогадався Пиловичок.
– Вони вже три дні як полетіли… – закивав Петрик.
– Ну, тоді треба на кухню йти, – скомандував дідок-Пиловичок. – Знаю я там одне місце…
І всі втрьох вони повернулися в темний і довгий коридор і пішли ним, намагаючись не шуміти і прислухаючись до таємничих і нетаємничих нічних звуків.
Завернули за ріг. Пиловичок відчинив двері, і вони зайшли до кімнати, де було навіть світліше, ніж у тій великій кімнаті, де вони щойно розмовляли. Світліше було через те, що майже все-все в цій кімнатці було білим і темрява там почувалася незатишно.
– Де тут у нас холодильничок?! – потирав маленькі ручки дідок, повертаючись до вже знайомої Гоші білої залізної шафи, в якій пилососик ледь не замерз назавжди.
– Ну говори, Петрику, чого хочеш? – запитав Пиловичок.
– Морквини… – повільно мовив хом’як. – Редиски…
– Не соромся, ти в мене в гостях! – сказав Пиловичок задоволеним і радісним голосом.
– Ну, тоді… – хом’як набрав побільше повітря і рішуче прошепотів: – Сиру…
– Хвилиночку! – Пиловичок постукав у залізні дверцята.
– Хто там? – запитав холодильник.
– Я, – відповів Пиловичок.
– У мене немає пилу! – не надто задоволено сказав холодильник.
– Та відчини вже! – Пиловичок починав сердитись, і холодильник, мабуть відчувши це, відчинив дверцята.
У кухні відразу стало так світло, що і хом’як, і Гоша замружили очі.
– Мені потрібна морквина, редиска, – говорив Пиловичок холодильнику, – і цей, як його… білий і зазвичай із цвіллю…
– Плавлений сирок?! – підказав холодильник. – Редиски і моркви внизу, а цей, із цвіллю, на верхній полиці. Я вже не сподівався, що він кому-небудь знадобиться…
Пиловичок дістав овочі й поліз-подерся на верхню полицю.
Хом’як схопив морквину і почав її жадібно гризти.
– Гей, лови! – крикнув зверху дідок-Пиловичок, і вниз полетів той самий сирок.
Хом’як відскочив, потім підійшов до сирка, що лежав на підлозі, понюхав його і заплакав.
– Ти чого?! – здивувався холодильник. – Він хороший, тільки цвіль не треба їсти.
Пиловичок теж спустився і підійшов до заплаканого Петрика.
– Може, тобі щось інше пошукати?! – запитав він лагідно.
– Не треба… – крізь сльози відповів Петрик. – Я за сиром скучив. Уже два роки не їв, а тут його ніхто не полюбляє…
Тут Гоша зрозумів, що хом’ячок жалів сир, і пилососик вирішив утішити хом’ячка.
– Полюбляють його тут, – сказав він. – І я полюбляю, і Пиловичок…
– Ну добре, – Петрик перестав плакати. – Тоді я візьму його з собою.
І він розламав його на кілька шматочків і всі ці шматочки сховав за лівою щокою. Потім розгриз морквину та редиску і сховав за правою щокою, тож вийшло, що права щока виявилась удвічі більшою за ліву.
– Так некрасиво! – сказав Пиловичок.
– Чому?! – запитав хом’ячок, зніяковівши.
– Щоки мають бути однаковими, – пояснив дідок-Пиловичок.
– Що ж робити? – запитав Петрик.
– Треба щось іще покласти до сиру… – підказав Пиловичок і, зазирнувши в холодильник, запитав: – У тебе є ще сир?
– Ні, – відповів холодильник, – є одна сосиска… Старенька, щоправда…
– Підійде? – Пиловичок глянув на хом’яка.
Той, подумавши, ствердно кивнув.
– Давай! – крикнув холодильнику Пиловичок.
– Що давай? – здивувався холодильник. – Тобі треба, ти й бери – он вона, поряд із огірком лежить.
Пиловичок простягнув руку до другої полиці і, взявши там сосиску, опустив її на підлогу перед хом’яком.
Хом’як запихкав втомлено і з великими труднощами запхав її за ліву щоку.
– Тепер порядок! – оглянувши Петрика з усіх боків, сказав Пиловичок.
– Угу, – промимрив крізь набитий рот хом’як.
– А ви донесете? – занепокоївся Гоша. – Може, вам допомогти?
Хом’як із великими труднощами похитав головою.
Гоша дивився на роздуті щоки нічного гостя і думав про те, що треба б йому який-небудь мішечок дати, адже в мішках носити зручніше… Але, на жаль, усі мішечки були зайняті пилом, та й Пиловичок навряд чи погодився б… І залишалося Гоші тільки зітхати і подумки жаліти сусідського хом’яка.
А Петрик, хитаючись на тоненьких коротеньких лапках, підійшов до дверей. Пиловичок відчинив йому двері в коридор, і вони зникли в коридорній темряві, залишивши Гошу в кухні поряд із розкритим холодильником.
Гоша дивився на всякі різнокольорові баночки і думав про хом’яка.
– Послухай, – раптом сказав холодильник. – Зачини двері, а то мені щось жарко.
– Добре! – буркнув Гоша і рушив до дверей на кухню.
– Та не ті, – пробурчав холодильник. – Ти мої двері зачини!
– Ой, вибачте! – прошепотів Гоша і, під’їхавши ближче до холодильника, акуратно причинив його двері.
Й одразу стало темніше і казковіше. І знову прислухався пилососик до різних нічних звуків і почув, як сусідська годинникова зозуля сказала комусь: «Ку-ку, ку-ку!»
Абрикосово-повидлове свято
Наприкінці літа, у самісінькій середині серпня, господарі Гоші зібралися поїхати у відпустку. Два дні вони вибирали, що взяти з собою з одягу, і стільки пилу натрусили, що дідок-Пиловичок був просто в захваті.
– Ні, ти тільки подивись, як вона блищить! – захоплено говорив він Гоші, ходячи по освітленій місяцем плямі на підлозі у великій кімнаті.
Гоша спокійно стояв, дивився на цей пил, що, як йому здавалося, був зовсім звичайним і нічим не відрізнявся від іншого квартирного пилу, і думав. Думав він про тата-пилососа, якого господарі на деякий час віддали своїм друзям. Справа була в тому, що в їхніх друзів удома жив якийсь іноземний пилосос і щось із ним сталося: чи то поламався, чи то захворів, але загалом працювати він більше не міг, і тоді господарі позичили їм Гошиного тата.
«Він хоч і старий, – говорили вони, – але дуже працьовитий!»
Гоша бачив із балкона, як тата винесли з їхнього парадного і посадили в машину, яка тут же поїхала. З одного боку, пилососик знав, що тато дуже хотів працювати і тому був напевно дуже щасливий, але все-таки без нього було нуднувато.
– Залишимо поки що чи приберемо?! – запитав Пиловичок, озирнувшись на Гошу.
– Що?! – не зрозумів пилососик.
– Ти чого такий нудний сьогодні? – запитав чоловічок.
– Сумно… – зізнався пилососик.
– Ну коли так, то приберемо! – вирішив Пиловичок.
Зібравши весь пил із підлоги, вони перенесли його в кімнатку до Телефункена й склали мішечки з пилом у дальньому кутку.
– Давай що-небудь розумне послухаємо! – запропонував Пиловичок Гоші.
– Зараз розумного нічого немає, – неголосно сказав Телефункен.
– Розумне вранці передають, коли майже ніхто, окрім дідусів і бабусь, радіо не слухає.
– Ось тому, напевно, люди похилого віку і бабусі такі розумні… – похитав головою Пиловичок.
– А може, все-таки що-небудь є?! – з надією в голосі запитав Гоша.
– Спробую! – сказав Телефункен і неголосно зашумів, затирликав, заговорив різними голосами і раптом зовсім чітко і ясно промовив: «Настало 16 серпня».
– Ой! – зойкнув Пиловичок і ляснув себе по лобі. – 16 серпня?! Це ж моя Ніч Народження!
– У тебе сьогодні день народження?! – зраділо вигукнув Гоша.
– Та ні ж! – невдоволено заперечив дідок-Пиловичок. – Я ж сказав: Ніч Народження!
– А яка різниця?! – все ще не розуміючи, спитав пилососик.
– Це не важливо! – махнув рукою Пиловичок. – Головне, що я народився вночі 16 серпня… Ось тільки не пам’ятаю, якого року…
– По Києву і області буде сонячна погода без опадів, температура вночі вісімнадцять-двадцять градусів тепла, вдень – до двадцяти дев’яти… – сказав Телефункен.
– Ти це Дірці розповідатимеш! – перебив його Пиловичок. – Ану ж бо привітай мене терміново!
– Так, привітай його, будь ласка! – попросив і Гоша.
– Гм… – замислився радіоприймач, крякнув і сказав: – На прохання численних радіослухачів ми вітаємо сьогодні з Днем Народження…
– Не з Днем, а з Ніччю! – крикнув Пиловичок. – Скільки можна повторювати?!
– Ой, вибачте, – сказав Телефункен. – Ми вітаємо сьогодні вночі з Ніччю Народження найстарішого слухача наших радіопередач дідка-Пиловичка і виконуємо для нього його улюблену пісню… яку?
– Що – яку? – перепитав Пиловичок.
– Яку пісню ти любиш?! – запитав пошепки Телефункен. – Швидше думай!
– Пісню… – повторив задумливо Пиловичок і почухав потилицю.
– Завади, завади, завади… – пробурмотів раптом Телефункен.
– Ти чого? – здивувався Пиловичок.
– Та швидше думай, поки я радіослухачів відволікаю! Завади, завади…
– Я дуже люблю восьмишаровий кремовий абрикосово-повидловий торт! – сказав нарешті чоловічок.
– Але ж це не пісня… – розгублено мовив приймач.
– Ні, – похитав головою Пиловичок. – Це пісня!
– Ну гаразд, – погодився Телефункен. – Вибачте за завади… повторюємо: виконуємо для іменинника рецепт восьмишарового кремового абрикосово-повидлового торта. Візьміть білого борошна цілий кілограм, просійте крізь сито, замісіть тісто і відкрийте велику банку абрикосового повидла…
– Ну розійшовся! – забуркотів чоловічок. – Я думав, він мене з Ніччю Народження привітає і побажає чого-небудь, а він мої секрети всій країні розповідає.
Пиловичок зітхнув і замовк.
Гоша подивився на нього зі співчуттям і теж зітхнув.
А Телефункен продовжував розповідати, як треба правильно випікати п’ятий і шостий шар восьмишарового торта.
– Ходімо! – сказав раптом Пиловичок, повернувшись до Гоші. – Ходімо влаштуємо справжню Ніч Народження!
– А куди? – запитав Гоша.
– На кухню! Поки цей базіка з завадами буде всім про торт розповідати – ми його спечемо і з’їмо!
Вони вийшли в темний коридор і майже бігом рушили на кухню.
На кухні Пиловичок насамперед відчинив знайому Гоші шафку і витягнув звідти банку з білим пилом, яку Гоша одного разу мало не прибрав.
– Так, – задоволено видихнув чоловічок, – головне вже є! Тепер повидло…
І Пиловичок підійшов до холодильника й постукав по білих залізних дверях.
– Хто там? – запитав холодильник.
– Це я, – відповів чоловічок. – Послухай, у тебе є абрикосове повидло?
– А тобі навіщо? – запитав холодильник сонним голосом.
– У мене зараз Ніч Народження, – трохи хвалькувато оголосив холодильнику Пиловичок.
– О-о-о! – сказав холодильник. – Тоді бери!
І білі залізні дверцята відчинились – у кухні одразу стало світліше.
– Ось тут на нижній полиці в правому кутку, – підказав холодильник.
Пиловичок потер долоні й виволік із холодильника велику банку повидла.
– Так, – бурмотів він. – Тепер потрібна мисочка, вода і пічка!
Миску знайшли швидко, у тій же шафці, де лежав білий пил.
– Розумієш, що треба робити? – запитав Пиловичок у Гоші.
– Ні! – зізнався пилососик.
– Це не страшно, – заспокоїв іменинник. – Головне – щоб було солодко!
Із цим Гоша погодився.
– Ось це, – Пиловичок указав на білий порошок, – називається борошно. Якщо в нього додати води, трохи солі та цукру – вийде тісто. А якщо до тіста додати повидла і засунути в пічку – вийде торт! Це зовсім не складно!
Гоша слухав Пиловичка й уважно спостерігав за тим, як він вправно і швидко перетворював це біле борошно та воду на щось дивне і вже не таке біле.
А Пиловичок уже місив тісто, щось бурмочучи собі під ніс. Потім він витер руки об штани і ввімкнув духовку.
– Тепер давай помагай! – покликав він пилососика, і той слухняно під’їхав.
– А що робити? – запитав Гоша.
– Тримай миску так, щоб вона не їздила! – скомандував Пиловичок.
Гоша з подивом оглянув залізну миску – коліщаток у неї не було, а значить, їздити вона не могла.
– А як же вона їздить?! – поцікавився Гоша.
Іменинник мовчки взяв носик пилососика й обвив його навколо миски.
– Ось так і тримай! – наказав він.
Гоша тримав, а Пиловичок насилу відірвав од підлоги важку банку з абрикосовим повидлом і нахилив її до миски. Повидло повільно потекло на тісто.
Іще через дві хвилини вся миска з майбутнім тортом зникла в духовці.
Пилососик полегшено зітхнув.
Раптом у кухонні двері постукали.
Переляканий пилососик від’їхав до холодильника. Пиловичок теж зробив кілька кроків назад, але все-таки неголосно запитав:
– Хто там?
– Це я, Петрик… – пролунав знайомий голосок.
– А-а… – заспокоївся чоловічок. – Ну заходь, гостем будеш.
Двері прочинились, і в кухню ввалився захеканий хом’ячок, який тягнув за собою величезний полотняний мішечок, може, навіть утричі більший за нього самого.
– Я тут радіо слухав… – заговорив Петрик. – І там сказали, що в тебе зараз цей, як його – Ніч Народження і восьмишаровий абрикосово-повидловий торт… так я тобі подарунок приніс…
Пиловичок підійшов до мішечка і помацав його рукою.
– Дякую, дякую, Петрику! – сказав він. – А там що?
Хом’ячок озирнувся на мішечок і вдоволено мовив:
– Пил.
– Ну добре… – чоловічок був задоволений. – Торт їстимеш?
– Ні, – сором’язливо похитав головою хом’як. – Я краще з собою візьму. Можна?
– А що, господарі ще не приїхали? – поцікавився Гоша.
– Відпочивають іще, – зітхнув хом’як.
Коли торт витягли з духовки, все повітря в кухні зробилося солодким, як цукор.
– Який гарний, – захоплювався хом’як, походжаючи навколо миски.
Пилососик теж був задоволений.
– Звичайно, все-таки не восьмишаровий, але зате абрикосово-повидловий… – примовляв він. – І соло-о-о-дкий…
– Треба Телефункена і Дірку-В-Стелі покликати, – запропонував Гоша.
– Вони не підуть, – похитав головою хом’як. – Вони солодкого не люблять.
Гоші якось не вірилося, що хтось може відмовитися від такого красивого тортика. І він вирішив сам піти і запитати в друзів.
– Ну сходи-сходи! – закивав головою Пиловичок.
Насамперед Гоша заїхав до Телефункена і запросив його на торт.
– Дякую, – сказав приймач. – Але я дуже зайнятий – вивчаю англійську мову.
І на підтвердження Телефункен вимовив щось зовсім для пилососика незрозуміле.
– А що це було? – запитав Гоша.
– Це вона, англійська мова, – відповів приймач.
Гоша кивнув і виїхав у коридор.
Дірка-В-Стелі теж чемно відмовилася. Сказала, що небо цієї ночі дуже синє, а зірки дуже жовті, й тому вона їх зараз вивчає. Гоша подивився на небо і на зірки. І замислився.
І захотілося йому навчитися чогось іще. Але що вивчати спочатку – він не знав. Усе здавалося йому цікавим: і англійська мова, і зірки, і те, як треба пекти абрикосово-повидловий торт…
Так він їхав нічним темним коридором і думав про це.
А коли приїхав на кухню – побачив у мисці один маленький шматочок тортика. Поруч стояли Пиловичок і хом’як.
– Ну що, вони прийдуть? – запитав ситим голосом Петрик.
– Ні, – мовив пилососик.
– А ми тут тобі тортика залишили… – сказав іменинник. – Ти полюбляєш солодке?
Гоша під’їхав до миски і подивився на шматочок тортика.
– Я не знаю… – мовив він нерішуче.
– Такого не буває! – заявив Петрик. – Солодке або полюбляють, або не їдять! Якщо ти не знаєш, значить, ти не їси!
Гоша ще раз подивився на шматочок тортика. Запах йому подобався, але їсти не хотілося.
– Подаруй його мені, – раптом попросив Гошу хом’ячок Петрик. – А то я все з’їв, і тепер нічого додому взяти…
– Бери, – добродушно сказав пилососик.
– От дякую! – зрадів хом’ячок, підбираючись ближче до шматочка тортика. – Ти знаєш, Гошо, ти найдобріший пилосос у цьому будинку! Це я тобі точно кажу!
– Так, він хороший! – підтакнув дідок-Пиловичок. – Справжній друг!
Гоша стояв біля миски, слухав хом’яка і Пиловичка, і було йому добре й затишно в цій кухоньці, заповненій таким солодким і таким абрикосовим повітрям.
