Діва Марія мала дев’ять років, коли її матір Анна сказала до неї:
– Піди до моєї сестри Єлизавети у Віфанію й принеси золотого ключа, я забула його там учора. Та дивись, не загуби, бо то чудодійний ключ, він відчиняє усі серця.
Діва Марія вирушила в дорогу, неймовірно пишаючись великою маминою довірою. Вона дуже поспішала, ледь не бігла.
Сонце припікало над Єрусалимом, маленька дівчинка втомилася, але бігла далі.
Підійшовши до містка над струмком Кідрон, вона почула шемріт хвильок:
– Навіщо тобі йти містком? Ліпше перейди босоніж моєю чистою водою! Ти несеш у своїх очах чотири промені зорі дитинства: правдивість, доброту ту, слухняність і покірність. Я радо поцілую твої босі ніжки!
– Не маю часу, – відповіла Діва Марія і побігла далі, не спиняючись.
Струмок знову залишився на самоті з метеликами та роями комашок, що дзижчали понад водою у затінку фіґового дерева.
– Що означає правдивий? – запитала маленька комашка з чорними цяточками на червоних крильцях, повзучи гілкою вербової лози.
– Удавати з себе ліпшого, ніж ти є насправді, – відповів павук, ретельно виплітаючи свою павутину, щоб мухи не змогли її помітити.
– А що таке бути добрим? – не вгамовувалася комашка, не надто вдоволена першою відповіддю.
– Робити все, що заманеться, – відповів овід. Відчайдух так хвацько шугонув униз, що не втримався, впав у воду та й заледве не втонув.
– Ой-ой-ой! – поспівчувала йому комашка. -А що означає бути покірним?
– Чепуритися так, щоб здивувати увесь світ! Що ж іще? – здивувалася золотиста мушка, квапливо підставляючи свої розпростерті блискучі крильця сонцеві.
– Даруйте, що питаю дурниці, – посумніла комашка. – Така вже я недотепа…
Така нікчема, як ти, не повинна турбувати мудріших за себе безглуздими запитаннями, – пробрумкотів жук-гнойовик, що лежав на спині в купі гною і, безпорадно дриґаючи лапками, намагався перевернутись.
Надвечір Діва Марія, змучена до краю, поверталася додому й сіла відпочити біля містка.
– Перейди струмок убрід, ми охолодимо твої натомлені ніжки, – шемротіли хвильки.
– О, яка це втіха, – зраділа дівчинка, закотила сукню й увійшла в струмок.
Свіжа вода приємно холодила, а хвильки, радісно хлюпочучись, цілували її босі ніжки.
– Спасибі вам, – подякувала дівчинка і весело
попростувала додому, до міста.
Минуло чимало часу, сонце вже хилилося до заходу. Несподівано схвильована дівчинка повернулася до струмка.
– Любі хвильки, чи не бачили ви золотого ключа? – спитала вона. – Я мала його в кишені і, мабуть, загубила тут, коли підкочувала поділ сукні. Я питала в Сонця, чи не бачило воно ключа, але воно відповіло: «Чи я маю час пильнувати твого ключа, коли достигають фіґи?» Я питала Гору, чи не бачила вона мого ключа, але та відповіла: «У мене інший клопіт, я пильную, чи не з’являться на обрії вороги, римляни». Я питала в Місяця, але він відповів: «Дурне дівчисько, я ж іще навіть не зійшов!» Тепер запитую тебе, струмочку, чи не бачив мого ключа, бо тут я закочувала поділ своєї сукні?
Струмок Кідрон бачив не більше за Сонце, Гору та Місяць.
– Я не маю часу дбати про твого ключа, водяні лілії чекають на мене після спекотного дня.
Зате комашки охоче зголосилися допомогти. Усі кинулися на пошуки. Метелики літали понад хвильками, черкаючи крильцями воду; павук нишпорив у своїх тенетах; золотиста мушка й думати покинула про свої розкішні шати. Жук-гнойовик, якому нарешті пощастило зіп’ястися на лапки, незграбно подріботів до берега. Уся живність шукала загубленого ключа. Орел запитував у голуба, лев – у зайця, фігове дерево – у водяних лілій:
– Чи не бачили ви золотого ключа Діви Марії?
Ні, ніхто не бачив ключа, окрім маленької комашки з шістьма чорними цяточками на червоних крильцях. Вона помітила, як ключ виблискує між камінцями біля берега струмка і продзумкотіла:
Блищик сонця у струмочку виграє.
Та ніхто його не бачить і не впізнає.
Тільки та, котра найменша,
Наймовчазніша була,
У струмочку золотого
Ключика знайшла.
Діва Марія почула тихеньке дзижчання комашки, побігла до беріжка і справді знайшла там свого ключика поміж двох камінців, білого та рожевого. Вона дуже зраділа і сказала комашці:
– Сідай мені на сукню, стерегтимеш ключика! Будеш відтепер моєю ключницею.
– Але ж я така маленька, бідна і дурненька, – відповіла комашка.
– Саме тому, що ти вважаєш себе бідною, маленькою та дурненькою, я хочу, щоб ти стала моєю ключницею і всюди мене супроводжувала, куди б я не йшла.
Комашка радісно задзижчала, сіла на сукню Діви Марії і більше не розлучалася зі своєю панею. А маленька дівчинка з-над берега Кідрону виросла в гарну і добру, улюблену всіма Діву Марію. Коли Марія стала дорослою, матір передала їй золотого ключа. Ним Діва Марія відчинила усі людські серця у світі. Павук, оса, овід, жук-гнойовик та золотиста муха ніяк не могли отямитися від дива, за що така велика честь якійсь нікчемній комашці.
По нинішній день ключниця Діви Марії сидить на вербовій лозі, по нинішній день вона є найменшою та найскромнішою комашиною на землі. Чи ти бачив її? Існує велика родина комашок з латинською назвою coccinella; деякі мають жовті крильця з білими цяточками, інші – лише дві або три цяточки, і лише справжня ключниця має шість чорних цяточок на червоних крильцях. Її добре знають діти, котрі бавляться в зелених травах. Чи та комашка сидить ще й нині над берегом Кідрону біля Єрусалиму, ніхто достеменно не знає, бо чимало води спливло з того часу, коли Діва Мрія мала дев’ять років і переходила вбрід струмок по дорозі з Віфанії додому.
