Якось на околиці міста дітлахи гралися у піжмурки. Малий Петрик хутко виліз драбиною на горище покинутого будинку і причаївся за димарем. Тут його увагу привернула велика старовинна скриня з різьбленим віком.
– Оце диво! – прошепотів хлопчик. – Що за скриня така? Може, тут сховані скарби піратів?!
Затамувавши подих, Петрик підійняв віко і зазирнув усередину. Звичайно ж, ніяких дорогоцінностей там не виявилося. Хто ж ховає скарби, тим паче піратські, на горищі?!
Скриня була вщент набита старовинними книжками з чудовими малюнками. Побачивши їх, Петрик відразу ж підбіг до віконця і голосно гукнув:
– Агов, ідіть-но скоріше сюди! Я дещо знайшов!
Невдовзі заскрипіла драбина, і з радісним гомоном на горище один за одним вивалились дітлахи. Виблискуючи зацікавленими оченятами, вони оточили скриню.
– Чиї це можуть бути книги? – запитав Андрійко.
– Мабуть, господарів цього будинку… – зробив припущення Петрик.
– Тут уже давно ніхто не мешкає, – зауважила Василинка.
– Ну то й що?
– А те, що тепер ці книжки нікому не належать. Візьмемо їх собі.
Дітлахи погодилися з Василинкою. Вони забрали знахідки і побігли додому, бо вже дуже їм кортіло почитати старі казки.
Коли Петрик повернувся до своєї хати, то одразу ж обгорнув книжку, зручно влаштувався у кріслі і почав читати. Він так захопився, що й не помітив, як запали вечірні сутінки. Матуся покликала його вечеряти, а потім вклала у ліжко.
Набігавшись за день, Петрик заснув дуже швидко. Йому марилися неймовірні казкові пригоди.
* * *
Опівночі, коли будинок оповила сонна тиша, шелеснули сторінки тієї книжки, яку хлопчик приніс додому, і з неї вибрався маленький чоловічок у смугастому капелюсі. Це був Книгарик.
Колись давно старий казкар вигадав Книгарика, і з тих пір цей чоловічок оселився на сторінках книжок. Він наглядав за ними: підклеював, зшивав, розправляв загнуті сторінки. Але вже давно ніхто не заглядав до скрині, де жив Книгарик.
– Ох, нарешті вже хтось розкрив мою книгу…
Він роззирнувся довкола і здивувався:
– Куди це я потрапив? Щось я цього помешкання не пам’ятаю…
Чоловічок пройшовся по столу, допитливо розглядаючи кімнату. Біля протилежної стіни у ліжку солодко сопів уві сні Петрик. Книгарик перевірив його книжки і задоволено посміхнувся:
– Це славний хлопчик! Усі книжечки у нього чисті й акуратно складені. Та й загалом у кімнаті порядок…
Раптом Книгарик почув якесь підозріле шарудіння, що долинало з темного кутка. Сховавшись за цукерницею, чоловічок почав стежити за тим, що відбувалося. Ось ворухнулася якась тінь, і в місячному сяйві з’явилася згорблена постать у довгому плащі і розлогому капелюсі. Книгарик одразу ж впізнав лиходія-чаклуна Чорнокрила. Цей лиходум завжди уночі вештається по хатах, зачакловуючи неслухняних дітей.
– Гей, Чорнокриле, не підходь до Петрика! Він добрий хлопчик! Забирайся геть звідси! – вигукнув книжковий чоловічок.
Чаклун здригнувся і рвучко обернувся. З-під насуплених брів блимнули злющі очі.
– А… це ти, – полегшено зітхнув Чорнокрил. – Як же ти мені можеш перешкодити? У тебе навіть зброї нема.
Книгарик розгублено озирнувся. Поруч з цукерницею стояв олов’яний солдатик з шаблею. Ухопивши її, чоловічок стрибнув у крісло, а звідти – на підлогу. Чаклун зустрів його злосливою посмішкою.
– Невже ти будеш зі мною битися? – запитав Чорнокрил. Він витягнув з-під плаща чорну шаблю і почав погрозливо погойдувати нею.
Але Книгарик сміливо кинувся на Чорнокрила. Заблискотіли шаблі, посипалися іскри. Чорнокрил був майже на голову вищий від книжкового чоловічка і сильніший. Він розлючено шипів, насуваючись на Книгарика.
Становище було скрутним. Поступово чаклун загнав чоловічка у куток. Відбиваючи удари Чорнокрила, Книгарик помітив шнур, який вів до вимикача торшеру. Він підстрибнув і вчепився у нього. Вимикач клацнув, і кімнату залило яскраве світло. Тієї ж миті чаклун зіщулився і обгорнувся чорним плащем. Злодій міг робити свої брудні справи лише у темряві, а світла боявся, як вогню.
– Ну зачекай, Книгарику! – погрозливо гарикнув чаклун. – Ми з тобою ще зустрінемося!
Крутнувшись на місці, Чорнокрил перетворився на кажана і вилетів у відчинену кватирку.
Книгарик провів його поглядом, потім вимкнув світло і майже до самого ранку сидів біля Петрикового ліжка, охороняючи його сон. Лише коли десь далеко заспівав перший півень, чоловічок повернувся у книжку і тихенько стулив сторінки.
З тих пір Книгарик мешкає у кімнаті Петрика, охороняючи його вночі від злого чаклуна Чорнокрила.