– Я ніколи не хочу спати! – хвалилася крихітна Лялечка. І кліпала довгими пластмасовими віями. – Я ніколи не сплю! І очі у мене завжди розплющені.
– Це тому, що ти не потрапляла до Квітки – Хатинки, – відповіла Велика Подушка. – Це тому, що не їла сонної квіткової каші…. Йди – но до мене, мацьопко, я тебе обійму, я розповім тобі про диво – квітку, що росте у синьому саду.
І подушка розповіла Лялечці про квітку, усередині якої – тепло й затишно, наче у хатці. Там є що пити, є що їсти. А хто пригоститься, той одразу й засне. Бо каша та особлива, сонна. І молоко особливе, сонне. Навіть невгамовним пострибункам – веселункам у Квітці – Хатинці сняться кольорові легкі сни.
– І павучки там засинають?
– І павучки.
– І комарики?
– І комарики.
– І жучки?
– Усі засинають. І павучки, і комарики, і жучки, і навіть крихітні лялечки, як ти.
– А де той синій сад? – допитувалася Лялечка. – Де він є?
Велика Подушка не відповіла. Заснула.
– Я навіть у Квітці – Хатинці б не заснула! – сказала про себе Лялечка. – Я ніколи не хочу спати. Навіть у твоїх обіймах не засну, подушко – сплюхо!
І от одного вечора крихітна Лялечка загубилася у високій траві у саду.
Дівчинка шукала свою Лялечку, шукала – і не знайшла. Лялечка така маленька, для неї трава – наче дерева.
Коли на яблуні, кущі та квіти зійшли фіолетові сутінки, Лялечка побачила, що сад зробився синім. Отже, десь тут мала бути й Квітка – Хатинка.
Роззирнулася вона навсібіч – та ось же вона, велика квітка, схожа на тюльпан із синіми пелюстками. Вони повільно ворушились, згортаючись – ось – ось зійдуться докупи. Усередині квітки світилося. Наче у віконечку, затуленому фіранками.
Лялечка кинулася до квітки, видерлася стовбуром угору, спираючись ногами на гілочки, хапаючись руками за листя. Мало сандалик не загубила. Відгорнула край довгі вусики і опинилася усередині. Щойно це сталося, як усі пелюстки стулилися, залишивши вгорі, над головою Лялечки, маленькій отвір у небо. У це віконечко заглядали яскраві нічні зорі.
Стіни у хатинці були шовкові. Посередині стояв столик на ніжці в оточенні жарівок на тонких високих стеблах. На столику сидів Метелик. Вечеряв. Його довгі вусики рухались. У світлі, що струменіло з жарівок, було видно, що він їсть кашу і п’є молоко. Його вечеря дуже смачно пахла.
– Дозвольте вас запитати, – насмілилась подати голос Лялечка.
– Запитати можна, – Метелик підвів голову, сонно глянув на гостю, – але я можу не відповісти… Не тому що нечемний, а тому що не встигну…
– Бо ось – ось засну. От поїм – і добраніч.
– Я, власне, й хотіла запитати, чи можу пригоститися сонною кашею та сонним молоком.
– Авжеж, – зронив Метелик, склав крильця і завмер. Навіть зі столика не забрався. Як сидів, так і заснув.
Лялечка підійшла до столика і стала навшпиньки. Каші у банячку ще було доволі, а у прозорому кухлику – достатньо молока. Зі стосика лялькових тарілок із крихітними ложками та малесенькими горнятками Лялечка вибрала собі посуд. Наповнила кашею тарілку, налила у горнятко молока, і сіла на оксамитову долівку, притулившись до шовкової стіни.
Тихо – тихо у квітці. І каша смачна, і молоко тепле.
Дз – зень!
На столик дзвінко впала велика дощова крапля. Лялечка глянула вгору – і не побачила зірок, бо їх заступили темні хмари.
Дз – зень!
Друга срібна крапля зустрілася з краєчком кухлика, мало у молоко не влучила.
Зараз тут буде холодно й сиро, бо на дворі починається дощ. Щойно Лялечка подумала про це, як Квітка – Хатинка ворухнулась. Пелюстки затремтіли і стулилися над головою. Віконечко зникло. Щойно було – і вже нема. Тепло і сухо у квітці, лиш чути, як за пелюстковими стінами у синьому саду шумить нічна злива.
Від того дощового шемрання пластмасові вії Лялечки зробилися важкими. Вона кліпнула ними раз, другий…
– Просто полежу, – сказала до себе Лялечка. – Послухаю дощ..
– Вмостилася зручніше, позіхнула…
Дощ шумів та й шумів. Вода струменіла по міцно стулених пелюстках Квітки – Хатинки. Сонний – пресонний дощ падав з темного неба у сонну траву.
Шурхотів у синьому саду.
Шш – ш – ш – ш…
Шш – ш – ш – ш…
