TOU

Ліга непарних шкарпеток

Ліга непарних шкарпетокНепарні шкарпетки

З нижньої шухлядки прочиненої шафи визирали шкарпетки. Звичайні шкарпетки, лише розпаровані. Всі – по одній. Усі – різні.

Синя з діркою там, де великий палець. Біла спортивна, з футбольним м’ячем на боці. Тепла зимова, сплетена на дротах з овечої вовни. Рожева з двома смужками, голубою та синьою. Смугаста, наче зебра. Маленька з ведмедиками. Трошки більша з машинкою. І ще кілька різних, неподібних одна на одну.

І всі ці розпаровані шкарпетки, кожна – без своєї половинки, уважно спостерігали за тим, як господар збирається на роботу. На його ногах ладно трималася пара новеньких сірих шкарпеток із тонкої бавовни. Вони задоволено позирали в бік шафи: чи бачить хто, як вони пасують господареві? Чи помічають, як злагоджено та спритно рухаються разом із ним? Господар без них – ані кроку.

Щасливі обраниці пірнуть зараз у шкіряні туфлі з довгими передами та вийдуть із дому. Вони тиснутимуть в автівці на педалі, походжатимуть офісом, їздитимуть у ліфті та перезиратимуться під столом у залі засідань з іншими, такими ж, як вони, діловими шкарпетками, що ходять на роботу разом із людьми. Бо така доля успішних шкарпеток, які тримаються по двоє вкупі.

З горішньої полиці шафи, де мешкали саме такі щасливі шкарпетки, ранкової пори ніхто не визирав. Складені чи скручені парами, вони спокійно чекали моменту, коли рука господаря або ж господині, або ж котрогось із дітей потягнеться до них, бо неодмінно настане і їхня черга виходити з дому. Як не сьогодні, то завтра, як не завтра – то післязавтра. У будь-якому разі господарі про них не забудуть. Тому нема чого хвилюватися й визирати назовні, як це щоранку роблять невдахи з нижньої шухлядки. Ті, що необачно загубили свої половинки, а тепер заздрять нормальним шкарпеткам.

Так думали парні шкарпетки, що були впевнені у своєму майбутньому.

А господар тим часом уже надівав на руку годинник, посьорбуючи каву, вив’язував краватку, шукав свою мобілку, й усе це – під мовчазними поглядами шкарпеток із нижньої шухлядки. Жодна з цих не могла вийти з дому з господарем. Бо якій би людині спало на думку піти на роботу в одній шкарпетці?.. Або у двох різних?..

Мешканці нижньої шухлядки не раз обговорювали між собою найважливішу тему: куди поділися їхні пари і де можна загубитися в одному помешканні? Цього ніхто второпати не міг. Можливо, шкарпетки розлучила пральна машина?.. А може, це зробив вітер, що бавиться мотузкою й прищіпками, смикає та розгойдує речі, що сохнуть на балконі?.. А може, винен пес, який приходить по суботах у гості зі своєю хазяйкою, слухняно сидить біля її ніг, поки жінки п’ють каву і сміються, але ж хтозна… Може, він і є той таємний викрадач шкарпеток?..

Нездійсненні мрії

– Сьогодні обов’язково розберу цю купу мотлоху! – пригрозила господиня, побачивши прочинені дверцята шафи. – Повикидаю з хати увесь непотріб!

Й щосили заштовхнула шухлядку в глиб шафи.

Запала темрява. Було лиш чути, як господиня побажала господареві вдалого дня, замкнула за ним двері й заходилася виряджати хлопчика та дівчинку.

Рипнули двері шафи, впустивши смужку сонячного світла.

Це хлопчик устав навшпиньки, вибираючи собі шкарпетки. Обрав сірі, як у тата. Даремно знизу самотня шкарпетка з машинкою на боці намагалася потрапити йому на очі. Хлопчик на неї – жодної уваги.

Згодом і дівчинка до шафи зазирнула. Вихопила з купки шкарпетку з ведмедиками, покрутила в руках.

– Мої улюблені!.. – сказала з жалем. – Де ж друга?..

І назад пожбурила.

Дві білі новенькі шкарпетки опинилися на її маленьких ніжках і побігли до дверей.

Того дня господиня й справді вирішила нарешті навести лад у шафі. Вона вже не раз обіцяла безжально повикидати весь шкарпетковий непотріб на смітник. Так би воно і сталося, але завадила одна подія. Серед чистих сухих шкарпеток, принесених з балкона, опинилася рожева з двома смужками, голубою та синьою. Така сама, як у шухляді самотніх шкарпеток! Уздрівши одна одну, сестрички кинулись обійматися й одразу ж перебралися поверхом вище, на поличку до парних шкарпеток.

– А це що таке? Знову?.. – насупила брови господиня, тримаючи в руках сіро-чорний згорток.

Щоразу він потрапляв їй до рук! Укотре роз’єднавши чорну та сіру, господиня кинула їх донизу. Хтозна, може, й справді знайдеться пара до кожної, он же рожеві зі смужками знайшли одна одну.

Але сіра та чорна не шукали собі пари: були переконані, що вони і є пара.

– Та ви ж різного кольору, – тепло всміхалася до них зимова вовняна шкарпетка.

– Ні, – відказували вони, – ми обидві сіро-чорні. Придивіться уважніше!

– Та у вас навіть верх різної ширини, – під’юджували їх. – Ви навіть різного розміру, якщо придивитися!

Сіра та чорна прикладалися, одна старанно витягувала шию, щоб видаватися вищою.

Вони вже не раз потрапляли на поверх до парних шкарпеток, а господиня знов і знов скидала їх донизу. Верхні шкарпетки теж хотіли нагнати чужинців. Але втрималися, послухались якоїсь розважливої пари: «Облиште їх!». І верхні шкарпетки погодилися терпіти присутність диваків, хоча дехто й підсміювався зверхньо: от мовляв, пара! Гриць та Варвара!

Сіра з чорною трималися разом і мріяли піти з господарем у кіно чи в гості. Або хоч прогулятися парком. Та хоч би й по хліб до крамнички неподалік вийти! Аби лиш надвір! Але мрії так і залишалися мріями.

Коли за господинею зачинилися двері і в домі стало тихо-тихо, шкарпетки з нижньої шухлядки повистрибували на підлогу. Всі до одної. Тільки мереживна панчішка залишилася. Вона вважала себе особливою, не такою, як її найближчі сусіди, і не такою, як ті, нагорі. Так воно насправді й було. Всі – звичайні шкарпетки, а вона – вишукана ексклюзивна панчішка. Тепер іще неповторніша, бо самотня. Ніхто на неї не був схожий – на таку довгу, такого ніжного димчастого кольору, з такою панською мереживною коронкою вгорі. А їй і самій було незле. Вона потерпала лише через те, що давно не була в театрі, а театр вона любила понад усе.

– Панчішко, гайда до нас! – гукнули до неї з підлоги.

Але панчішка нічого не відповіла, лише байдуже глянула вниз – та й відвернулася. Вона завжди трималася окремішньо.

– Браття! – вигукнула тоді синя з діркою. – Сестри! – додала вона. – Дорогі шкарпи, шкарпетони, шкарпані та шкарпуки!..

Утворення Ліги

Тут варто зупинитися й сказати, що синя з діркою – насправді не вона, а він. Синій-з-Діркою, або ж просто – Синій. А тим, хто не знає, варто пояснити, що в шкарпеток є своя класифікація. І вона стосується всіх: і парних, і непарних. Старі, досвідчені та грубі, виплетені з овечої вовни, називаються шкарпами. Колишні офісні працівники та спортсмени – це шкарпетони. Шкарпані – це шкарпетки жіночого роду. А різний кумедний шкарпетковий дріб’язок із дитячими малюнками – це шкарпуки. З найменшим включно – мацюпунькою зеленою шкарпеткою для немовляти.

І всі вони зараз оточили Синього-з-Діркою шкарпетона і приготувалися слухати. Лише Панчішка зосталася в шухляді.

– До нас усі ставляться зневажливо! – почав Синій, ворухнувши діркою. – А хіба ми винні, що пари не маємо? Хіба кожен із нас від того вдвічі гірший? Ні! Ми потрапляємо до людей лише на мить, щоб вони переконалися в нашій – на їхній погляд – неповноцінності й відкинули нас убік, як непотріб.

Шкарпетки схвально загули. Синій казав те, що в кожного було на думці.

– …Нас погрожують викинути на смітник! – далі вів шкарпетон. – Лякають тим смердючим звалищем! Хоч ми ще сповнені сил, планів і надій! Нам не місце на смітнику, хіба ні?!

– Не місце!!! – підхопили шкарпетки.

– Ми на смітник не хочемо!

– Не хочемо!!!

– А чого ми хочемо? – не вгамовувався Синій. – Чого ми хочемо, друзі?

– Жити цікаво!

– Бути потрібними!

– Знайти свою пару!

– Пробитися до людей! – вигукнув Спортсмен, він мав мрію пробитися до людей зі своїм м’ячем.

– То що нам залишається робити? – вже спокійніше запитав Синій.

– Що? – дружно озвалися всі.

– Об’єднатися! – була відповідь. – Об’єднатися – і захищати кожного, хто цього потребуватиме. Хто вскочить у халепу. Хто зневіриться. І шукати, шукати, шукати всім разом те, що втратили, тих, кого ми загубили. Правильно кажу?

– Правильно! – підтримали шкарпетки.

Білий Спортсмен почухав м’яч на своєму боці.

– Кожна команда, кожен клуб, товариство, спільнота мають зазвичай якусь назву, – зауважив він. – І нам себе варто назвати. Скажімо, «Динамо»… Або «Металург»… Або ж «Карпати».

– Ми матимемо назву, якої ще не мав ніхто, – озвався на цю пропозицію Синій і замислився. – Ліга непарних шкарпеток! Ось як пропоную назвати нашу спільноту.

– Ліга непарних шкарпеток! – схвально загули звідусіль. – Ліга непарних шкарпеток!

Збудили Вовняну Шкарпу. Вона вже було задрімала, але почувши назву, підвела голову, прокашлялася й докинула:

– І нехай-но спробують нас роз’єднати!..

На хвилі піднесення вирішили не відкладати добрих справ у довгу шухляду – негайно взялись обстежувати територію. Шукати втрачені шкарпетки.

Може, вони десь лежать і чекають, поки їх знайдуть?

– Гайда за тими високими подушками подивимося! – запропонував шкарпук із ведмедиками. Його всі так і називали – Ведмедик. Йому дуже хотілося потішити знахідкою себе і маленьку господиню. Недарма ж дівчинка вважала шкарпетки з ведмедиками своїми улюбленими.

– Гайда в подушкові гори! – підтримали всі. – Гайда в Шкарпати!

Ті диванні подушки на канапі й справді нагадували великі гори Карпати. Шкарпетки посунули вервечкою просто на них.

Підтягували одне одного, підсаджували, дерлися вгору. Спускалися в ущелини. Аж потомилися. І нічого не знайшли, нічогісінько. Окрім гумки до волосся, схожої на маленьку, згорнуту кільцем зелену гусінь. І пульт од телевізора знайшли – його напередодні загубив господар.

Шкарпетки виштовхали пульт на помітне місце, щоб господар одразу побачив. А зелену гумку забрав собі найменший шкарпук, якого всі називали Крихітка. Не звертаючи уваги на іронічні погляди, він накрутив собі гумку на вершечок, щоб видаватися трошки вищим.

Заходилися дуріти, стрибати з подушки на подушку та катулятися розлогою канапою. Особливо тішилися шкарпуки – Крихітка, Ведмедик і Гонщик, той, що з машинкою. Не відставала від них і смугаста шкарпані на ім’я Зебра. Та й Вовняна Шкарпа розрухалась як ніколи.

Синій і Спортсмен, як завжди, підколювали один одного.

– Для чого тобі м’яч? – казав один. – З ким гратимеш?

– Коли дірку зашиєш? – відказував другий.

Так вони всі розгулялися, роздурілися, що незчулись, як заскреготів у замку ключ.

Господиня повернулася!

Поки вона роздягалась у передпокої, поки роззувалася – шкарпетки щодуху мчали до своєї шухлядки. Останнім біг Синій, підштовхував Крихітку. І треба ж було такому статися: сам не встиг! Усі вже сховались у шафі, вже й найменший шкарпук приєднався до гурту, а Синьому залишався один стрибок до мети. Аж раптом…

Раз! – його підхопила жіноча рука, і він злетів угору. Пронісся в повітрі через увесь передпокій, через коридор, через кухню.

Два! – опинився на самісінькому дні сміттєвого відра.

Три! – пластмасова кришка клацнула, опустившись.

Порятунок Синього-з-Діркою

Шкарпетки завмерли. Їм мову відібрало від блискавичного розвитку подій. Щойно сміялися й стрибали – і от уже в квартирі запала зловісна тиша.

Сталося щось надзвичайне – це розуміла вся нижня шухлядка. Вся Ліга непарних шкарпеток.

А господиня, наспівуючи, взялася до хатніх справ. Витягла з пральної машини чистий одяг. І – отакої! – побачила серед темної білизни одну білу шкарпетку. Знову одну! Та що ж це таке? Що за звички в тих шкарпеток – лізти до пральки без пари! Тепер цій колишній білій місце на смітнику. Вона з чорним одягом випралась. У сміттєве відро її! До того дірявого!

І до Синього-з-Діркою приєдналася волога, вже далеко не біла шкарпетка. Згори на них ще й чайну заварку витрусили. У таку халепу шкарпетки ще не потрапляли: сидіти й чекати в сміттєвому відрі, поки тебе закидають яєчною шкаралупою й ковбасними шкурками, а тоді винесуть геть? Що ж робити?

Господиня знову завантажила пральну машинку, ввімкнула її. Тільки-но встигла заварити собі чаю, як задзвонив телефон. Судячи з того, як вона зраділа, телефонувала її подруга – та, що по суботах приходить зі своїм псом, який, коли ніхто не бачить, усюди пхає свого носа. Тепер, ще й із горнятками запашного чаю, не менше як півгодини теревенитимуть.

Пора діяти! Шкарпетки натиснули на край шухлядки зсередини – і вибралися назовні одна за одною.

До кухні було далеко, довше, ніж від шафи до Шкарпат. Але треба було рятувати Синього.

Залишили Крихітку в коридорі вартувати, наказали в разі небезпеки дати сигнал. А самі рушили до сміття. Зсунули на відрі пластмасову кришку: так і є! Сидить шкарпетон, дірку набік зіжмакав – замислився. А поруч сіро-біла шкарпетка висмикує з себе чайну заварку.

– Нумо, – сказав Спортсмен, – тримайте мене!

І поліз всередину.

Дотягнувся до Синього, вони зв’язалися вузлом, ще й сіро-білу підхопили.

– Тягніть! – гукнув Спортсмен.

– Ги-ги-ги! – голосно засміялася господиня за стіною. Шкарпетки застигли, прислухаючись. Ні, все гаразд: розмова з подругою в розпалі. Операція з порятунку товаришів триває.

Синій, опинившись на підлозі, обтрусився, як пес. А сіро-біла, волога, уся в чаїнках, потребувала ретельної чистки.

– Сніжинка! – оглянувши себе, всміхнулася сіро-біла. – Шахтарська сніжинка…

– Треба занурити Сніжинку у воду, виполоскати її і добре викрутити! – запропонувала Вовняна Шкарпа.

У яку ж воду занурити? Де ту воду взяти?

– У Шкарпацьких озерах! – Ведмедик озирнувся до вікна. – Онде одне з них.

І показав на акваріум, що стояв на підвіконні. Акваріум з чистою водою, зеленими водоростями та верткими смугастими рибками.

– Ні, – відказала Вовняна Шкарпа. – Рибки чаю не п’ють. Лише воду попсуємо. Шкода рибок. Гайда до крана з водою!

Кран відкрутили гуртом – запхали Сніжинку під воду. Вже вона милася-милася, полоскалася-полоскалася, і хоч білою не стала, все ж позмивала з себе ті руді чаїнки. Стоїть у калюжі води, тішиться…

Шкарпетки кран закручують, а самі прислухаються – що там, за стіною, діється? А там господиня щось голосно розповідає товаришці.

Є ще час.

Поставали в раковині двома командами одна навпроти одної. Розтягнули Сніжинку, як канат, та й викручують, воду з неї вичавлюють.

– Обережно, – попередила Сніжинка. – Не роздеріть. Вовняна Шкарпа, шкарпетон Синій-з-Діркою, або ж просто Синій, та шкарпук Ведмедик крутили в один бік. А Спортсмен, Зебра та Гонщик – у протилежний.

Викрутили – й мерщій до кімнати з шафою, по дорозі вартового Крихітку – хап!

– Куди? – заверещав він. – Куди без сигналу! Я вам що тут, просто так стою?.. Чи прогулююся?.. Чи відпочиваю?.. Я ж вас, шкарповдури, охороняю! Відходити тільки за моїм сигналом!

– Стоп! – зупинився тоді Синій.

Усі поставали, нічого не розуміючи.

– Давай сигнал! – скомандував Синій.

І Крихітка тоненько пискнув. Усі зірвалися з місця. І перш ніж почулися кроки господині, шкарпетки встигли ще й Сніжинку на батарею парового опалення закинути… Нехай собі сохне.

У пастці пилососа

Довга шия пилососа першою показалася в дверях і пропливла повз прочинені дверцята шафи.

Господиня взялась прибирати. Щойно ввімкнула пилосос і пройшлася щіткою по килиму, як знову пролунав телефонний дзвінок. Забула про все, пішла з кімнати, не вимкнувши пилосос.

Ото стоїть він та й гуде. Пилососна труба на підлозі удавом скрутилася, втягує в себе повітря через щітку, гарчить, як жива.

А з нижньої шухлядки чути, як нагорі, у шафі, хтось шарудить і сміється. Хтось між собою перемовляється:

– А от і не боюся!

– Боїшся, боїшся! Не зробиш цього!

– А я кажу, що підійду!

– То спробуй, спробуй!.. Атракціон шкарпеткової зухвалості! Спішу побачити!

І от уже згори сунуть двоє червоних шкарпетонів. Підсміюються, штовхаються. А тоді на підлогу – стриб. Той, що має напис «лівий», починає повільно підбиратися до щітки пилососа. А другий – із написом «правий» – залишається на безпечній відстані спостерігати. Це ж треба додуматися – наближатися до ввімкненого пилососа!

Уся нижня шухлядка не зводить зі сміливця поглядів. Навіть байдужа до шкарпеткових справ Панчішка.

Лівий обережно наближається до щітки, але тримається на безпечній відстані. Тоді швидко-швидко – ніхто навіть охнути не встиг – перебігає перед носом щітки. Потоком повітря його мало не засмоктує в чорний отвір.

– Тепер ти! – регоче Лівий. – Чи як?.. Зіжмакавсь?

– Сам ти зіжмакавсь!

І от уже Правий обережно суне до щітки…

А тоді – шубовсть! Крутнувсь через голову – й опинився біля Лівого, щасливо уникнувши загрози.

– Тепер я! – регоче Лівий. – Ану, відійди!

Видурюється, зухвалець: задом наперед витанцьовує, пливе місячною ходою. Ще й підспівує. Вдалося! Розвертається – і пішов, пішов, знову задом наперед. Оце видовище! Раптом – хоп! – затягнуло червоного в трубу. Смикнувся – зник. Немов і не було.

Правий як закричить! Шкарпетки вмить і висипали з шафи на підлогу. Вчепилися в дріт, потягнули на себе – висмикнули вилку з розетки. Пилосос щось прогарчав і замовк.

– Лівий! – затарабанив у металеву обшивку Правий. – Лівий! Це я, Правий! Ти чуєш мене?

– Чую! – глухо озвався голос із нутрощів пилососа, пчихнув і додав. – Де це я?

– Браття, допоможіть! – Правий озирнувся, благально обвів поглядом тих, що його оточили.

Як помогти? Чим зарадити? Шкарпетки стали в коло. Почали кидати одну ідею за другою.

– Нехай спробує вибратися по трубі назад!

– Як назад?

– Раз-раз, раз-раз, як хробак.

– Ні, не встигне…

– Нехай тарабанить зсередини, щоб господиня почула!

– Нехай краще пчихає без упину!

І замовкли. Все не те. Це вони одне одного чують і розуміють, а для інших хоч тарабань – хоч не тарабань, хоч пчихай – хоч не пчихай, ніхто не почує. Шкарпетка вона і є шкарпетка, м’яка, мовчазна, одне слово – нежива.

Що ж робити?

– Я знаю що, – сказав Синій. – Слухайте сюди. План такий…

Вистава для Панчішки

Носова хустинка – тоненька, білосніжна, з вишитою квіткою на кутику – лежала біля щітки пилососа. Господиня помітила її, вже ввімкнувши пилосос. Кліпнути не встигла – як улюблену хустинку втягнуло повітрям у трубу. Стоп! Господиня натиснула на кнопку, відкрила металевий каркас, витягла мішечок-пилозбирач і витягла звідти не лише хустинку, але й червону шкарпетку, десятикопійкову монетку і ґудзик від чоловікового костюма, який шукала ще тиждень тому. Треба частіше заглядати в той ненажерливий пилосос, який ковтає все, у що тицяється на своєму шляху.

Гроші та ґудзик лягли на стіл, червона шкарпетка полетіла в куток. Лівий і Правий, ризикуючи, що їх побачать, кинулися назустріч один одному й міцно обійнялися: один чистий і свіжий, другий – брудний, у пилюці.

За цим дійством уважно спостерігали з шафи всі шкарпетки – і верхні, і нижні. Видовище неймовірно розчулило Панчішку. «Як давно я не була в театрі! – пробурмотіла вона до себе. – Як давно не бачила таких зворушливих історій, що закінчуються щасливими обіймами!»

– Сіро! – раптом вигукнула сіра шкарпетка, яка й на крок не відходила від чорної шкарпетки. Вона дивилася вгору: – Сіро! Що ти там робиш?

Згори, немов з балкона, виглядала така сама шкарпетка, теж сіра, теж з високим кантом. Ось де вона живе!

– Що ти там робиш? – повторила сіра нижня.

– Переховуюся, щоб мене, бува, не скинули донизу.

– Але ж там, нагорі, лише пари живуть!

– То вибирайся сюди чимшвидше! – відповіла верхня. – Житимемо тут разом. Ми ж пара.

Сіра нижня подивилася на чорну шкарпетку, та була поруч і прислухалася до розмови. Знічена й нещасна, вона навіть поворухнутися боялась.

– Ні, – сказала сіра нижня. – Я маю пару.

– Яка дурня! – відповіла сіра верхня. – У тебе завжди були дурні ідеї й нерозумні вчинки! Живи собі, як хочеш, внизу, серед невдах!

Нижня нічого не відповіла.

– Ви чули? – новина облетіла всю Лігу непарних шкарпеток. – Чули? Сірі шкарпетки знайшли одна одну, але не захотіли бути разом! Сіра шкарпетка залишилася з чорною!

Але недовго довелося обговорювати цю пригоду, бо наступна подія змусила всіх забути попередню.

Того ж вечора господиня забрала з шафи мереживну Панчішку.

– Хто куди, а я – до театру! – ще встигла піднесено вигукнути Панчішка. – Прощавайте!

Що сталося далі, їй не могло наснитися в найстрашнішому сні. В кухні працював маленький телевізор, там показували балет «Лускунчик». І от під «Вальс квітів», під музику Чайковського, Панчішку напхали круглою золотистою цибулею. По самісінький край. І зачепили мереживною коронкою за гак на стіні, немов звичайний лантух із городиною.

Наступного ранку все було як завжди. Господар вбрався, випив кави, знайшов мобілку і пішов на роботу, цього разу в бордових шкарпетках. Дівчинка знову потримала в руках улюблену шкарпетку з ведмедиком – і наділа шкарпетки у квіточки. Хлопчик обрав такі, як у тата. А господиня пішла з дому в тоненьких панчохах із нового пакета.

Коли в домі стихло, шкарпетки вибралися з шафи. Треба ж було подивитися, куди поділася Панчішка. І чому вона після «Лускунчика» не повернулася додому.

Те, що вони побачили, примусило всіх замовкнути. Як стояли, так і завмерли на місці. Панчішку годі було впізнати – від цибулі її роздуло на всі боки. Деякі цибулини вже почали проростати, вони проштрикнули капрон наскрізь своїм міцним зеленим пір’ям. На капроні чудового сірого кольору утворилися вічка й побігли стрілки. Неповторну красу Панчішки було зіпсовано назавжди.

– Панчішко… – прошепотіла Зебра. – Потерпи, дорога! Цибулю зрештою з’їдять, і ми тебе врятуємо. Сховаємо в шафі – все буде, як колись!

Панчішка слова не могла з себе витиснути. Вона чудово розуміла, що так, як колись, уже ніколи не буде.

Шкарпетки нічим не могли зарадити, щоб полегшити її долю. Ніхто не зловтішався, ніхто не сказав, що так їй і треба. Ніхто не згадав, що вона була така зарозуміла, що нехай тепер відчує, як то – бути мішком із цибулею. Ніхто-ніхто так не сказав. Навпаки, в усіх промайнула думка: скоріше б та цибуля закінчилася! Скоріше б можна було забрати Панчішку назад, до гурту!

– «Ромео і Джульєтта»! – оголосило радіо. – Пропонуємо увазі слухачів уривок із вистави за відомим твором Шекспіра.

– Чули? – Сіра та Чорна шкарпетки перезирнулися. – Запрошуємо всіх до театру! Панчішко, цей уривок – для тебе. А також для вас усіх. Зараз ми його розіграємо просто на ваших очах. Без жодної репетиції.

І справді, пара показала таку виставу, що годі було повірити: невже це звичайні шкарпетки? Вони грали, як справжні артисти, а кухонна підлога була їм за сцену. Глядачі задивилися-заслухалися. А Панчішка навіть забула, що вона напхана цибулею.

Почувши сторонній звук, не відразу і зрозуміли, що то ключ у замку обертається. Ледве встигли втекти до шафи.

Господиня, наспівуючи, роззулася, намацала ногами капці, а тоді замовкла – та й каже до себе:

– Ось вона де, та шкарпетка! У черевику!

Яка? Якого кольору? В якому черевику – великому чи маленькому?

Хвиля радості охопила нижню шухляду: є! Є-є-є!!! Знайшлась якась шкарпетка, тобто шкарпетон, шкарпані, шкарпук або шкарпа! Комусь пощастило! Хтось знайшов свою пару!

Наразі лише невідомо, хто саме. Терпіння… Життя покаже, хто мазунчик долі.

– Боюся видатися занадто самовпевненою, шановні колеги і колежанки, – замріяно мовила Зебра, – але мені видалося, що я побачила в руці господині чорно-білі смужки…

– Не вигадуй, – присадив її Синій. – Як ти могла роздивитися смужки, якщо звідси взагалі нічого не видно. Не забігай наперед.

– Сподіваються завжди наперед, – відповіла йому Зебра. – Бо інакше це не сподівання. І не мрія. А я сподіваюсь і мрію…

Неприємності з Бубликом

Котика звали Бублик. Діти принесли його з вулиці, далі йому ім’я. Бавилися з ним, поїли молоком, чухали за вушком. А коли прийшла мама, вмовили її, а згодом і тата, залишити вдома це чудове кошенятко, маленького й беззахисного знайду.

І все було б добре, але котик виявився ворогом шкарпеток. То ніби спокійно собі лежить, згорнувшись бубликом. А то раптом – гульк! – побачить шкарпетку на підлозі – і нумо бавитися. Кігті випускає, свою знахідку вгору підкидає, зубами хапає. То лівою лапою вдарить, то правою підіб’є, а то жене через усю хату перед собою, як ту мишу… Аж поки загубить десь у найдальшому кутку, а звідти їй, знесиленій, уже самій не вибратись і додому не дістатись.

Червоного Лівого (завше той в якусь халепу вскочить!) невгамовний Бублик загнав до комори – заледве шкарпетон приповз до шафи наступного дня.

Шкарпуків налякав так, що вони довго боялися носа з шухлядки показувати. А поважну пані Вовняну Шкарпу мало зі світу не зжив. Як почав нею метляти на всі боки, ще й за нитку вхопився, ще й почав розмотувати, сам у нитках заплутуючись… Вовняна Шкарпа вже й не тямить, де вона і що з нею коїться, а хвіст у неї все довший і довший, а шия все коротша й коротша… Добре, що дівчинка, маленька господиня, надійшла. Взяла того Бублика на руки, від ниток звільнила. Шкарпетки тим часом затягли стару вовняну пані до шухлядки, де шкарпа нарешті оговталася від знущань.

Лізі непарних шкарпеток не стало життя від того котяри.

От у коридорі чути скажений біг Бублика. Ш-ш-шух! І до кімнати кулею влітає Гонщик. Хтось щосили пожбурив його в повітря. Хто-хто? Ясно хто. Удар лапою – й Бублик відправляє Гонщика під канапу.

Шкарпетки перезираються: та ось же він, Гонщик, серед своїх! Він у безпеці. Кого ж тоді кіт під канапу загнав?..

– Не може бути! – видихнув Гонщик.

Кіт звідкись видобув Гонщикового двійника. Вигорнув з якогось сховку, чи то витягнув із кошика для білизни, а може, це та сама шкарпетка, яку господиня знайшла в черевику? Точно! Хай там як, а це, без сумніву, Гонщикова пара! Ото пощастило…

Кіт притискався черевцем до підлоги, позирав під канапу, намагаючись дістати лапою шкарпетку. Ніяк йому це не вдавалося. Крутивсь, крутивсь, а тоді вистрибнув на крісло – та й ліг собі бубликом. Хай їй грець, тій іграшці!

– Залишайтеся тут, – наказав Гонщик, коли кіт тихенько засопів. – А я проберуся під канапу і приведу сюди свою сестричку.

– То це твоя сестричка? – оточили його шкарпетки.

– Неперевершена Гонщиця! – гордо повідомив шкарпук. – Чекайте на нас обох тут.

Тихесенько вибрався назовні, нечутно дістався канапи й прослизнув під неї. Кіт ворухнувся й розплющив очі.

Шкарпетки затамували подих.

Гонщик не бачить, що кіт прокинувся! Треба його попередити! Але як?

Кіт зістрибнув із крісла, потягнувся…

Загуркотіло – аж у шафі здригнулися.

І з-під канапи виїхало швидкісне гоночне авто. За кермом Гонщиця, брат поруч. Як дали газу – у кота шерсть стала дибки. Відскочив убік, але хутко прийшов до тями – у два стрибки наздогнав утікачів. Простягнув пазуристу лапу до водія… Аж тут йому в кінчик вуха вдарила зелена гумка. Вилетіла з шафи, немов камінчик з рогачки. Від несподіванки кіт відстрибнув, почухав вухо. А втікачам тільки того й треба.

Газу!!!

І ось вона, домівка! Порятунок!

Привіт тобі, котяро-переслідувачу! Тримай свої лапи при собі!

У шафі втікачів зустріли дружнім реготом. Згори навіть почулося: «Браво!».

– Як же твоя гумка? – запитав Гонщику Крихітки. – Не шкода?

– Нічого, – відказав той, – я її потім знайду.

Голосок у нього тоненький, як і належить мацюпунькому шкарпукові, найкрихітнішій шкарпетці для немовляти. Але Синій шанобливо глянув на Крихітку:

– Ростеш, хлопче!

Вони і справді знайшли згодом ту гумку, і Крихітка відразу накрутив її собі на верх, щоб видаватися вищим.

А кіт до тої гумки навіть не наближався. Може, думав, що то гусінь зелена. А може, боявся у вухо дістати.

Статут

Панчішка трошки схудла, але до повного звільнення ще було далеко. Однак вона вже не так потерпала, як першого дня. Коли нікого не було вдома і кіт спав, шкарпетки розігрували перед нею вистави. Шкарпетковий театр!

Одні актори, інші – глядачі. Наступного дня мінялися ролями. Панчішка за тим усім уважно спостерігала згори, наче з театральної ложі.

Репертуар складався розмаїтий, залежно від того, які радіовистави передавали в ефірі: «Івасик-Телесик», «Гамлет», «Ходить гарбуз по городу»… У виставі «Острів скарбів» одного з піратів грав Крихітка. Знайшов десь зелену стрічку, вив’язав її собі на маківці біля зеленої гумки і став схожий чи то на матроса в безкозирці, чи то на пірата в бандані. Малюк упевнено почувався серед дорослих і називав себе не шкарпуком, а шкарпетоном. Ніхто й не заперечував.

– До Ліги непарних шкарпеток приймають лише шкарпетки? – поцікавилась одного разу Панчішка.

Синій замислився.

– Ну… Скажімо, Бублика до Ліги не взяли б, хай би він навіть був шкарпеткою, – відповів він. – Однак, міркую, декотрі нешкарпетки могли б опинитися в Лізі. Чом би ні?

– Тоді, – зраділа Панчішка, – прошу мене записати до Ліги непарних шкарпеток.

– Ти з нашим статутом погоджуєшся?

– А який у вас статут?

Шкарпетки поглянули на Синього: який у нас статут?

– У нашому статуті мало би бути кілька пунктів, – почав Синій. – Правило перше я визначив би так: триматися купи й не кидати товариша в біді.

– Правило друге, – підхопив Гонщик, – тішитися з радості товариша, як зі своєї власної.

– Правило третє, – Спортсмен торкнувся м’яча на своєму боці, – діяти злагоджено, як одна команда.

– Правило четверте, – дочекалася своєї черги Зебра, – завжди сподіватися на краще. Ніколи не втрачати надії.

– Я теж хочу додати, – озвалась Панчішка. – Не вважати себе вищим за інших. Бо можеш опинитися над усіма, наповнена цибулею до країв.

Порятунок Спортсмена

Спортсмен пробився. Він так хотів пробитися до людей, що одного дня це нарешті сталося.

Хлопчик промочив на прогулянці ноги і до вечора вже шмаркав, пчихав і кашляв. Мама вклала його до ліжка, принесла чаю з малиною, нагріла солі й наповнила нею білу шкарпетку з футбольним м’ячем на боці. Хлопчик лежав на канапі, обкладений книжками, гортав їх, сміявся, а в нього на грудях, зручно вмостившись, роздивлявся картинки Спортсмен. Ще ніколи він не почувався так упевнено. Уявляв, що працює в хлопчика охоронцем або лікарем, або виконує якесь надзвичайно важливе спецзавдання. Тому так тепло всередині, бо відповідальність і значуща справа гріють.

Шкарпетки заздрили шкарпетонові. Кожна шкарпетка хотіла почуватися потрібного, корисною, не зайвою… Але щоб лікувати – до такого вони не могли домріятися навіть у своїх найсміливіших сподіваннях. А Спортсмен не раз казав, що проб’ється до людей – і от пробився. Усім залишалося тільки потішитися зі Спортсменової радості.

Ідилія закінчилася дуже швидко. Хлопчик одужав, а білий шкарпетон, виконавши своє призначення, набув жовтуватого відтінку і навіть зазнав виробничої травми – коричневу підпалину. Ввечері господиня побажала хлопчикові доброї ночі, вимкнула світло, а шкарпетона з сіллю викинула в мішок для сміття, що вже чекав біля дверей – повний-повнісінький.

Спортсмен опинився на вершечку сміттєвої купи. Хіба міг він кілька днів тому, коли рятували Синього-з-Діркою, уявити, що сам невдовзі лежатиме серед покиді. Міг би зіскочити додолу і повернутися до своїх, та важка сіль не пускала. Він навіть ворухнутися не міг. Вранці господар стягне шворки на краях пакета до сміття – і винесе його геть. Тоді вже нічого не вдієш.

Почулось якесь шарудіння – це шкарпетки навпомацки сунули темним коридором. Спортсмен ворухнув підпаленим боком. Друзі! Вони не покинули його в біді. Але хоч як намагалися розв’язати вузол на маківці Спортсмена – нічого не виходило. Шкарпетон і сам викручувався як міг, але що з того… Міг він у такому стані мало. Як не поможеш собі сам, то й інші навряд чи зможуть. Напханий сіллю, він був зараз грубий і неповороткий. Зовсім не спортсмен… Лантух травмований.

– Ножиці зможете сюди підтягнути? – раптом озвався він.

Його навіть не запитали, навіщо йому ножиці. І так було ясно.

– Тримайте міцніше! – попередив друзів. – Та не мене, – реготнув від лоскоту коли його вхопили за боки. – Ножиці тримайте.

І кинувся вперед. З дірки, що утворилась від зіткнення, заструменіла цівочка солі, дедалі швидше й рясніше. Білий сіпався, згинався, підстрибував, допомагаючи собі позбавитися зайвої ноші.

– Я зараз викручусь навиворіт, а ви мене добряче витріпайте, гаразд?

Так і зробили. Вхопили білого з обох кінців – і витріпали, як хідничок. Тільки соляна пилюка злетіла в повітря.

Вигляд у Спортсмена був такий, начебто він побував у бійці. Дірка, підпалина, вузол…

Усі мовчали.

– Коли дірку нарешті зашиєш? – озвався Синій.

І Спортсмен усміхнувся, а тоді й тихенько засміявся, йому сподобався новий варіант давнього жарту. Хто б міг подумати, що він сам колись матиме дірку!

Незвичайний футбол

Терпець урвався, коли кіт розплескав у кухні воду зі своєї тарілки, а дівчинка витерла її шкарпеткою. Старою Вовняною Шкарпою. Зібгала її, як шмату, – і вибрала вологу з підлоги. Кому та стара шкарпетка потрібна! Добре, хоч залишила її в кутку.

Друзі підхопили стареньку, затягли в тепле місце, під батарею парового опалення.

– Треба скласти нарешті петицію до кота, запропонувати йому жити в мирі та злагоді. Бо інакше діла не буде, – мовила Вовняна Шкарпа, відлежавшись і підсохнувши. – Краще поганий мир, ніж добра війна.

– Скласти петицію, звісно, можна, – погодився Синій. – Але хто ж із тією петицією до кота піде? Хто йому наші пропозиції озвучить?

– Той піде, хто програє, – Спортсмен викотив з-під батареї маленький гумовий м’яч і роззирнувся: як вам такий варіант?

– Той, хто програє? – не зрозуміли шкарпетки.

– Той, хто програє, – повторив Спортсмен. – Хто програє, той і до кота піде… Ось – поле, – вказав на килим. – Ось ворота, – виставив дві сірникові коробки з одного краю поля і дві з протилежного. – Ось м’яч…

Увага шкарпеток була прикута до Спортсмена.

– Одна команда – твоя, – глянув той на Синього, – одна моя. Гравців набираємо собі по черзі. Хто програє, той і піде до кота.

Синій сказав: згода!

І шкарпетки сказали: згода!

Поставали перед капітанами: хто кого до себе в команду візьме?..

– Беру Сірого, – кивнув Спортсмен.

– Беру Чорного, – відповів Синій.

– Гонщика!

– Гонщицю!

– Так. Ведмедика.

– Добре. Крихітку.

– Вовняну Шкарпу.

– Зебру.

– Гаразд. «Сині» проти «Спортсменів».

– Стривайте! – почулося згори. – Ми з вами!

З верхньої полички, як сніг на голову, – знайомі червоні шкарпетони, Лівий і Правий. Один в одну команду, інший – у другу.

Шість на шість.

Це була дивна гра, щось спільне між футболом, баскетболом і бейсболом. З дивними правилами. На воротах стояли капітани команд. Ловили м’ячі як могли. Куди м’яч влучав, тим і ловили. Обидва мали ще й по дірці, це зрівнювало їх у можливостях і додавало переваги перед рештою гравців.

Синій першим пропустив м’яча у ворота. Ух, як шкода! Спортсмен теж не впорався з м’ячем. Сильний був удар: м’яч влетів у дірку від ножиць, пролетів шкарпетку наскрізь, пробивши коричневу підпалину – й завмер у воротах. Буває ж таке!

Один – один.

Це червоні брати обмінялися голами.

Далі – більше: гол! Знову гол! Один – від Гонщиці, другий, геть несподіваний, від Вовняної Шкарпи. Перша ганяла полем немов на авто, немов на четвертій швидкості, у повній відповідності до свого імені. І от результат! А друга прогулювалася біля чужих воріт, і коли на неї покотився м’яч, не розгубилася й відбила його куди слід. «Го-о-ол!!!» – із молодечим завзяттям загорлала Вовняна Шкарпа, розмахуючи в повітрі своєю довгою ниткою.

Два – два.

Грали-грали, а воно і далі рахунок незмінний: два – два.

Аж поки Синій встав догори дриґом і таки впіймав кручений м’яч у дірку. Але не втримав. М’яч викотився – прямісінько у ворота «Синіх». Яка халепа!

Гра закінчилася. Три – два. «Спортсмени» перемогли.

– Коли нарешті дірку зашиєш? – поцікавився Спортсмен у Синього. Й почухав свої дві дірки, від ножиць та пробиту підпалину.

Що було робити? Довелося Синьому йти до кота.

Невдалі перемовини

І Синій пішов. Спокійний та врівноважений. Із собою взяв лише Крихітку. Той, звісно, хвилювався, але не показував. Тягнув за собою подарунок котові – причеплений до довгої нитки шелесткий фантик від цукерки. Коти таке люблять.

Кіт, примружившись, спостерігав за дивною парочкою, що наближалася до нього.

Коли шкарпетки зупинилися, Бублик і вусом не повів.

– Шановний сусіде! – прокашлявся Синій. – Якщо ви мене чуєте і розумієте, дайте знати.

Кіт ворухнув хвостом.

– Гаразд, – зрадів Синій. – Є сенс продовжувати. Ми, шкарпетки, просимо вас знайти собі інші розваги. Без нашої участі. Бо в нас від вашої уваги виникають закрути, нудота і втрата орієнтації в просторі та часі.

– Ми губимось, у прямому й переносному сенсі, – підтвердив Крихітка.

Кіт іще дужче примружився. І засопів. Ледь чутно. Заснув?..

Жодної уваги на шкарпетки та їхню петицію з пропозиціями.

Синій із Крихіткою перезирнулись – і, залишивши фантик на ниточці, почвалали додому ні з чим.

На кого котові довелося таки звернути увагу, так це на пса. Той прийшов у гості зі своєю господинею, слухняно вмостився біля її ніг. Голову на лапи, очі заплющив – сама чемність.

У прочинені двері обережно зазирнув кіт. Пес підняв голову й ворухнув кінчиком носа. Кіт – шубовсь під батарею через усю кімнату. Пес лише провів його очима. Та кіт не мав наміру сидіти на віддалі. Скрадається все ближче й ближче – і ось він уже під сусіднім кріслом. Ще крок, іще… Є ж межа зухвальству! Навіть якщо ти господар у помешканні. А ось уже цей вусатий господар принюхується до гостя: хто такий? Ні, такого пес стерпіти не міг. Як підскочить – як загарчить!

Бублик прожогом з кімнати – тільки його й бачили. Пронісся вздовж коридору, влетів у ванну. Й затих.

–Так йому і треба! – зраділи шкарпетки. Нехай би його той пес іще й вгору попідкидав. Нехай би той Бублик дізнався, як то – літати по хаті м’ячиком!

Порятунок Бублика

Нікого вдома. Дощ за вікном. Пора починати виставу. Ще й Панчішка на кухні чекає. Але шкарпетки не можуть вибратися зі своєї шухляди, бо неподалік, у прочиненій кватирці сидить кіт Бублик, ловить лапкою дощові краплі і раз у раз поглядає в бік шафи: стереже шкарпетки. Бавитися хоче.

З вікна на підлогу йому – один стрибок.

Чирк-чичирк! Це пташка сіла на підвіконня. Бублик до неї: стриб! Пташка вгору спурхнула, а кіт не втримався на слизькому підвіконні – та й полетів донизу. З другого поверху!

Шкарпетки миттю обліпили вікно.

– Де він?

– Он!

– Де???

– Та он же він, капосник!!! У траві! Чуєте, нявчить?

– Побився чи що?

– Та що йому буде?

– А чого ж він там плаче?

– То він не плаче, а нявчить!

– Тобі що? Нехай нявчить! Нарешті матимемо спокій.

– Та шкода ж дурного… Він іще маленький…

І хто б це казав! Хто пожалів кота? – Вовняна Шкарпа. Та, що від нього найбільше натерпілася.

– Він іще малий, – повторила Шкарпа. – Рухливий, грайливий. Тому й шкодить. Як буде старий і лінивий – нікого не займатиме, дріматиме собі з ранку до ночі…

Подумали шкарпетки, порадилися… Самі з себе дивувалися, коли вишикувалися та й почали зв’язуватися одне з одним вузлами. Синій прив’язався до ручки віконної рами, а тоді до Спортсмена, далі вчепилися Сніжинка і Зебра. За нею Вовняна Шкарпа, вона конче хотіла взяти участь у цьому ланцюзі. Тоді – Ведмедик, далі Гонщик і Гонщиця… Шкарпеткова мотузка росла й росла. А все ж навіть до середини потрібної відстані не дістала б. З трави з надією позирав на вікно розгублений, залитий дощем Бублик.

– І я! – підстрибнув Крихітка. – І я з вами!

Чим його прив’язати? Навіть стрічка з гумкою не допоможуть. Воно ж маленьке, шкарпук для немовляти, хоча вже й справжній шкарпетон.

– Тобі, Крихітко, доведеться виконати найскладніше завдання, – мовив тоді Синій. – Ти командуватимеш: лівіше! Правіше!

– А також: майна! Віра! – підтримав Спортсмен. – Тобто: вгору! Вниз! Запам’ятав?

Бачать шкарпетки – Сіра з Чорною спішать на допомогу.

– Давно, – перезираються, – мріяли побувати надворі. От і нагода…

Невідомо звідки й рожеві узялися, ті самі, з двома смужками – голубою та синьою.

Усе одно не вистачає довжини мотузці. До кого звернутися?

– Гей, браття, допоможіть!

Парні шкарпетки не ймуть віри: хто це їх кличе? Визирають згори: хто це їх внизу братами називає?

– Та ви що? Котові допомагати?! – дивуються. – Ви ж не знали, як його позбутися. Петиції складали!.. Радійте, що спекалися того монстра!

– Допоможіть, браття! – наполягають непарні.

Червоні тут як тут – Лівий і Правий, міцно один за другого тримаються. Все одно закоротка мотузка.

– Гей, ділові, – гукають до верхньої полиці. – Йдіть до нас! Без вас діла не буде!

Повагалися ділові, а все ж спустилися.

Сірі приєдналися, й чорні, і бордові, і смугасті… Усі – парами.

Оце так мотузка утворилася, рятувально-надзвичайникова! Викинули її котові за вікно.

– Майна! Ще майна! Ще трошки майна! – командує у вікні Крихітка. – Стоп! Земля!

Усі-усі шкарпетки, і парні, і непарні, дослухаються до його тоненького писку. А Бублика навіть запрошувати не треба. За кілька секунд видерся вгору. Раз-два – і вже на підвіконні. Три-чотири – у кватирці. П’ять-шість – у кімнаті.

– Віра! – гукає Крихітка. – Тепер – віра!

І шкарпетки одна одну підтягують угору. Синій затягає у вікно Спортсмена. Вони вдвох – Сніжинку із Зеброю. Далі Вовняну Шкарпу. Тоді – Ведмедика, Гонщика із Гонщицею, Сірого з Чорним. І пішло діло набагато легше: ось вони, рожеві зі смужками – голубою та синьою, червоні Лівий та Правий, ділові – сірі, чорні, бордові, смугасті…

Шкарпетки вузли розпускають, регочуть. Обтрушуються. Ото ми, мовляв, додумалися! Кота-розбишаку рятувати! На свою голову! Собі на клопіт! І хто ми після цього?

– Ми тепер не Ліга! – зіжмакавши дірку та зсунувши вузол набік, каже Спортсмен.

– А хто ж ми тепер?

– Вища Ліга!!! На такій висоті побувати!

А що ж кіт? Почистився, причепурився й утік: з підлоги – на крісло, з крісла – на стіл, зі столу – на шафу. Ото і вся котяча вдячність.

І нехай собі. Тільки б шкарпеток не чіпав, по хаті не розкидав.

Аж дивляться – повертається Бублик. Несе в зубах маленьку зелену шкарпетку, зовсім мацюпуньку, для немовляти. Крихіткову пару! Знайшов там, де ніхто й шукати не думав. На шафі.

Як же Крихітка зрадів! Як друга Крихітка зраділа! І всі за них утішилися.

Почистили шкарпеточку від пилюки. Вона й сама не пам’ятала, як опинилася на шафі, відколи там спить. Але ж відомо: кому судиться зустрітися – ті зустрінуться, хоч як далеко одне від одного будуть.

– А можна ще раз отак побавитися? – пропищала друга Крихітка. – 3 тим котиком? Хочу знову в нього в зубах пострибати.

Бублик обвів шкарпетки поглядом: чули? Обережно взяв шкарпеточку в зуби, обережно вистрибнув на стіл.

– Не так! – гукнула вона. – Сильно!

Кіт тоді кімнатою стриб-стриб щосили. А крихітці не страшно – сміється, наче дзвіночок дзеленчить. Подобається їй з котом бавитися. Вона його не боїться! Вгору підлітає, за канапою ховається. Оце гра!

– Візьміть мене у свою гру! – каже Крихітка-перший.

І нумо злітати і падати, нумо реготати, ще й командує:

– Віра! – кричить котові.

І Бублик стрибає на шафу, тримаючи обидві шкарпетки в зубах.

– Майна!

І кіт опиняється на підлозі.

Шкарпеткам від того дух забиває. Не страшно їм загубитися й не боляче від котячих зубів.

Усі приєдналися до гри: і парні, й непарні. Такий котячо-шкарпетковий шарварок улаштували, такий гармидер на всю хату – показали Панчішці нову виставу. Ото вже вона реготала – аж нові вічка поїхали. І нехай.

Ледве встигли шкарпетки до повернення господарів лад навести. Всі гуртом прибирали, трималися разом, однією командою – і парні, і непарні. Але назву – Ліга непарних шкарпеток – змінювати не стали.

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
2.6 5 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі