Син рабина і син шамеса (Шамес (ідиш) – людина, яка наглядає за порядком у синагозі) – служителя синагоги – були нерозлучними друзями. Вони ділилися один з одним іграшками та секретами. Якось, гуляючи лісом, хлопчаки вирішили пограти у хованки. Син шамеса сховався, а син раббі пішов його шукати.
Підійшовши до великого дерева, син рабина побачив, що з дупла хтось махає йому рукою і пальцем показує дорогу. Хлопчик подумав, що це рука його друга, і вирішив пожартувати з нього. Він зняв свій перстень, одягнув його на палець, що стирчав з дупла, і сказав: «Цим перстнем заручаюся з тобою». І повторив цю обітницю ще двічі, як і годиться на весіллі.
І раптом рука заховалася назад у дупло, а замість неї з’явилася неймовірно страшна та потворна жінка.
Холод пробіг по спині у хлопця. Обличчя її було біле, як крейда, очі горіли, як жаринки, сплутане чорне волосся звисало до талії. Вона нічого не сказала, лише посміхнулася диявольською усмішкою.
Син рабина зрозумів, що це лісова відьма – він чув про неї від батька, – та сама, що панує над усіма лісовими тваринами і сама може перетворитися на будь-якого звіра. Хлопчик примерз до місця від страху – а потім кинувся бігти з усіх ніг, по дорозі кличачи свого друга. Друг, почувши його, теж кинувся навтьоки. Вони бігли не озираючись і благополучно дісталися додому.
Пройшло багато років. Син рабина виріс і забув про лісову відьму. Настав час йому одружитися. Батько вибрав для нього наречену з доброї родини, і на весілля до них прийшло все місто.
Але коли торжество скінчилося і наречений з нареченою залишилися наодинці, перед ними раптом виникла відьма – бліда, наче утоплениця, з чорними космами. Вона простягла до них кістляві пальці. Наречений відразу впізнав її.
– Ти мій чоловік! – проскрипіла відьма. – Я прийшла по тебе! Як ти наважився одружитися з іншою?
Наречена застигла, не вірячи своїм вухам.
– Про що вона каже? – Вигукнула дівчина. – Це ж неправда?
Але не встиг наречений і рота розкрити, як відьма продовжила:
– Це правда! – І помахала вказівним пальцем перед носом нареченої. На пальці у відьми був той самий перстень. – Ти тричі виголосив весільну обітницю, – сказала відьма. – За законом ти мій чоловік!
– Скажи, що це неправда! – заплакала наречена.
Але нареченому довелося визнати, що відьма не бреше, а та вже поклала йому на плече кістляву руку, готуючись забрати його з собою.
– Стривай! – Вигукнула наречена. – Давай мінятися. Що ти хочеш за мого чоловіка?
Відьма задумалася. Вона найбільше у світі любила мінятися і ніколи не залишалася в програші. Невже вона не перехитрить це дурне дівчисько?
– Добре, – прошипіла вона. – Я визволяю твого чоловіка від обітниці. Але знай – коли твій син виросте, ти віддаси його мені!
У мене ще й сина немає, подумала наречена. Нехай спочатку народиться і виросте, а там побачимо.
І вона погодилась.
Минули роки. У молодої пари справді народився син, та такий розумний і гарний! Коли йому виповнилося тринадцять років, батьки відсвяткували його бар-міцву [Бар-міцва – церемонія, під час якої хлопчик після досягнення тринадцяти років визнається повнолітнім] і були горді і щасливі.
Але вночі, коли іменинник заснув, до його матері з’явилася відьма.
– Пам’ятаєш свою обіцянку? – Прошипіла вона. – Твій син виріс. Я прийшла по нього.
Бідолашна жінка здригнулася. Ні, вона не забула про свою обіцянку, але й не чекала відьму так швидко. Що їй робити?
– Стривай, – сказала вона. – Дай мені якесь завдання, я зроблю все, тільки не забирай мого сина!
Очі відьми заблищали – вигадувати для інших випробування вона теж любила, до смерті.
– Добре, – погодилася вона. – Дізнаєшся, де я живу, – залишу тобі сина. Але знай: якщо опівночі третього дня не знайдеш мого дому – заберу і сина, і чоловіка! Зроблю своїми рабами! Через три дні!
З цими словами вона вилетіла у вікно.
Бідолашна жінка задумалася: як упоратися з відьмою? Всім відомо, що відьма вміє перетворюватися на будь-яку тварину, на будь-яку пташку, на змію, на ведмедя. Вона може сховатись у будь-якому дуплі, у будь-якій норі, під кожним каменем! Як її знайти?
Але робити нічого, жінка вирушила до лісу. Вона заглядала в нори, під дерева та каміння, але ніде не бачила й сліду відьми. Вона питала і лісоруба, і самотню стареньку, що жила на узліссі, і селян, які збирали у лісі квіти, – ніхто не знав відповіді.
Так минуло два дні. Жінка вже не сподівалася, що зможе врятувати своїх рідних.
На третій день по лісовій галявині повз неї пробіг олень. Жінка глянула на нього лише мигцем, але встигла розгледіти, що морда у оленя бліда, а в очах знайомий блиск.
Жінка впізнала відьму і кинулася за оленем, але цієї миті олень перетворився на білку – і білка теж мала відьомські очі.
Білка помчала до лісового колодязя і перетворилася на величезну жабу! Жаба стрибнула в колодязь, жінка кинулася до нього, зазирнула всередину і побачила, що жаба ковзнула в ущелину між колодами біля самого дна. Жінка сіла у відро і теж спустилася до криниці.
Внизу вона побачила дверцята із залізним молоточком у формі скорпіона – а приклавши до дверей вухо, почула голос відьми:
– Це дурне дівчинисько ніколи мене не знайде! Звідки їй здогадатися, що я живу на дні колодязя? Ха! Завтра я заберу в неї чоловіка, і сина!
Яка ж щаслива була жінка! Вона дізналася про те, що їй було потрібно. Жінка просиділа на відрі доти, доки з-за дверцят не долинуло хропіння відьми. Тоді вона взяла молоточок у формі скорпіона і засунула його у свою сумку. А потім піднялася разом із відром нагору і побігла додому.
Опівночі з’явилася відьма.
– Більше жодних відмовок! – Прошипіла вона. – Ти програла! Клич сюди своїх – сина та чоловіка!
– Не поспішай, – відповіла жінка. – Звідки ти знаєш, може, я знайшла твоє житло?
– Ти? Не сміши. Тільки відьмам таке під силу. Чи, може, ти теж відьма?
– Ні, я не відьма, – відповіла жінка. – А тільки ти живеш на дні колодязя!
– Випадково здогадалася! – заволала відьма.
– А це теж здогад? – Жінка відкрила сумочку, витягла звідти дверний молоточок у формі скорпіона і жбурнула ним у відьму. Торкнувшись її кістлявої руки, він перетворився на справжнього скорпіона і вчепився відьмі в палець. Відьма скрикнула і перетворилася на камінь просто на очах у жінки – а скорпіон знову став залізним і впав на підлогу.
Не гаючи жодної хвилини, жінка зірвала перстень з скам’янілого пальця відьми, а потім схопила молоток і розбила кам’яну відьму на дрібні шматочки. Всі шматочки разом із залізним скорпіоном вона поклала в мішок, перев’язала його міцно-міцно і наказала чоловікові кинути його в найглибшу криницю – коли вже відьма так любить колодязі. Так він і зробив.
З того часу вся родина жила довго та щасливо, а лісової відьми ніхто більше не бачив.