Колись давно, дуже давно, коли ще звірі вміли говорити, забажав великий яґуар помститись на лисові за те, що з нього насміхався.
Щоб дістати лиса в свої лапи, він придумав такі хитрощі: ліг у печері, розтягнувся, як довгий, і прикинувся, ніби неживий.
— „Звірі перестануть мене боятись, — міркує собі, — підійдуть до мене близько, а я тоді схоплю і спіймаю лиса.”
Іде сарна лісом, дивиться — лежить у печері неживий яґуар. Побігла між звірів і розповіла новину:
— Знаєте, ягуар помер! Ходіть подивитись!
Побігли звірі, стали коло печери, радіють:
— От, слава Богу, тепер вільніше заживемо!
А яґуар нічичирк, лежить, слухає, чи не чути лисового голосу. Аж ось і лис іде. Але, не бійтесь, лис не такий легковірний. Недарма кажуть: хитрий, мов лис. Став лис оподалік і думає:
— Що б то зробити, щоб переконатись, чи яґуар справді неживий, чи тільки прикинувся мертвим?”
Поміркував, поміркував та й питається у звірів:
— А чи не бачили ви, друзі, чи небіжчик яґуар вже підскакував?
Звірі здивувались:
— Що ж ти питаєш, лисе? Та ж бачиш, що він мертвий!..
— В тім то й діло, — каже їм лис, — що кожний по смерті мусить ще підскочити. Це певний знак, що вже помер. Мій покійний дідуньо підскочив по смерті три рази.
Яґуар слухає і думає собі:
— „Може й справді кожний покійник мусить ще підскочити? А я того не знав!.. Давай підскочу і я, бо лис не вірить, що я мертвий.”
І яґуар справді підскочив, як опарений, та ще й покрутився три рази на своїм лігві. А лисові того було тільки й треба. Тепер він напевно знав, що його ворог живий. Дав ногам знати, а за ним побігли всі інші звірята.
А яґуар так засоромився, що цілий тиждень не виходив з своєї печери.
