Це був незвичайний осінній день! Було стільки синього неба, стільки вогняного листя, стільки сонця, що надвечір Ведмедик заплакав.
– Ти чого? — спитав Їжачок.
— Не знаю, — сказав Ведмедик. – Плакати хочеться.
— Та ти подивися…
— Я бачив, — сказав Ведмедик. — Тому й плачу.
— Чого ж тут плакати? Радіти треба, — сказав Їжачок.
— Я від радості плачу, — сказав Ведмедик.
— Хіба з радості плачуть?
– Ще й як! — І Ведмедик ще дужче розплакався.
– Заспокойся, що ти! — Їжачок погладив Ведмедика лапою. — Завтра знову буде сонце, і знову летітиме листя, і літатимуть птахи.
— Відлітати, — схлипнув Ведмедик. І розплакався ще дужче.
— Але ж вони прилетять, — сказав Їжачок. – Вони повернуться. Мине зима, сніг розтане, і вони повернуться.
– Зима — Ведмедик гірко плакав і весь здригався.
— Так, зима. Але вона пройде і все буде знову.
– Не хочу! Не хочу, чуєш?
— Чого ти не хочеш?
— Щоб усе йшло, літало! — крикнув Ведмедик.
– Це ж ненадовго, – сказав Їжачок. – Ти ж сам знаєш. А як гарно взимку!
— Взимку я теж плакатиму.
– Взимку? Чому?
– Мені буде її шкода. — І Ведмедик так розплакався, що Їжачок зрозумів: словами тут не допоможеш.
— Біжимо! – крикнув він.
– Куди? — підняв заплакані очі Ведмедик.
— Біжимо, кажу! — І Їжачок схопив Ведмедика за лапу і потягнув у ліс.
— Куди ти мене тягнеш?
Вони пробігли повз стару зламану березу, перейшли по містку струмок, перелізли через зрубану осину і, петляючи між згорілих пнів, піднялися вгору.
– Дивись! — сказав Їжачок і показав Ведмедику гриб лисичку.
Маленький золотий гриб, підібгавши коліна, в сутінках сидів у моху.
– Бачиш? – Сказав Їжачок. — У нього немає ні тата, ні мами, ні Їжачка, ні Ведмедика, він зовсім один — і не плаче.
