Знайшла лисичка в полі дзвіночок.
Певне, якась овечка загубила, а Лисичка бігала нюшкувати за мишами і знайшла. Взяла його в зуби, похитала мордочкою — і він задзвонив.
Лисичці сподобалось. Бачила вона овечок із дзвіночками, чула, як дзвонить отара, то й собі вчепила дзвіночок на шию.
В лісі похвалилась Одуду:
— В тебе над дзьобом гребінчик, а в мене на шиї дзвіночок!
Похвалилась червоній Калині:
— В тебе червоні кетяги, а в мене дзвіночок дзвонить!
Похвалилася дикій Кізці:
— В тебе над лобом ріжечки, а в мене на шиї дзвіночок, як у культурної овечки… Правда ж ми гарні?
— Гарні,— сказали Одуд, Калина і дика Кізка.
Йде Лисичка лісом, дзвіночком подзвонює, з лісових дзвіночків кепкує:
— Ви тільки зацвітаєте синьо, як небо, а дзвонити не можете, а мій золотий дзвіночок чути скрізь, і гарно мені з ним!
Чи гарно Лисичці із дзвоником, квіти не знали, то й промовчали.
Походила Лисичка лісом, похизувалася та й зголодніла і вибігла в поле мишками поласувати.
Підкралася до мишачих кубелець, а миші почули дзвіночок — і розбіглися по нірках.
Зовсім зголодніла лісова красуня, чекає вечора і думає собі: «Піду до курника, курочку чи півника поцуплю…»
Настала ніч. Спить село. Повний місяць закотився за хмару. Тільки підійшла Лисичка до сідала, тільки задзвонила своїм дзвіночком, як із халабуди вихопився пес Рябко — ледь хвоста не позбулась, не вхопивши ні курочки, ні півника.
Так зголодніла, що ледь говорить:
— Це через дзвіночок, авжеж, з ним тихо не підкрадешся. Добре, що на мисливців не натрапила…
Зняла ту прикрасу з шиї, хотіла швагнути в зарослі полину, коли бачить: йде сірий Вовк.
— Добрий день,— уклонилася.
— Будь здорова, кумо. Як ся маєш?
— Добре, Вовчику, чудово. Оце ходила в село, гостювала в овечок, вони мене смаженою курятиною пригощали. Такі привітні, такі
добрі овечки, всі із дзвіночками на шиях… І мені оце дзвіночок подарували. І надумала я, кумцю, віддати його вам. Начепите на шию і сміливо підходьте до отари. Овечки й чабани почують дзвін і подумають, що ви теж овечка. А ви виберете собі ягничку чи баранчика — матимете поживу і для себе і для вовченяток.
Сама пов’язала Вовкові на шию той дзвіночок, а про те, як од неї розбігалися миші, як гнався за нею Рябко,— жодного слова.
— Спасибі тобі, добра кумасю. І я чимось віддячу,— зрадів Вовк.
— Байдуже, кумцю. Якесь реберце дасте обгризти, то й вся подяка…— жебоніла біля Вовка, якого не любила за те, що заважав їй полювати на зайчиків.
Йде Вовчисько лісом, дзвоник у нього на шиї подзвонює — зайчики врізнобіч розбігаються, біжить Вовчисько полем — отари від
нього тікають..
Почув дзвоник мисливець з рушницею і націлився на сірого… Підпустив його ближче і бабахнув.
Ледь притягся Вовк до лісу без хвоста, з покаліченою лапою.
— Так тобі, Вовче, й треба!— виглянувши з нори, сказала Лисичка і подумала, що Вовчисько справді дурний, хоч і сама недавно була
такою.
