Була собі лисиця. Набридло їй на старості самій про себе турбуватися, от прийшла вона до ведмедя й проситься у квартирантки:
— Впусти мене, Михаиле Потаповичу, я, лисиця старенька, вчена, місця займу небагато, не об’їм, не обіп’ю тебе, лише після тебе кісточки обгризу.
Ведмідь, не довго думаючи, погодився. Перейшла лисиця жити до ведмедя і почала все оглядати та обнюхувати, де що в нього лежить. Ведмідь жив у достатку, сам доволі наїдався і лисичку добре годував.
Ось запримітила вона в сінях на поличці діжечку з медом, а лисиця, що ведмідь, любить солодко попоїсти. Лежить якось вона уночі та й думає, як би їй піти та медку полизати. Лежить, хвостиком постукує й ведмедя питає:
Мишку, здається, хтось до нас стукає. Прислухався ведмідь.
— І справді,— каже,— стукають!
— Це, либонь, по мене, по стару лікарку, прийшли.
— Ну що ж,— відповідає ведмідь,— іди.
— Ой, кумцю, чогось не хочеться вставати!
— Та чого там, іди,— спонукує лисицю Мишко,— я й дверей за тобою зачиняти не стану.
Лисиця заохкала, злізла з печі, а як за двері вийшла, то звідки й сила взялася! Видерлась на полицю й заходилася коло діжечки, їла, їла, весь вершечок з’їла, досхочу наїлась, затулила діжечку шматиною, накрила кружечком, приклала камінчиком, усе прибрала, як у ведмедя було, й повернулась у хату, наче нічого й не сталося.
Ведмідь її й питає:
— Що, кумо, чи далеко ходила?
— Близесенько, кумцю; кликали сусіди, дитина у них захворіла.
— Ну й що, полегшало?
— Полегшало.
— А як звуть дитину?
— Вершечком, кумцю.
— Не чув такого імені,— сказав ведмідь.
— Е-е, кумцю, на світі є чимало дивних імен! Ведмідь заснув, і лисиця теж заснула.
Сподобався лисиці медок, ось і на другу ніч вона лежить, хвостом по лавці постукує.
Мишку, здається, хтось знов до нас стукає. Прислухався ведмідь і каже:
— Й справді, кумо, стукають!
— Це, либонь, по мене прийшли.
— Ну що ж, кумасю, йди,— сказав ведмідь.
— Ой, кумцю, чогось не хочеться вставати, старі кісточки випростувати!
— Ну-ну, йди,— підбадьорює її ведмідь,— я й дверей за тобою не зачинятиму.
Лисиця заохкала, злізла з печі, попленталась до дверей, а як за поріг вийшла, звідки й сила взялася! Видерлася на полицю, дісталася до меду, їла, їла, всю серединку виїла. Наївшись досхочу, затулила діжечку шматиною, накрила кружечком, приклала камінчиком, усе як слід прибрала й повернулася в хату.
А ведмідь її й питає:
— Чи далеко, кумо, ходила?
— Близесенько, кумцю. Сусіди кликали, у них дитина захворіла.
— Ну й що, полегшало?
— Полегшало.
— А як звуть дитину?
— Серединкою, кумцю.
— Не чув такого імені,— мовив ведмідь.
— Е-е, кумцю, на світі є чимало дивних імен! — відповіла лисиця. На цьому обоє й заснули.
Сподобався лисиці медок. Ось і на третю ніч вона лежить, хвостом постукує та сама ведмедя запитує:
Мишку, здається, хтось знову до нас стукає. Послухав ведмідь і каже:
— І справді, кумасю, стукають!
— Це, либонь, по мене прийшли.
— Що ж, кумо, іди, коли кличуть,— сказав ведмідь.
— Ох, кумцю, чогось не хочеться вставати, старі кісточки випростувати! Сам бачиш — жодної нічки заснути не дають.
— Ну, ну, вставай,— вмовляє ведмідь,— я й дверей за тобою не зачинятиму.
Лисиця заохкала, застогнала, злізла з печі й попленталась до дверей, а як за поріг вийшла, звідки й сила взялася! Видерлась на полицю і заходилася коло діжечки. їла, їла, всі рештки меду з’їла. Наївшись досхочу, затулила діжечку шматиною, накрила кружечком, пригнітила камінчиком і все як слід прибрала.
Повернувшись у хату, вилізла на піч і згорнулась калачиком.
А ведмідь почав лисицю розпитували:
— Чи далеко, кумасю, ходила?
— Близесенько, кумцю. Кликали сусіди дитину полікувати.
— Ну й що, полегшало?
— Полегшало.
— А як звуть дитинку?
— Вишкребочком, кумцю, Вишкребочком, Потаповичу!
— Не чув такого імені,— сказав ведмідь.
— Е-е, кумцю, на світі є чимало дивних імен! Ведмідь заснув, і лисиця заснула.
Незабаром знов захотілося лисиці меду — вона ж бо ласункою була,— ось і вдала із себе хвору: кахи та кахи, спокою не дає ведмедеві, всю ніч прокашляла.
— Кумасю,— каже Мишко,— може б, ти полікувалась?
— Ох, кумцю, є у мене зіллячко, тільки б медку до нього додати — і все як рукою зніме.
Устав ведмідь і вийшов у сіни, зняв діжечку, аж зирк — діжечка порожня!
— Куди подівся мед?! — заревів ведмідь.— Кумо, це ти з’їла?
Лисиця так закашлялась, що й відповіді не дала.
— Кумо, хто з’їв мед?
— Який мед?
— Та мій, що в діжечці був!
— Коли був твій, то, значить, ти і з’їв його,— відповіла лисиця.
— Ні,— сказав ведмідь,— я його не їв, про всяк випадок тримав. Це, мабуть, ти, кумо, пожартувала?!
— Ах ти, кривднику такий! Закликав мене, бідну сироту, до себе та й хочеш зі світу зжити! Ні, друже, не на таку натрапив! Я, лисиця, враз винуватця впізнаю: розвідаю, хто мед з’їв.
Ведмідь зрадів і каже:
— Будь ласка, кумасю, розвідай!
— Давай ляжем проти сонця — у кого мед на животі виступить, той його і з’їв.
Обоє лягли, а тим часом сонечко пригріло. Ведмідь захропів, а лисичка — мерщій до хати: вишкребла рештки меду з діжечки, намастила ним ведмедя, а сама, вимивши лапки, давай ведмедя будити.
— Вставай, я злодія знайшла! Я злодія знайшла! — кричить лисиця на вухо ведмедю.
— Де він? — заревів той.
— Та ось же! — сказала лисиця й показала ведмедеві, що у нього весь живіт у меду.
Ведмідь сів, протер очі, провів лапою по животу — лапа так і прилипає.
А лисиця його картає:
— От бачиш, Михаиле Потаповичу, сонечко мед із тебе й витопило! Надалі, кумцю, своєї вини на іншого не звалюй! — По цих словах лисиця війнула хвостом, тільки ведмідь її й бачив.
