Жив собі в полі сіренький зайчик, і жила там лисичка-сестричка.
От коли вдарили приморозки, зайчик почав линяти, а коли настала зима холодна із завірюхою та сніговими кучугурами, зайчик від холоду зовсім побілів, і надумав він собі хатку збудувати: наносив бересту й давай складати хатину.
Побачила це лисиця та й каже:
— Гей, косоокий, що ти тут робиш?
— Бачиш, від холоду хатку будую.
«Ич, який догадливий,— подумала лисиця,— давай-но і я собі хату збудую — тільки не берестяну, а палати, кришталевий палац!»
І заходилася вона кригу носити та з неї хату будувати.
Обидві хати виросли разом, і зажили наші звірі кожний по-своєму.
Дивиться лиска в крижане віконце та над зайчиком насміхається: «Бач, яку халабуду змайстрував! Інша річ — моя: і чиста, і світла — майже кришталевий палац!»
Лисиці взимку було добре, а як настала весна після зими та почала землю пригрівати, сніг із неї зганяти, тут лисячий палац і розтав та водою під гору сплив. Як лисиці без хати бути? Ось підстерегла вона, коли зайчик вийшов із своєї хатини погуляти, підсніжної травиці, заячої капусточки поскубати, прокралася в заячу хатку й вилізла на піч.
Повернувся зайчик, торкнувся дверей — замкнені. Почекав трішечки і почав знову стукати.
— Хто там?! — закричала лисиця грубим голосом.
— Це я, господар, сірий зайчик, пусти мене, лисичко!
— Забирайся геть, не пущу! — відповіла лисиця.
Почекав трохи зайчик, а тоді й каже:
— Досить, лисичко, жартувати, пусти, мені вже спати хочеться. А лисиця на те:
— Почекай, косоокий, ось як я вискочу, та вистрибну, та почну тебе лупцювати, то тільки клоччя з тебе полетить!
Заплакав зайчик і пішов світ за очі. Зустрівся йому сірий вовк.
— Здоров, зайчику, чого плачеш, чого такий сумний?
— Та як же мені не сумувати, не горювати: була в мене хата берестяна, а в лисиці крижана. Лисиччина хата розтала, водою стекла, вона мою захопила та й не пускає мене, господаря!
— Постривай,— каже вовк,— ми її виженемо!
— Навряд, вовчику, вона там міцно засіла!
— Не я буду, коли не вижену лисицю! — гарикнув вовк. Зайчик зрадів і пішов з вовком виганяти лисицю. Прийшли.
— Агов, Лисице Патрикіївно, забирайся з чужої хати! — закричав вовк.
А лисиця йому з хатки у відповідь:
— Почекай, ось як злізу з печі, та вискочу, та вистрибну, та почну тебе лупцювати, то тільки клоччя з тебе полетить!
— Ой-ой, яка сердита! — промимрив вовк, підібгав хвоста й дременув до лісу, а зайчик лишився плакати в полі.
Іде бик.
— Здоров, зайчику, чого такий зажурений, чого плачеш?
— Та як же мені не журитися, як не плакати: була у мене хатка берестяна, а в лисиці крижана. Лисиччина хатка розтала, вона мою захопила й тепер не пускає мене, господаря, додому!
— Постривай,— сказав бик,— ми її виженемо!
— Ні, бичку, навряд, вона там міцно засіла, вже її вовк виганяв — не вигнав, і тобі, бику, не вигнати!
— Не я буду, коли не вижену! — замукав бик.
Зайчик зрадів і пішов з биком виживати зі своєї хатки лисицю. Прийшли.
— Агов, Лисице Патрикіївно, йди геть із чужої хати! — промукав бик.
А лисиця йому на те:
— Постривай, ось як злізу з печі та заходжусь тебе, бика, гамселити, то тільки клоччя з тебе полетить!
— Ой-ой, яка сердита! — замукав бик і, задерши голову, кинувся навтіки.
Зайчик сів біля купини й заплакав, сердешний. От іде ведмідь і каже:
— Здоров, косоокий, чого зажурився, чого плачеш?
— Та як же мені не журитися, як не плакати: була у мене хатка берестяна, а в лисиці — крижана. Лисиччина хатка розтала, вона мою захопила й не пускає мене, господаря, додому!
— Постривай,— сказав ведмідь,— ми її виженемо!
— Ні, Михаиле Потаповичу, навряд, вона там міцно засіла. Вовк виганяв — не вигнав, бик виганяв — не вигнав, і тобі не вигнати!
— Не я буду,— заревів ведмідь,— коли не вижену лисицю! Зайчик зрадів і пішов, підстрибуючи, з ведмедем виганяти лисицю.
Прийшли.
— Гей, Лисице Патрикіївно,— заревів Мишко,— забирайся геть із чужої хати!
А лисиця йому на те:
— Почекай-но, Михаиле Потаповичу, ось як злізу з печі, та вискочу, та вистрибну, та піду тебе, клишоногого, лупцювати, то тільки клоччя з тебе полетить!
— Ой-ой-ой, яка люта! — заревів ведмідь і кинувся підстрибцем тікати.
Що було чинити зайцю? Почав він лисицю умовляти, а лисиця і вухом не веде.
Заплакав зайчик і пішов світ за очі. Дорогою він зустрів червоного півня з шаблюкою на плечі.
— Здоров, зайчику, як живеш, чого такий зажурений, чого плачеш?
— Та як же мені не журитися, як не плакати, коли з власної оселі проганяють? Була у мене хатка берестяна, а в лисиці крижана. Лисиччина хатка розтала, вона мою захопила й не пускає мене, господаря, додому!
— Постривай,— сказав півень,— ми її виженемо!
— Навряд, півнику, чи ж тобі її вигнати, вона міцно там засіла! Її вовк виганяв — не вигнав, її бик виганяв — не вигнав, ведмідь виганяв — не вигнав, то де вже тобі впоратися!
— Спробуємо! — сказав півник і пішов із зайчиком виганяти лисицю.
Як прийшли вони до хатини, півень і заспівав:
Іде півень по п’ятах,
Несе шаблю на плечах,
Хоче лиску зарубати,
Собі шапку пошити,—
Виходь, лисице, пожалій себе!
Почула лисиця півникову погрозу, злякалася й каже:
— Почекай, півнику, золотий гребінцю, шовкова борідонько! А півник кричить:
Кукуріку, на шматки порубаю! Лисиця просить тоненьким облесливим голосочком:
— Півнику, півнику, пожалій мої старі кісточки, дай шубу одягнути!
А півень, стоячи біля дверей, знай собі кричить:
Іде півень по п’ятах,
Несе шаблю на плечах,
Хоче лиску зарубати,
Собі шапку пошити,—
Виходь, лисице, пожалій себе.
Нічого було робити й нікуди подітися лисиці — відчинила двері та й вискочила. А півень поселився із зайчиком у його хатинці, і стали вони жити-поживати та добро наживати.
