TOU

Макове князювання

Макове князюванняКрай села у хмарах бузку стояла собі хата. Коло хати квітник, за квітником сад-город, а далі розлоге широке поле.
У квітнику красувалися маки, рожі, чорнобривці, у садочку стигли вишні, груші, запахущі яблука-антонівки, а в полі половіли пшениці. От вийшла з
хати Мариночка та й замилувалась:

– Ти, рожо, повна й висока. Ти, трояндо, рясна й духмяна. Ти, лілеє, мов біла панна. А ти, маче, гарно цвітеш: що червоний, що великий. Тільки ж
ледь розквітнеш – уже й облітаєш. Мало з тебе краси.

– Дарма, – на те мак. – Я недовго цвіту, бо не тепер я князь.

– А коли ж?

– Побачиш!

От він прехороші свої лискучі пелюстки розгубив, – лишилася мала зелена маківка. Та маківка росла, росла і виросла, а далі достигла.

— Який ти тепер, маче, – каже Мариночка. – Як у загадці: повна діжка жита гвіздочком накрита!

А Маринчина бабуня маківок назрізала, нарвала троянд, жоржин, чорнобривців, пахучого васильку, все разом у пучок зав’язала та й кличе
Маринку:

– Ходім, онучечко, мак святити, бо сьогодні Маковія! Посвятили, на покуті поклали, а мак і пишається:

– Тепер я нарешті князь!

А з ним жоржини, троянди, пахучий васильок – увесь квітник величається:

– Ось яка нам шана! Тепер-то кожному видно: ми, квіти, коло хати найцінніші. Квітник – головна річ для людей!

Слухали те, слухали яблуні та груші, а далі не втримались:

– Чекайте-но! Сьогодні Маковія, а за тиждень – Спаса. А на Спаса господар з господинею покладуть у кошик яблука рум’яні, груші соковиті, наберуть молодого меду та й теж будуть святити. Буде й нам шана! Буде й князюваннячко! Хіба що верба не князюватиме, бо на ній, звісно, груші не ростуть.

– От таке! – зашуміла на це верба. – Та ви, груші-яблуні, лиш перші бруньки розкривали, а мак тоді ще й не сіяли, коли я князювала. Моє князювання – найперше, бо найранішою весною!

– І правда, – пригадала Мариночка. — Вербу святили на Вербну неділю. Ще й приказували: «Верба б’є, не я б’ю, за тиждень Великдень!» То хто ж
серед вас найголовніший князь: чи мак, чи сад, чи верба?

Зашуміли дерева, заторохтіли маківки, кожне себе вихваляло. А вижате поле блищало просто сонця золотавою стернею і не втручалось до розмови. Снились йому книші, кутя на різдвяному столі, паска у великодному кошику, пухкі калачі Спаса, коровай під весільними вінками. Воно знало, що
знало! Тому дрімало стиха, набирало сили, аби й на той рік викохати людям княгиню-пшениченьку.

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі