Край села у хмарах бузку стояла собі хата. Коло хати квітник, за квітником сад-город, а далі розлоге широке поле.
У квітнику красувалися маки, рожі, чорнобривці, у садочку стигли вишні, груші, запахущі яблука-антонівки, а в полі половіли пшениці. От вийшла з
хати Мариночка та й замилувалась:
– Ти, рожо, повна й висока. Ти, трояндо, рясна й духмяна. Ти, лілеє, мов біла панна. А ти, маче, гарно цвітеш: що червоний, що великий. Тільки ж
ледь розквітнеш – уже й облітаєш. Мало з тебе краси.
– Дарма, – на те мак. – Я недовго цвіту, бо не тепер я князь.
– А коли ж?
– Побачиш!
От він прехороші свої лискучі пелюстки розгубив, – лишилася мала зелена маківка. Та маківка росла, росла і виросла, а далі достигла.
— Який ти тепер, маче, – каже Мариночка. – Як у загадці: повна діжка жита гвіздочком накрита!
А Маринчина бабуня маківок назрізала, нарвала троянд, жоржин, чорнобривців, пахучого васильку, все разом у пучок зав’язала та й кличе
Маринку:
– Ходім, онучечко, мак святити, бо сьогодні Маковія! Посвятили, на покуті поклали, а мак і пишається:
– Тепер я нарешті князь!
А з ним жоржини, троянди, пахучий васильок – увесь квітник величається:
– Ось яка нам шана! Тепер-то кожному видно: ми, квіти, коло хати найцінніші. Квітник – головна річ для людей!
Слухали те, слухали яблуні та груші, а далі не втримались:
– Чекайте-но! Сьогодні Маковія, а за тиждень – Спаса. А на Спаса господар з господинею покладуть у кошик яблука рум’яні, груші соковиті, наберуть молодого меду та й теж будуть святити. Буде й нам шана! Буде й князюваннячко! Хіба що верба не князюватиме, бо на ній, звісно, груші не ростуть.
– От таке! – зашуміла на це верба. – Та ви, груші-яблуні, лиш перші бруньки розкривали, а мак тоді ще й не сіяли, коли я князювала. Моє князювання – найперше, бо найранішою весною!
– І правда, – пригадала Мариночка. — Вербу святили на Вербну неділю. Ще й приказували: «Верба б’є, не я б’ю, за тиждень Великдень!» То хто ж
серед вас найголовніший князь: чи мак, чи сад, чи верба?
Зашуміли дерева, заторохтіли маківки, кожне себе вихваляло. А вижате поле блищало просто сонця золотавою стернею і не втручалось до розмови. Снились йому книші, кутя на різдвяному столі, паска у великодному кошику, пухкі калачі Спаса, коровай під весільними вінками. Воно знало, що
знало! Тому дрімало стиха, набирало сили, аби й на той рік викохати людям княгиню-пшениченьку.