В далекому краї, у якійсь державі жив собі Іван-царевич. У нього було три сестри: одна Мар’я-царівна, друга Ольга-царівна, третя Ганна-царівна. Батько й мати у них померли; помираючи, вони синові наказували:– Хто перший до твоїх сестер свататиметься, за того й віддавай – при собі не тримай довго!Царевич поховав батьків і з горя пішов із сестрами в зелений сад погуляти. Раптом найшла на небо хмара чорна, почалася гроза страшенна.– Ходімо, сестроньки, додому! – каже Іван-царевич.Тільки-но прийшли до палацу, як ударив грім, розкололася стеля, і залетів до них у світлицю ясний сокіл. Ударився сокіл об підлогу, зробився добрим молодцем і каже:– Здрастуй, Іване-царевичу! Раніше я ходив гостем, а тепер прийшов сватом; хочу в тебе сестроньку Мар’ю-царівну посватати.– Якщо до душі ти сестроньці, я її не тримаю – хай іде з Богом!Мар’я-царівна погодилась; сокіл одружився і забрав її до свого царства.Минають дні за днями, години біжать за годинами – цілий рік промайнув; пішов Іван-царевич з двома сестрами в зелений сад погуляти. Знову найшла хмара з бурею, з блискавкою.– Ходімте, сестроньки, додому! – каже царевич.Тільки-но прийшли до палацу, як ударив грім, розпався дах, розкололася стеля і залетів орел. Ударився орел об підлогу і зробився добрим молодцем:– Здрастуй, Іване-царевичу! Раніше я гостем приходив, а тепер прийшов сватом.І посватав Ольгу-царівну.Відповідає Іван-царевич:– Якщо до душі ти Ользі-царівні, то нехай за тебе йде; я її не неволю.Ольга-царівна погодилась і вийшла за орла заміж; орел підхопив її і забрав до свого царства.Минув іще рік; каже Іван-царевич своїй молодшій сестрі:– Ходімо в зелений сад погуляти!Погуляли трохи; знову находить хмара з бурею, з блискавкою.– Повернімося, сестро, додому!Повернулися додому, не встигли сісти, як ударив грім, розкололася стеля і влетів ворон; ударився ворон об землю і зробився добрим молодцем – попередні були гарні, а цей ще кращий.– Ну, Іване-царевичу, раніше я гостем приходив, а тепер прийшов сватом; віддай за мене Ганну-царівну.– Я сестроньку не неволю; якщо ти їй до душі припав, хай іде за тебе.Вийшла за ворона Ганна-царівна, і забрав він її до свого царства.Лишився Іван-царевич сам; цілий рік жив без сестер, і стало йому нудно.– Піду, – каже, – шукати сестер.Зібрався в дорогу, ішов-ішов і бачить: лежить у полі військо побите. Питає Іван-царевич:– Коли є хто живий – відгукнися! Хто побив це військо велике?Відказав йому живий чоловік:– Усе це військо велике побила Мар’я Морівна, прекрасна королівна.Пішов Іван-царевич далі, доїхав до шатрів білих, вийшла йому назустріч Мар’я Морівна, прекрасна королівна:– Здрастуй, царевичу, куди тебе Бог веде – по волі чи по неволі?Відповів їй Іван-царевич:– Добрі молодці по неволі не їздять!– Ну, коли справа неспішна, погостюй у мене в шатрах.Іван-царевич тому й радий, дві ночі в шатрах ночував, припав до серця Мар’ї Морівні й одружився з нею.Мар’я Морівна, прекрасна королівна, взяла його з собою до свого царства. Пожили вони разом скількись часу, і надумалась королівна на війну збиратися. Залишає вона на Івана-царевича все господарство й наказує:– Усюди ходи, за всім наглядай; тільки в оту комору не заглядай!Він не витримав, щойно Мар’я Морівна поїхала, враз кинувся до комори, відчинив двері, глянув – а там висить Кощій Безсмертний, дванадцятьма ланцюгами прикований.Просить Кощій у Івана-царевича:– Зглянься наді мною, дай мені напитися! Десять літ я тут мучуся – не їв, не пив, геть у горлі пересохло!Царевич подав йому ціле відро води; він випив і ще попросив:– Мені одним відром не вгамувати спраги, дай ще!Царевич подав друге відро; Кощій випив і попросив третє, а як випив третє відро, набрався своєї колишньої сили, струснув ланцюгами й одразу всі дванадцять порвав.– Дякую, Іване-царевичу! – сказав Кощій Безсмертний. – Тепер тобі ніколи не бачити Мар’ї Морівни, як своїх вух! – і страшним вихором вилетів у вікно, догнав на дорозі Мар’ю Морівну, прекрасну королівну, підхопив її і поніс до себе. А Іван-царевич гірко-гірко заплакав, зібрався і вирушив у путь-дорогу: «Хай там що, а розшукаю Мар’ю Морівну!».Іде день, іде другий, на світанку третього дня бачить чудовий палац, біля палацу дуб стоїть, на дубі ясний сокіл сидить. Злетів сокіл з дуба, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:– О, шурине мій дорогий! Як ся маєш?Вибігла Мар’я-царівна, зустріла Івана-царевича радісно, стала про його здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Погостював у них царевич три дні й каже:– Не можу у вас гостювати довго; я йду шукати дружину свою, Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.– Важко тобі буде знайти її, – відповів сокіл. – Лиши тут про всяк випадок свою срібну ложку: будемо на неї дивитися, про тебе згадувати.Іван-царевич лишив у сокола свою срібну ложку і вирушив у дорогу.Ішов він день, ішов другий, на світанку третього дня бачить палац іще кращий за перший, біля палацу дуб стоїть, на дубі орел сидить. Злетів орел з дерева, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:– Вставай, Ольго-царівно! Любий наш братик іде.Ольга-царівна тут же вибігла назустріч, стала його цілувати-обнімати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Іван-царевич погостював у них три дні й каже:– Довше гостювати мені ніколи; я йду шукати дружину мою, Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.Відповів орел:– Важко тобі буде розшукати її; лиши в нас свою срібну виделку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.Він лишив срібну виделку і пішов у дорогу.День ішов, другий ішов, на світанку третього бачить палац ліпший за перші два, біля палацу дуб стоїть, на дубі ворон сидить. Злетів ворон з дуба, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:– Ганно-царівно! Швидше виходь, наш братик іде.Вибігла Ганна-царівна, зустріла його радісно, стала цілувати-обнімати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Іван-царевич погостював у них три дні й каже:– Прощавайте! Піду дружину шукати – Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.Відповідає ворон:– Важко тобі буде розшукати її; залиш у нас свою срібну табакерку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.Царевич віддав йому срібну табакерку, попрощався і пішов у дорогу.День ішов, другий ішов, а на третій дістався до Мар’ї Морівни. Побачила вона свого милого, кинулась йому на шию, залилася слізьми і промовила:– Ой, Іване-царевичу! Чого ти мене не послухався – зазирнув у комору й випустив Кощія Безсмертного?– Пробач, Мар’є Морівно! Не згадуй минулого, краще їдьмо зі мною, поки не видно Кощія Безсмертного; може, не дожене!Зібрались і поїхали. А Кощій на полюванні був; увечері додому повертається, під ним добрий кінь спотикається.– Чого ти, голодна шкапо, спотикаєшся? Чи чуєш яку лиху пригоду?Відповідає кінь:– Іван-царевич приходив, Мар’ю Морівну забрав.– А чи можна їх догнати?– Можна пшениці насіяти, дочекатися, поки вона виросте, зжати її, змолотити, на борошно змолоти, п’ять печей хліба напекти, той хліб поїсти і тоді навздогін їхати – і то встигнемо!Кощій поскакав, догнав Івана-царевича:– Ну, – каже, – на перший раз пробачаю за твою доброту, що водою мене напоїв. І на другий раз пробачу, а на третій стережися – на шматки порубаю!Відняв у нього Мар’ю Морівну і повіз; а Іван-царевич сів на камінь і заплакав.Поплакав-поплакав і знов повернувся назад по Мар’ю Морівну; Кощія Безсмертного вдома не було.– Їдьмо, Мар’є Морівно!– Ой, Іване-царевичу! Він нас дожене.– Хай дожене, ми хоча б часинку побудемо разом.Зібрались і поїхали.Кощій Безсмертний додому повертається, під ним добрий кінь спотикається.– Чого, голодна шкапо, спотикаєшся? Чи чуєш яку лиху пригоду?– Іван-царевич приходив, Мар’ю Морівну з собою забрав.– А чи можна їх наздогнати?– Можна ячменю насіяти, почекати, поки він виросте, зжати-змолотити, пива наварити, доп’яну напитися, донехочу виспатися і тоді навздогін вирушати – і то встигнемо!Кощій поскакав, догнав Івана-царевича:– Я ж тобі казав, що не бачити тобі Мар’ї Морівни, як вух своїх!Відняв її і повіз до себе.Лишився Іван-царевич сам, поплакав-поплакав і знову повернувся по Мар’ю Морівну, тоді Кощія вдома не було.– Їдьмо, Мар’є Морівно!– Ой, Іване-царевичу! Він же ж дожене, тебе на шматки порубає.– Хай порубає! Я без тебе жити не можу.Зібрались і поїхали.Кощій Безсмертний додому повертається, під ним добрий кінь спотикається.– Чого ти спотикаєшся! Чи чуєш яку лиху пригоду?– Іван-царевич приходив, Мар’ю Морівну з собою забрав.Кощій поскакав, наздогнав Івана-царевича, порубав його на дрібні шматочки і склав у засмолену діжку; скріпив ту діжку залізними обручами і кинув у синє море, а Мар’ю Морівну до себе повіз.У ту мить у зятів Івана-царевича срібло почорніло.– Ой, – кажуть вони, – певно, біда сталася!Орел кинувся у синє море, схопив і витяг діжку на берег, сокіл полетів по живу воду, а ворон – по-мертву. Злетілися всі троє в одному місці, роз били діжку, витягли шматки Івана-царевича, перемили і склали як треба. Ворон покропив мертвою водою – тіло зрослося, з’єдналося; сокіл покропив живою водою – Іван-царевич здригнувся, встав і каже:– Ой, як я довго спав!– Ще довше проспав би, якби не ми! – відповіли зяті. – Ходімо тепер до нас у гості.– Ні, браття! Я піду шукати Мар’ю Морівну.Приходить до неї і просить:– Дізнайся в Кощія Безсмертного, де він дістав собі такого доброго коня.От Мар’я Морівна вибрала слушну мить і стала в Кощія допитуватись. Кощій сказав:– За тридев’ять земель, у тридесятому царстві, за вогняною річкою живе баба-яга; у неї є така кобила, на якій вона щодня навколо світу облітає. Багато в неї й інших гарних кобил; я в неї три дні пастухом був, жодної кобили не проґавив, за те баба-яга дала мені одне лоша.– Як же ти через вогняну річку переправився?– У мене є така хустина – як махну праворуч тричі, з’явиться високий-високий міст, і вогонь його не дістане!Мар’я Морівна вислухала, переказала все Івану-царевичу, і хустину викрала та йому віддала.Іван-царевич переправився через вогняну річку і пішов до баби-яги.Довго йшов він не пивши, не ївши. Трапилась йому назустріч заморська птаха з малими дітками. Іван-царевич каже:– З’їм-но одне пташеня.– Не їж, Іване-царевичу! – просить заморська птаха. – Настане час, і я стану тобі у пригоді.Пішов він далі; бачить у лісі вулик бджіл.– Візьму-но я, – каже, – трохи меду.Бджолина матка відгукується:– Не чіпай мого меду, Іване-царевичу! Настане час, і я стану тобі у пригоді.Він не взяв і пішов далі. Трапилася йому назустріч левиця з левеням.– З’їм-но я хоч це левеня; їсти так хочеться, що аж нудить!– Не чіпай, Іване-царевичу, – просить левиця. – Настане час, і я тобі стану в пригоді.– Добре, хай буде по-твоєму!Поплентався голодний, ішов-ішов – стоїть хата баби-яги, довкола хати дванадцять паль, на одинадцяти палях по людській голові, тільки одна вільна.– Здрастуй, бабусю!– Здрастуй, Іване-царевичу! Чого прийшов – по своїй добрій волі чи треба чого?– Прийшов заслужити в тебе богатирського коня.– Воля твоя, царевичу! У мене ж не рік служити, а всього три дні; якщо збережеш моїх кобил – дам тобі богатирського коня, а якщо ні, то не гнівайся – стирчати твоїй голові на останній палі.Іван-царевич погодився; баба-яга його нагодувала-напоїла і веліла до роботи братися.Тільки-но вигнав він кобил у поле, кобили задерли хвости й усі нарізно розбіглися по лугах; не встиг царевич оком змигнути, як вони зовсім пропали. Ту т він заплакав-зажурився, сів на камінь і заснув.Сонечко вже сідає, прилетіла заморська птаха і будить його:– Вставай, Іване-царевичу! Кобили вже вдома.Царевич встав, повернувся додому; а баба-яга кричить-верещить на своїх кобил:– Навіщо ви додому повернулись?– Як же нам було не повернутись? Налетіли птахи з усього світу, ледве нам очі не повикльовували.– Ну, ви завтра по лугах не бігайте, а заховайтеся у дрімучих лісах.Переспав ніч Іван-царевич; уранці баба-яга йому каже:– Дивись, царевичу, якщо не вгледиш кобил, якщо хоч одну загубиш – буде твоя буйна голівонька на палі!Погнав він кобил у поле; вони враз задерли хвости і розбіглися по дрімучих лісах. Знову сів царевич на камені, плакав, плакав та й заснув. Сонечко сіло за ліс; прибігла левиця:– Вставай, Іване-царевичу! Кобили вже зібрані.Іван-царевич встав і пішов додому; баба-яга ще більше кричить-верещить на своїх кобил:– Навіщо додому повернулись?– Як же нам було не вертатись? Набігли люті звірі з усього світу, ледве нас не роздерли.– Ну, ви завтра біжіть у синє море.Знову переспав ніч Іван-царевич, уранці посилає його баба-яга кобил пасти:– Якщо не вгледиш – буде твоя буйна голівонька на палі.Він погнав кобил у поле; вони враз задерли хвости, зникли з-перед очей і забігли в синє море; стоять у воді по шию. Іван-царевич сів на камінь, заплакав та й заснув. Сонечко за ліс сіло, прилетіла бджілка й каже:– Прокидайся, царевичу! Кобили всі зібрані. Запам’ятай: як повернешся додому, не навертайся на очі бабі-язі, піди у стайню і сховайся за яслами. Та м є паршиве лоша – у гною валяється. Ти візьми його і глупої ночі йди з ним додому.Іван-царевич встав, прокрався до стайні і вклався за яслами; баба-яга кричить-верещить на своїх кобил:– Навіщо повернулись?– Як же нам було не повернутись? Налетіло бджіл видимо-невидимо з усього світу і ну нас з усіх боків жалити до крові!Опівночі, коли баба-яга заснула, Іван-царевич осідлав паршиве лоша, сів і поскакав до вогняної річки. Доїхав до тієї річки, махнув тричі хустиною праворуч – і раптом, де не взявсь, повис через річку високий, гарний міст. Царевич переїхав по мосту і махнув хустиною ліворуч тільки двічі – лишився через річку міст тоненький-тоненький!Уранці прокинулась баба-яга: паршиве лоша ніби корова язиком злизала! Кинулась навздогін; щодуху на залізній ступі скаче, товкачем поганяє, мітлою слід замітає. Прискакала до вогняної річки, поглянула й думає: «Гарний міст!». Поїхала по мосту, тільки-но дісталася середини – міст проламався і баба-яга шубовсть у річку; тут її лиха смерть і забрала!Іван-царевич відгодував лоша в зелених лугах. Стало воно чудовим конем.Приїжджає царевич до Мар’ї Морівни; вона вибігла, кинулась йому на шию:– Як тебе Бог воскресив?– Та к і так, – каже. – Їдьмо зі мною.– Боюсь, Іване-царевичу! Якщо Кощій наздожене, бути тобі знову порубаним.– Ні, не дожене! Тепер у мене славний богатирський кінь, як птаха летить.Сіли вони на коня і поїхали.Кощій Безсмертний додому повертається, під ним кінь спотикається.– Чого ти, голодна шкапо, спотикаєшся? Чи чуєш яку лиху пригоду?– Іван-царевич приїздив, Мар’ю Морівну забрав.– А чи можна їх наздогнати?– Бог його знає! Тепер у Івана-царевича кінь богатирський, кращий за мене.– Ні, не втерплю, – каже Кощій Безсмертний, – поїду навздогін.Скоро чи ні – наздогнав він Івана-царевича, зіскочив на землю і хотів було сікти його гострою шаблею – тієї миті кінь Івана-царевича вдарив з усього розмаху копитом Кощія Безсмертного і розбив йому голову, а царевич добив його палицею. Після цього наклав царевич гору дров, розпалив вогнище, спалив Кощія Безсмертного на багатті, а попіл розвіяло вітром.Мар’я Морівна сіла на Кощієвого коня, а Іван-царевич на свого, і поїхали вони в гості спочатку до ворона, потім до орла, а там і до сокола. І всюди зустрічали їх з радістю:– Ой, Іване-царевичу, а ми вже й не сподівалися тебе побачити. Ну, та недарма вже ти потрудився: такої красуні як Мар’я Морівна в усьому світі пошукати – іншої не знайдеш!Погостювали вони, побенкетували й поїхали у своє царство; приїхали і стали собі жити-поживати, добра наживати й медок попивати.