Коли добрий король Англії Георг помер, не залишивши спадкоємців, у Лондоні з’явився великий камінь зі сталевим ковадлом. З каменя стирчав глибоко забитий у нього блискучий меч. На лезі біля рукоятки золотими літерами було вигравірувано такі слова: “Той, хто витягне цього меча з ковадла й каменя, стане повноправним королем Англії”.
Багато хто з усіх сил намагався витягнути меча, однак нікому не вдалося це зробити. Мало того, ніхто навіть не зміг зрушити його з місця. З плином літ усі забули про чудесного меча. Дикі трави й виткі рослини обплели його, зовсім сховавши від людського зору заповітні слова.
У той час в Англії жив благородний лицар сер Гектор, який мав двох синів: одного – рідного, а другого – прийомного.
Старший, Кайо, великий і сильний, справжній син сера Гектора, одного дня мав успадкувати батьків замок. Молодшого звали Артур, але всі називали його Семола. Худенького й енергійного прийомного сина батько любив так само, як Кайо.
Одного дня Семола пішов разом з Кайо на полювання. Щоб не заважати й ліпше бачити, як чудово стріляє брат, який був неперевершеним стрільцем з лука, хлопець виліз на засохле дерево.
– Тихо, Семоло, переді мною прекрасна ціль, – прошепотів Кайо, побачивши оленя. Та саме в той момент, коли він, поклавши стрілу на тятиву, пускав її, його змусив здригнутися якийсь тріск: гілка, на якій сидів Семола, зламалася, й хлопець упав на землю.
– Дурню, малий шибенику! – крикнув розгніваний Кайо, бо змарнував нагоду й втратив стрілу, яка зникла в гущавині лісу.
– Ох, Кайо, прошу тебе, вибач мені й повір, що я зробив це ненавмисне. Зараз побіжу до лісу й знайду твою стрілу, я впевнений, що знайду її! – сказав Семола, щиро засмутившись.
– До лісу? Не кажи мені, що ти підеш углиб лісу. Адже знаєш, що в ньому повно вовків! – промовив занепокоєний Кайо.
– Я не боюся, – заявив Семола, зникаючи серед дерев. Хлопець був спритніший і хоробріший від брата.
Стріла забилася в дуже високе дерево, гілки якого розпростерлися над якоюсь хатиною.
Хлопець виліз на дерево й уже хотів висмикнути стрілу, та раптом під ним зламалася гілка, й Семола полетів униз, пробив солом’яний дах хати й упав на крісло, яке стояло перед щедро накритим столом.
– Нарешті ти прийшов до мене на чай. Ти трохи запізнився, знаєш? – сказав дуже втішений дідок, який сидів по другий бік столу.
– Я запізнився?.. – прошепотів Семола, витріщившись на старця, який мав довгу бороду й дивного смішного гостроверхого капелюха.
– Мене звати Мерліно. А ти хто, синку? – сердечно запитав господар, наливаючи йому в чашку чаю.
– Моє ім’я Артур, але всі називають мене Семола, – відповів хлопець.
Семола підніс чашку до вуст, але не пив, бо ніяк не міг зрозуміти однієї речі.
– Звідки Ви знали, що я…
– Що ти впадеш саме сюди? Ну, знаєш, я ж усе-таки чарівник і вмію передбачати майбутнє, – відповів дідусь.
– То Ви можете передбачити все, перш ніж воно станеться? Ну й здібності! – вигукнув Семола.
– Називай мене Мерліно й звертайся на ім’я. Скажи, будь ласка, а ти освічений? – запитав добрий старець.
Хлопець чемно відповів, що вчиться фехтувати та їздити верхи, щоб стати зброєносцем.
– Але ж цього замало! – із запалом вигукнув Мерліно. – Я мав на увазі справжню освіту. Тобі слід вивчати математику, історію, географію, природознавство, латину… щоб домогтися певного становища в суспільстві. Доля привела тебе до мене, й відтепер я буду твоїм учителем.
– Але я мушу повернутися до замку, мене чекатимуть на кухні! – запротестував Семола, немовби прокинувшись після довгого сну.
– Тож приготуймося до від’їзду, – коротко промовив Мерліно у відповідь і встав з-за столу.
Прибувши до замку, Семола й Мерліно застали сера Гектора дуже розгніваним. Батько покарав нерозважливого сина, наказавши йому працювати на кухні на чотири години довше.
У цей момент до замку приїхав посланець на коні.
– На Новий рік, – оголосив, – у Лондоні відбудеться великий лицарський турнір. Переможець посяде трон і стане королем Англії.
– Ох! – вигукнув сер Гектор. – Кайо, може, ти станеш переможцем! Якраз на Різдво тебе посвятять у лицарі, тож одразу після цього зможеш вирушати до Лондона! Семола буде твоїм зброєносцем!
Мерліно всміхнувся у вуса.
Коли Кайо, розпочавши готуватися до турніру, щодня вправлявся у володінні списом і мечем, Мерліно використовував перерви, щоб навчити Семолу найважливіших речей. Учив його використовувати розум, а не силу, а також бути стійким, витривалим, шляхетним, терпимим і покірним.
Літні місяці й тепла, золота осінь минули швидко. Семола навчився читати, писати, рахувати. Тож тепер міг братися за вивчення природознавства, географії та історії, читаючи книжки таємничого чарівника.
Хлопець далі залишався дрібним і худим, але чарівник знав, що благородство й доброта набагато важливіші від фізичної сили.
Настала зима й Різдво. Кайо посвятили в лицарі. Присутні випили за його здоров’я й побажали йому щастя.
Семола залишався в тіні. Коли радісно підбіг до Мерліно, щоб похвалитися перед ним своїми шатами зброєносця, чарівник вигукнув:
– Чудовий маскарад!
– Але всі зброєносці так одягаються! – запротестував хлопець.
Мерліно, здається, розгнівався.
– Я гадав, що ти хочеш стати кимсь більшим, аніж зброєносцем, і думав, що маєш хоч крихту розуму. А будеш лише тінню цього дурня Кайо!
– Але чого ти від мене хочеш, ким маю стати? – запитав Семола. – Я був ніким, а став зброєносцем. Це для мене й так велике щастя. Невідомо, що станеться через кілька днів…
– Знаю, і це чудово! – заявив чарівник Мерліно. І раптом зник.
Через кілька днів, саме напередодні турніру, Кайо й Семола виїхали верхи із замку й гордо вирушили в напрямку Лондона. На ніч вони зупинилися в якомусь заїзді. А наступного дня, якраз на Новий рік, прибули до міста. Турнірний майдан був, як ніколи, вщерть заповнений глядачами. Сюди з’їхалися люди з усіх кінців королівства.
Усі були дуже збуджені й уважно дивилися на лицарів, намагаючись угадати, хто з них найсильніший – той, хто стане переможцем турніру й новим королем Англії.
Учасники турніру були схвильовані. Сер Гектор підбадьорював знервованого молодого сера Кайо:
– Будь хоробрим, мій хлопче. Я впевнений, що ти переможеш. Відчуваю, що королем Англії стане мій син!
Дощ золотого світла
Врешті герольд оголосив:
– Нехай розпочнеться турнір за корону Англії…
Семола, який уважно спостерігав за тим, що відбувається на майдані, раптом збентежився. Щойно тепер він згадав, що залишив меч Кайо в заїзді, де вони ночували. Стрілою помчав туди, але коли добіг до заїзду, побачив, що він зачинений. Усі пішли на турнір.
Нещасний зброєносець був у відчаї.
– Що мені робити? Кайо мусить мати цей меч, щоб перемогти на турнірі й стати королем Англії!
Коли зі сльозами на очах повертався назад, поблизу храму побачив рукоятку меча, встромленого в кам’яну брилу, яка виблискувала на сонці.
Хлопець обережно витягнув його й блискавично відніс на турнірний майдан.
– Але це не мій меч! – заявив Кайо, коли побачив зброю.
– Почекай, Кайо! Хвилинку! – вигукнув сер Гектор, який помітив на лезі напис, вигравіруваний золотими літерами:
– Той, хто витягне цього меча… Але ж це меч, який витягли з кам’яної брили! – Сер Гектор зблід, пригадавши собі давню легенду.
– Семоло, звідки ти взяв його? – запитав.
– Я витягнув його з ковадла, яке було на великому камені, що лежить неподалік від храму, – відповів хлопець, тремтячи всім тілом.
Навколо них зібралася невелика група лицарів. Сер Гектор сказав:
– Відведи нас до храму й покажи нам, як ти це зробив!
Семола повернувся на цвинтар, вклав меч у ковадло й потім знову витягнув його.
– Це може зробити кожен! – обурився Кайо й ухопився за рукоятку меча, котрого брат устромив у шпару, шарпнув, але меч не ворухнувся навіть на міліметр.
Тим часом навколо каменя почали збиратися зацікавлені люди.
Один з лицарів закричав:
– Скажіть хлопцеві витягти меча!
І Семола спробував зробити це втретє. Тільки-но його руки торкнулися рукоятки, як на нього злинув з небес дощ із золотих променів. Зачарований меч знову піддався хлопцеві.
Здивований шепіт прокотився натовпом. Присутні ще пам’ятали історію цього меча. Один з лицарів сказав:
– Цей хлопець ще такий молодий і такий худенький. А насправді він є найсильнішим лицарем у королівстві!
– Але як його звати? – запитав сера Гектора інший лицар.
– Семола… тобто я хотів сказати Артур, – відповів батько, і його очі від хвилювання наповнилися слізьми.
Усі присутні хором вигукнули:
– Хай живе король Артур! Многая літа нашому молодому королеві!