Зараз я розповім вам про одну найдивовижнішу подію, яка трапилася зі мною в житті. Це сталося два роки тому. Тоді мені було лише шість років. Зараз мені вісім.
Звати мене Брітта-Кайса. Хоча, власне, яке це має відношення до справи! Мама, тато і я живемо в маленькому-премаленькому будиночку, оточеному таким же маленьким садком. Наш будиночок стоїть зовсім самотньо.
І поблизу ніхто не мешкає. Але перед будиночком проходить маленька та вузька шосейна дорога, а в кінці цієї дороги — далеко, далеко — починається місто.
Мій тато – садівник. Щосереди та суботи він їздить у місто і продає на ринку овочі та квіти. За них він отримує гроші. Але не такі величезні. Мама каже: так не буває, щоби грошей завжди вистачало.
Тоді — два роки тому — я так жахливо, жахливо, хотіла, щоб мені купили ляльку. Іноді у базарні дні я їздила з мамою та татом до міста. Там, поряд із ринком, є великий іграшковий магазин. І щоразу, коли мені траплялося бувати поблизу, я зупинялася перед вітриною, дивилася на всі ляльки і страшенно хотіла купити хоча б одну.
Але мама говорила, що це неможливо. Адже всі гроші, які тато виторгує за овочі, підуть на одяг, їжу та інші необхідні речі. Я розуміла, що жодної надії на ляльку у мене немає, але все одно не могла не мріяти про неї.
Ну а тепер я підходжу до розповіді про те диво, яке сталося зі мною. Якось навесні, два роки тому, тато з мамою, як завжди, повезли на ринок весняні первоцвіти та березове листя.
Я залишилася вдома, сама не знаю, чому. І як мені пощастило, що я залишилася тоді вдома. Надвечір, коли почало сутеніти, я пішла в сад подивитися звідти, чи не з’їжджають мама з татом униз з пагорба.
Стояв такий чудовий вечір! Весь сад, і наш будиночок, і дорога, що химерно звивалася, — все здавалося таким незвичайним! Повітря теж було напоєне чимось дивним, так, що я не можу навіть пояснити, яким дивним усе це було.
І ось, коли я стояла там і дивилася на пагорб, я почула, що їде запряжений візок, і дуже зраділа, бо подумала, що ось нарешті їдуть мама з татом. Візок під’їжджав дедалі ближче.
Я побачила, що це були зовсім не мама з татом, а якийсь маленький дивовижний дідок. Я дивилася і дивилася, але нарешті схаменулась, вибігла з садка і відчинила ворота, щоб дідусю не довелося злазити з візка.
Так як ворота на дорозі зовсім близько від нашого будиночку, я зазвичай відчиняю їх тим, хто проїжджає дорогою. Іноді мені дають за це монету. Коли я відчиняла ворота маленькому дивовижному дідусеві, я таки трохи боялася: адже я була зовсім одна та інших людей поблизу не було.
А звідки мені знати, добрий це дідок чи ні. Щоправда, на вигляд він був добрий. Він проминув ворота, наказав коні зупинитися, подивився на мене і засміявся.
— Загалом тобі треба було б дати монетку за те, що ти відчинила ворота, — сказав він. — Але монетки в мене немає. Отримаєш натомість дещо інше. Давай руку!
Так я й зробила. І тоді дивовижний маленький дідок поклав мені в руку маленьке жовтеньке зернятко. Воно блищало, наче золоте.
— Посади це зернятко у своєму саду і поливай його щодня, побачиш дещо кумедне, — сказав дідок.
Тут він клацнув батогом, і за секунду візок зник — від нього й сліду не лишилося. А я довго стояла на дорозі і слухала, як котяться колеса і далеко-далеко цокає копитами кінь. Все це було так дивовижно!
Зрештою я пішла у власний город за будинком і посадила в землю зернятко, яке мені подарували. Потім я збігала за своєю маленькою зеленою лійкою і рясно полила місце, де я посадила насіння.
Довгий час я щодня ходила туди і поливала насіння, мені було дуже цікаво, що з нього виросте. Я думала, може, це буде кущ троянд або ще щось гарне. Але ніколи, ніколи я не змогла б відгадати, що це буде насправді.
Одного ранку, коли я, як завжди, прийшла полити своє зернятко, я побачила: з землі вилізло щось червоненьке, маленьке-премаленьке.
З кожним днем це червоне ставало все більше і більше, і зрештою вже можна було бачити, що це таке. Відгадайте, що то було? Це був червоний ляльковий капелюшок. А ляльковий капелюшок був одягнений на лялькову голівку. Так, це була лялька, і вона росла в моєму городі! Ну, чи не дивно це? Відгадайте, що я робила? Я поливала ляльку водою! Так-так, я поливала її вранці, вдень і ввечері, і мама з татом усе дивувалися:
— Дорога дитино, навіщо ти ллєш стільки води? Редисці зовсім не потрібно стільки води!
Але мама з татом ніколи не ходили до мого городу, а випадково побачити, що там росте, не могли, бо город був в тіні.
Одного ранку з’явилася вже вся голова ляльки. Це була лялька з очима, що закривалися.
Такої гарної ляльки я ніколи в житті не бачила. Під червоним капелюшком у неї було світле, кучеряве волосся, ніжні щічки і рожевий рот. Очі її були заплющені.
— Я ніколи нічого подібного не бачила!
А мама спитала:
— Як таке могло вийти?
— А так, я посадила в землю лялькове насіння, — відповіла я.
І тато сказав, що було б непогано роздобути цілий кілограм такого ось лялькового насіння, бо тоді він міг би продати цілу купу ляльок на ринку. І заробити на цьому набагато більше грошей, ніж на редисці. Цілий день мама з татом тільки й робили, що ходили та дивувалися.
І подумати тільки, якось недільного ранку, коли я прийшла в свій город, лялька майже зовсім виросла. На ногах у неї були гарненькі біленькі панчохи і крихітні біленькі черевички.
Я сіла в траву, щоб добре побачити, яка вона красива. І ось тут, в ту саму хвилину, вона розплющила очі і подивилася на мене. У неї були блакитні очі, точнісінько такі, які я думала.
Я ніколи не бачила такої дивовижної ляльки і не могла втриматися, щоб трішки її не приголубити. Але тут вона обламалася біля самого кореня, під ногами. Тому що під ногами у неї ріс корінь.
Я зрозуміла, що тепер я можу взяти її на руки. Так я й зробила і побігла показати ляльку мамі з татом. А потім узяла її до себе в кімнату і поклала в постільку, яку влаштувала їй у кришці маминої швейної машинки, адже лялькового ліжка для неї в мене не було.
Цілий день я грала з лялькою і була така щаслива, що майже нічого не їла. Я назвала її Маргаретою. А коли настав вечір, я знову поклала ляльку в кришку швейної машинки і сказала:
— На добраніч, Маргарета!
І знаєте, що тоді сталося? Так, тут лялька відкрила рот і сказала:
— Мене звуть не Маргарета, з чого ти це взяла? Мене звуть Мірабель.
Подумати тільки, вона вміла розмовляти! Вона балакала, вона молола всякі нісенітниці, як справжній маленький млинок, а я була така здивована, що взагалі майже не могла вимовити жодного слова. Вона сказала, що їй потрібні справжнє ліжечко та нічна сорочка. І ще вона сказала, що я їй страшенно подобаюся, і вона дуже хоче, щоб я стала її мамою.
— Але не надумай мене годувати кашею, — заявила вона, — бо я її не їм.
Я відчула, що мені треба добре обміркувати все, що трапилося. Я залізла у своє власне ліжко і замислилась. Мірабель теж принишкла. Незабаром я зрозуміла, чому вона така мовчазна. Вона намагалася залізти на комод. Їй це вдалося.
Видершись на комод, вона зістрибнула звідти у своє ліжечко, я маю на увазі в кришку швейної машинки. Вона повторювала це безліч разів, а потім так чудово засміялася і сказала:
— Можна я ляжу до тебе? Ти ж тепер моя мама.
Я взяла Мірабель, поклала до себе в ліжко, і вона почала балакати. Як весело було її слухати! Я так раділа своїй ляльці, я ніколи ще не раділа за все своє життя!
Але врешті-решт вона принишкла. Позіхнувши кілька разів – о, до чого ж це було мило, – вона згорнулася калачиком на моїй руці і заснула. Я боялася рушити її з місця. Вона так і пролежала на моїй руці всю ніч. Я довго не могла заснути і все прислухалася, як вона дихає в темряві.
Коли ж я прокинулася вранці, Мірабель уже влізла на маленьку тумбочку поряд з моїм ліжком. Там стояла склянка з водою. Мірабель виляла воду зі склянки, зареготала і зістрибнула в кришку швейної машинки.
Але тут у кімнату ввійшла мама, щоб розбудити мене, і Мірабель, лежачи в кришці від швейної машинки, прикинулася, що вона звичайна лялька.
Тепер уже цілих два роки я маю Мірабель. І не думаю, що на всьому світі знайдеться дівчинка, яка мала б таку дивовижну ляльку, як у мене. Правда, вона жахлива пустунка, цього в неї не забереш. Але все одно я дуже люблю її.
Ніхто, крім мене, не знає, що вона може балакати, і сміятися, як звичайнісінька людина. Коли мама чи тато поруч, вона витріщає очі і ні крапельки не здається живою. Але коли ми одні — ой, ой, ой! – До чого ж нам весело! Вона обожнює млинці. У мене є маленька лялькова сковорідка, і я щодня печу їй млинці.
Мама впевнена, що я просто вигадую, ніби Мірабель їсть. Але вона їсть насправді. Одного разу вона вкусила мене за палець, ясна річ, тільки жартома. Тато змайстрував їй ліжечко, тож їй уже немає потреби спати в кришці від швейної машинки.
Мама пошила їй простирадло і ковдру. А я пошила ляльці гарну нічну сорочку, багато різних фартухів і домашню сукню. Мірабель так радіє будь-якій обновці. Я граю з нею цілими днями, за винятком того часу, коли допомагаю татові прибирати в саду.
Щоразу, коли я чую, як дорогою котиться запряжений візок, я біжу до воріт, щоб подивитися, чи не їде знову той маленький дивовижний дідок. Мені так хочеться подякувати йому за мою гарну, прекрасну ляльку. Але він не приїжджає.
Хочете подивитися на мою ляльку, на мою гарну, прекрасну Мірабель? Приходьте до мене у гості, і ви побачите її. Потрібно лише пройти маленькою вузькою дорогою, яка веде до нашого будиночка. Обіцяю, я стоятиму біля воріт з Мірабель на руках.