На околиці галасливого фабричного міста Льєжа стояв бідний будиночок. У ньому жив небагатий золотих справ майстер Клод Берек, у якого працювали один підмайстер і один учень. Учень цей – бідний тринадцятирічний сирота Жак – навіть жив у будинку Клода, бо не мав нікого на світі. Погано жилося бідному Жакові. Справи Берека йшли не дуже добре, а тому він часто дратувався, сердився за всякі дрібниці, лаяв і навіть бив Жака. Коли йому давали хороше замовлення, він змушував його працювати понад сили. Щоправда, можливо, іншому тринадцятирічному хлопчику робота не здавалася б надмірно важкою і стомлюючою, але слабкий, хворобливий Жак дуже втомлювався. У нього не було ні іграшок, ні книг, та, втім, і часу бавитись ними теж не було. До того ж, коли господар відпускав його ввечері, втомлений Жак тільки й думав, як би лягти на свою жалюгідну постіль і відпочити.
Жив Жак на горищі і, коли він лягав спати, крізь маленьке, нічим не завішене напівкругле віконце до нього пробивався місячний промінчик. Жак любив цей промінчик і завжди чекав зустрічі з ним. Йому тоді здавалося, що в його кімнату входить хтось ніжний, добрий, який голубить, пестить його, торкається волосся та обличчя обережними пальцями. І він засинав із задоволеною посмішкою, а засинаючи, шепотів, ледве ворушачи губами:
– Мій милий, милий, ласкавий місячний промінчик.
Якось Жак прийшов на горище весь у сльозах. Він дуже втомився того дня і, коли ввечері господар змусив його допомагати в роботі, зробив помилку, а розсерджений Клод в нервах жорстоко накрутив йому вуха.
Був повний місяць, і місячний промінчик падав світлою смугою в убогу комірчину. Жак ліг на свій худий матрац, заплющив заплакані очі, але відчув, що повікам боляче, і знову відкрив їх. Що за диво! Йому здалося, ніби місячний промінчик перетворився на сріблясту тверду дорогу… У той же час тихий голос прошепотів йому: «Іди, йди!»
Жак підвівся, доторкнувся рукою до сріблясто-блакитної доріжки і відчув, що вона тверда. Він ступив на неї і подумав: «Добре, я піду по ній, але як я пройду крізь віконце? Воно таке маленьке. У нього насилу пролазить рудий кіт сусідки Луїзи».
“Спробуй, спробуй”, – прошепотів той самий голос.
Жак пішов променем і ледве торкнувся рукою до віконця, як воно раптово виросло до розмірів звичайних дверей, і хлопчик спокійно пройшов крізь нього. Все вище і вище піднімався він блакитно-сріблястим променем. Йому не було страшно, а тільки весело та кумедно. Ось нарешті він побачив ніби острів. Він ступив на нього і пішов м’якою травою. Зупинився. Перед ним були високі сріблясті двері, зроблені з якогось блакитного каменю. Ледве Жак торкнувся їх, як вони відчинилися перед ним, і він опинився в саду.
Такої розкоші та краси Жак не тільки ніколи не бачив, а й уявити не міг. Перед ним розбігалися звивисті доріжки, посипані сріблястим піском, між ними були галявини з травою, але не звичайною, а також сріблястою. По обидва боки доріжок красувалися ніколи не бачені ним квіти, які похитували срібними головками на тонких срібних стеблах.
У повітрі кружляли дивовижні комахи, пташки, що сяяли, як діаманти, у траві повзали жуки, схожі на смарагди. Струменів струмок з кришталево прозорою водою. Його дно було всипане дрібними перлинами. Ніколи не бачені Жаком звірята сріблястого кольору вибігали йому назустріч і загравали з ним.
Жак насолоджувався. Через деякий час зарожевів світанок, звірята, пташки і весь сад зникли кудись, і Жак опинився на темно-блакитній дорозі. Його ноги нестримно ковзнули вниз, і через хвилину, сам не знаючи як, він опинився у своїй крихітній комірчині перед відчиненим навстіж, маленьким напівкруглим віконцем. На сході палала ранкова зоря. Жак ліг на ліжко, проте стукіт у двері невдовзі нагадав йому, що він має приступати до роботи.
Настав новий робочий день, але Жак не відчував ні втоми, ні бажання спати. Навпаки, він був сповнений сил. Він робив усе акуратно, добре, і господар жодного разу не зробив йому зауваження. Весь день Жак був веселим. Сидячи в задушливій майстерні, займаючись роботою, він згадував срібні квіти, зелених жуків, що метушилися в м’якій сріблястій траві, дивовижних звірят, які стрибали біля його ніг і загравали з ним.
Увечері він побіг на горище, ліг і став чекати. Ось у його кімнату знову ковзнув яскравий місячний промінчик, що прорвався з-за далекої хмари, і за хвилину перед Жаком уже була широка срібляста доріжка, і чийсь голос шепотів йому: «Іди, йди».
Жак вже знав, що його кличе місячна країна.
Він знову пішов по дорозі, знову побачив острів, срібні двері, чудовий сад, ніби посріблені таємничі дерева, блакитні квіти, які самі простягали до нього свої віночки й дзвеніли тихими ніжними голосами, дивовижних пташок і срібних метеликів, смарагдових жуків, ласкавих звірят, струмок і перлини, що в ньому блищали.
Щоночі повторювалося те саме. І з кожним днем Жак ставав все сильнішим і здоровішим. Через якийсь час його зовсім не можна було впізнати. Старий Клод тільки дивувався:
– Працює хлопчик все краще. Годувати його, правду кажучи, мені доводиться погано не від скупості, а від бідності. Від невдач я часто гніваюсь, стримуватися не вмію і ні-ні та й віддеру його за вуха, а він нічого собі, розквіт, як маків цвіт.
Якось, коли Жак був у чудовому саду місячної країни, він почув тихі голоси, які з усіх боків шепотіли йому:
– Досить. Прощай, прощай…
Жак прислухався, озирнувся і зрозумів, що квіти, трави, камінці, жуки, пташки, метелики та звірята прощаються з ним.
Тієї ж хвилини він помітив, що трави тягнуться до нього тонкими билинками, що срібні кущі повертають до нього свої листочки, що квіти схиляють перед ним гарні голівки, що маленькі сріблясті звірятка, смішно підводячись, кивають йому і махають лапками – ніби прощаючись.
Сумно стало Жаку. Все в місячній країні ніби говорило йому, що він не скоро повернеться до цього чудового саду, а може, не повернеться ніколи. Замислившись, з низько опущеною головою Жак йшов сріблястим піском і раптом зупинився. Щось загородило йому дорогу. Він підняв голову і побачив, що дві стеблини, що росли по обидва боки дороги, переплелися над нею. На кожній з них колихалися чудові квіти і теж тягнулися до нього.
– Візьми, візьми, – продзвеніли тонкі голоси.
Жак зрозумів, що це промовляють квіти і що він мусить зірвати їх. Він обома руками взявся за стеблинки, але квіти були такі гарні, такі ніжні й чарівні, що він не наважувався зірвати їх.
– Зірви, зірви!
Жак заплющив очі і з жалем обломив ніжні гілочки. Тієї ж миті все потемніло, і Жак полетів униз. Він заплющив очі, а коли розплющив очі, то лежав на своєму ліжку в повній темряві. Він почував себе стомленим, і тому одразу заснув. Жак прокинувся, коли зовсім розвиднілося. Хлопчик озирнувся. У його комірчині все було, як і раніше, тільки біля його матраца на підлозі лежали дві чудові квітки дивовижної краси. Жак розглянув їх при сонячному світлі і побачив, що вони зроблені зі срібла. Одна нагадувала троянду, друга – великий дзвіночок, у середині якого гойдався перлинний язичок.
Жак сховав їх під подушку та побіг у майстерню.
Клод зустрів його лайкою і докорами.
– Тричі стукав до тебе сьогодні, хлопче. Чому спиш, сьогодні не свято! А в мене і без тебе неприємності!
– У чому річ, хазяїне? – Запитав Жак.
– Та доводиться відмовитись від вигідного замовлення! Пропонували мені за нього великі гроші, а взяти його не можу… Ну та що з тобою розмовляти, адже ти все одно нічого не розумієш! Бери щипчики та розігни лапки цього перстеника, треба вийняти з нього камінчик.
– А чому ви не можете взяти замовлення, хазяїне? – Запитав Жак, якому чомусь дуже захотілося дізнатися, в чому справа.
– Та чого ти до мене причепився? Ну, вчора, коли ти вже завалився спати, приїхав важний такий пан у шубі, в шапці, купець із товстим гаманцем, просив зробити для своєї дружини брошку зі срібла, та такого малюнку, якого ніде в крамницях немає. Каже, ніби йому хтось розхвалював мою роботу, та я гадаю, що він помилився. Хто хвалитиме такому важному пану мене, маленького майстра? Працюй, працюй, нічого балакати.
– То чому ж ви не можете взяти роботу, хазяїне?
— А тому не можу, що мені треба було б попросити якогось вправного художника зробити малюнок, а де я візьму грошей, щоб заплатити йому? Міг би і я зробити гарну річ не гірше за інших, якби якийсь майстер показав мені зразок. Та хто мені дасть зразок?
Цієї хвилини в голові Жака промайнула дивна думка.
– Що, якби ви зробили йому брошку у вигляді троянди?
– Ет, що вигадав, – закричав господар. – Звичайно, це було б красиво, але я не знаю, як взятися за справу.
– А що, хазяїне, якби я спробував зробити троянду?
– Та ти з глузду з’їхав! Чи хочеш, щоб я знову надер тобі вуха?
– Ні, справді, хазяїне, дозвольте мені спробувати. Сьогодні ввечері після роботи дайте мені срібло, інструменти, і я спробую допомогти вам. Якщо в мене нічого не вийде, деріть за вуха скільки завгодно.
– Ні, не тільки надеру вуха, а просто вижену тебе, забирайся куди очі дивляться.
А сам думав: «Все може бути. Та й срібло все одно не пропаде. Переплавлю його, і справа з кінцем. Жака, звісно, не вижену. Шкода хлопчика, сирота».
І ось увечері, після роботи, Жак збігав на горище, сховав за пазуху срібну троянду з місячного царства і спустився до майстерні. Господар засвітив лампу, дав учневі всі потрібні інструменти, замкнув на ключ вхідні двері, двері до інших кімнат і, побажавши успіху, пішов до себе.
Жак вийняв із-за пазухи срібну троянду, поцілував її і голосно сказав:
— Трояндо, трояндо, недаремно ти захотіла потрапити до мене якраз у той час, коли до господаря приїхав багатий купець. Допоможи мені зробити твою маленьку копію.
Цієї хвилини крізь бічне вікно на мить прослизнув місячний промінчик, освітив кімнату і втік, бо на місяць набігли важкі, наче свинцеві хмари. Але Жаку цього було достатньо. Йому здалося, що місячна країна шле йому привіт, і він почав старанно працювати. Він уже знав ювелірне мистецтво, тільки ніколи не намагався працювати сам. І ось тепер під його тонкими пальцями виростала маленька троянда, схожа на чудову квітку з місячного царства.
Коли вранці господар постукав у майстерню, брошка була готова, до неї залишалося лише приробити застібку.
Почувши стукіт, Жак сховав чарівну квітку під сорочку, і коли господар увійшов, він побачив тільки Жака і зроблену ним дрібничку.
– От ти молодець! – радісно закричав Клод, – ти справжній чаклун! Ну, молодчина, молодчина. Я не думав, що бог послав мені такого славного майстра. – Він обійняв, поцілував Жака і звелів йому йти відпочивати, але перед тим запитав:
– Скажи мені, хлопче, як ти зумів зробити таку славну річ?
Жак почав розповідати йому про місячне царство, про промінчик, але господар тільки руками замахав.
– Ну, цього вже я не люблю. Навіщо брехати? Іди, йди спати, не серди мене.
– Та я не брешу, – почав було Жак, – хочете, я покажу вам… – і він сунув руку за пазуху, але господар виштовхав його за двері і закричав:
– Іди, йди, і слухати не хочу твоїх дурних вигадок. Ніколи не смій говорити мені нісенітниці, бо вижену тебе, незважаючи на все твоє вміння. Аж надто я не люблю брехунів.
Жак пішов до себе на горище і проспав до третьої години пополудні, а о третій годині до нього прийшов сам господар.
– Ну, Жаку, ти мене озолотив, – сказав він. – Купець заплатив мені стільки грошей, що тепер ми з тобою переїдемо з передмістя на найкращу вулицю Льєжа, де я вирішив найняти хорошу крамничку.
І він відпустив Жака погуляти. Коли о восьмій годині вечора Жак повернувся, він застав господаря зовсім в іншому настрої, стривоженого, нетерплячого.
– Ну, нарешті ти прийшов, друже, – сказав він, – виручай свого старого господаря. Знову приїхав купець і сказав, що його дружина до смерті хоче мати сережки, але не троянди, а якісь інші квіти. Я думав, думав і придумати нічого не можу. Відмовитись від замовлення шкода, добре платить купець, але боюся, що й ти, хоч і допоміг мені раз, тепер нічого не зробиш. Крім цього, купець страшенно квапить. Дружина в нього примхлива, хвора. Якщо її забаганка не буде скоро виконана, вона, мабуть, занедужає, а купець у ній душі не чує.
– Дозвольте, хазяїне, мені знову спробувати. Дайте срібла, дві перлинки, всі інструменти, і я спробую допомогти вам. Якщо нічого не вийде, виженете мене з дому.
– Не дуже мені хочеться давати тобі перлини. Та що робити, доведеться ризикнути. До того ж, тепер я не колишній бідний майстер, а справжній ювелір!
Все зробили, як минулого разу. Жак приніс під сорочкою чарівний дзвіночок, сів за роботу, і до ранку у нього були готові чарівні сережки – срібні дзвіночки, в яких гойдалися язички перлів.
Господар поцілував свого учня і знову запитав:
– Як тобі вдалося зробити такі чарівні речі?
– Бачите…
І Жак почав говорити йому про чарівну місячну країну. Але Клод знову замахав на нього руками, закричав, що він не любить брехні, і виштовхав за двері. Жак пішов спати.
Увечері приїхали купець із дружиною. Вони залишилися такими задоволеними речами, що заплатили ювеліру великі гроші. На другий день у майстерню Клода приїхала в кареті старенька і замовила йому для своєї доньки такі сережки, які вона бачила у своєї двоюрідної сестри, дружини купця. Ще через два дні з’явився пан і наказав зробити йому шпильку для краватки, до якої був би прикріплений маленький срібний дзвіночок із перловим язичком. Він бачив сережки дочки старенької, і йому спало на думку, що шпилька з дзвіночком буде красиво. Словом, одне замовлення йшло за іншим. Усі платили великі гроші. Жак почав працювати не ночами, а вдень, але тільки завжди сам і дивлячись на квіти з місячного царства. Пізніше Клод переїхав на найбільшу льєжську вулицю, відкрив там чудовий магазин і майстерню. Жак мав тепер багато учнів. Він уже працював, не дивлячись на зразки з місячного царства. Якось він спробував зробити лілію та інші квіти, які бачив у чарівній країні. Це йому вдалося. Квіти так ясно спливали в його пам’яті, що він легко робив їх. Незабаром матеріалом йому стали служити золото та коштовне каміння. Після квітів він почав виготовляти смарагдових жуків, листочки, а одного разу з-під його рук вийшло кілька дивовижних звірят. Клод прославився. Розбагатівши, він перестав бути дратівливим, почав ласкаво ставитися до Жака, зрештою всиновив його і віддав йому свою майстерню та магазин.
Жак став знаменитим ювеліром. Він працював сам, працювали та його учні. Але він ніколи не забував того, що йому довелося пережити, а тому був привітний з усіма, хто від нього залежав, допомагав бідним.
– Як це все сталося? – часто питав його постарілий Клод. Але як тільки Жак починав розповідати про місячне проміння, про чарівне царство, як старий приймався махати руками і кричати щосили:
– Ну, цього вже не треба! Не люблю брехні, синочку, – і виштовхував його за двері.
Так старий Клод ніколи не дізнався історію місячного царства.
