Давно колись жили собі дід і баба.
ОТ одного дня дід і каже:
– Чуєш стара? Я б так хотів, щоб у нас були діти!..
– Авжеж, старий, це була б невимовна радість! – відповідає баба. Зітхнули вони і взялися до роботи: дід пішов збирати хмиз у гори, а баба – прати білизну в річці.
Пере вона білизну, пере, коли дивиться – злегка погойдуючись, пливе річкою великий-великий персик.
«Мабуть, дуже смачний!» – подумала баба і, виловивши персик з води, понесла додому.
Прийшов дід увечері з хмизом.
– Гарний персик, чудовий!
– То, може, покуштуємо? – запитала баба і взялася різати персик ножем.
Та раптом сталося чудо – щойно торкнулася вона персика, як щось закричало: «Ой, болить!» – і з персика вистрибнув опецькуватий хлопчик.
– Ото несподіванка! – вигукнув дід.
– Це, певно, боги нам його послали! – зраділа баба.
Дід і баба назвали хлопчика Момотаро, тобто Хлопчик-Персик.
Момотаро ріс як на дріжджах: з’їсть одну чашку рису – стає вищим, з’їсть другу – стає ще вищим. По недовгім часі він перетворився у прегарного юнака.
Одного дня впав Момотаро на коліна перед дідом і бабою та й каже:
– Я вирушаю підкоряти Острів Чудовиськ. Спечіть мені, будь ласка, найбільших у Японії просяних коржів.
– Ну що ж, щасливої тобі дороги! Тільки пильнуйся!
Баба спекла хлопцеві найбільших у Японії смачних коржів, а дід подарував йому хустину – зав’язувати голову, щоб піт не стікав на чоло, шаровари і меч.
На околиці села Момотаро зупинив собака й спитав:
– Момотаро, куди це ти вирядився?
– Підкоряти Острів Чудовиськ.
– Тоді і я піду з тобою. Тільки дай мені найбільшого в Японії коржа.
– Гаразд, будь моїм слугою,– сказав Момотаро, вийняв з торби просяного коржа і дав собаці.
Тепер вони йшли вдвох.
У передгір’ї зустрівся їм фазан.
– Момотаро, дай і мені просяного коржа,– попросив він.
– Гаразд, бери коржа і будь моїм слугою!
Коли Момотаро з двома слугами опинився глибоко в горах, трапилася їм по дорозі мавпа.
– Момотаро, і я хочу стати твоїм слугою!
– Гаразд, ось тобі корж!
Нарешті добулися вони вчотирьох до Острова Чудовиськ.
Перед великою чорною брамою стояв вартовий – червоношкіре чудовисько.
Фазан злетів у повітря і видзьобав йому око. А тим часом мавпа перестрибнула через браму і відсунула засув.
– Я – найсміливіший у Японії Момотаро! Чудовиська, приготуйтеся до бою! – піднявши меча, закричав Момотаро і вбіг у двір.
– Рятуйте! – заверещав вартовий і, затуляючи око лапою, побіг до своїх.
– Що це за Момотаро?! Ану забирайся геть! – закричали чудовиська, вистромивши уперед залізні списи.
Та фазан кинувся дзьобати їм очі своїм довгим дзьобом, мавпа – дряпати обличчя кігтями, а собака – кусати за ноги.
– Ой, болить!.. Рятуйте!..– волали переможені чудовиська.
їхній вожак упав навколішки перед Момотаро і заблагав:
– Прошу тебе, не вкорочуй нам життя! Віднині ми перестанемо чинити людям зло. А за це віддамо тобі всі скарби.
– Гаразд, нехай буде по-твоєму,– погодився Момотаро.
Чудовиська навантажили візок скарбами, і троє слуг Момотаро притягли його в село.
– А таки наш Момотаро найсміливіший у Японії! – раділи дід і баба, плескаючи в долоні.