Намисто Даркуса

Хочете вірте – хочете ні

Цього літа трапилася зі мною одна незвичайна історія. Точніше сказати – історія звичайнісінька, але те, що я дізнався… Словом, розповім вам усе по порядку.

Якось увечері, гуляючи берегом моря, я потрапив до однієї маленької затишної бухточки. Потрібно зауважити, що це відбувалося після недавнього шторму, тому пісок був усіяний всілякими цікавими штуковинами, які виносять на берег бурхливі морські хвилі. Я повільно йшов, розглядаючи різнокольорові водорості, яскраві камінці та морські зірки. Клишоногі краби насторожено спостерігали за мною, готові будь-якої миті дременути у воду. Раптом мою увагу привернув дивний камінь, завбільшки приблизно з подушку. Здавалося, він ворушиться. Я підійшов ближче. То була велика морська черепаха. Шторм викинув її на берег і тепер вона лежала на спині, безпорадно ворушачи своїми ластами. Черепаха подивилася на мене і завмерла.

– Будьте ласкаві, чи не надасте мені одну послугу?

Я озирнувся на всі боки, але берег був безлюдним. Крім мене та черепахи, більше нікого поблизу не було.

– Хто це говорить? – здивувався я.

– Це кажу я – черепаха.

І справді, вона відкривала і закривала рота, ніби й справді розмовляла зі мною, Присівши біля черепахи, я недовірливо сказав:

– Цього не може бути!

– Чому ж? – поцікавилася вона.

– Бо черепахи не вміють розмовляти.

– А звідки ви знаєте?

– Ну… я бачив багато черепах, але жодна з них не розмовляла.

– А ви самі намагалися з ними говорити?

– Ну… мені якось і на думку не спадало таке… – зізнався я.

Моя незвичайна співрозмовниця скрушно зітхнула.

– Отож. Ми, черепахи, не балакучі і якщо нас ні про що не питають, то мовчимо, – вона уважно подивилася на мене і додала: – Можливо, ви все-таки допоможете і перевернете мене, бо якось незручно, та й непристойно, розмовляти, лежачи на спині.

– Так-так, звичайно!

Я вибачився і, відчуваючи себе трохи ніяково (адже не щодня зустрічаєшся з черепахами, які вміють розмовляти), перевернув її зі спини на живіт.

– Уф! – полегшено пробурмотіла вона. – Тепер зовсім інша річ. Дякую вам! Якби не ваша допомога, то мені довелося б чекати, поки настане приплив.

– Ну що ви, не варто подяки! А можна дізнатися: хто ви і звідки?

– Одну хвилинку, – відповіла черепаха. – Я бачу, юначе, – ви дуже ввічливий і добрий. З великим задоволенням поспілкуюся з вами, тільки спершу пірну у водичку. Я довго пролежала на березі і вже добряче підсохла.

З цими словами вона підповзла до води і пірнула. Довго не з’являлася черепаха і я вже подумав, що вся наша розмова мені просто примарилася. Але нарешті на поверхні з’явилася її голова і панцир. Повеселішала черепаха, пирхаючи вибралася на пісок і підповзла до мене.

– Дозвольте представитися. Мене звуть тітонька Канді. Я припливла сюди з Перлинного моря, аби відвідати своїх племінників і трохи погостювати у них. Але сильний шторм підхопив мене та викинув на берег. Далі ви й самі все знаєте.

Черепаха замовкла, чекаючи на мої питання.

– Скажіть будь ласка, може, ще хтось із морських жителів уміє розмовляти? – запитав я.

– У нас усі вміють розмовляти! – гордо відповіла вона.

– Чи не розкажете ви мені якусь цікаву історію, з тих, які, напевно, трапляються в глибинах морів?

– Чому ж ні… можна й розповісти. Ось, наприклад, взяти хоча б історію, яка сталася з двома сестрами-русалочками з Коралового замку…

– Вибачте. – перебив я тітоньку Канді. – Хіба русалочки існують насправді? Дивно!

– Звичайно існують. Що в цьому дивовижного?

– Ну… я думав, що русалочки зустрічаються лише у казках.

Здалося мені чи ні, але черепаха наче хитро примружилася.

– А як ви думаєте, юначе, – звідки беруться казки?

Я розгублено знизав плечима.

– Не знаю. Напевно їх просто складають.

Тітонька Канді посміхнулася і повчально вимовила:

– Усі казки беруться із життя! Просто потім їх трохи прикрашають і трохи прибріхують. Але я розповім вам найправдивішу історію.

Кораловий замок
У глибині далекого Перлинного моря, на самому дні, стоїть прекрасний Кораловий замок. Коли над морем світить яскраве сонце, замок переливається рожевим світлом. А коли панує ніч, морські світлячки розцвічують його своїми веселими вогниками, немов різнобарвними зірочками. Стрункі башточки піднімаються над просторими та світлими залами. Білі мармурові сходи поєднують верхні поверхи з нижніми.

Кораловий замок розташований на підводній піщаній галявині. З трьох боків його оточує ліс пишних водоростей, у якому живуть зграйки спритних різнокольорових рибок. А з четвертої – височіють скелі. Їхні схили облюбували краби.

У цьому замку жили дві сестри-русалочки. Одну з них звали Гледіс, а іншу – Айріс.
Вони були дуже гарненькими веселими реготухами. Кароока і темноволоса Айріс найбільше любила танці і всілякі забавні ігри. Її хвостовий плавець прикрашали перлинні шпильки, а біля самого основи плавця виблискувало золоте колечко.

Гледіс, на відміну від старшої сестри, прикрашала свої пишні волосся кольору стиглої пшениці яскравими квітами підводних рослин. На ніжному личку виділялися напрочуд блакитні добрі очі. Русалонька дуже любила співати. Вона знала багато давніх і нових пісень, а бувало і сама їх складала.

Сестри товаришували з усіма жителями Перлинного моря. Разом з грайливим дельфінчиком на ім’я Дельф вони часто влаштовували веселі концерти, на які збиралися численні приятелі русалочок.
Айріс і Гледіс починали кружляти в танці. До них приєднувалися усі глядачі. Тоді концерт перетворювався на справжнє свято.

Раки-самітники дуділи в закручені раковини, як справжні музиканти-трубачі. Краби барабанили клешнями по панцирях, вибиваючи вигадливий дріб, рожеві восьминіжки грали на своїх щупальцях, як на струнах контрабасів. Словом, виходив справжнісінький оркестр.

Рибки неонки миготіли яскравими відблисками, складаючись у химерні візерунки, які відразу розсипалися і знову з’єднувалися, ніби в калейдоскопі.

Весело і галасливо було в Кораловому замку під час таких свят. Але з деяких пір у Перловому морі стало незатишно і навіть тривожно.

Неподалік Коралового замку оселився злий чаклун Даркус. Подейкували, що його вигнав із своїх володінь могутній владика далеких морів. Даркус привів із собою слуг: зубастих злих акул і величезних чорних восьминогів, які побудували для нього палац. Чаклун оселився в ньому і почав творити свої темні справи. Він топив кораблі та збирав у себе в палаці награбовані скарби.

Мешканці Перлового моря уникали Даркуса і намагалися не потрапляти йому в очі. Тільки Айріс і Гледіс не боялися злого чаклуна, бо він не мав над ними влади.

Даркус часто чув, як співають сестри-русалочки і вирішив подивитися на них ближче. Якось, підкравшись до Коралового замку, він причаївся в заростях підводного лісу.

У цей час із замку з’явилася Гледіс, за нею Айріс. Сміючись, вони швидко попливли в різні боки. Слідом вискочив Дельф. Він заметушився, не знаючи за ким із сестер плисти. Айріс і Гледіс, дражнили його:

– Егей, Дельфе, наздожени мене!

– Ні, спершу мене!

– Дельфе, щось ти сьогодні якийсь неповороткий, як стара камбала…

– Напевно забув як плавати…

Айріс трохи наблизилася до дельфінчика і, дражнячи, показала йому язика.

– Ах так! – вигукнув Дельф. – Ну, тепер тримайся!

З цими словами він кинувся навздогін. Айріс, удавано скрикнувши, наче від переляку, помчала до скель. Дельф не відставав від неї. Незабаром вони зникли у лабіринті підводних печер. Тільки їхні голоси долинали до Гледіс, яка залишилася на самоті. Вона посміхнулась і, підпливши до стародавнього затонулого корабля, влаштувалася на його борту. Русалочка взялася заплітати своє пишне волосся в косу, тихенько наспівуючи ніжну мелодію. Відразу навколо почали збиратися рибки.

Припливла велика риба-місяць. Вона підставила свій дзеркальний бік, щоб Гледіс могла помилуватися зачіскою. Звідки не візьмись, з’явився краб Фабер, спритно клацаючи клешнями, мов ножицями.

– Гледіс, хочеш я зроблю тобі нову зачіску?

– Ні-ні. Як небудь іншим разом! – засміялася русалочка, дивлячись на потішного Фабера, що пританцьовував від нетерпіння. – Краще розкажи мені, що нового чути в окрузі?

– Та майже нічого цікавого…

– А чим займається наш новий сусід?

Краб злякано озирнувся на всі боки, а потім, наблизившись до Гледіс, тривожно зашепотів:

– Ходять різні чутки про цього Даркуса. Кажуть, він може зачарувати будь-кого і перетворити на будь-що!

– Він, звичайно, чаклун і може багато чого, – засумнівалася русалонька. – Але щодо перетворень – це, мабуть, казки.

– Які ж це казки? – захвилювався Фабер. – Кажуть, що поруч із троном Даркуса стоїть кам’яний бовван чи, може, ідол.

– Ну то й що?

– А те, що це не простий бовван.

– А який ще? Золотий?!

– Та ні – це зачарований принц!

– Який ще принц? – здивувалася Гледіс. – Щось я нічого не чула про зачарованих принців. Може, тобі все це наснилося?

– Як же, наснилося! – образився краб. – Цю історію мені розповіла стара черепаха.

– Тітонька Канді?

– Авжеж. Вона сама. Вже хто-хто, а тітонька Канді брехати не буде!

– І що ж вона тобі розповіла?

Фабер влаштувався зручніше, почухав клешнею маківку, пригадуючи подробиці, і почав розповідати:

– Десь у далекому Північному морі жив один король, у якого був син – гарний і добрий юнак…

– А як його звали? – зупинила краба Гледіс.

– Кого? – розгубився Фабер.

– Ну, цього юнака.

– Цього я не знаю. Ну так от – на той час Даркус був першим міністром у короля Північного моря. Він таємно займався чаклунством і крав скарби. Дізнавшись про це, король розсердився і прогнав чаклуна зі своїх володінь. Але Даркус вирішив йому помститися. Вночі, коли всі спали, він таємно прокрався у палац і викрав сина короля, а потім перетворив його на кам’яного боввана.

Гледіс сумно зітхнула.

– Бідолашний принц. Невже йому не можна якось допомогти і розчаклувати?

– Не знаю… – Фабер зніяковіло розвів клешнями. – Треба буде спитати у тітоньки Канді.

Почулися голоси Айріс і Дельфа.

– Ну добре. Я пливу до сестри. – сказала Гледіс. – Ти ж постарайся ще щось дізнатися. Домовились?

– Добре.

Фабер помахав на прощання клешнею і поповз до підводних скель, а русалочка попливла до Коралового замку. Як тільки вони зникли, розсунулися водорості і з’явився Даркус. Він посинів від злості і шипів, як яєчня на сковороді.

– Ах ти бридкий краб! Стривай, я до тебе ще доберуся!

Чаклун подивився у бік Коралового замку і задумливо пробурмотів:

– А ця русалочка, Гледіс, дуже гарна. Мабуть я з нею одружуся. Давно вже час привести господиню до мого палацу. Щоправда, вона надто добра. Ну то нічого, – ми це виправимо.

Даркус тричі ляснув у долоні. Негайно до нього підпливла зубаста акула. Чаклун сів на неї верхи, вдарив по боках і помчав до свого палацу. Риби, що сховалися при його появі, несміливо визирнули з укриття. Переконавшись, що небезпека минула, вони оточили велику медузу і затіяли галасливий хоровод.
Айріс, Гледіс та Дельф зустрілися у головному залі Коралового замку.

– Гледіс, де ти була? – стурбовано запитала Айріс.

– На старому затонулому кораблі. Я розмовляла з Фабером. А що сталося?

– Хтось викрав усі перлини з раковин, що знаходяться у підводних печерах.

– Навіть самі маленькі – і ті вкрали! – обурився Дельф. – Такого в нас ще ніколи не було.

– Хто б це міг зробити? – стурбовано запитала Айріс.

– Здається, я здогадуюсь… – Гледіс насупила брови.

– Хто ж?

– Я думаю, що перлини вкрав чаклун Даркус!

– Як він посмів?! Хіба вони йому належать?!

Дельф кружляв по залі, сердито випускаючи повітряні бульбашки.

– У-у-у… злодюга! З’явився невідомо звідки, всіх залякав. – дельфінятко раптово зупинилося. Його очі пустотливо блиснули. – А давайте провчимо Даркуса?! – Запропонував він.

– А як?

– Дуже просто: потрібно дізнатися в чому полягає секрет його чаклунської сили.

– Ну і що далі?

– Може, ми зможемо позбавити його цієї сили? Якщо Даркус перестане бути чаклуном, то вже ніхто його не боятиметься.

– Добре придумано. – схвалила Гледіс. – Тільки як ми це зробимо?

Дельф зупинився, задумливо наморщивши чоло. Він мав такий забавний вигляд, що сестри не втрималися і дружно розсміялися.

– Даремно смієтеся!

– Ну, Дельфік, не гнівайся. – заспокоїла його Айріс. – Краще підкажи, як дізнатися секрет Даркуса.

– Є в мене одна думка… Потрібно потай пробратися в його палац, сховатися там і простежити за чаклуном.

– Ні, це годиться!

– Чому?

– Тому що підглядати нечесно та й негарно.

– Подумаєш! – пирхнув Дельф. – Негарно! А перлини красти гарно?

– Стривайте, не сперечайтеся! – перервала друзів Гледіс. – Все одно нічого не вийде. Палац чаклуна охороняють злі акули та чорні восьминоги. Вони одразу нас зловлять.

– Як же бути?

– Поки не будемо поспішати. Потрібно спочатку все добре обміркувати.

– Давайте попросимо поради у тітоньки Канді, – запропонувала Айріс. – Вона багато знає, може, щось і підкаже.

На тому й вирішили. Друзі випливли із замку і вирушили на пошуки мудрої черепахи.

Як тільки вони зникли вдалині, з-під мармурових сходів з’явилася потворна голова морської змії. Вона озирнулася на всі боки і, переконавшись, що поруч нікого немає, виповзла на середину зали. Це була Шедоу – служниця Даркуса. Змія зло зашипіла і, намагаючись залишитися ніким не поміченою, поспішила до палацу свого господаря.

Палац чаклуна
За лісом густих водоростей, у темній і глибокій западині, оточеній з усіх боків гострими скелями, стояв похмурий палац морського чаклуна. У вікнах не було світлих вогнів. Зграйки строкатих риб не плавали поблизу небезпечних стін. Навіть рідкісні промені сонця не проникали у це зловісне місце. Лише подекуди синім і фіолетовим сяйвом мерехтіли гниляки, навіваючи тугу і тривогу.

Сам палац був потворний і кострубатий, немов якісь стародавні руїни. По обидва боки від головного входу, на великих сірих каменях розташувалися величезні чорні восьминоги. Вони невпинно стерегли палац, стежачи за тим, щоб ніхто не потурбував спокій їхнього пана. Їхні довгі товсті щупальці з грізними присосками нервово поверталися, звиваючись кільцями. Великі сірі акули з червоними злими очима постійно кружляли навколо палацу, мов зграя голодних вовків. А сходами повзали численні морські змії – служниці Даркуса.

Раптом перед входом зчинився шум і переполох. Негайно примчали акули. Заворушилися восьминоги. Витягнувши щупальці, вони зачинили доступ до палацу.

– Пропустіть… пропустіть негайно! У мене термінове повідомлення для нашого господаря!

То була Шедоу. Розпихаючи і розштовхуючи змій, вона намагалася протиснутися крізь тісне переплетення щупалець. З глибини палацу пролунав грізний голос:

– Хто насмілився шуміти?

Миттю настала тиша. Злякані змії швидко поховалися хто куди, а восьминоги згорнули свої щупальця та сховали їх під себе. На сходах залишилася одна Шедоу. Вона несміливим голосом, заїкаючись від страху, промовила:

– Ц-це я, мій пане, – Шедоу…

– Що тобі потрібно?

– Я принесла важливі новини із Коралового замку!

– Чому ж ти зволікаєш?! Заходь, вірніше вповзай швидше!

Шедоу швидко шмигонула всередину і підповзла до кам’яного трону, на якому сидів Даркус.

Злий чаклун, якого боялися мешканці Перлового моря, на вигляд був зовсім не грізний. Швидше за все він був схожий на брудного, огидного старого. У нього була зовсім лиса шишкувата голова з відстовбурченими вухами. Над зморшкуватим ротом, у якому виднілося кілька кривих пожовклих зубів, нависав величезний ніс, що нагадував перестиглу сливу. Скручені пальці жадібно перебирали намисто з чорних перлів, що висіло на кістлявій шиї. З-під чорного халата з червоними колами та трикутниками виглядав облізлий риб’ячий хвіст. Але в такому вигляді Даркуса ніхто не бачив, крім його прислужників, тому що він умів перетворюватися на будь-кого. Коли чаклун вибирався зі свого палацу, то приймав образ грізного й могутнього владики. Тільки таким могли його бачити всі інші.

– Ну, що ти дізналася? — спитав Даркус у змії.

– Русалки помітили зникнення перлин із підводних печер.

– Ну то й що?

– Вони дуже розгнівалися, мій володарю.

– Нехай собі гніваються. Я нікого не боюся! – чаклун грізно глянув на Щедоу і насупив брови. – Через цю дрібницю ти порушила мій спокій?

– Це не дрібниця, мій пане, – злякано забелькотіла змія, відсуваючись від трону. – Сестри хочуть дізнатися про секрет твоєї магічної сили, щоб позбавити тебе могутності!

– Ха-ха-ха! – розсміявся Даркус. – Цього ніхто не знає, навіть ти! Тож можна не хвилюватися.

– Так воно так, – погодилася Шедоу. – Тільки вони вирішили попросити поради у старої консервної банки – черепахи Канді. Ух, як я її ненавиджу! Жаль, що не можу прокусити її товстий панцир. Ще й цей дельфін – скрізь свій ніс пхає. А раптом, вони й справді щось дізнаються?

Чаклун стурбовано почухав ніс, задумливо бурмочучи:
– Так… це вже стає цікаво. Настав час мені починати діяти.
Даркус замовк, смикаючи чорні перли намиста. Змія нерухомо застигла біля підніжжя трону, чекаючи на рішення свого пана. Нарешті він випростався. Зла усмішка з’явилася на його губах.
– Я одружуся з Гледіс і зруйную Кораловий замок. Тоді всі морські мешканці стануть моїми рабами!
Чаклун із задоволеним виглядом потер долоні і додав звертаючись до змії:
– А ти стеж за сестрами. Як тільки Гледіс залишиться сама, повідомиш мені. Цим дельфіном і старою черепахою я займуся пізніше.
– Слухаюсь, мій господарю! Я все зроблю так, як ти наказуєш.
Шедоу виповзла з палацу і попрямувала у бік Коралового замку.
Даркус підвівся з трону і підплив до величезного дзеркала, що стояло між двома чорними колонами, покритими чаклунськими символами. Уважно дивлячись на своє відображення, він зашепотів якесь заклинання. Поступово його зовнішній вигляд почав змінюватись, розгладилися шишки на голові. Вуха трохи зменшились, ніс підтягнувся, скручені пальці випросталися, на облізлому хвості з’явилася нова блискуча луска.
За хвилину чаклун перетворився на могутнього владику. На голові виблискувала золота корона, прикрашена перлинами та рубінами. Замість чорного халата з’явилася королівська мантія. Тепер Даркус уже не був схожий на старого й неприємного дідуся. Він повністю перетворився. Не змінилися тільки його холодні злі очі, та намисто з чорних перлів.
Помилувавшись своїм відображенням, чаклун залишився дуже задоволений. Він вирушив у сховище скарбів, мурмотячи собі під ніс:
– Як добре в темряві і в тиші, сховавшись на дні від сонця, збирати алмази та золото, та ще й топити кораблі. Нехай кажуть, що я страшний злодій! Немає серед риб та людей рівних мені, бо у затишній прохолоді бездонних глибин я – найгрізніший морський володар!

Слухаючи це незвичайне оповідання, я не переставав дивуватися. Та й було від чого. Погодьтеся, що у наш час важко повірити у таку казкову історію. Не стерпівши, я звернувся до старої черепахи:

– Вибачте, шановна тітонька Канді! Невже це все правда?
Вона ображено підібгала губи і невдоволено пробурчала:

– Якщо ви мені не вірите, юначе, можете не слухати!

– Що ви, що ви… – схаменувся я. – Просто мені важко повірити, бо я завжди думав, що подібні історії можуть відбуватися лише у казках…

Тітонька Канді хитро посміхнулася і сказала:

– Якщо ви ніколи не бачили русалочок та чаклунів, то це зовсім не означає, що їх немає насправді. Ех, якби ви тільки знали – скільки незвичайних та казкових історій відбувається у морських глибинах!

– Невже навіть зараз, у наш час, є справжнісінькі русалочки, водяні та чаклуни?

– Звичайно ж є!

– У такому разі мають бути й дракони! А де, скажіть на милість, ці гіганти ховаються?

Я був дуже задоволений собою, тому що мені здалося, що я впіймав стару черепаху на тому, що всі її розповіді – це вигадки. Але, на мій подив, тітонька Канді зовсім не розгубилася, а здається, навпаки – пожвавішала і повеселішала. Вона мрійливо заплющила очі і сказала:

– І дракони є, і велетні, і гноми, і ельфи, і тролі, і…

– Вибачте, – перебив я. – Де ж вони всі?! Адже ніхто їх жодного разу не бачив.

– Ох, юначе… їх неможливо побачити.

– Значить, їх немає!

– А я вам кажу – є!

– Чому ж їх неможливо побачити?

– Тому що всі вони живуть у чарівній країні Дрімландії, яка знаходиться посеред Великого океану. Ця країна з усіх боків оточена стіною невидимості. Навіть якщо кораблі пропливають зовсім поряд, то люди, які знаходяться на них, все одно не можуть нічого побачити.
Колись, давним-давно, Дрімландія була відкрита для всіх, і кожен міг там побувати, та й самі казкові народи раніше жили по всій землі. Я ж вам, юначе, вже казала: всі казки беруться з життя!.. Але потім усі казкові народи переселилися до Дрімландії, і чарівники оточили її стіною невидимості.

– Але чому?

Тітонька Канді задумливо глянула на море.

Білі баранчики хвиль з м’яким шерехом накочувалися на піщаний берег і ліниво відповзали назад, чіпляючись за кожен камінчик. Сонце потихеньку заходило і визолотило широку стежку на поверхні моря, щедро прикрасивши її багрянцем останніх променів. Ця стежка кликала за собою. Здавалося, встань на неї і можеш сміливо йти. Може, вона веде прямісінько до чарівної Дрімландії?
Стара черепаха сумно зітхнула і знову обернулася до мене.

– Ви питаєте – чому була закрита від людей чарівна країна?

– Так, було б цікаво дізнатися.

– Ну, то я вам скажу. Люди перестали вірити у дива. Вони більше не вигадують казки. Чарівники дуже розгнівалися і закрили Дрімландію.

– Як же так? – я навіть засмутився. – Невже вона ніколи не відкриється для людей?

Тітонька Канді уважно подивилася на мене, загадково посміхнулася і сказала:

– Дрімландія – це чарівна країна казок. А у казках, як відомо, все можливо. Як знати, можливо, одного разу все зміниться і Дрімландія знову стане відкритою країною… Ну, а поки що, юначе, я вам розповім, що трапилося з сестрами-русалоньками після того, як чаклун Даркус послав морську змію стежити за ними.

Я всівся на великий, ще теплий камінь і з цікавістю чекав продовження казкової історії. Стара черепаха була чудовою оповідачкою. Слухаючи її, мені здавалося, що я повільно поринаю в морські глибини і сам стаю учасником неймовірних подій, що відбувалися десь у далекому Перловому морі…

Порада старої черепахи
Гледіс, Айріс і Дельф пливли вздовж підводних скель, поступово піднімаючись все вище і вище до поверхні моря. Вони шукали стару мудру черепаху, яка, як відомо, любила поніжитися в теплих сонячних променях, лежачи десь на вершині однієї зі скель.

Цікаві краби виповзали з ущелин і вітально махали клешнями, проводжаючи сестер. Ціла зграйка спритних рибок ув’язалася за русалочками. Вони кружляли біля них, намагаючись підпливти ближче, щоб Гледіс або Айріс погладили їх. Коли якась із рибок отримувала свою частку ласки, то вона тут же починала смішно перекидатися, наче пустотливе щеня. Дельф вдавано корчив страшні пики і, вдаючи, що хоче проковтнути рибок, кидався на них. Рибки з веселим вереском утікали від нього. Здійнявся шум і гам.

Раптом з невеликої печери, повз яку пропливала галаслива компанія, висунулась зубаста голова мурени Рафлі. Вона похмуро подивилася на всі боки і грубо пробурчала:

– Плавають тут різні… Ну, чого галасуєте?! Спати не даєте!

Вона скосила око на рибок, які сховалися за русалочок, злякано дивлячись на великі зуби мурени. Рафлі клацнула щелепами.

– Що, боїтеся?! І правильно робите! Бач, розшумілись… ось зараз проковтну парочку – другу, відразу принишкнете!

Айріс примирливо посміхнулася, звертаючись до розбудженої мурени.

– Не гнівайся, Рафлі, ми не хотіли порушувати твій спокій.

– Звідки нам було знати, сплюха, що ти тут дрихнеш?! – додав Дельф.

Айріс м’яко шльопнула його і знову звернулася до Рафлі:

– Скажи, будь ласка: ти не бачила тітоньку Канді? Вона нам дуже потрібна.

– Я за тою старою калошою не стежу! Напевно, десь нагорі засмагає. Я туди не плаваю, мені й тут добре!
Дельф знову не втримався:

– Нічого ти не знаєш, нічого ти не бачила! Може, ти вже прислуговуєш чаклунові Даркусу?

Рафлі блиснула очима.

– Я ніколи і нікому не служила, і не буду! А ось тобі, розумнику, хвіст можу вкоротити!

– Тихіше, тихіше… не сваріться! – примирливо сказала Гледіс. – Всі знають, Рафлі, що ти нікому не прислуговуєш. Просто Дельф трохи погарячкував. Вибач його, будь ласка.

– Гаразд, чого вже там… – пробурмотіла мурена, заспокоюючись. – Шукайте свою черепаху, тільки мені спати не заважайте.

З цими словами вона знову зникла в печері. Гледіс повернулася до дельфінчика, докірливо хитаючи головою.

– Що це на тебе найшло? Як тобі не соромно?

– А чого вона?.. – почав виправдовуватися Дельф – “Проковтну… хвіст відкушу…” Я, між іншим, теж можу вкусити!

Дивлячись на його сердиту мордочку, сестри засміялися.

– Ех, ти, герой! Ну гаразд, попливли далі, треба знайти тітоньку Канді.

Русалочки рушили вгору, в оточенні зграйки риб. Дельф ще трохи ображено побурчав, а потім поспішив за ними.

Виринувши на поверхню моря, друзі одразу побачили стару черепаху. Вона грілася в сонячних променях, лежачи на верхівці скелі, що виступала з води. Підпливши до неї, Гледіс привіталася:

– Доброго дня, тітонько Канді!

Стара черепаха, яка солодко спала, розомлівши на сонечку, від несподіванки злякано стрепенулась і шльопнулася у воду, піднявши цілий фонтан бризок. Тут же, видершись на скелю, вона закрутила головою. Помітивши русалочок, тітонька Канді заспокоїлася і полегшено зітхнула.

– Уф-ф-ф… як же ви мене налякали! Мені здалося, що на мене напало якесь чудовисько.

– У страху очі великі! – вставив невгамовний Дельф. – Зі сну і не таке може примаритися!

Черепаха докірливо подивилася на нього і буркотливо зауважила:

– Ось коли доживеш до моїх років, тоді подивимося, яким ти будеш! Коли я була молодою, то теж любила попустувати і повеселитися. А тепер мені більше до вподоби відпочити в тиші та спокої…
Останні слова тітонька Канді промовила вже засинаючи. Її очі закрилися, і незабаром почулося мирне сопіння. Русалочки розгублено переглянулися, а Дельф обурено промовив:

– Що це за сонне царство? Усі сьогодні сплять – і Рафлі, і тітонька Канді. Можна подумати, що зараз ніч, а не день!

Він голосно ляснув хвостом по воді.
Черепаха розплющила очі і пробурмотіла:

– А… це знову ви. Може, пограєте десь в іншому місці, бо я, вибачте, не можу спати, коли шумлять.
Побачивши, що стара черепаха знову заплющує очі і ось-ось засне, Гледіс поспішила до неї звернутися.

– Шановна тітонько Канді, ми, власне, шукали вас. Нам потрібна порада.

Черепаха одразу пожвавішала. Вона підвела голову і з цікавістю подивилася на русалочок.

– А яка порада вам потрібна, дозвольте дізнатися?

Русалочки почали розповідати:

– Справа в тому, що відтоді, як по сусідству з Кораловим замком оселився чаклун Даркус, почалися різні неприємності. З підводних печер викрали всі перлини… А наші друзі тепер побоюються у нас гостювати, тому що кругом шастають злі акули та величезні чорні восьминоги.

– Цей злий чаклун зібрав у себе в палаці всіх морських змій, – додав з огидою дельфінчик. – Вони такі мерзенні. А нещодавно я помітив одну з них неподалік Коралового замку. Мені здалося, що вона за нами шпигувала!

Черепаха задумливо пожувала губами, про щось міркуючи. Потім тяжко зітхнула:

– Так, раніше ми жили тихо та мирно. Але тепер, коли Даркус об’явився, не стало спокою в Перловому морі… То що ви хотіли від мене почути?

– Ми хочемо дізнатися в чому полягає секрет чаклунської сили Даркуса. Якщо позбавити його цієї сили, він не зможе нікому загрожувати.

– Це ви добре вигадали! – схвалила тітонька Канді. – Тільки як дізнатися секрет чаклуна?

– Ми сподівалися, що ви його знаєте… – розчаровано сказала Айріс. – Значить, ніхто нам не зможе допомогти?

– Якщо я не знаю секрет Даркуса, то це ще не означає, що я нічого не можу порадити! – з важливим виглядом вимовила стара черепаха. – Я розповім вам, хто, напевно, знає про це найбільше.

– Хто ж це?

– Це стара русалка – бабуся Клевіс.

Сестри знизали плечима, здивовано перезирнувшись.

– Ми не знаємо таку русалку. – сказала Гледіс.

– Звичайно, не знаєте, – погодилась черепаха. – Тому що вона живе далеко звідси. Ви напевно чули про чарівну країну – Дрімландію?

– Звісно чули! – зраділи русалочки. – Ця країна знаходиться серед Великого океану. Кажуть, там стільки чудес!

– Так, усіляких див там вистачає, – мрійливо зітхнула тітонька Канді. – Але про це ми поговоримо якось іншим разом. А зараз вам потрібно знати ось що: у Дрімландії, біля берега Лазурної затоки живуть русалочки. До речі, він так і називається – берег Русалок. Там, на мілководді, живе бабуся Клевіс. Вона має чарівну рожеву перлину. З її допомогою бабуся Клевіс може дізнатися про все, що завгодно. Вам потрібно вирушити до неї – вона допоможе.

– От і чудово! – вигукнув Дельф. – Отже ми вирушаємо до Дрімландії? Ура! Я вже давно мріяв побувати там!

– Він радісно закружляв на місці. Гледіс і Айріс реготали, дивлячись на свого друга. Навіть стара черепаха, не витримавши, засміялася.

– Послухай, Дельфе! – зупинила його Айріс. – Ми ж не можемо вирушити прямо зараз.
– Чому?
– Ех ти! А як же наші друзі? Якщо ми їх не попередимо, то вони будуть хвилюватися і піднімуть такий переполох, що Даркус може зацікавитися – куди це ми поділися?
– Вірно, – підтримала сестру Гледіс. – Ви з Дельфом пливіть і повідомте наших друзів, що ми деякий час будемо відсутні.

– А ти куди?

– Мені ще треба побачитися з Фабером і попросити, щоб він доглядав наш замок, поки нас не буде.

– Добре, домовилися. Чекай нас удома, ми скоро повернемося.

Попрощавшись із тітонькою Канді, русалоньки попливли в різні боки. Айріс і Дельф вирушили у долину затонулого міста, а Гледіс – в Кораловий замок.

Хитрість Даркуса
Наблизившись до головного входу, русалочка побачила Даркуса. Два величезні чорні восьминога тримали в щупальцях золоту кабіну. Усередині її, на великих м’яких подушках, лежав чаклун. Помітивши Гледіс, він виліз із кабіни.

– Доброго дня, сусідонько! Як поживаєте?

Гледіс дуже не сподобався солодкий голос чаклуна, але вона була вихованою русалочкою, тому, не подавши вигляду, відповіла:

– Дякую, добре. А ви, як я бачу, вирушили на прогулянку?

– Ні. Це мої слуги доповіли, що ви тут сумуєте на самоті. Ось я і вирішив вас відвідати.

– Я не сумую, і в мене багато друзів, так що ви даремно себе турбували! – не стримавшись, різко відповіла Гледіс.

Але Даркус, здавалося, не помітив грубості, або просто вдав, що не помітив.

– Ах, люба Гледіс, як би я хотів бути вашим другом! Чим я можу заслужити на цю честь?

– Для цього зовсім не обов’язково красти перлини з підводних печер! – розсердилась русалочка.

Чаклун розсміявся і, наблизившись до неї впритул, з жаром промовив:

– Це дурниця! Подумаєш – кілька десятків маленьких кульок! Якщо захочеш, то до твоїх послуг будуть такі незліченні скарби, що й не снилося! Гледіс, будь моєю дружиною!

Русалочка розгубилася від несподіванки і не знала, що й відповісти з приводу такої нахабної пропозиції. Але Даркус, підбадьорений її мовчанням, вирішив, що русалка згодна.

– О, люба Гледіс, ми розділимо трон і будемо правити разом. Я зроблю тебе могутньою володаркою морських глибин. Усі тремтітимуть перед тобою…

– Ні! Ні! – Вигукнула русалочка, відсуваючись від нього. – Ніколи я не буду дружиною злісного чаклуна!

Обдурений у своїх очікуваннях, Даркус схрестив на грудях руки, насупив брови і зловісно прогарчав:

– Ах так?! Не хочеш по-доброму? Все одно буде так, як я вирішив!

– Я не боюсь тебе, Даркусе! – сміливо вигукнула Гледіс. – Ти не маєш влади над русалочками. Забирайся звідси негайно і не забудь прихопити ці чорні пузаті мішки з щупальцями!

Чаклун від злості весь покрився плямами.

– Ну що ж, ми ще подивимося – чия візьме! – пробурмотів він і, плюхнувшись на подушки, ляснув у долоні.

Чорні восьминоги підхопили золоту кабіну і попливли геть. Обурена Гледіс не могла заспокоїтися.

– Ну і нахаба! Хотів мене купити своїми викраденими скарбами! Негідник…

У цей час розсунулися водорості і на галявину виповз краб. То був Фабер. Він покрутив очима з боку в бік, а потім здивовано втупився на русалочку.

– Агов, Гледіс! Ти з ким тут лаєшся? – спитав він.

Озирнувшись, русалочка побачила Фабера.

– Де ти пропадаєш? Я на тебе чекаю-чекаю…

– То це ти мене так лаяла?

– Ну що ти, Фабере, звичайно ні! Тут до мене один наречений сватався.

– Хто ж, як не секрет? – пожвавішав краб.

Його очі заблищали від зацікавлення.

– Та хто ж ще, ясна річ – наш сусід!

– Який сусід?

– Даркус, пропади він пропадом!

Від несподіванки Фабер присів і закрився клешнями.

– Йой-йой… – тільки й зміг вимовити він.

– Та ти не хвилюйся! – спробувала заспокоїти приятеля Гледіс. – Я його прогнала.

– Кого? Даркуса?! – від переляку Фабер навіть захрип.

Він швиденько озирнувся навкруги і тривожно зашепотів:

– Ти уявляєш, що тепер буде?!

– А що?

– Тепер Даркус розлютиться не на жарт! Він і раніше не відрізнявся хорошим характером, а нині й зовсім життя від нього не буде… Потрібно терміново ховатися, заразом і всіх попередити, щоби не траплялися йому на очі. Ой, біда яка… Рятуйся хто може!

– Та що ти так боїшся? – розсердилась русалочка. – Я ж його прогнала!

– Тобі добре: чаклун не має влади над русалочками. А що робити нам, простим мешканцям Перлинного моря? Мене, наприклад, Даркус може одним мізинцем розчавити, або ще гірше – перетворить на гнилючку. Буду тоді стояти в палаці і світитись ні за що… ні, я мабуть побіжу ховатися!

– Ну як хочеш… – озвалася Гледіс. – А я сподівалася, що ти приглянеш за Кораловим замком, поки ми з Айріс і Дельфом будемо відсутні.

– А куди це ви зібралися? – зупинився Фабер.

– Ми, хочемо вирушити до берегів Дрімландії, щоб дізнатися про секрет Даркуса.

Раптом краб насторожився.

– Ти чуєш? Здається, хтось кричить… – сказав він.
– “До-по-мо-жіть…” – долинув чийсь слабкий голос.

– Здається, що десь біля підніжжя підводних скель. Потрібно подивитися, у чому там річ, – стривожилася русалочка.

– А може, не варто? – злякався Фабер. – Тут поблизу може бути Даркус. Аж раптом це його хитрощі?

– Як тобі не соромно?! – обурено вигукнула Гледіс. – Кличуть на допомогу, а ти вирішив сховатися!

Русалочка махнула рукою і швидко попливла у бік скель, залишивши розгубленого краба на самоті.

– Соромно, не соромно, а обережність не завадить! – пробурчав він. – Гаразд, піду і я, гляну, що там сталося.

Стривожено поглядаючи на всі боки, Фабер шкутильгав слідом за Гледіс. Пролізши крізь густі зарості водоростей, він побачив русалочку і якогось невідомого старого, який безпорадно лежав на дні, не в силах поворухнутися. Його хвостовий плавець був пригнічений великим важким каменем. Старий слабким голосом розповідав Гледіс про те, що з ним сталося:

– Я оце якраз пропливав повз скелі, коли зверху звалилася проклятуща каменюка. Я вже старий і не зміг від неї ухилитися. Тепер ось потрапив у біду – видно доведеться тут гинути…
І старий сумно опустив голову.

– Зачекайте дідусю, не журіться, зараз я спробуй вам допомогти! – вигукнула русалочка.

Вона вхопилася за край каменю і спробувала його підняти. Старий допомагав їй щосили. Нарешті вдалося зрушити камінь із місця. Хвіст звільнився і старий витяг його. Разом із Гледіс вони відпустили камінь, який упав, піднявши каламутну хмару мулу. Фабер, спостерігаючи за тим, що відбувається, стурбовано пробурмотів:

– Хто ж цей старий? Звідки він узявся у наших краях? Начебто я з ним ніколи раніше не зустрічався, але його очі мені безперечно знайомі. Ох, погані очі, не подобаються вони мені…

В цей час старий звернувся до русалки:

– Дякую тобі, доню! Ти врятувала мене від загибелі. Чим я можу тобі віддячити?

Гледіс зніяковіло посміхнулася.

– Ну що ви, дідусю! Не треба турбуватися. На моєму місці кожен зробив би так само.

– Ні-ні! Ти – незвичайна русалочка. Ти дуже добра та красива. Я хочу подарувати тобі, на знак вдячності, прикрасу.

Старий зняв намисто з чорних перлин, що висіло на його шиї і простяг Гледіс. Русалочка взяла його, із захопленням розглядаючи округлі гладкі кульки, зібрані на міцну нитку. Перлини були зовсім чорні. Темні сполохи повільно переливалися по них, заворожуючи та гіпнотизуючи.

– Одягни намисто. Я думаю, що воно тобі сподобається! – сказав старий, намагаючись приховати зловтішну усмішку, що промайнула на його губах.

– Але ж це дуже дорогий подарунок! Я не можу його прийняти.

– Не відмовляйся. Хоч би приміряй.

– Ну, хіба що приміряю…

Русалочка повільно одягла намисто. В останню мить Фабер, наче злякавшись чогось, вискочив з-за каменя, де він досі ховався, з криком:

– Не одягай його, Гледіс! Не треба…

Але вже було пізно. Намисто висіло на шиї русалочки.

Багряна іскра пробігла перлинами. Блиснув сліпучий фіолетовий спалах. Фабер прикрив очі клешнями, а коли знову розплющив їх, то не впізнав веселу русалочку. Це була Гледіс, але замість звичної ніжної посмішки, її губи щільно стиснулися в зарозумілу зневажливу усмішку. Зазвичай ласкаві добрі очі, зараз дивилися холодно і зарозуміло. Русалочка глянула на краба і недбало запитала:

– Це що за чудо кривоноге? Як тебе звати, непорозуміння?!

Від несподіванки краб остовпів.

– Це ж я, Фабер! – розгублено пробелькотів він. – Невже ти не впізнаєш мене, Гледіс? Я твій друг!

– Ха-ха-ха! – засміялася русалонька. – Ти мій друг?! Подивися на себе, витрішкуватий виродок! Як ти можеш бути моїм другом?! Забирайся геть з моїх очей, або я тобі всі лапи повідриваю!

Бідолашний краб відскочив убік і з переляком дивився на Гледіс, не розуміючи, що з нею сталося. В цей час старий почав змінюватися і за мить Фабер з жахом побачив замість нього злого чаклуна.

– Ах, це ж Даркус! – злякано пискнув краб.

– Так це я! – зловтішно посміхнувся чаклун.

Він повернувся до русалочки і простяг їй руку.

– Мій палац чекає на вас, люба! Чи згодні ви стати моєю дружиною?

– Ну звичайно! – відповіла Гледіс. – Адже тоді я зможу правити всіма мешканцями Перлинного моря, а всі скарби належатимуть мені.

Вона вхопилася за Даркусову руку і, не озираючись, попливла разом з ним у бік похмурого палацу. Насамкінець чаклун озирнувся і самовдоволено промовив:

– Передай усім, що за два тижні відбудеться моє весілля з Гледіс. Нехай до цього дня всі моряни приготують подарунки для своєї володарки. А доти русалонька житиме у мене в палаці!

– Гледіс! А як же твоя сестра Айріс, Дельф та інші друзі? – вигукнув краб.

– Якщо я захочу з ними побачитись, то сама повідомлю про це! – зарозуміло відповіла русалочка, навіть не озирнувшись.

Нещасний Фабер, нічого не розуміючи, здивовано дивився їй услід, поки Гледіс і Даркус не зникли за лісом водоростей. Після цього він скрушно зітхнув і з похмурим виглядом помчав назад до Коралового замку.

Стара черепаха замовкла, ніби наново переживаючи ті події, про які мені розповідала. Та й я, чесно кажучи, трохи засмутився. Мені було дуже шкода, що така добра русалочка стала злою та зарозумілою.

Сонце вже закотилося за обрій. Лише його далекий відблиск ще тримався на самому краю неба, яке поступово блідло багряною смугою. Настав той короткий проміжок часу, коли вечір уже закінчився, а ніч ще не зімкнула над світом м’які темні крила. Перші зірочки несміливо блимали на небосхилі. З-за далеких пагорбів несміливо визирнув ранній місяць, кинувши на воду сріблясті блискітки.

– Мені так шкода, що ця історія закінчилася так сумно, – зітхнув я, порушивши мовчання.

– А хто вам сказав, що на цьому все скінчилося? – здивувалася тітонька Канді.

– Мені так здалося… – я трохи розгубився. – Ви замовкли, і я подумав, що русалочка Гледіс стала дружиною чаклуна Даркуса.

– Ні, юначе. Вона мала стати його дружиною, але тільки за два тижні.

– А чому саме за два тижні?

Тітонька Канді посміхнулася.

– Сьогодні вже пізно. Мої племінники будуть хвилюватися через те, що мене довго немає. Та й вам, юначе, напевно вже час повертатися додому.

– Але мені хотілося б дізнатися, що сталося далі, – запротестував було я.

Стара черепаха заспокоїла мене:

– Приходьте завтра вранці на це місце і тоді я розповім вам продовження цієї історії, – сказала вона. – Можете мені повірити, що найцікавіше ще попереду.

– Добре я прийду.

Попрощавшись із тітонькою Канді, я поспішив додому, бо справді стало дуже темно. Насилу знайшовши стежку, я піднявся нагору і попрямував у бік селища, що весело підморгувало мені вогниками світних вікон.
Повернувшись додому, я ліг у ліжко, з нетерпінням бажаючи якнайшвидшого наступу ранку. За вікном співали свою пісню невгамовні цвіркуни. Місяць, мов вітрило казкового човна, плив у висоті, вкриваючи сріблом верхівки сплячих дерев.

Непомітно заснув і я.

Мені снилися підводні печери та густі зарості різнокольорових морських водоростей з яскравими квітами. Русалочки, дельфіни, строкаті риби та кумедні краби кружляли в якомусь незвичайному таємничому хороводі. Раптом із темної ущелини виплив страшний чаклун. Він розкрив рота з гострими іклами і загорлав:

– Ку-ка-ре-ку…

Я стрепенувся і розплющив очі. З усіх боків чулися крики півнів, що будили дачне селище. Через віконце в кімнату прослизнув перший промінчик сонечка і весело затанцював на ковдрі. Схопившись з ліжка, швидко вмившись і прихопивши з собою бутерброд, я поспішив на берег моря.
Стара черепаха вже чекала на мене.

– Добрий ранок! – привітався я. – Вибачте, що запізнився.

– Нічого страшного, – добродушно пробурчала тітонька Канді. – Справа молода. Це ми, старі, прокидаємося до сходу сонця… Ну що ж, юначе, сідайте і слухайте продовження історії, яка, як я бачу, дуже вас зацікавила.
Я примостився на той самий камінь, на якому сидів минулого вечора і приготувався слухати…

Рафлі приходить на допомогу
Коли Айріс і Дельф повернулися до Коралового замку, то побачили перед входом Фабера, який чекав їх, похмуро опустивши клешні.

– Агов, Фабере! – гукнув його Дельф. – Чому ти такий сумний?

– Сталося нещастя… – відповів краб.

– Що трапилося? – стривожилася Айріс. Вона озирнулася на всі боки. – А де Гледіс, чому її досі немає?

– Ось з нею й сталося… – зітхнув краб.

– Та кажи вже толком! – розсердився Дельф. – Де Гледіс, і що тут скоїлося?

Фабер сумно глянув на друзів.

– Гледіс у палаці Даркуса. Вона раптово змінилася і стала зовсім не такою, як була раніше.

– Стривай. Що ти таке кажеш? – здивовано вигукнула Айріс. – Як Гледіс потрапила до палацу чаклуна? Може, він викрав її?

– Та як він посмів?! – обурився дельфінчик.

– Тихіше, тихіше… заспокойтеся, – Фабер підняв клешні, закликаючи до тиші. – Ніхто її не викрадав. Вона сама, добровільно попливла разом із Даркусом.

– Навіщо?!

– Я не знаю. Гледіс стала якоюсь злою. Вона навіть погрожувала, що відірве мені лапи.

– Цього не може бути! – не повірила Айріс. – Тобі просто здалося. Напевно Гледіс пожартувала…

– Нічого собі пожартувала! Мене досі у тремтіння кидає від цього жарту!

Айріс і Дельф недовірливо дивилися на Фабера.

– Ні, я не можу в це повірити! – дельфін сердито крутнувся на місці. – Гледіс на таке не здатна.

– Та я ж вам кажу, що з нею щось сталося! Вона змінилася просто на очах. Раптом стала якась інша – зла і чужа.

Краб трохи помовчав, а потім скривджено пробелькотів:

– Вона мене ще й витрішкуватим виродком назвала…

– Ну, Фабере. не хвилюйся так сильно… – почала заспокоювати його Айріс. – Я думаю, що все обов’язково проясниться. Адже не могла ж Гледіс так тебе образити, та ще й ні за що.

– А може, вона захворіла? – припустив Дельф, але одразу сам засумнівався у своїх словах. – Ні, не схоже…

– Що це ми тут гадаємо? Треба плисти до палацу Даркуса і поговорити з Гледіс. Нехай вона сама пояснить, у чому річ.

Русалочка повернулася і попливла у бік палацу чаклуна. Дельф, не роздумуючи поспішив за нею.

– Стривайте! – розгублено вигукнув Фабер. – Не пливіть туди! Там акули та чорні восьминоги.

– Ну то й що?! – обізвався дельфінчик. – Вони неповороткі, як старі медузи.

– А як же я? – пробелькотів краб. – Мені що робити?

Але Айріс та Дельф були вже далеко і не почули його останніх слів. Фабер сумно зітхнув і поплентався до затонулого корабля. Там він заліз у глибоку щілину під дном корабля. Влаштувавшись зручніше, він склав перед собою хрест-навхрест клешні, висунув назовні очі і почав насторожено спостерігати за тим, що діється на околицях Коралового замку.

А там справді щось відбувалося.

На узліссі підводного лісу було помітне якесь незрозуміле пожвавлення. Водорості ворушились і смикалися, наче небачена величезна істота заплуталася в них і тепер намагається вирватися на волю. Через коріння крайніх рослин виповзла Шедоу. Вона вилізла на сірий камінь і, повернувшись до лісу, голосно зашипіла.

– Тихш-ш-ше, ви! Розвовтузилис-с-ся…

Метушня миттєво припинилася.

– Чш-шули, що вам наказав пан Даркус?!

– Чш-ш-шули… – прошелестіло у відповідь.

– Тоді йдіть – і захопіть Кораловий замок. Відтепер він належатиме тільки нашому пану!

Шедоу зиркнула на всі боки злобними очима і додала:

– Воруш-ш-шіться!

Негайно зарості розсунулися, і на галявину ринули полчища морських змій, підводних павуків та іншої нечисті. Вони йшли, повзли і пливли, оточуючи замок з усіх боків. Останнім з водоростей вибрався гігантський чорний восьминіг. Він витріщив свої величезні очі, тупо розглядаючи гарний замок.

– Чого вилупився?! – заверещала Шедоу. – Ш-ш-швидко займай замок і стережи його, як зіницю ока!

Дурнуватий восьминіг потупцяв на місці, намагаючись зрозуміти чого від нього хочуть. Потім, насилу протиснувши своє пузате тіло всередину замку, влаштувався там, а щупальця виставив у вікна.

– Йой!.. Ну й справи… – злякано прошепотів Фабер. – Потрібно попередити Айріс та Дельфа. Але якщо я виповзу звідси, то мене одразу схоплять і…

Краб з жахом накрив клешнями маківку.

– Навіть страшно подумати, що зі мною зроблять Даркусові слуги! Ні, краще я посиджу тут, поки все вщухне, а потім щось вигадаю.

Фабер причаївся, спостерігаючи за тим, що відбувається довкола.
Уся галявина була всіяна слугами морського чаклуна.

Припливли дві акули і почали кружляти навколо вежі замку, час від часу клацаючи зубастими щелепами.

Маленька зграйка рибок неонок випурхнула з-за стародавнього корабля. Вони припливли для того, щоб повеселитись із сестрами-русалочками. Побачивши біля замку змій та акул, неонки завмерли від несподіванки.

Одна з акул, помітивши яскравих рибок, кинулася до них, широко роззявивши пащу. Неонки порснули врозтіч, блиснувши, мов іскри феєрверку, і миттю зникли. Розчарована акула повернулася назад.

Час минав. Фабер і не помітив, як задрімав. Несподівано він прокинувся від якогось галасу.

– Впіймали! Зловили! – зловтішно волала риба-прилипала.

– Кого зловили? – запитала Шедоу.

– Другу русалочку та її приятеля – Дельфа!

– Але ж наш пан не має влади над русалочками… – здивувалася змія.

– Ех, ти, мотузка безмозка! Пан наш над ними і справді не владний, а ми на що? Павуки сплели рибальську сітку та розставили навколо Чорного палацу. Ця дурна Айріс і дельфін прямо в неї і влетіли, коли хотіли пролізти до палацу.
Ми вже посміялися вдосталь, дивлячись як вони безпорадно тріпаються.

– А де зараз дельфін та русалочка? – поцікавилася змія.

– Відомо де: у дальній кімнаті палацу. Їх там зачинили.

Шедоу пожвавішала. Її очі спалахнули недобрим світлом.

– Поповзу мабуть у палац і вкушу цього розумника Дельфа!

– Що ти! – Злякалася риба-прилипала. – Хазяїн наказав не чіпати їх до весілля!

– Ех, шкода… – розчаровано зітхнула Шедоу. – Я вже на Дельфа давно зуб точу. Ну нічого, нехай тільки наш пан весілля справить!.. Вже я тому дельфінові все пригадаю: всі його жарти і глузування.

Змія від злості закрутилася в тугу спіраль і зашипіла. Через деякий час вона заспокоїлася і, віддавши розпорядження стерегти Кораловий замок, кудись уповзла.

Фабер розгубився і не знав, що робити. З одного боку, треба було допомогти друзям, а з іншого – йому було дуже страшно.

– Що ж робити? Що ж робити? – бурмотів краб. – Як мені вибратися звідси непоміченим?

Раптом пісок під його лапами заворушився, розсунувся і з’явилася зубаста паща.
Фабер з жахом забився в далекий кінець щілини. Він закрився клешнями і приготувався кричати, коли несподівано почув хрипкий голос:

– Ти, Фабере, так тремтиш, що весь корабель ходуном ходить!

– Рафлі! – зрадів краб, але відразу, схаменувшись, підозріло запитав у мурени:

– А ти звідки взялася і що тут робиш?

– Те саме, що й ти! Спостерігаю за слугами Даркуса. Я коли дізналася про те, що вони зловили Айріс та Дельфа, одразу вирішила їм допомогти.

– Ти ж ніколи нікому не допомагала!

– Але ж це особливий випадок, – заперечила Рафлі. – Якщо Даркус стане королем Перлового моря, то всім буде погано.
До того ж, сестри-русалочки мені завжди подобалися. Вони ввічливі і ніколи не грублять старшим, не те, що їхній дружок Дельф. Але так і бути – доведеться і його рятувати.

– А як ти збираєшся це робити? – поцікавився краб.

– Сама я нічого не можу зробити, а вдвох з тобою ми щось придумаємо.

– Що ж ми можемо?

– А ось що: Айріс і Дельф знаходяться у дальній кімнаті палацу чаклуна. Зсередини до них не пробратися, але зовні є одне вікно, через яке вони могли б втекти. Але це вікно заплетене павутинням, яке неможливо розірвати, та ще й акула його охороняє.

– Ну ось, вигадали… – розчаровано зітхнув краб. – Якщо вікно стережуть, а павутину неможливо розірвати, то чим ми можемо допомогти Айріс і Дельфу?

– Ех ти, мушля ходяча! Павутину не можна розірвати, проте можна перекусити. Ти своїми клешнями легко можеш це зробити!

– Та ти що, Рафлі! – злякався Фабер. – Мене ж акула в корж розплющить, а то й проковтне цілком!

– За акулу не турбуйся. Я її відверну на якийсь час, ось тут твої клешні і стануть у нагоді.

Хоч і страшно було Фаберу, а друзів треба рятувати.

– Гаразд, спробуємо, – наважився він. – Тільки треба якось непомітно вибратися звідси.

– Це дуже просто, – буркнула Рафлі. – Я тут під днищем хід прорила на інший бік корабля. Повзи за мною та не відставай.

Вибравшись з-під днища Фабер і Рафлі, ніким не помічені, попрямували в обхід підводного лісу і за деякий час підкралися до палацу Даркуса зі зворотного боку.

Усі прислужники чаклуна юрмилися біля головного входу, а тут, позаду палацу, було тихо й темно. Лише одна велика акула повільно плавала біля самотнього віконця, позіхаючи і ліниво ворушачи хвостом. Все вікно було обплетено товстим і міцним павутинням морських павуків.

– Як же відволікти акулу? – прошепотів Фабер.

– Зараз побачиш, – відповіла мурена. – Як тільки вона спливе, одразу ж берися за справу і не зволікай. Часу ми матимемо мало.

– А чого ти вирішила, що акула спливе? – здивувався краб.

– Побачиш… – коротко буркнула Рафлі і повільно випливла з-за каменя, за яким вона ховалась разом із крабом.

Акула відразу помітила мурену і, грізно вишкіривши зуби, кинулася їй назустріч. Але Рафлі вдала, що не помітила загрозу. Вона ліниво опустилася на дно, ситно прицмокуючи і показуючи всім своїм виглядом, що тільки-но наїлася до відвалу.

Акула підпливла до мурени і зло запитала:

– Що ти тут робиш, Рафлі?

– Відпочиваю… – млосно відповіла мурена.

– Нема чого тут відлежуватися! Пливи далі подобру-поздорову!

– Я б рада, та не можу.

– Це ще чому?

– Тому що я об’їлася і тепер у мене немає сил пливти далі. Ти вже вибач мені, я трохи відпочину, а потім попливу.

Рафлі мрійливо заплющила очі і додала:

– Ох, і наїлася ж я… шкода, що все не могла з’їсти, тепер, мабуть, пропаде.

Акули, як відомо, дуже ненажерливі і завжди голодні. Вони день і ніч нишпорять морями в пошуках їжі. Звичайно ж, і ця акула не була винятком. Вона з заздрістю дивилася на ситу мурену, а потім, не витримавши, спитала:

– Де ця їжа, про яку ти кажеш?

– Та тут, неподалік підводних печер…

– А там багато їжі?

– Так багато, що за три дні не з’їсти!

Акула жадібно проковтнула слину і скрушно зітхнула:

– Ех, шкода, що я не можу туди поплисти…

– Чому? Адже там стільки всього смачного!

– Мені не можна, я охороняю вікно.

– Давай я замість тебе постережу, – запропонувала Рафлі. – Все одно я нікуди не можу плисти, доки не відпочину.

Акула з підозрою зиркнула на мурену. Видно було, що вона сумнівається. Але жадібність перемогла, і акула погодилася.

– Добре. Я швиденько сплаваю туди й назад. Тільки ти дивися – нікого не підпускай до віконця.

– Не хвилюйся!

Акула нетерпляче змахнула хвостом і помчала до печер, відчуваючи бенкет. Мурена покликала краба:

– Ну, Фабере, тепер твоя черга!

Краб виліз із-за каменю і захоплено вигукнув:

– Ну й хитра ж ти, Рафлі!

– Гаразд, чого вже там… – зніяковівши, пробурмотіла мурена.

Фабер швидко видерся по стіні, що обросла черепашками, і почав перекушувати пружні нитки павутиння. За мить вікно звільнилося, і Айріс з Дельфом вибралися назовні.

– Фабер, ти просто молодець! – вигукнула русалочка.

Краб почервонів від задоволення і скромно похнюпився.

– Це все Рафлі вигадала. – сказав він. – Я без неї нічого не зміг би зробити.

– Дякую тобі, Рафлі! – посміхнувся Дельф. – Вибач мені за те, що я про тебе погано думав…

– Гаразд, гаразд… – перервала його мурена. – Потім поговоримо, а зараз треба тікати, доки акула не повернулася!
Айріс погладила Рафлі та Фабера.

– Друзі, ми з Дельфом вирушаємо в далеку подорож, щоб дізнатися, як допомогти Гледіс. А ви, до нашого повернення, ховайтесь десь і стежте за Даркусом.

– Добре! – дружно погодилися краб та мурена.

Айріс і Дельф попрощалися з ними і швидко попливли, віддаляючись від палацу чаклуна. Незабаром вони зникли з поля зору.

Фабер з сумом помахав їм услід клешнею і поспішив за Рафлі, яка вже прямувала у бік скель, щоб сховатися там в одній із численних ущелин.

За хвилину нікого не залишилося біля віконця. Лише нитки павутиння злегка колихалися вздовж стін похмурого палацу, та гнилушки слабо мерехтіли, освітлюючи порожню кімнату.

Подорож до Дрімландії
Дельф і Айріс пливли вздовж підводних скель, намагаючись перебувати в тіні. Кілька разів вони бачили стривожених жителів затонулого міста, які цілими сім’ями залишали рідні краї. Вони прямували на пошуки нових, хай ще не обжитих, зате спокійних місць. Багато хто з них перелякано поглядав у бік палацу Даркуса.
Айріс хотіла окликнути друзів і підбадьорити їх. Але вона розуміла, що цього робити не можна, бо кругом шастають шпигуни чаклуна.

Неподалік повільно пропливла велика акула, уважно роздивляючись навкруги холодними злими очима. Русалочка з Дельфом ледве встигли сховатись за виступом скелі. Коли хижачка зникла, друзі вибралися з укриття і, минувши затонуле місто, попрямували у бік Великого океану.

Поступово знайомі місця дедалі рідше траплялися на їхньому шляху, а невдовзі і зовсім зникли. Айріс та Дельф; з подивом розглядали небачені красоти океанських глибин.

Величезні червоні, помаранчеві та пурпурові морські зірки ліниво повзали піщаним дном. Якісь кудлаті риби, більше схожі на водорості, ніж на риб, шастали вздовж глибокої та похмурої западини. Русалочка і Дельф підпливли до краю і зазирнули вниз. Там було зовсім темно. Здавалося, навіть сама вода у западині застигла без руху. Ніщо не ворушилося в цьому царстві темряви та безмовності.

Несподівано, в глибині спалахнули двоє жовтих очей і, не мигаючи, втупилися на друзів. Спочатку здалося, що ці очі зовсім поряд, але потім Айріс зрозуміла, що вони знаходяться аж на дні западини. Русалочка здригнулася, уявивши собі яких розмірів має бути істота, якій належали такі великі очі.

Вона вхопила зацікавленого дельфінчика за плавець і відтягла від краю западини.

– Хто це там, у глибині? – перелякано спитав Дельф.

– Не знаю… – пробурмотіла Айріс. – Але, чесно кажучи, мені й не хочеться знати…

– Та й мені також. – погодився Дельф.

Вони швидко попливли далі.

Великі океанські краби витріщали на них очі, погрозливо ворушачи шипастими клешнями. Різнобарвні яскраві риби снували серед каміння, що обросло фіолетовими водоростями. Химерні актинії розкрили вогненно-руді, в золотисту цяточку корони, схожі на чудові квіти. Раптом, звідки не візьмись, з’явилася каракатиця. Вона вискочила з-за скелі і мало не зіткнулася з Дельфом. Від переляку каракатиця випустила густу чорнильну хмару і, зібравши щупальця в один пучок, метнулася вбік.

Дельфінчик кинувся було за нею навздогін, але Айріс його зупинила.

– Дельфе, як тобі не соромно? Налякав бідну каракатицю.

– Я тільки хотів з нею трохи погратись, – почав виправдовуватися пустун.

– Ну от знайшов час! – дорікнула йому русалонька. – Хіба ти забув куди і навіщо ми пливемо?!

Дельфу стало соромно і він зніяковіло зітхнув:

– Я більше не буду…

Несподівано їх накрила велика тінь. Айріс глянула нагору і здивовано вигукнула:

– Ой, Дельфе, подивися!

Просто над ними, по поверхні океану, пропливала якась величезна довга істота. Вона сильно шуміла, а іноді навіть голосно гула.

– Хто це? – Злякалася Айріс.
Дельф засміявся.

– Не хто, а що, – відповів він. – Це корабель.

– Біля нашого замку теж є корабель, але він не шумить і не гуде.

– Це тому, що він давно затонув. А цей корабель плаває морями та океанами. Ним керують люди.

– Люди… – задумливо повторила русалонька. – Цікаво, як вони мешкають там, у верхньому світі? Потрібно буде, якось потім, дізнатися про них у тітоньки Канді.

Айріс та Дельф пливли далі і далі. Все довкола було не таким, як у Перловому морі. Траплялися такі великі краби, що їхній панцир міг би цілком зійти за будинок. А водорості були пишні та яскраві, наче зібрали в собі всі кольори веселки.

Якось друзям зустрівся величезний плоский скат. Дізнавшись про те, що русалочка та дельфін прямують до Дрімландії, він люб’язно запропонував їм свою допомогу:

– Залазьте до мене на спину. Я пливу до Великого вулкана. Там щороку в цей час збираються скати з усіх морів, щоби поділитися новинами або підшукати собі приятелів. Я довезу вас до вулкана, а звідти до Дрімландії – півдня.

Айріс та Дельф із вдячністю прийняли пропозицію. Вони зручно розташувалися на широкій спині незвичайної риби. Якби в цю мить хтось міг бачити їх, це було б дивовижне видовище. Здавалося, що русалочка і дельфін пливуть на живому килимі-літаку, з цікавістю розглядаючи чарівний світ океанських глибин.

Спочатку вони перетнули широку рівнину, вкриту хвилястими піщаними барханами. Лише рідкі водорості подекуди несміливо здіймалися з дна і тягли свої гілки до поверхні. Дрібні строкаті рибки гралися, наздоганяючи одна одну, заважаючи дрімати старій буркотливій камбалі, яка зарилася в пісок по самі очі. Морські коники невеликою зграйкою прошмигнули повз, поспішаючи кудись у своїх справах.

За піщаною рівниною розкинулися густі підводні джунглі, серед яких виднілося затонуле біле місто. Стрункі колони тримали ажурні дахи, прикрашені фігурками бронзових драконів. Загадкові та прекрасні скульптури, що поросли водоростями, наче сторожі, охороняли спокій стародавнього міста.

Коли друзі минули джунглі і опинилися над затишною долиною, їхнім очам з’явилося чудове видовище. Вся поверхня внизу була вкрита чудовими морськими квітами, які світилися, м’яко погойдуючись в такт повільної мелодії. Серед цих квітів ніжилися скати різних розмірів та забарвлення. З протилежного боку долини височів могутній вулкан із плоскою вершиною, у заглибленні якої ворушилася багряна лава. Вода над вершиною кипіла і вирувала.

– Ось це і є Великий вулкан, – сказав скат, опускаючись в долину. – А це містечко називається Долиною щастя.

– Як тут гарно! – захопилася Айріс. – Шкода, що ми не можемо затриматись…

– Нічого, ми ще повернемося сюди разом із Гледіс! – Дельф бешкетно підморгнув Айріс. – Тоді й повеселимося досхочу, а то й справжній концерт можемо влаштувати.

– А ви вмієте співати пісень? – поцікавився скат.

– Ще б! – вигукнув дельфінчик. – Айріс і Гледіс у нас, у Перловому морі, найкращі майстрині щодо пісень. Коли вони починають співати, всі сусіди збираються, щоб послухати.

– Це правда? – здивувався скат.

Русалочка зніяковіло посміхнулася і погрозила пальчиком своєму другові.

– Дельф трохи перебільшує, але співати ми вміємо.

– Це добре! – схвалив скат. – Можливо і справді ви колись заспіваєте для нас. Ми, скати, дуже любимо пісні, хоч самі співати не вміємо.

– Обов’язково заспіваємо для вас, ось тільки спочатку врятуємо Гледіс.

Айріс і Дельф подякували скату за допомогу, попрощалися з ним і вирушили далі.

Незабаром Долина щастя залишилася позаду. Внизу простягалося нерівне, вкрите якимись химерними пагорбами, дно океану. Густі водорості погойдувалися в струменях підводних течій.

– Ой, Дельфе, подивися – що це там?

Русалочка простягла руку в напрямку печери, що з’явилася на шляху. Прямо перед входом висіло щось яскраве і сяюче. Воно нагадувало світляка незвичайної краси. Айріс, мов зачарована, повільно попрямувала до печери.

– Ну ось, – невдоволено пробурчав Дельф. – Мене вичитувала, а сама вирішила зі світлячком погратися.

Русалочка наблизилася вже майже до самого входу, і тут дельфін з жахом побачив по краях печери гострі хижі зуби. Не вагаючись, він кинувся до Айріс і відштовхнув її від входу. Тієї ж миті краї печери з брязкотом зімкнулися і на друзів глянули два голодних ока.

– Рятуйся! – видихнув Дельф.

Разом з Айріс вони припустили навтьоки і зупинилися лише тоді, коли зубаста печера і чудовий світлячок зникли з поля зору.

– Ну і ну! – русалочка злякано озирнулася. – Що це було?

– Це лягва-рибалка, – Дельф сердито насупився. – Як же я одразу не здогадався?! Старші брати розповідали про нього, але я ніколи раніше сам його не бачив.
– Кого його?

– Та лягву-рибалку…

– А хто він? Я ніколи про нього не чула.

Дельф з тривогою подивився назад, а потім розповів усе, що знав про це чудовисько:

– Лягва-рибалка – це велика хижа рибина. У неї є ще одна назва – риба-чорт. У лягви між очей росте тонкий і довгий вусик, який звисає прямо перед зубастою пащею. На кінці вусика знаходиться приманка, яка світиться, для того, щоб приваблювати цікавих мешканців моря. Лягва лягає на дно, відкриває пащу і чекає необережних рибок. Це просто диво, що нам удалося врятуватися!

– Ах, як добре у нас у Перловому морі, – зітхнула Айріс. – Немає жодних чудовиськ та небезпек. Нам би ще позбутися Даркуса та його прислужників!

– Саме так! – підхопив Дельф. – Тільки для цього треба не зітхати, сидячи на місці, а поспішати до Дрімландії!

– Ти правий, – погодилася русалонька.

Більше ніде не затримуючись, друзі попливли вперед. Незабаром перед ними з’явилося туманне сяйво, наче напівпрозора стіна стала на шляху.

– Це, мабуть, стіна невидимості, про яку розповідала тітонька Канді… – припустила Айріс.

– Яка ж це стіна невидимості, якщо ми її бачимо? – не погодився Дельф.

– Але ж ми під водою, а у верхньому світі її, напевно, не видно. До того ж, ця стіна тільки проти людей. Вона ховає від них Дрімландію.

– А ось ми зараз перевіримо…

Дельфінчик попрямував до поверхні океану. Айріс поспішила за ним. Виринувши і відфоркавшись, Дельф закрутився на місці, озираючись довкола.

– Ти мала рацію! – вигукнув він. – Жодної стіни я тут не бачу. Але й Дрімландії теж немає.

– Давай попливемо вперед, а там побачимо, – запропонувала русалочка.

Вона змахнула плавцем і… зникла.

– Де ти, Айріс? – розгубився дельфін.

– Я тут! Пливи вперед. – пролунав веселий голосок з нізвідки.

Дельф рвонувся на голос. Мов спалах блиснув перед очима, і він побачив Айріс, яка сміялася, дивлячись на нього. Але найнеймовірніше – це чудовий квітучий берег, який був зовсім поряд.

– Ой, Дельфе, який у тебе був смішний та розгублений вигляд! – сплеснула долоньками Айріс.

– Ще б! Ось якби поряд з тобою хтось раптово зник, – що б ти робила?

– Ну гаразд, гаразд… не гнівайся, – примирливо промовила русалонька. – Краще глянь уперед. Це ж Дрімландія!

М’яко накочуючись на берег, пінні хвилі пестили кольорові блискучі камінці, розкидані по піску. Трохи лівіше, оточене пишними пальмами, стояло стародавнє місто. Високі білостінні будинки з баштами та куполами гордо височіли над пристанню. Широкі мармурові сходи здіймалися просто з води і вели до центральної площі міста.

– Здається, я знаю, як це місто називається… – захоплено прошепотіла Айріс. – Це Південні Ворота!

– А хто тут мешкає? – Дельф з цікавістю розглядав гарні будинки. – Щось я нікого на вулицях не бачу.

– Зараз у цьому місті ніхто не живе, а раніше воно було столицею Дрімландії. Тут жили чарівники.

– Звідки ти знаєш? – дельфінчик здивовано озирнувся на русалочку.

– Тітонька Канді розповідала.

– Щось я не пригадую такого…

– Якби ти уважно слухав, то й сам згадав би про це.

– Ну гаразд, – невдоволено пробурмотів Дельф. – Куди ж нам далі пливти?

– Потрібно повернути праворуч від міста і плисти вздовж берега. Так ми потрапимо до Лазурної затоки.

– А потім?

– Потім знайдемо Берег русалок, відшукаємо бабусю Клевіс, і вона розповість нам, що трапилося з Гледіс і як їй допомогти.

Друзі попливли вздовж берега.

Незабаром їм зустрілися дельфіни, що пустували в хвилях прибою. Дізнавшись звідки і навіщо прибули Айріс і Дельф, вони зголосилися проводити їх до старої русалки. З жартами та сміхом, компанія попрямувала до Лазурної затоки.

Стара черепаха замовкла й уважно подивилася мені в очі.

– Про що це ви, юначе, замислилися? – дбайливо поцікавилася вона.

– Я думаю, що поки Айріс і Дельф у Дрімландії, не відомо, що відбувається у Перловому морі. Звичайно ж, Даркус хитрістю заманив у пастку русалочку Гледіс. Але вона була дуже добра і ніжна. Мені здається, що її серце не могло ось так, одразу, без опору, підкоритися волі чаклуна!

– Ви так думаєте? – лукаво примружилася тітонька Канді. – Що ж, ви вгадали!

– Може, ви розповісте мені про те, що відбувалося в Даркусовому палаці, поки були відсутні Айріс і Дельф? – заблагав я. – Мені так цікаво дізнатися, чим займалася Гледіс. А ще хотілося б дізнатися: куди поділися Фабер та Рафлі. Не може бути, щоб вони просто сховалися і не намагалися допомогти русалці.

– Звичайно, вони не сиділи, склавши руки, – тітонька Канді запнулася на мить, а потім виправилася. – Я хотіла сказати: не сиділи, склавши клешні… хоча це стосується Фабера. А Рафлі не сиділа, склавши… м-да… мабуть, зуби. Словом, вони не сиділи без діла…

Кам’яний істукан
У палаці чаклуна панувала напівтемрява. Похмурі зали були великими та незатишними. Холодні течії омивали похмурі кімнати. Морські змії охороняли всі двері всередині палацу і уважно стежили за русалочкою, яка з байдужою зарозумілістю плавала по залах. Єхидна риба-прилипала невідступно слідувала за нею, виконуючи таємний наказ свого господаря: спостерігати за русалочкою та про все доповідати Даркусові. Прилипала послужливо відчинила двері до великої зали, де стояв трон чаклуна.

– Прошу вас, моя прекрасна пані! У цьому залі ви можете відпочити і помилуватися собою в дзеркалі.

Гледіс зневажливо скривилася. За той час, що вона знаходилася в палаці Даркуса, риба-прилипала страшенно набридла їй своєю послужливістю. Русалочка підпливла до великого дзеркала, що було між двома чорними колонами. Вона почала розглядати своє відображення.

– Красуне! Чарівниця! – відразу заметушилася прилипала. – Чи не хочете, моя пані, скуштувати чогось смачненького? Можу запропонувати вам свіжі устриці. А може наказати наловити молоденьких крабиків чи ще чогось?

Гледіс зло посміхнулася і, повернувшись до прилипали, з погрозою промовила:

– Якщо ти зараз же не даси мені спокою і не припиниш свої настирні балачки, то я накажу зашити тобі рота і вигнати за межі Перлового моря!

Риба-прилипала з жахом витріщила очі, щось пискнула і миттю вискочила за двері, залишивши русалочку на самоті.

Гледіс неквапливо попрямувала вздовж стін, розглядаючи незрозумілі написи і всілякі дивовижні речі з далеких морів.
Рухаючись по колу, вона незабаром наблизилася до трону Даркуса, поруч з яким стояв грубий сірий бовван з каменю. Русалочка поклала на нього руку і примхливо пробурмотіла:

– Ну і виродок!

Може привиділося їй, а може й ні, але бовван ніби здригнувся. Гледіс відсмикнула руку й уважно оглянула його з усіх боків. Несподівано вона виявила, що хоч бовван і кам’яний, але очі у нього справжні і живі. Вони з болем та гіркотою дивилися на русалочку.

– Та ти не такий простий, як я думала… – Гледіс знову доторкнулася до боввана і відчула, як по ньому пробігало легке тремтіння.

– Хто ти? – запитала вона.

Здавалося, кам’яні губи боввана відкриються і він відповість. Але час минав, а він залишався безмовним.

– Ні, напевно мені здалося…

Гледіс відвернулась і випливла із зали. Негайно з далекого темного кута з’явилася Шедоу. Вона підповзла до боввана і зло зашипіла:

– Чого свої лупалки вирячив?! Казала ж я господареві: не можна було тобі залишати очі! Треба було їх також кам’яними зробити. А на цю русалочку і витріщатися нічого. Її сам господар – Даркус вибрав собі за дружину! За два тижні весілля… Ось коли ми заживемо! Все Перлове море буде нашим! А потім і за решту візьмемося.

Змія зиркнула довкола, почувши голоси, і спритно шмигнула під трон чаклуна.

Відчинилися двері і з’явився Даркус. Він підплив до трону, притримуючи під руку Гледіс. Русалочка, надувши губки, примхливо сказала:

– Я хочу все знати про цього кам’яного боввана!

– Але навіщо це тобі, моя краса?

– Я не краса! – розгнівалася Гледіс. – У всякому разі, не твоя!

– Поки ні, – погодився чаклун. – Але не забувай, що незабаром наше весілля!

– Подумаєш… – роздратовано пирхнула русалонька. – Якщо ти не розповіси мені історію кам’яного боввана, то я можу й передумати!

– Ну годі, не гнівайся. – самовдоволено посміхнувся Даркус. – Розкажу…

Він наблизився до боввана і з явною зловтіхою поплескав його по кам’яній голові. Потім чаклун зручніше влаштувався на троні, почухав свій м’ясистий ніс і почав розповідати:

– Колись, коли я ще лише починав навчатися чаклунству, мені довелося служити у короля Північного моря.

– І ким же ти служив? Мабуть королівським блазнем?!

Гледіс засміялася, задоволена своїм жартом. Але Даркус сердито насупився і прогарчав:

– Як би не так! Я був першим міністром і керував усім царством. Усі мешканці Північного моря підпорядковувалися моїм наказам.

– Навіть король?! – не втрималася Гледіс.

– Король був дурнем. Я обманював його і робив усе, що хотів, а він мені вірив. Але одного разу він розгнівався і вигнав мене зі свого королівства.

– Цікаво, чому? Напевно, ти щось у нього вкрав?

Даркус самовдоволено розреготався.

– Так, я вкрав у нього майже всі скарби. Але коли він прогнав мене, я викрав його сина і перетворив на кам’яного боввана. Тепер він вічно стоятиме біля мого трону і страждатиме. Для цього я залишив йому живі очі та серце.
Гледіс хотіла розсміятися разом з чаклуном, але раптово відчула, як серце стислося в її грудях від жалю до нещасного принца.

Очі кам’яного боввана були сповнені смутку і туги, здавалося, сльози застигли в них перлинами.

Підкоряючись якомусь незрозумілому бажанню, русалочка простягла руку і погладила боввана. Помітивши цей рух, Даркус підхопився з трону, схопив Гледіс за руку і відкинув убік.

– Я забороняю тобі торкатися його! – прогарчав він, погрозливо нахилившись над русалочкою. – До дня нашого весілля ти не маєш права бути у цьому залі!

Гледіс обурено вигукнула:

– Ти не можеш мені наказувати, бо не маєш влади над русалочками!

– Чаклун зловісно посміхнувся.

– Так, я не маю влади над русалочками. Але ти – це особливий випадок. Ти вже належиш мені, хоч і не здогадуєшся про це…

Даркус двічі ляснув у долоні. Відразу до зали ввалилися два чорні восьминога. Вони завмерли з витріщеними очима, чекаючи наказів свого пана.

– Візьміть її і тримайте подалі від кам’яного боввана. Якщо хоч на хвилину залишите її без нагляду, я з вас п’явок зроблю!

Восьминоги затремтіли від переляку і, схопивши русалочку, яка спробувала чинити опір, потягли з залу. Коли за ними зачинилися двері, Даркус знову сів на трон і стурбовано пробурмотів:

– Якщо Гледіс пожаліє боввана і поцілує, то тоді зникнуть чари, і принц Корвелл знову стане прекрасним юнаком. Добре, що про це ніхто, крім мене, не знає.

Шедоу, яка мимоволі почула таємницю свого пана, від жаху мало не зомліла і тепер боялася навіть поворухнутися, щоб не видати своєї присутності.

Даркус підозріло озирнувся на всі боки, а потім вирушив кудись по своїх чорних чаклунських справах.

Коли зал спорожнів, з-під трону виповзла тремтяча від страху Шедоу. Вона кинулася до вікна й вислизнула із палацу.

Фабер та Рафлі
З того часу, як Айріс і Дельф вирушили до Дрімландії, Фабер і Рафлі постійно спостерігали за палацом чаклуна. Вони хотіли пролізти всередину і дізнатися про Гледіс.

Ось і цього разу, причаївшись серед каміння, що поросло водоростями, краб і мурена обговорювали черговий план. Несподівано, їхню увагу привернув шерех піску.

З-за каменя з’явилася захекана Шедоу. Вона зупинилася перепочити, щось злякано бурмочучи. Змія була така стурбована, що навіть не помітила того, що розмовляє вголос сама з собою.

– Йой-йой… – бідкалася вона. – Навіщо тільки я ховалася під троном повелителя?! Навіщо я почула таємницю кам’яного боввана?! Якщо Гледіс його поцілує, він оживе!.. Тоді господар розлютиться. А коли він лютує, то нікого не щадить! Потрібно поки десь сховатися, про всяк випадок…

Шедоу злякано озирнулася у бік палацу і швидко поповзла до підводних скель.

– Рафлі, ти чула, що бурмотіла Шедоу? — пошепки спитав Фабер.

– Ще б! – обізвалась мурена.

– Виходить, кам’яного боввана можна розчаклувати?!

– Якщо Шедоу не збрехала, то для цього потрібно, щоб Гледіс поцілувала його. Але я, чесно кажучи, не дуже вірю цій змії.

Фабер задумливо ворухнув вусами, а потім рішуче відповів:

– Ні, я не думаю, що вона казала неправду. По-перше, Шедоу не знала, що ми її чуємо і думала, що нікого поруч немає. А по-друге, вона сама була дуже налякана, бо випадково дізналася одну з таємниць Даркуса, про яку ніхто не здогадується.

– Так, схоже на це… – погодилася Рафлі.

– Отже Даркус навіть не підозрює про те, що хтось може знати, як розчаклувати боввана.

– Ну і що?

– А те, що ми повинні проникнути до палацу чаклуна і зробити так, щоб Гледіс поцілувала його.

– Кого, чаклунка?! – жахнулася мурена.

– Якого чаклуна?! – Фабер навіть сів від несподіванки.

– Ну, Даркуса…

– Навіщо?

– Я не знаю… ти ж сам сказав…

– Що я сказав? – краб здивовано витріщився на Рафлі.

– Ти сказав, що треба зробити так, щоб Гледіс поцілувала Даркуса!

– Не казав я цього! Я хочу щоб Гледіс поцілувала кам’яного боввана.

– А… – мурена полегшено зітхнула. – Це інша справа. А навіщо?

– Щоб розчаклувати принца.

– Навіщо?

– Що ти занадила: “навіщо”, та “навіщо”?! – вигукнув від обурення Фабер.

Але тут же принишкнув і підозріло зиркнувши на мурену, запитав:

– Рафлі, ти справді така дурна, чи тільки прикидаєшся?

Мурена ображено засопіла.

– Гаразд, гаразд… – Фабер примирливо підняв клешні. – Я просто пожартував. Не сердься.

– Нічого собі жарти! – буркнула Рафлі. – Іншого часу я б за такі жарти задала тобі… ну, гаразд…

– От і добре, – заспокоївся Фабер. – Якщо ми розчаклуємо принца, то, можливо, він допоможе нам упоратися з Даркусом.

– Це ти добре вигадав, – схвалила Рафлі. – Але як нам пробратися до палацу?

– Я знаю!

Мурена недовірливо поглянула на Фабера.

– Як же?

– Неподалік звідси починається заросла водоростями ущелина, яка доходить до бічної стіни палацу. Якщо діяти потай і обережно, то по ній можна непомітно підкрастися до нижнього вікна.

– А потім що?

Краб розвів клешні убік.

– Почекаємо, коли нікого поблизу не буде, і заліземо у вікно.

– А якщо нас схоплять? Ти ж не знаєш, хто може бути всередині за цим вікном.

– Не знаю, – погодився Фабер. – Але доведеться ризикнути. Іншої можливості ми не маємо. Чи, може, ти хочеш пробратися головним ходом?

– Ні – ні, – запротестувала Рафлі. – Краще через вікно.

Сказано – зроблено, друзі залізли в ущелину. Намагаючись не зачіпати водорості і не шуміти, вони поповзли до палацу.

Рафлі, плавно вигинаючись, впевнено рухалася вперед, ні до чого не торкаючись. Бідолаха Фабер незграбно слідував за нею. Він постійно чіплявся за все клешнями. Навіть власні лапи заважали йому. Він плутався в них, наступав на свої вуса і страшенно змучився, доки дістався до стіни палацу.

– Ну, що ти там пораєшся? – прошепотіла мурена.

– Та ось, заплутався у своїх лапах… – винувато зізнався Фабер.

– Повідрощував всяке… – буркнула мурена. – А потрібно було хвіст та плавці відрощувати. Ех, ти, консервна банка з вусами!

– Сама ти… — розлютився Фабер.

Але в цю мить вгорі промайнула грізна тінь сторожової акули, і друзі принишкли.
Пройшов деякий час. Навколо було тихо та спокійно.

– Як би так непомітно глянути нагору, щоб дізнатися, що там діється? – пошепки поцікавилася Рафлі.

– Зараз спробуємо…

Фабер висунув очі над краєм ущелини, як перископ підводного човна, і почав обертати ними на всі боки, оглядаючи околиці.

Поблизу не було видно жодного прислужника Даркуса. Майже всі вони юрмилися біля головного входу. Але, трохи ліворуч від того місця, де причаїлися друзі, дрімав лінивий товстий восьминіг. Йому наказали охороняти бічну стіну палацу.

Восьминіг зручно розташувався на горбку, вільно розкинувши свої потворні щупальці. Він безтурботно сопів, випускаючи бульбашки, які сріблястим ланцюжком прямували вгору. Прислужник морського чаклуна навіть не міг собі уявити, що хтось наважиться наблизитися до палацу його могутнього пана.

– Навколо нікого немає, – зашепотів Фабер, повернувши очі на місце і повернувшись до мурени. – Тільки один пузатий восьминіг, та й той спить. Нині саме час забратися через вікно усередину палацу.

– Тільки тихенько, щоб не прокинувся восьминіг, – погодилася Рафлі. – Тримайся за мене міцніше.

Фабер вчепився клешнями в спинний плавець мурени. Вона змахнула хвостом і, майнувши сірою тінню, зникла в порожньому отворі темного вікна.

Друзі опинилися у великій неосвітленій кімнаті, серед якої стояло широке ліжко. Її спинки були прикрашені білими та рожевими перлинами. Прекрасна візерункова накидка з пухнастих водоростей покривала ліжко від краю до краю.

– Ага, тепер зрозуміло куди поділися перлини з підводних печер! – пробурмотів Фабер.

– Знайшов час про перлини базікати, – невдоволено буркнула мурена. – Краще думай: що далі робитиме?

– А що тут думати? Чекаємо, поки з’явиться Гледіс, і поговоримо з нею.

– Ну, в тебе все так просто виходить, як у казці. А раптом Ґледіс буде не одна, а у супроводі прислужників
чаклуна?! Навіть якщо вона припливе одна, то ще не відомо: чи буде вона рада нашій появі?

– Це ще чому? – здивувався Фабер.

– Ти ж сам казав, що Гледіс дуже змінилася. А якщо вона покличе восьминогів, або навіть самого Даркуса?
Фабер розгублено розвів клешнями.

– Отож, – Рафлі уважно озирнулася на всі боки. – Діяти треба обережно. Найкраще сховатися під ліжком. Звідти ми все побачимо і почуємо.

– А якщо… – спробував заперечити краб.

Але в цей момент за дверима почулися голоси, що наближалися. Не змовляючись, друзі кинулися під ліжко і причаїлися там, з тривогою спостерігаючи за тим, що відбувається. Відчинилися двері і з’явилася русалочка. Вона явно була дуже сердита. Повернувшись до восьминогів, що супроводжували її, Гледіс узялася у боки і гнівно вимовила:

– Ніколи більше не смійте торкатися мене своїми мерзенними щупальцями!

Вона зачинила двері і опустилася на ліжко.
Якийсь час у кімнаті панувала тиша. Фабер і Рафлі боялися навіть ворухнутися. Але ось, почувся сумний голос русалочки:

– Що зі мною сталося? Чому я опинилася у палаці Даркуса? Де Айріс, Дельф, де всі мої друзі?
Фабер рвонувся з-під ліжка, щоб втішити Гледіс. Але мурена встигла вхопити його за клешню своїми чіпкими зубами. Вона цикнула на краба і зробила страшні очі.

– Ти со, хоцес соби нас упіймали? – шепеляво прошепотіла Рафлі, не розтискаючи зуби. – Давай трохи поцекаємо…
Фабер подумав, що й справді їх можуть упіймати. Це було б дуже недоречно.

– Добре, – погодився він. – Тільки відпусти мене, а то стиснула своїми зубами, наче кліщами.

Друзі намагалися не шуміти, але все ж таки русалочка насторожилася. Вона зазирнула під ліжко. Відразу її обличчя знову стало холодним і пихатим. Уперши руки в боки, Гледіс грізно запитала:

– Як ви насмілилися пролізти до моєї кімнати?! Негайно вибирайтеся! Зараз я покличу варту…

Русалочка обернулася до дверей.

– Гледіс! Не роби цього! – вигукнув краб, вилазячи з-під ліжка.

Русалочка окинула його презирливим поглядом і зневажливо скривила губи.

– Хто ти такий, щоб мені вказувати?

– Але ж це я – твій друг Фабер!

– У мене немає друзів…

– А як же я, Дельф, Айріс?! – благаюче промовив Фабер.

– Айріс… – немов луна, задумливо повторила Гледіс. – Я пам’ятаю… але це було так давно…

– Чому давно? – обурився краб. – Ну і коротка ж у тебе пам’ять!

Гледіс здригнулася, наче прокидаючись. Очі її грізно блиснули.

– Ах ти водяний тарган! Не твоє діло – яка в мене пам’ять!

Вона змахнула руками.

Рафлі, яка уважно стежила за розмовою, визираючи з-під краю покривала, миттю підскочила до русалочки. Вона почала крутитися перед Гледіс, не даючи їй ляснути в долоні.

– О, прекрасна пані, не поспішай кликати варту! Ми твої вірні слуги і пробралися сюди потай лише з однією метою: допомогти тобі наша володарка!

– Що ти мелеш, Рафлі?! – обурився Фабер. – Які слуги, яка пані? Якщо Гледіс так зазналася, то нехай кличе своїх восьминогів!

Краб прийняв горду позу, схрестивши на грудях клешні. Продовжуючи кружляти перед русалочкою, Рафлі змовницькі підморгнула Фаберу і знову звернулася до Гледіс:

– Пані, не зважай на його слова. Він дуже засмутився, коли дізнався, що за тобою у палаці стежать. Через це бідолаха Фабер навіть розум втратив!

Краб обурено пирхнув, але розважливо промовчав.

– Це правда? – недовірливо запитала його русалонька.

– Ну… так… – неохоче пробурчав Фабер.

– Тоді – інша справа. – Гледіс повернулася на ліжко і примхливо заявила: – Тут одні прислужники Даркуса, а я не маю своїх слуг.

– Ось і добре! – заметушилася Рафлі. – Тепер ми будемо твоїми вірними слугами, пані. Ми зробимо все, що ти накажеш!

– У такому разі ви повинні мені допомогти пробратися до тронної зали, коли там не буде Даркуса.

– А навіщо це тобі, пані?

– Я хочу дізнатися: чому мені заборонено торкатися кам’яного боввана?

Рафлі та Фабер багатозначно перезирнулися. Краб з явним задоволенням потер клешні і схвально хмикнув.

– Не турбуйся, пані! Ми допоможемо тобі, – сказав він. – Відпочивай і ні про що не турбуйся. А ми поки що придумаємо, як нам усе влаштувати.

– Добре. – відповіла Гледіс і, позіхнувши, додала: – Тільки не шуміть, бо я й справді щось втомилася.

Русалонька опустилася на ліжко і відразу заснула. Фабер і Рафлі дбайливо накрили її покривалом, а самі залізли під ліжко, щоб порадитись і вирішити, що їм робити далі.

– Послухайте, тітонько Канді, – перервав я розповідь старої черепахи. – Щось я не зовсім розумію: то Гледіс стає злою, то знову гарною, але знову не на довго. У чому тут річ?

Тітонька Канді лукаво посміхнулася.

– Що ж тут незрозумілого, юначе? Все дуже просто. Гледіс була гарною русалочкою з добрим і ніжним серцем. Чарівне намисто з чорних перлин, що висіло на шиї, не змогло повністю підкорити Гледіс. Тому вона і поводилася так дивно.

– Але ж це не могло тривати довго. Ви самі сказали, що за два тижні це намисто мало остаточно підкорити русалочку волі морського чаклуна. Адже час минав…

– Так, час минав, – погодилась черепаха. – До призначеного за два тижні весілля, залишився лише один день…

Я схопився за голову.

– Який жах! Невже бідолаха Гледіс стала дружиною огидного Даркуса?!

Тітонька Канді заплющила очі, похитала головою і буркотливо помітила:

– Ех, молодь! Завжди ви поспішаєте. По-перше: до весілля залишався все-таки цілий день. А за день може багато чого трапитися. По-друге: ви, напевно, забули, що Айріс і Дельф вирушили до берегів Дрімландії, щоб дізнатися, що сталося з Гледіс і як їй допомогти.

– Що ж вони взнали? – вигукнув я.

– Який ви нетерплячий, – усміхнулася стара черепаха. – Не поспішайте… я все розповім по-порядку.

І тітонька Канді розповіла про те, що дізналися Айріс і Дельф у старої русалки – бабусі Клевіс. Слухаючи черепаху, я забув де знаходжусь. Мені здавалося, що я поринаю в морські глибини. З усіх боків мене оточували різнокольорові водорості та чудові підводні квіти незвичайної краси. Різноманітні строкаті рибки весело кружляли навколо, а чорні пузаті восьминоги намагалися зловити мене своїми товстими щупальцями. Я тікав від хижих акул і катався верхи на доброзичливих жвавих дельфінах. Словом, я так захопився, що мені вже здавалося, ніби я сам став учасником цих чудових і неймовірних, казкових подій, що відбувалися у глибинах морів, там, де ще не побувала жодна людина.

Бабуся Клевіс
Весела компанія дельфінів провела Айріс і Дельфа до самого Берега русалок, розповідаючи їм дорогою про Дрімландію та казкові народи, які живуть у цій чарівній країні.

Коли на мілководді відшукали бабусю Клевіс, Айріс і Дельф попрощалися з новими друзями і поспішили до старої русалки.

Дізнавшись про те, хто вони і звідки, добродушна пухка бабуся Клевіс тривожно сплеснула долонями:

– Ох, біда яка! Чула я про цього чаклуна всілякі погані звістки. Але як же він зміг підкорити своїй чорній волі Гледіс? Адже всім відомо, що чаклуни не мають влади над нами, русалочками. Тут є якась таємниця…

Стара русалка на мить замислилася, а потім змахнула рукою, запрошуючи гостей:

– Пливіть за мною! Зараз ми спробуємо дізнатися про все за допомогою чарівної рожевої перлини. Взагалі я намагаюся її часто не турбувати, але тут випадок особливий…

Незабаром попереду з’явився величезний камінь, що обріс густими бурими водоростями. Під ним темнів вхід у невелику печерку.

Бабуся Клевіс підпливла до входу і, незважаючи на свою повноту, швидко залізла всередину, а за нею і гості.
Печерка виявилася хоч і маленькою, але досить затишною, чистенькою та світлою. Посеред неї, на піщаній підлозі, стояла велика перлинна раковина. Таких великих раковин Айріс та Дельф ніколи раніше не бачили. Її стулки були відкриті. Між ними повільно коливалася напівпрозора мантія, що приховувала внутрішню частину раковини.
Бабуся Клевіс дбайливо підняла мантію, і друзі завмерли від захоплення.

– Оце так! – тільки й зміг сказати здивований Дельф.

Перлина була не просто великою. Вона була величезна, завбільшки з кавун і м’яко світилася рожевим світлом.
Айріс і Дельф, мов зачаровані, з захопленням дивилися на перлину і не могли відірвати погляду. Бліді сполохи плавними хвилями розливались печерою, роблячи її загадковою і таємничою.

Помітивши з яким захопленням друзі розглядають рожеву красуню, бабуся Клевіс гордо сказала:

– О, ця чарівна перлина дуже давня. Відколи існує Дрімландія, її доглядає русалочка, спеціально обрана нарадою.

– А це правда, що за допомогою цієї перлини можна дізнатися про все на світі? – поцікавився Дельф.

Бабуся Клевіс знизала плечима.

– Я не знаю, напевно, – відповіла вона. – Але досі ще жодного разу не було, щоб перлина не показала те, про що її просять.

Стара русалка дбайливо підняла мантію та відкинула її на верхню стулку раковини, повністю відкривши чарівну перлину.

– Тепер дивіться уважно і думайте лише про те, що ви хочете дізнатися. – прошепотіла бабуся Клевіс, наче боялася злякати гру чарівних фарб на стінах печери.

Айріс і Дельф зосередилися, дивлячись на перлину. Поступово вони перестали помічати те, що було довкола них. Здавалося, що рожева перлина почала рости та наближатися. У глибині її з’явилися якісь неясні тіні, які ставали дедалі виразнішими. Нарешті друзі впізнали контури Коралового замку. Вони побачили Даркуса, що перетворювався на нещасного старого. Потім перлина показала, як він обманом і хитрістю змусив Гледіс одягнути чаклунське намисто. Ось Гледіс під руку з Даркусом пливуть по похмурих коридорах зловісного палацу. На мить майнули Фабер і Рафлі, які злякано притиснувшись один до одного, ховалися під якимось ліжком.

Видіння затремтіло і зникло. Айріс і Дельф здригнулися, ніби прокинувшись від сну, і з тривожним очікуванням подивилися на бабусю Клевіс. Русалка, насупившись, про щось думала. Нарешті вона зітхнула.

– Тепер зрозуміло, чому Даркус зміг підпорядкувати собі Гледіс…

– Чому? – дружно вигукнули русалочка та дельфін.

– Тому що вона добровільно одягла намисто із чорних перлин. Якби чаклун силоміць одягнув його на шию Гледіс, то це йому не допомогло б.

Бабуся Клевіс засмучено махнула рукою і повторила:

– Але вона сама одягла його…

Дельф нетерпляче пирхнув:

– Теж мені проблема! Потрібно лише розірвати це прокляте намисто і чаклунство зникне!

– Стривай… – зупинила його стара русалка. – Не все так просто, як тобі здається. Розірвати чаклунське намисто не під силу навіть могутнім велетням, які живуть у нас у Дрімландії.

– Що ж нам робити? – Айріс була у відчаї.

– Для того, щоб здолати чаклунство, необхідно все про нього знати. Я ніби чула дещо про намисто з чорних перлин…

Потрібно поговорити з нашими наймудрішими русалками. Можливо, вони теж щось пригадають.
Бабуся Клевіс накрила чарівну перлину мантією і, поманивши Айріс і Дельфа за собою, попрямувала до виходу з печери.
Коли друзі піднялися на поверхню, стара русалка запропонувала їм відпочити з дороги.

– А я поки що покличу всіх русалок. Можливо, ми всі разом щось придумаємо.

Вона вирушила збирати подружок, а Дельф і Айріс, погойдуючись на лагідних хвилях, немов у гамаку, з цікавістю розглядали береги чудової країни.

На протилежному березі виднілися густі яскраво квітучі чагарники. Відразу за ними піднімався ліс високих і гордих дерев із сріблястим листям.

Айріс і Дельф ніколи раніше не бачили земних лісів, які були зовсім не схожі на підводний ліс біля Коралового замку.

За сріблястим лісом височіли могутні гори з білими вершинами, за які чіплялися пухнасті хмари. З берега долинали голоси мешканців Дрімландії. Хтось заспівав веселу пісню про спекотне сонце, про синє небо та прохолоду чистого струмка.

– Яка гарна пісня… – задумливо промовила русалонька.

– Так, треба визнати, що і на землі теж уміють співати, – підтримав її Дельф. – Цікаво, як вони тут живуть?

В цей час повернулася захекана бабуся Клевіс. Вона була дуже стривожена.

– Погані наші справи! – вигукнула русалка, ледве наблизившись до друзів. – Я дізналася про чорне намисто.

– Що ж ви взнали? – запитала Айріс.

– А ось що. Намисто із чорних перлин зробив не Даркус. Йому таке могутнє чаклунство не під силу. Колись, давним-давно, коли ще Дрімландія була зовсім юною, з’явився в нашому Великому океані злий чаклун Спайк. Він був могутній та підступний. Багатьох занапастив Спайк своєю хитрістю та чаклунством. Ніхто не міг протистояти йому. У глибоких і похмурих ущелинах на дні океану Спайк збирав чорні перлини. Він забирався до таких занедбаних і зловісних місць, куди навіть акули бояться запливати. Коли зібралася достатня кількість перлин, Спайк поєднав їх ниткою чаклунських заклинань. Цю нитку неможливо розірвати жодними силами. Намисто має могутню чаклунську магію.

Жителі океану, що зневірилися, звернулися за допомогою до чарівників Дрімландії. Після довгої та важкої битви чарівники перемогли. Спайк зник без сліду, а чаклунське намисто кудись зникло. Власне, його ніхто і не шукав, та й навіщо? І ось тепер намисто знову з’явилося. Щоправда його новий господар не такий могутній. Але намисто надає йому сили.

– Значить, ми нічим не можемо допомогти Гледіс? – Айріс з благанням дивилася на стару русалку.

Бабуся Клевіс на мить зніяковіла, але, глянувши на притихлих в очікуванні друзів, рішуче сказала:

– Є одна можливість, правда дуже маленька…

– Ура-а-а! – зрадів Дельф. – Я так і знав, що є спосіб перемогти Даркуса.

– Не поспішай радіти, – зупинила його русалка. -Це дуже небезпечно! Вам доведеться зробити те, що нікому ще не вдавалося…

Айріс і Дельф насторожено принишкли.

– Що ж нам робити? – несміливо запитав дельфінчик.

– Потрібно дістати блакитну раковину. Лише з її допомогою можна розрізати чаклунську нитку, що з’єднує чорні перлини.

– Де ж її взяти?

– Блакитні раковини водяться лише у Бездонній ущелині. Це єдине місце у океані, де їх можна знайти.

– Що ж тут небезпечного? – здивувався Дельф. – Тільки й всього, що потрібно пірнути в цю ущелину і дістати блакитну раковину.

Бабуся Клевіс уважно подивилася на друзів і запитала:

– Ви що, нічого не знаєте про Бездонну ущелину?

– Ні, – Айріс здивовано знизала плечима.

А Дельф додав:

– Ми навіть нічого не чули про неї. А що там особливого?

Стара русалка тривожно зашепотіла, наче боялася, що її хтось може почути:

– Ця ущелина знаходиться у найглибшому місці Великого океану. Кажуть, якщо в Бездонну ущелину кинути камінь, то він повільно занурюватиметься сто років, але так і не досягне дна.

– А як тоді дістати блакитну раковину? – обурився Дельф.

– Раковини ростуть на бічних стінах ущелини і дістати їх було б нескладно, якби не Вартовий.

– Який вартовий?

– Вартовий Бездонної ущелини – це гігантський древній морський змій!

Русалочка і дельфінятко злякано зіщулилися. Вони одночасно згадали жовті очі, які дивилися на них із похмурої западини.

– Бабуся Клевіс, – звернулася до старої русалки Айріс. – Можливо, є якийсь інший спосіб знищити чарівне намисто?

– Ні.

Дельфін засмучено зітхнув:

– Ну що ж, значить доведеться пірнати в Бездонну ущелину… – сказав він. – А де хоч вона знаходиться?

– На самому краю океану, неподалік від вашого Перлинного моря.

Айріс і Дельф перезирнулись.

– Значить, ми вже бачили Вартового, – сказала русалонька.

– Коли? – здивувалася бабуся Клевіс.

– Коли пливли до Дрімландії, ми помітили глибоку темну западину і вирішили зазирнути в неї…

– А звідти на нас дивилися величезні очі! – підхопив Дельф. – Просто жах! У мене досі від страху плавці тремтять.
Стара русалка співчутливо похитала головою.

– Ось бачите, я ж вам казала, що це дуже небезпечно!

Айріс задумливо ворушила волосся. Дельф нетерпляче пихкав, поглядаючи на подругу. Він уже зовсім зважився було щось сказати, але в цей момент заговорила Айріс.

– Так… з Вартовим нам не впоратися. Але, можливо, ми зможемо непомітно проникнути в ущелину і тихенько взяти одну блакитну раковину?

– Звісно одну, тільки одну, – зраділо вигукнув Дельф. – Навіщо багато? Нам і однієї вистачить, навіть найменшої. Не дві, не три, а тільки одна маленька така, голубенька мушля…

Дельф торохтів без зупинки. Бабуся Клевіс і Айріс здивовано дивилися на нього, нічого не розуміючи. Айріс підозріло примружилася і запитала:

– Дельфе, ти що, злякався?

– Хто? Я?! – обурився дельфін, але тут же винувато опустив очі.

– Не соромся, я теж боюся. Але в нас немає іншої можливості допомогти Гледіс і позбавити Даркуса чаклунської сили.
Дельф з подякою подивився на русалочку.

– Значить треба вирушати…

Бабуся Клевіс сплеснула долонями.

– Ох, мало не забула! Вам необхідно поспішати, тому що через день намисто повністю опанує серце Гледіс, і тоді ви вже не зможете їй допомогти, навіть якщо знищите намисто.

– Але ж ми не встигнемо! – відчайдушно вигукнули друзі.

– Не хвилюйтеся, – заспокоїла їх стара русалка. – Ми попросимо допомогти кита Баррела. Він миттю домчить вас до Бездонної ущелини, а потім і до Коралового замку.

На тому й вирішили. Бабуся Клевіс покликала Баррела і все розповіла йому.

– Що ж тут казати, – добродушно пробурчав кит. – Усі морські жителі мають допомагати один одному.

Він підморгнув Айріс і додав:

– А особливо – гарненьким русалочкам!

Айріс та Дельф востаннє окинули поглядом береги Дрімландії. Попрощавшись із доброю бабусею Клевіс, вони приготувалися в дорогу. Русалочка міцно трималася за спинний плавець кита. Дельфінчик вхопився за нього зубами.

– Ну, їдьмо! – прогудів Баррел, як пароплав, і почав набирати хід, спінюючи воду могутнім хвостом.

Все швидше і швидше віддалялася від друзів чудова Дрімландія. Знову перед очима блимнув спалах, і чарівна країна зникла за стіною невидимості.

Гледіс і кам’яний істукан
Фабер і Рафлі довго сперечалися, сидячи під ліжком, як зробити так, щоб Гледіс могла непомітно пробратися в тронний зал. Весь цей час русалонька спала. Вона щось бурмотіла уві сні, тривожно здригаючись і повертаючись з боку на бік.

– Бідолаха! Їй зараз так важко… – співчутливо зітхнула Рафлі.

– Так… – погодився Фабер. – Одна надія на Айріс та Дельфа. Чи дісталися вони Дрімландії?

– Думаю, що скоро все стане відомо. А поки що будемо робити вигляд, наче ми й справді слуги.

Гледіс розплющила очі і з подивом озирнулася. Видно чаклунське намисто втратило над нею владу під час сну. Але тільки-но русалочка прокинулася, воно відразу підкорило її своїй злій волі. Ніжні риси обличчя Гледіс почали грубішати, і через хвилину вона вже дивилася на краба і мурену гордовитим владним поглядом.

– Ну що, ви придумали, як мені потрапити до тронної зали? – зарозуміло запитала русалочка.

Рафлі послужливо завиляла хвостом, висловлюючи відданість та покору.

– Так моя пані! Ми довго думали та знайшли один спосіб.

– Говори негайно!

– Ви з Фабером прив’яжете мені до голови пучок світлих водоростей, щоб вони були схожі на твоє волосся, пані…

– Чи не надумала ти, що я тобі ще і зачіску робитиму?!

– Зачіску і я можу зробити. – буркнув Фабер.

– А далі що? – недовірливо спитала Гледіс.

– Потім ви накинете на мене вуаль, так, щоб виднілося тільки волосся і хвостовий плавець. Я випливу з кімнати і вирушу в інший бік палацу. Восьминоги потягнуться за мною, а ви тим часом непомітно потрапите до тронного залу.

– Ха-ха! Невже ти думаєш, що ми такі схожі, що ніхто нічого не помітить?!

– Ну що ви, пані! Я й подумати таке не наважувалася. Але ж чорні восьминоги такі дурні.

Гледіс у роздумі побарабанила пальчиками по спинці ліжка, а потім кивнула головою погоджуючись.

– Гаразд. Спробуємо…

Вона розпустила край покривала і почала висмикувати з нього довгі водорості світло-жовтого кольору. Потім русалка зібрала їх у пучок і прикріпила до голови Рафлі. Фабер метушливо забігав навколо мурени підрізаючи клешнями нерівні краї перуки доти, доки той не став схожим на зачіску Гледіс. Після цього взяли вуаль і огорнули нею Рафлі так, що на виду залишився тільки кінчик хвоста і незвичайна перука.

– Ну, як, схоже? – з надією запитала Рафлі.

Фабер із сумнівом оглянув її і відповів:

– Звичайно, якщо ці сторожа за дверима зовсім дурні, то, можливо, вони й повірять… Але робити нічого, сподіваємось на удачу.

Гледіс і Фабер розташувалися збоку від дверей і притулилися до стіни так, щоб їх не помітили з коридору. Русалочка штовхнула двері і, коли ті відчинилися, Рафлі прослизнула повз чорних восьминогів. Вихляючи хвостом, вона попливла в далекий кінець коридору. Варта поспішила слідом за нею.

– Якось дивно пливе русалка… – зауважив один із восьминогів.

– А тобі що? – здивувався другий. – Наша справа стежити, щоб вона не пробралася в тронний зал. Так наказав пан. Решта нас не стосується.

– Твоя правда, – погодився перший.

Коли Рафлі, а за нею грізні вартові, зникли у дальньому кінці коридору, Гледіс і Фабер безшумно вислизнули з кімнати. Озирнувшись на всі боки, вони попрямували до залу, де знаходився кам’яний бовван.
Прикривши двері, щоб ніхто не помітив русалочку з коридору, Фабер видерся на трон Даркуса і вмостився зручніше, спостерігаючи за Гледіс.

Русалочка довго дивилася в очі кам’яного боввана, немов мовчки розмовляючи з ним. Поступово вираз її обличчя змінився, став добрим і ніжним. Гледіс простягла руку і доторкнулася до боввана. Його живі очі сумно дивилися на русалочку.

Піддавшись якомусь незрозумілому пориву, Гледіс запитала:

– Скажи мені, хто ти?

І тут вона почула голос. Точніше не почула, а відчула. Тому що голос прийшов звідкись зсередини, немов із самого серця.

– “Мене звуть Корвелл…”

Гледіс здригнулася і відсмикнула руку.

– Та не бійся ти! – вигукнув Фабер. – Він тебе не вкусить.

– Він розмовляє!

– Як?! – від подиву краб витріщив очі. – Я нічого не чув.

– Я й сама не знаю… – розгубилася Гледіс.

– Напевно, тобі просто примарилося.

Фабер заспокоївся і розвалився на троні, тишком-нишком спостерігаючи за русалочкою.
Гледіс знову торкнулася боввана.

– Корвелле, ти чуєш мене? – покликала вона.

– “Так, Гледіс…” – негайно надійшла відповідь.

– Звідки ти знаєш, як мене звуть?

– “Я часто чув твоє ім’я, коли чаклун на самоті вигадував спосіб підкорити тебе своїй волі.”

– Даркус не владний наді мною!

– “Поки що ні, але намисто, яке ти носиш на шиї, скоро підкорить тебе його злій волі. Адже це не просте намисто, а чаклунське.”

– Якщо це правда, то я просто зніму його і викину!

– “Тобі не вдасться це…”

– Зараз подивимося! – вигукнула Гледіс, піднімаючи руки до шиї.

Але як тільки вона торкнулася чорних перлин, намисто почало стискатися так, що русалонька не змогла його зняти. Тоді Гледіс щосили потягла його, сподіваючись розірвати. Та знову нічого не вийшло. Лише чорні перлини погрозливо загули, наливаючись зловісним темно-червоним вогнем.

– Що ж мені робити? – розгубилася русалочка.

– “Я не знаю таємницю намиста – відповів Корвелл. – Даркус ніколи про неї не говорив.”

Фабер насторожився і неспокійно ворушив вусами. Зрештою, він не витримав.

– Агов, Гледіс, у чому справа?

– Корвелл каже, що це намисто чаклунське.

– То зніми його.

– Я не можу.

– Розірви.

– У мене не вистачає сил.

– Дай я спробую…

Гледіс нахилилася до Фабера. Краб спробував перекусити клешнею нитку, що зв’язувала чорні перлини. Він пихкав, крекотав, мало не вивернув собі обидві клешні, але так і не зміг нічого вдіяти.

– Я не можу перекусити нитку. – зізнався Фабер.

– Що ж робити?! – запитала русалочка.

Вона відчайдушно смикнула намисто, але воно лише гучніше загуло. З коридору почувся якийсь галас, крик. Пролунав злий голос Даркуса:

– Негайно знайти русалочку!

– А що робити з муреною, пане?

– Спіймати та доставити до мене!

– Але вона кусається… – несміливо заперечив хтось із прислужників чаклуна. – У неї такі гострі зуби…

– Що-о-о?!! – заревів Даркус. – Якщо за хвилину не доставите її до мене, я сам вас усіх покусаю! Ясно?!!

– Слухаємось, господарю!

– Отож! Я буду у тронному залі.

Почувши останні слова чаклуна, Гледіс затулила обличчя руками і знесилено прошепотіла:

– Ну от і все…

Вірний Фабер, пританцьовуючи, бігав навколо русалочки, намагаючись щось сказати.

– Що ти хочеш, Фабере? – сумно спитала Гледіс.

– Поцілуй його!

– Кого?

– Істукана!

– Навіщо?
– От вже уперта! – розсердився Фабер. – Цілуй негайно! Потім дізнаєшся навіщо!

Він підштовхнув русалочку до кам’яного боввана, а сам кинувся до дверей, які почали відчинятися. Фабер з розмаху засунув свою клешню під двері і заклинив її.

– Швидше цілуй, поки не пізно!

Гледіс недовірливо нахилилася до боввана. У цей момент стулки дверей з гуркотом розлетілися на шматки під натиском чорних восьминогів. Фабер відлетів у дальній кут, але тут же схопився і кинувся вперед, погрозливо розчепіривши клешні.

Величезні восьминоги здивовано витріщилися на нього і навіть трохи позадкували від несподіванки.

– Що тут відбувається?! – грізно прогарчав Даркус.

Він з’явився в отворі дверей і побачив русалочку, що схилилася до боввана.

– Ні! Не смій! – закричав чаклун. – Я забороняю тобі торкатися його!

Він кинувся до русалочки, розкидаючи в боки своїх прислужників, але вже було пізно. Гледіс швидко нахилилася і дзвінко цмокнула боввана.

Бездонна ущелина
Кит Баррел, не сповільнюючи ходу, з величезною швидкістю мчав до Бездонної ущелини. Айріс і Дельф ледве утримувалися за його спинний плавець. Та відстань, яку вони подолали за багато днів, кит проплив за кілька годин і навіть не захекався. Коли з’явилася темна пляма провалу, Баррел зупинився.

– Ось ми й на місці, – сказав він. – Тепер справа за вами.

– Так… – зітхнув Дельф.

– Я теж опустився б у Бездонну ущелину разом з вами, – додав Баррел. – Але я такий великий, що Вартівник мене одразу помітить.

– А ти не міг би його перемогти? – з надією запитала Айріс.

Баррел винувато посміхнувся і пробурчав:

– Хоч я і великий, але Вартівник Бездонної ущелини в багато разів більший за мене. До того ж я не вмію та й чесно зізнатися, не люблю битися.

– Отже доведеться діяти непомітно та обережно…

Айріс озирнулася на темний провал і насунула брови, згадавши величезні жовті очі. Дельф потерся об її плече і звернувся до Баррела:

– Ти зачекаєш на нас тут?

– Звичайно. Я ще маю встигнути донести вас до Коралового замку до сходу сонця.

– Тоді нема чого затримуватися. Попливли!

І Айріс разом із Дельфом попрямували до похмурої ущелини.

– Тільки будьте обережні та не шуміть! – наказав кит.

Підпливши до краю провалу, Айріс обережно зазирнула вниз. Суцільна темрява заповнювала ущелину від краю до краю. Ніде не було помітно жодного руху. На похмурих стінах лише де-не-де виднілися бліді вогники морських світлячків.

– Ну що, попливли? – пошепки запитав дельфін.

Айріс мовчки кивнула і ковзнула вниз. Дельф пішов за нею. Друзі повільно опускалися вздовж стіни Бездонної ущелини, насторожено озираючись на всі боки. Здавалося, ніщо не віщувало небезпеки. Було тихо. Занадто тихо. Раптом Дельф з жахом відчув, як щось схопило його за хвіст. Від несподіванки він скрикнув і рвонувся убік. Пролунав гучний тріск. Сам того не помітивши, Дельф зачепився за велику коралову гілку та зламав її.

– Дельфік, будь уважний і більше не галасуй, – попросила Айріс.

– Я ж не хотів… – почав було виправдовуватися дельфінчик.

– Тс-с-с… – прошепотіла русалочка, притиснувши палець до губ.

Якийсь невловимий рух пройшов по воді, наче здригнулася вся ущелина.

– Що це? – злякано спитав Дельф.

– Не знаю…

Русалочка озирнулася. Все було спокійно та нерухомо. Лише обламана коралова гілка, ліниво перевертаючись, повільно занурювалася в бездонну прірву, розчиняючись у непроглядній темряві.

– Давай скоріше знайдемо блакитну раковину і попливемо до Баррела. Щось мені тут зовсім не подобається, – зізнався Дельф.

– Мені теж якось не по собі, – погодилася русалонька. – Весь час здається, що за нами спостерігають.

– Хто?

– Якби я знала…

– А раптом це… – дельфінчик злякано притиснувся до стіни і… зник.

– Дельфе, де ти? – скрикнула Айріс.

– Та тут я, тут… – буркотливо озвався Дельф. – Не репетуй…

Русалочка наблизилася до стіни і тільки тоді помітила вхід у темну печеру, з якої виглядала розгублена мордочка Дельфа.

– Тут якась печера і вона кудись веде.

– Ой, Дельфіку, давай не забиратись в неї. Я боюсь.

– Я й не збирався. Просто випадково до неї потрапив.

Дельф виплив назовні і з цікавістю озирнувся.

– Ого, та тут не одна печера, а ціле печерне місто! – зауважив він.

Вся стіна ущелини була усіяна темними провалами печер.

– Може, тут хтось живе? – припустила Айріс.

– Не схоже, – заперечив Дельф.

Друзі попливли далі, уважно роздивляючись стіну. За одним із виступів, що обросли густими фіолетовими водоростями, вони помітили ніжне блакитне сяйво. Це світилася блакитна плоска раковина з зубчастим краєм, схожим на дрібну пилочку.

– Нарешті! – вигукнув Дельф. – Знайшли!

Айріс простягла руку і взяла раковину, яка виявилася гладкою та холоднуватою.
У цей момент друзів накрила тінь. Айріс підвела голову і з жахом побачила величезного морського змія, який швидко опускався зверху. У широко роззявленій пащі виднілися величезні гострі ікла. Жахливі очі палали жовтим вогнем. Все тіло морського змія було вкрите бронзовою лускою, яка потемніла від часу.

– Вартовик! – ахнула Айріс.

Стискаючи в руках блакитну раковину, вона притулилася до стіни, з відчаєм дивлячись на чудовисько.
Вартовик ще ширше роззявив свою страшну пащу, маючи намір повністю проковтнути русалочку.

Побачивши це, Дельф хоробро кинувся до змія і вчепився своїми зубками в його бік. Звичайно дельфінятко не могло прокусити броню морського змія, але Вартовик, який не чекав нападу маленького дельфіна, зупинився від подиву, а потім кинувся до сміливця, забувши про русалочку.

Дельфінчик кинувся навтьоки. Він ухилився від страшних іклів, які клацнули за його хвостом, і влетів в одну з печер, повз які друзі нещодавно пропливали. Вартовик поліз за Дельфом.

Печери були з’єднані між собою звивистими заплутаними ходами. Дельфін мчав по них, відчуваючи за своїм хвостом злісне клацання зубів стародавнього змія.

Вискочивши з однієї печери, Дельф одразу пірнав у сусідню і знову плив по звивистих проходах, все більше заплутуючи Вартовика.

Зрештою, вкотре випливши з печери, Дельф не побачив жодного вільного входу. Скрізь зі стін ущелини стирчало тіло величезного змія. З крайньої печери звисав його хвіст, а з останньої з’явилася голова. Більше не було де сховатися.

Вартовик кинувся до Дельфа, який від страху заплющив очі. Але не тут-то й було! У запалі погоні величезний змій заплутався в печерних ходах і зав’язався вузлами. Тепер він міг лише смикатися і загрозливо клацати іклами, але схопити дельфінчика і русалочку не мав змоги.

Побачивши це і зрозумівши, що сталося, Дельф покликав русалочку:

– Айріс, пливи сюди! Я тобі щось покажу!

З-за виступу з’явилося бліде перелякане личко русалочки. Вона несміливо підпливла до Дельфа, насторожено дивлячись на Вартовика, який судомно смикався, намагаючись розплутати свої власні вузли.

– Ну що, черв’як лускатий?! – крикнув Дельф, звертаючись до змія. – Попався?! Тепер знатимеш, як за маленькими ганятися!

Айріс погладила Дельфа.

– Нам вже час, – сказала вона.

Дельфін і русалочка востаннє глянули на жахливе створення похмурих глибин і попливли вгору.
Невдовзі вони вибралися з Бездонної ущелини. Кит Баррел з нетерпінням чекав на них. Побачивши друзів, він полегшено вигукнув:

– Нарешті. Я вже почав хвилюватися. Мені здалося, що я чув якийсь шум там, унизу. Що це було?

– Це був Вартовик, – відповіла Айріс.

Баррел здригнувся. Він недовірливо глянув на друзів.

– Як же вам вдалося від нього втекти?

– Ми розповімо тобі дорогою. А зараз треба поспішати. В нас залишилося дуже мало часу.

– Добре! – погодився Баррел. – Тримайтеся міцніше. Я вас миттю доставлю до Коралового замку.

Айріс задумливо насупила брови, про щось міркуючи.

– Ні, – вирішила вона. – Боюся, що ми можемо спізнитись. Мабуть, треба пливти одразу до палацу Даркуса.

– Я теж так думаю, – підтримав її Дельф.

Русалочка і дельфінчик вхопилися за плавець Баррела. Кит швидко поплив уперед.

Все частіше по дорозі траплялися знайомі місця. Нарешті з’явився ліс водоростей, який був між Кораловим замком і палацом чаклуна. Промчавши над ним, Баррел круто розвернувся біля дверей головного входу і зупинився.
Акули і восьминоги, побачивши могутнього кита, кинулися навтьоки на всі боки. Перед входом до палацу не залишилося жодного прислужника Даркуса.

Айріс і Дельф попрямували до дверей.

– Швидше! Скоро світанок! – крикнула Айріс.

Промчавши повз приголомшених слуг чаклуна, друзі увірвалися в тронну залу.

Принц Корвелл
Коли Гледіс поцілувала кам’яного боввана, сталося неймовірне. Ідол захитався, затріщав і почав розвалюватися. На його місці утворилася каламутна хмара. Коли вона розвіялася, Гледіс побачила гарного білявого юнака, який з ніжністю дивився на неї.

– Ах так! – заревів Даркус. – Ну що ж, ти пошкодуєш! Я хотів зробити тебе володаркою Перлового моря, але тепер ти будеш моєю рабинею!

Юнак кинувся до Гледіс і закрив її собою від чаклуна.

– Я не дозволю тобі торкнутися Гледіс! – крикнув.

Але чаклун лише розреготався у відповідь.

– Мені немає потреби торкатися русалочки. За мене все зробить намисто, яке вона носить на шиї.

Корвелл повернувся до Гледіс і спробував розірвати намисто з чорних перлин. Фабер поспішив до нього на допомогу, потираючи забиту лапку.

– Даремно! – посміхнувся Даркус.

Він спокійно спостерігав за тим, що відбувається, схрестивши на грудях руки.

– За кілька хвилин настане світанок, і тоді ви не впізнаєте свою русалочку, – пообіцяв чаклун. – Дивіться, вона вже змінюється!

І справді. За вікнами палацу ставало світліше. Одночасно з цим почало змінюватися обличчя Гледіс. Її очі потьмяніли. Губи стиснулися в зневажливій усмішці.

– Гледіс! Не змінюйся! – вигукнув Корвелл, намагаючись зазирнути у її очі. – Благаю тебе!

Фабер плакав, сидячи на підлозі.

– Все скінчено! – оголосив Даркус.

– Ні не все! – пролунав дзвінкий голос.

Усі обернулися до дверей. Там Айріс тримала у високо піднятій руці блакитну раковину. Поруч із нею був вірний Дельф.

Побачивши цю мушлю, Даркус злякано завищав:

– Варта! Хапайте їх!

Айріс і Дельф кинулися до Гледіс. Але чорні восьминоги встигли схопити їх щупальцями. Айріс змахнула рукою і кинула блакитну раковину у бік сестри.

– Корвелле! Розріж цією раковиною нитку, що зв’язує чорні перлини! – гукнула вона.

Одна зі змій кинулася до раковини, намагаючись схопити її. Але Фабер упіймав змію однією клешнею і так стиснув, що та навіть не могла пискнути. Іншою клешнею він дбайливо підхопив незвичайну раковину і передав її принцу.
Даркус люто загарчав і кинувся до Корвелла, але тут звідки не візьмись, з’явилася Рафлі. Вона вчепилася зубами в халат чаклуна, не даючи йому наблизитися до юнака. Корвелл натягнув чорне намисто і змахнув раковиною, розтинаючи чаклунську нитку.

Пролунав звук, наче лопнула напнута струна. Гучний дзвін рознісся по всьому палацу Даркуса. Після цього настала тиша. Все завмерло без руху. Лише чорні перлини повільно котилися по підлозі, зменшуючись на очах, немов танули. Коли остання з них повністю зникла, почав танути палац чаклуна та його прислужники. Вони поступово перетворювалися на сірі, напівпрозорі тіні. Нарешті повністю зникли стіни, змії, восьминоги та акули. Зник і сам господар похмурого палацу. Ще кілька мить палали злим вогнем його очі, але ось і вони померкли.

На місці, де раніше стояв палац чаклуна, тепер розкинулася світла рівна галявина. Вона була вкрита яскравими підводними квітами, між якими веселилися неоночки. З усіх боків збиралися жителі Перлового моря. Вони раділи та сміялися, вітаючи сестер-русалочок, принца Корвелла, Дельфа, Рафлі та Фабера, а також почесного гостя – кита Баррела.

Потім були танці, ігри та святкові частування. Фабер всюди ходив з важливим виглядом і дуже пишався тим, що брав участь у боротьбі з чаклуном. Рафлі з ввічливості, якийсь час була присутня на святі, а потім непомітно втекла у свою затишну печеру. Вона вирішила досхочу виспатися після таких бурхливих подій.
Дельф пустував досхочу. Ах, як заздрили йому друзі – дельфіни. Адже тепер він справді вважався героєм. Кит Баррел, погостювавши трохи в Айріс і Гледіс, поплив у Дрімландію з радісною звісткою про перемогу над злісним чаклуном Даркусом.

– Ось така історія трапилася у Перловому морі, – закінчила свою розповідь стара черепаха.

– І це все?! – засмутився я.

– А що ж ви ще хотіли почути?

– Ну, як же! – вигукнув я. – А що було потім?

– Потім?.. – тітонька Канді мрійливо прикрила очі. – Потім усе було добре. Принц Корвелл і Гледіс покохали одне одного. Вони справили у Кораловому замку весілля, на яке прибули гості із сусідніх морів. Були русалочки з Лазурної затоки, навіть бабуся Клевіс припливла, щоб привітати нареченого та наречену. Після весілля Корвелл і Гледіс вирушили відвідати рідню в Північному морі, але…
Тітонька Канді посміхнулася і похитала головою.

– Я так захопилася, юначе, що мало не почала розповідати вам наступну історію.

– Я із задоволенням послухаю її! – запевнив я черепаху.

– Ні, юначе, я й так уже добряче затрималася. Мене чекають племінники. Сьогодні ввечері я вирушаю разом з ними у далеку подорож.

– Куди ж, як не секрет?

– До берегів Дрімландії…

Я засмучено зітхнув:

– Значить, ми більше ніколи з вами не побачимось?

– Чому ж? Я щороку буваю тут, приблизно в одну і ту саму пору року. Приходьте на берег і, якщо вам цікаво, я розповім ще якусь історію. А зараз мені час!

Ми розпрощалися, і стара черепаха вирушила в море.

– Агов! Тітонько Канді! – гукнув я. – А можна я розповім комусь історію про сестер-русалочок і кам’яного боввана?

– Чому ж не можна?! Тільки я думаю, що вам не повірять, юначе. Краще розкажіть цю історію як казку…

З цими словами черепаха пірнула і зникла під водою.

Я подався на дачу. Моя відпустка закінчувалася і через кілька днів настав час повертатися до міста. Але я твердо вирішив, що наступного року обов’язково приїду сюди, щоб знову зустрітися зі старою черепахою – тітонькою Канді та послухати її незвичайні історії.

Ну ось. Я вам розповів усе, як було. Хочете – вірте, хочете – ні! Це вже ваша справа, а я свою зробив!