Жив-був старий-поет, такий славний старий і справжній поет. Раз, увечері, він сидів собі вдома, а на дворі розбушувалася негода. Дощ лив, як з відра, але старому-поетові було так затишно і тепло біля грубки, де яскраво горів вогонь і, весело з шипінням пеклися яблука.
– Погано біднякам в таку погоду; нитки сухої на тілі не залишиться! – сказав він.
Він був дуже добрий.
– Впустіть, впустіть мене! Я змерз і весь змок! – закричала за дверима дитина.
Вона плакала і стукала в двері, а дощ так і лив, а вітер так і бився в віконце.
– Бідолаха! – сказав старий-поет і пішов відчиняти двері.
За дверима стояв маленький хлопчик, зовсім голенький. З його довгого золотистого волосся збігала вода; він тремтів від холоду; якби його не впустили, він би, напевно, не виніс такої негоди.
– Бідолаха! – сказав старий-поет і взяв його за руку. – Підемо до мене, я обігрію тебе, дам тобі вина і яблуко; ти такий гарненький хлопчик!
Він і справді був гарненький. Оченята у нього блищали, як зірочки, а мокре золотисте волосся вилося кучерями, – ну, зовсім янголятко! Тільки він весь посинів від холоду і тремтів, як осиковий лист. В руках у нього був чудовий лук; біда тільки, що весь зіпсувався від дощу; фарби на стрілах зовсім полиняли.
Старий-поет сів до грубки, взяв крихітку на коліна, висушив його мокре волосся, зігрів рученята в своїх руках і скип’ятив йому солодкого вина. Хлопчик одужав, щічки у нього зарум’янилися, він зістрибнув на підлогу і став танцювати навколо старого-поета.
– Бач, ти, який веселий хлопчина! – сказав старий-поет. – А як тебе звати?
– Амур! – відповів хлопчик. – Ти хіба не знаєш мене? Ось і лук мій! Я вмію стріляти! Подивися, погода розгулялася, місяць світить!
– А лук твій геть зіпсувався! – сказав старий-поет.
– От було б горе! – сказав хлопчина, взяв лук і став його оглядати. – Він зовсім висох, і йому нічого не зробилося! Тятива натягнута, як слід! Зараз спробую.
І він взяв лука, поклав стрілу, прицілився і вистрілив старому-поетові прямо в серце!
– Ось, бачиш, мій лук зовсім не зіпсований! – закричав він, голосно засміявся і втік.
Поганий хлопчисько! Вистрілив в старого-поета, який приголубив його, дав йому чудового вина і найкраще яблуко!
Добрий старий лежав на підлозі і плакав: він був поранений в саме серце. Потім він сказав:
– Який поганий хлопчисько, цей Амур! Я розповім про нього всім хорошим дітям, щоб вони береглися, не зв’язувалися з ним, – він і їх образить!
І всі добрі діти – і хлопчики, і дівчатка – стали остерігатися злого Амура, але він все-таки вмів іноді обдурити їх; такий шахрай!
Йдуть собі студенти з лекцій, і він поруч: книжка під пахвою, в чорному сюртуку, і не впізнаєш його! Вони думають, що він теж студент, візьмуть його під руку, а він і пустить їм в груди стрілу.
Йдуть теж дівчата від священика чи до церкви – він вже тут, як тут; вічно ганяється за людьми! А то забереться іноді в велику люстру в театрі і горить там яскравим полум’ям; люди думають спочатку, що це лампа, і вже потім тільки розберуть в чому справа. Бігає він і по королівському саду, і по валу. А раз, таки він поранив у серце твого тата і твою матусю! Запитай у них, вони тобі розкажуть.
Так, поганий хлопчик цей Амур, ти не зв’язуйся з ним! Він тільки й робить, що бігає за людьми. Подумай, він пустив раз стрілу навіть в твою ріднесеньку бабусю! Це давно було, давно минуло і бур’яном поросло, а все-таки не забулося, та й не забудеться! Фу! злий Амур! Але тепер ти знаєш про нього, знаєш, який він нехороший хлопчик.
