Незнайко в сонячному місті (Частина II) розділи 17-25

Розділ сімнадцятий Зустріч з Кубиком

Поки Свистунчик і Вартунчик розмовляли, Незнайко сидів у порожній кімнаті. Він дуже злякався, коли потрапив туди. Першою його думкою було тікати. Він спробував відчинити двері, але вони були замкнені, спробував відчинити вікно, та воно теж не відчинялося. Тоді він надумався розбити шибку і почав стукати по ній кулаками, але скло було таке товсте й міцне, що не розбивалося.

Геть знесилівши, Незнайко сів на підвіконні. З вікна йому було видно лише куточок двору і рівну сіру стіну сусіднього будинку. Незнайко дивився на цю стіну, дивився, і йому стало нудно. Ні разу в житті йому не доводилося сидіти під замком. Він завжди міг зробити, що хоче, йти, куди захоче, довкола нього завжди були друзі, з якими можна було поговорити, посміятись і пожартувати, а тепер він був цілком самотній. Йому чомусь дуже захотілося поплакати, й сльози закапали з його очей, але саме в цю мить він побачив, що в дворі з’явилися Кнопочка й Пістрявенький. Вони розгублено озиралися навсібіч, потім побачили у вікні Незнайка і стали щось кричати йому. Незнайко щосили напружував слух, але не міг почути ані слова, бо скло було дуже товсте й не пропускало звуків. А Кнопочка махала Незнайкові руками, робила пальцями якісь знаки, але Незнайко тільки хитав у відповідь головою, стараючись показати, що він нічого не розуміє. Тоді Кнопочка підняла з землі якусь паличку й замахала нею у повітрі.

«Чим вона там махає? — не розуміючи нічого, запитував сам себе Незнайко. — От дурненька! Підняла з землі якусь паличку й махає нею».

Тут Незнайко ляснув себе долонею по лобі й закричав:

— Ох я осел! Зовсім забув, що в мене є чарівна паличка!

Він швиденько сунув за пазуху руку, щоб дістати чарівну паличку, але тут відчинилися двері й увійшов міліціонер Свистунчик. Він простягнув Незнайкові руку й хотів щось сказати. Незнайко злякано відскочив убік, вихопив скоренько паличку, замахав нею і закричав:

— Хочу, щоб стіни міліції рухнули і я неушкоджений вибрався на волю.

Кругом затріщало, загриміло, загуркотіло. Стіни кімнати несподівано рухнули, стеля впала, пилюка знялася стовпом. На Незнайка згори щось посипалося. Міліціонера стукнуло цеглиною по касці так, що у вухах у нього задзвеніло, й він упав. Незнайко, не довго думаючи, вискочив у двір. Кнопочка й Пістрявенький схопили його за руки й бігом потягли до воріт.

Міліціонер Свистунчик насилу видерся з-під уламків. Каска злетіла з його голови, але він навіть не звернув на це уваги й побіг за втікачами.

Він біг і шумно сопів: Прибита цеглиною голова сильно боліла і навіть паморочилась. Через те він біг не по прямій лінії, а по кривулястій. Відчувши, що голова сильно болить й аж наче гуде, міліціонер Свистунчик махнув на Незнайка рукою і припинив погоню.

Деякий час Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький, не озираючись, бігли вулицею. Скоро вони побачили, що за ними ніхто не женеться, і пішли не поспішаючи. Кнопочка тут же почала соромити Незнайка.

— Ех ти, мандрівник! — докірливо говорила вона. — Ну для чого ми сюди приїхали? Для того, щоб битись і водою обливати перехожих? Пішов оглядати місто, а сам через гумову кишку побився!

— Ти не гнівайся, Кнопочко, — відповів Незнайко. — Я більше не буду так робити. Тепер ми будемо оглядати місто, як справжні мандрівники.

Друзі пішли по вулиці, оглядаючи вітрини магазинів. На розі вони побачили кіоск з газованою водою, такий самий, як їм уже трапився у зоопарку. Помітивши прилавок з краниками й кнопками, Пістрявенький сказав:

— Не завадило б після такої пробіжки випити газованої водички з сиропом.

Друзі підійшли до кіоска, стали натискувати кнопки й пити газовану воду з різними сиропами. Пістрявенький випив шість чи сім склянок, але не хотів відходити од кіоска, хоч пити більше не міг. Побачивши недалечко від кіоска лавочку, Незнайко сказав:

— Давайте посидимо й відпочинемо, а якщо комусь захочеться пити, то можна буде збігати до кіоска.

Усі посідали на лавочці. Перед ними на протилежному боці вулиці стояв п’ятиповерховий будинок. Під дахом будинку на всю стіну була картина, на якій були намальовані Червона Шапочка та Сірий Вовк, що зустрілися в лісі. Кнопочка зараз же почала розповідати казку про Червону Шапочку. Це було дуже цікаво, бо можна було слухати казку й одночасно дивитися на картину. Проте Незнайко й Пістрявенький слухали не дуже уважно й щохвилини бігали до кіоска, щоб попити води. Кнопочку це, звичайно, сердило, бо найгірше — коли розповідаєш казку, а тебе весь час перебивають.

Нарешті казка була розказана, хоча на це через усі перерви пішло цілих півгодини. Незнайко скочив на ноги, щоб знову бігти до кіоска, але раптом захитався і ну хапатися руками за Кнопочку й Пістрявенького.

— Що з тобою? — злякалася Кнопочка.

— Голова паморочиться! — простогнав Незнайко й мало не впав.

Кнопочка й Пістрявенький підхопили його під руку й посадили на лавочку.

— Це ти, мабуть, газованої води обпився, — сказав Пістрявенький.

— Як ти себе почуваєш? — непокоїлася Кнопочка.

— Зараз уже трошки краще, а спочатку здалося навіть, немов будинок обертається.

— Який будинок?

— Он той, що навпроти.

Кнопочка й Пістрявенький глянули на будинок і теж стали хапатись одне за одного руками. Їм здалося, що будинок, який спочатку був повернутий до них передньою стороною, тепер повернувся боком. Картину вже було видно під кутом, і на ній важко було розгледіти Сірого Вовка з Червоною Шапочкою. Пістрявенький навіть головою крутнув од несподіванки й упав на лавочку поруч з Незнайком. У цей час до них підійшов коротулька, житель Сонячного міста, й запитав:

— Що з вами?

— Голова паморочиться. Нам чомусь здається, що будинок обертається, — відповіла Кнопочка.

— Ви, напевно, приїжджі? — поцікавився коротулька, сідаючи на лавочку поруч.

— Приїжджі, — відповіла Кнопочка. — Як ви здогадалися?

— Догадатись не важко, бо ж усі наші жителі знають, що будинок і справді обертається.

— Як — обертається? — вигукнули разом Незнайко й Пістрявенький.

— Дуже просто, — сказав коротулька. — Правда, він обертається не так швидко, щоб видно було з першого погляду, та коли придивитись уважно, то обертання можна помітити.

Мандрівники поволеньки отямились, знову глянули на будинок і помітили, що він почав обертатись своїм зворотнім боком. Картини з Червоною Шапочкою уже зовсім не було видно.

— Ото дивина! — вигукнув Пістрявенький. — Чи то пак… тьху! Що це я кажу! Нічого дивного, звичайно, нема. Звичайнісінький крутильний будинок.

— Не крутильний, а обертовий, — поправив коротулька.

— А я все-таки не можу зрозуміти, як він обертається, — сказав Незнайко.

— Мені неважко буде вам пояснити, тому що я за фахом архітектор і знаю, як це робиться, — сказав коротулька.

— Розкажіть, будь ласка, це дуже цікаво, — попросила Кнопочка.

— Чи бачили ви коли-небудь, як пересуваються великі, багатоповерхові будинки? — почав свою розповідь архітектор і, дізнавшись, що мандрівники ніколи цього не бачили, заговорив далі: — Під фундамент будинку підводять рейки, і будинок, як на колесах, перевозять на нове місце. Побудувати обертовий будинок ще легше, бо під нього відразу при будівництві закладають кільцеві рейки. Для того, щоб обертати будинок, потрібен невеликий електромотор, значно меншої потужності, ніж той, що використовується для пересування будинку.

— Це зрозуміло, — сказав Незнайко. — Але для чого потрібно, щоб він обертався? Хіба погано, коли будинок спокійно стоїть на місці?

— Це, звичайно, непогано, — погодився архітектор. — Але обертовий будинок має деякі переваги. Відомо, що вікна звичайних будинків можуть бути повернуті на всі чотири сторони світу: на північ, південь, схід і захід. У вікна, повернуті на південь, сонце може світити цілий день, зате в кімнати, вікна яких повернуті на північ, сонце не зазирає ніколи. У таких кімнатах жити дуже сумно, тому що кожному хочеться бачити сонечко. Цей недолік повністю усунутий в обертових будинках. Будинок, що стоїть перед нами, робить повний оберт за годину, тому в кожне вікно, з якого боку воно не знаходилося б, сонце зазирає через кожну годину. Таким чином у кожному такому будинку всі квартири світлі й веселі.

— Я, здається, починаю вже дещо розуміти, — сказав Незнайко. — Цікаво, хто ж це придумав будувати обертові будинки?

— Перший проект обертового будинку створив архітектор Вертиплященко. Це було кілька років тому. З того часу багато архітекторів підхопили його ідею, і в нас уже досить велика кількість таких споруд. Є будинки, що роблять один оберт не за годину, а за дві, три й навіть чотири години. Якщо у вас є бажання, ми можемо зробити невелику екскурсію і ознайомитися з архітектурою міста.

— Це надзвичайно цікаво! — вигукнула Кнопочка. — Але чи не буде це для вас важко?

— А що тут важкого? — сказав Пістрявенький. — Це ж не дрова рубати!

— А ти, Пістрявенький, краще помовчав би, якщо не можеш відповісти ввічливо, — сказала Кнопочка.

— Пістрявенький має рацію, — добродушно відповів коротулька. — Це справді не дрова рубати, до того ж мені дуже приємно познайомитися з допитливими мандрівниками. Мене звуть Кубик. Архітектор Кубик.

— А мене Незнайко, а її от — Кнопочка, — сказав Незнайко.

— От ми й познайомилися! — сказав Кубик, потискуючи своїм новим знайомим руки. — Дуже радий! Дуже радий! А тепер прошу всіх слідувати за мною.

Кубик пішов вулицею. Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький рушили за ним. Спочатку Кубик показав мандрівникам ще один будинок, який був побудований у вигляді виступів. Він сказав, що такі будинки носять назву східчастих. Цей східчастий будинок не мав ескалатора, але був устаткований рухомими конвейєрними доріжками, схожими на транспортери, сидячи на яких мешканці піднімалися вгору або спускалися вниз. Після цього оглянули вулицю, забудовану круглими обертовими будинками баштового типу, з гладенькими спіральними спусками, по яких можна було з’їжджати на килимках. Ще на одній вулиці Кубик показав мандрівникам два дуже красивих будинки. Один з цих будинків являв собою нагромадження кам’яних півкуль. У кожній півкулі були напівкруглі вікна й двері. Слід гадати, що й кімнати в цьому будинку були всі напівкруглі. Другий будинок був ніби складений з безлічі бочок, поставлених одна на одну. Кожна бочка була заввишки в два поверхи, і як на першому, так і на другому поверхах були зроблені вікна. Обидва ці будинки були споруджені, як сказав Кубик, для любителів жити в круглих кімнатах.

Повернувши за ріг, мандрівники опинились у Музикальному провулку, де всі будинки були побудовані у вигляді яких-небудь музичних інструментів. Один будинок був у вигляді піаніно, другий — у вигляді рояля, третій — арфи, четвертий — акордеона, п’ятий — барабана. Тільки один будинок, що стояв на розі, був побудований чомусь у вигляді глиняного горщика. Ще на одній вулиці мандрівники побачили будинок геть незвичайного типу. Він не стояв на землі, а висів у повітрі, причеплений до величезної повітряної кулі.

— Невже знаходяться бажаючі жити в цьому повітряному будинку? — здивувалася Кнопочка.

— Відбою нема! — сказав Кубик. — Стільки бажаючих, що ми вирішили побудувати ще кілька таких будинків. Мешканцям подобається кожного дня долати труднощі й небезпеки: видиратися по дротяних драбинах, стрибати вниз з парашутами або спускатися по тросу.

— Я теж не відмовився б пожити в такому будинку, — сказав Незнайко.

— А тепер хвилинку терпіння, і я ознайомлю вас із стародавньою архітектурою, — сказав Кубик. — Зараз ми потрапимо з вами в так званий архітектурний заповідник.

Мандрівники пішли провулком і опинились у кварталі, що був забудований будинками з колонами. Тут були колони й прямі, й криві, й закручені, й виті, й спіральні, й похилі, й приплюснуті, й косопузі, й млинцевидні, й навіть такі, що не підбереш назви. Карнизи в будинках теж були й рівні, й косі, й криві, й ламані, й зигзагоподібні. В одних будинках колони стояли не знизу, як звичайно, а зверху на дахах, у других будинках колони були знизу, зате самі будинки стояли зверху, над колонами; в третіх колони були підвішені до карнизів і хиталися над головами перехожих. Був будинок, у якого карниз містився внизу, а колони стояли догори ногами і на додаток, похилилися набік. Був також будинок, у якого колони стояли рівно, але сам будинок стояв криво, ніби збирався рухнути на голови перехожих. А ще був будинок, у якого колони схилилися в один бік, а сам будинок нахилився у другий, так що здавалося, неначе все це зараз упаде на землю й розсиплеться на порох.

— Ви на ці скособочені будинки не дивіться, — сказав Кубик. — Це колись у нас була мода захоплюватись спорудженням будинків, які ні на що не схожі. От і натворили такого неподобства, що тепер навіть дивитися соромно! Ось, наприклад, будинок, що його ніби якась неземна сила приплюснула й перекосила набік. У ньому все скособочене: й вікна, й двері, й стіни, й стелі. Спробуйте, поживіть з тиждень у такому будинку й ви побачите, як швидко зміниться ваш характер. Ви станете злим, похмурим і дражливим. Вам весь час здаватиметься, наче має статися щось лихе, щось недобре. І все тому, що похилі стіни вашої кімнати ніби постійно загрожують падінням, і ви ніяк не можете позбутися передчуття якоїсь неминучої біди. На щастя, у цих кособоких будинках тепер уже ніхто не живе. Один час їх навіть хотіли розібрати, але потім вирішили залишити в науку на майбутнє, щоб нікому більше не спадало на думку зводити подібні безглузді споруди.

— І це допомогло? — запитав Незнайко.

— Допомогло, — сказав Кубик. — Але ненадовго. Деякі архітектори не могли одразу позбутися старих звичок. Ні-ні, а якийсь з них візьме та й побудує дім, перед котрим стоїш і тільки руками розводиш. Однак згодом знаменитий архітектор Кавунчик знайшов чудовий спосіб споруджувати дуже красиві будинки без усіх цих фокусів-покусів. До того ж він винайшов цілий ряд нових будівельних матеріалів, як, наприклад, полегшена пресована піногума, з якої можна будувати складні портативні будинки; гідрофобний картон, що не боїться ні холоду, ні спеки, ні дощу, ні вітру; синтетичний пластилін для ліпних прикрас і будівельна пінопластмаса, що у воді не горить і у вогні не тоне, тобто… тьху!., у вогні не горить і у воді не тоне; а також різнокольоровий світний пінофеногорох, що виготовляється з простих горохових стручків, нічого не боїться, майже нічого не важить і водночас твердий, як сталь. Зараз я ознайомлю вас з будинками, спорудженими архітектором Кавунчиком з будівельної піно-пластмаси й пінофеногороху. Це на вулиці Творчості.

Кубик знову пішов попереду. Треба сказати, що в Сонячному місті на кожному розі стояли кнопочні кіоски з газованою водою. Незнайко й Пістрявенький вважали своїм обов’язком зупинитися перед кожним кіоском і випити по склянці води. Це їх розважало, і їм не так нудно було знайомитися з архітектурою. Несподівано Кубик зупинився, глянув на годинник і, ляснувши себе долонею по лобі, закричав:

— Батеньку! Зовсім з голови вилетіло! Адже мені треба на засідання архітектурного комітету. Вирішуватиметься питання про спорудження обертових будинків. Чи не хочете поїхати зі мною? А потім я розповідатиму далі про архітектуру й ми з вами подивимось будинки Кавунчика.

— Я згодний, — відповів Незнайко. — Мені ще ні разу не доводилося бути на засіданні архітектурного комітету.

— Я теж поїду охоче, — погодилась Кнопочка.

— Ну і я охоче, — підхопив Пістрявенький. — Тільки якщо це, звичайно, не буде вам важко, — додав він.

— Ні, це зовсім неважко, — відповів з посмішкою Кубик. — Це не дрова рубати!

Розділ вісімнадцятий В архітектурному комітеті

Незнайко давно помітив, що в Сонячному місті майже на кожному розі стояли невеликі дерев’яні стовпчики, пофарбовані в яскраві білі й чорні смуги, завдяки чому їх можна було побачити на значній відстані.

Підійшовши із своїми супутниками до такого смугастого стовпчика, Кубик зупинився і натиснув кнопку, що була на його вершечку.

— Це для чого кнопка? — запитав Незнайко.

— Для виклику таксі, — пояснив Кубик. — Коли вам буде потрібне таксі, підійдіть до стовпчика й натисніть кнопку. Через хвилину машина приїде.

Справді, не минуло й хвилини, як у кінці вулиці з’явився автомобіль. Він був пофарбований у такі самі яскраві білі й чорні смуги, як і стовпчики.

Швидко під’їхавши, автомобіль зупинився біля тротуару, й дверцята його відчинились.

— А де ж водій? — спитав здивований Незнайко, побачивши, що за кермом водія не було.

— А водія і не треба, — відповів Кубик. — Це автоматична кнопочна машина. Замість водія тут, як бачите, кнопки з назвами вулиць і зупинок. Ви натискуєте потрібну кнопку, й машина сама везе вас, куди треба.

Усі сіли в машину, Кубик сказав:

— Ось дивіться, я натискую кнопку, де написано: «Архітектурна вулиця», і…

Він натиснув одну кнопку на щитку приладів, і… машина рушила з місця.

— Стривайте, що ви робите? — закричав Пістрявенький, хапаючи Кубика за руку. — А що як машина когось наїде?

— Машина не може ні на кого наїхати, тому що в неї є ультразвуковий локаторний пристрій, за допомогою якого усувається небезпека будь-якого наїзду чи зіткнення, — сказав Кубик. — Зверніть увагу на два великих рупори, встановлені спереду. Один рупор весь час посилає вперед ультразвукові сигнали. Як тільки попереду виникає яка-небудь перепона, ультразвукові сигнали починають відбиватися, тобто ніби відскакувати од неї назад і потрапляють у другий рупор. Тут ультразвукова енергія перетворюється в електричну. Електрична ж енергія вмикає гальмо або механізм повороту. Якщо перепона невелика, машина її об’їде, бо ж увімкнеться механізм повороту, якщо велика — зупиниться, тому що вмикаються гальма. Такі самі рупори є в машини ззаду й по боках, для того щоб ультразвукові сигнали могли посилатися навсібіч…

— А які це ультразвукові сигнали? — спитав Незнайко.

— Це… ну як би вам сказати… такі дуже тонюсінькі звуки, що ми з вами їх навіть чути не можемо, але вони все-таки володіють енергією, як і ті звуки, які ми чуємо.

У цей час машина під’їхала до перехрестя і зупинилась біля світлофора.

— В машині є також оптичний пристрій, який вмикає гальма при червоному світлофорі, — сказав Кубик.

Автомобіль справді стояв перед світлофором до того часу, поки не спалахнуло зелене світло.

— Що ж, у цьому нічого дивного нема, — сказав Пістрявенький. — Дивно тільки, як машина знає, куди треба їхати.

— Машина, безумовно, нічого знати не може, — відповів Кубик. — І все-таки вона відвезе вас, куди треба, після того, як ви натиснете кнопку, тому що в механізмі є так званий електронний запам’ятовуючий пристрій. Запам’ятовуючим цей пристрій зветься тому, що машина ніби запам’ятовує маршрути, по яких їздить. Кожний новий автомобіль, обладнаний цим пристроєм, спочатку їздить з водієм і наче проходить курс навчання. Розпочинаючи такі учбові поїздки, водій звичайно натискує кнопку з назвою якої-небудь вулиці, після чого веде машину на цю вулицю, потім натискує кнопку з назвою іншої вулиці й веде машину на іншу вулицю. Кермове управління автомобіля з’єднане з електронним запам’ятовуючим пристроєм, тому коли наступного разу натискують кнопку, то електронний пристрій сам скеровує автомобіль на заданий маршрут, і машина може їхати без водія.

— Ну коли так, то справді нічого дивного нема, — сказав Пістрявенький. — От коли б ніякого пристрою не було, а машина сама везла нас, куди треба, — це було б дивно.

— Цікаво, а як працює цей електронний пристрій? — запитав Незнайко. — Він, може, на електричних лампочках чи ще як?

— Він не на лампочках. Тут діють напівпровідники, — сказав Кубик. — Але я не можу розповісти докладно, бо й сам до пуття не знаю.

— А для чого в машині кермо, якщо вона сама везе, куди треба? — спитав Пістрявенький.

— А це якщо вам потрібно буде кудись їхати далеко. За місто кнопочна машина везти не може, бо для таких поїздок потрібний був би занадто складний запам’ятовуючий пристрій. Але ви можете сісти за кермо й вести машину самі. Як тільки ви візьмете кермо в руки, запам’ятовуючий пристрій автоматично вимикається, і машина починає їхати, як звичайний автомобіль.

Незабаром машина звернула за ріг і зупинилася проти красивого чотириповерхового будинку. В цьому будинку все було різне: стіни різні, балкони різні, колони різні, двері різні, вікна теж різні: й круглі, й напівкруглі, й трикутні, й чотирикутні, й витягнуті, й квадратні, й ромбічні, й овальні. Варто обійти будинок кругом, і одразу можна було вивчити, які бувають вікна, двері, балкони, колони та інші архітектурні деталі. На покрівлі будинку було дуже багато башток і цегляних альтанок із шпилями й без шпилів. Вони ліпились одне до одного, як опеньки при старому пні. Здавалося, що на будинку розташувалося ціле містечко башток. Якщо хтось споруджував новий будинок і хотів прикрасити його зверху баштою, то йому тільки треба було прийти сюди й вибрати той тип башти, котрий найбільше подобався.

Широкий майданчик перед будинком був заповнений автомобілями й мотоциклами різних систем, а біля самого входу лежала величезна купа велосипедів.

— Усі, як видно, вже зібрались, і ми з вами трішечки запізнилися. Але це нічого, — сказав Кубик.

Мандрівники вийшли з машини й під проводом Кубика попрямували до будинку. Піднявшись по широких сходах, вони опинились у великому світлому залі, переповненому коротульками, які сиділи на стільцях, наче в театрі. Спереду за столом сидів голова, праворуч від нього була кафедра, за якою стояв коротулька в чорному костюмі й робив доповідь. Перед ним на кафедрі височіла ціла купа згорнутих у трубки креслень, які він розгортав і показував слухачам. Він весь час забував, про що говорити, й щохвилини зазирав у зошит, де в нього було все записано. Однак він погано бачив, і йому доводилось чіпляти на носа окуляри, які він щоразу кудись засовував, так що потім довго шарив у кишенях і ніяк не міг знайти.

— Це Вертиплященко, — пошепки сказав своїм супутникам Кубик. — Він уже почав доповідь, але це не біда. Треба слухати уважно, і ми все зрозуміємо.

Знайшовши три вільних місця в одному з останніх рядів, Кубик посадив на них Незнайка, Пістрявенького й Кнопочку, а сам сів в іншому ряду.

Незнайко й Кнопочка стали уважно слухати, однак не могли нічого зрозуміти, тому що Вертиплященко говорив надто вченою мовою. Пістрявенький теж старався хоч що-небудь уторопати і з такою страшною силою напружував мозок, що за хвилину голова його схилилася набік і він заснув. Кнопочка почала штовхати його; він прокинувся, але за хвилину голова його схилилась на другий бік, і він задрімав знову. Незнайко щосили витріщав очі й почував, що його теж незборимо тягне на сон.

На щастя, Вертиплященко скоро закінчив доповідь, і голова сказав:

— Тепер давайте обміркуємо, можна споруджувати обертові будинки чи не можна.

Зараз же до столу підійшов коротулька в синьому костюмі з білими смужечками і з такою ж смугастою краваткою. Він сказав:

— Вертиплященко зробив дуже хорошу доповідь. Обертові будинки, як показав досвід, споруджувати можна, ніхто цього не заперечує. Але чи треба нам їх споруджувати — от у чому питання. Головна біда в тому, що в коротульок, які живуть в обертових будинках, порушується правильне уявлення про навколишню дійсність. Я знаю, про що кажу, тому що сам живу в обертовому будинку. От послухайте, що виходить: за день сонце разів десять-дванадцять з’явиться у вікнах моєї квартири й стільки ж разів зникає. Як тільки сонце з’являється, мені починає здаватися, що настав ранок, але, тільки-но сонце зникає, мені здається, що прийшов вечір і пора лягати спати. До полудня я вже не знаю, що сьогодні — сьогодні чи вчора, чи, може, вже завтра, а надвечір мені здається, що минув не один день, а принаймні дванадцять. Я вже починаю думати, що в добі не двадцять чотири години, як було раніше, а всього лише година, тому-то я весь час поспішаю і нічого не встигаю зробити. Мені здається, що сонце тепер уже не ходить по небу повільно, а літає швидко, як муха.

Всі засміялися. До столу підійшла малючка в білій сукенці й сказала:

— Все це ще не так страшно, тому що ви живете в будинку, котрий обертається справа наліво; тому-то коли ви дивитесь у вікно, то вам здається, що сонце ходить по небу зліва направо, тобто зі сходу на захід, як належить. Але в мене є подруга, котрій здається, що сонце ходить навпаки, тому що її будинок обертається не так, як ваш, а в зворотний бік. Вона, тобто ця моя подруга, вже не знає, що буває спочатку — ранок чи вечір, не уявляє собі по-справжньому, де захід, де схід. У голові в неї все переплуталось, і останнім часом вона навіть перестала розрізняти, де в неї права й де ліва рука.

Всі засміялися знову, а в цей час до столу підійшов ще один архітектор. Він був низенький, худенький, голова огірком, говорив швидко, наче горохом сипав. Замість літери «X» у нього виходило «Ф», а замість «П» — теж «Ф».

— Все це не фравда! — сказав він. — Сонце не муфа, й літати фо небу воно не може. Наука встановила, що сонце стоїть на місці, а земля крутиться. Усі ми крутимось разом з землею, тому нам і здається, ніби сонце фодить фо небу. А якщо це тільки здається, то фіба не однаково, як воно фодить, — швидко чи фовільно, зліва нафраво чи сфрава наліво, з зафоду на сфід чи зі сфоду на зафід?

Тут до столу підбіг новий промовець і закричав:

— Як це — однаково? Треба, щоб усім здавалося, що є, а не те, чого зовсім нема. Бракувало ще, щоб ми перестали розрізняти, де праворуч, де ліворуч! А що буде, коли всі стануть потилицею наперед ходити?

— Ну, до цього ще далеко! — закричав хтось.

Суперечка розгорілася. Незнайкові було цікаво дізнатись, до якої думки дійдуть архітектори. Йому навіть спати перехотілось. Але Пістрявенький розіспався так, що Кнопочка не могла його розбудити. Тоді вона вирішила дати йому спокій, і спочатку все йшло добре, але потім він почав падати зі стільця, і Кнопочці довелося міцно тримати його за комір, щоб він не гримнув на підлогу. Далі діло пішло ще гірше, бо Пістрявенький почав голосно хропіти, і хоч як Незнайко його штовхав, він не вгавав. Скінчилося тим, що Незнайко й Кнопочка підхопили його під руки й потягли до виходу. Пістрявенький ледь-ледь перебирав ногами, а голова його хиталася туди-сюди, як колосок під час бурі.

— Бач, як його розморило! — казав Незнайко. — Ну нічого, зараз ми витягнемо його на вулицю. Може, на свіжому повітрі він розходиться.

Розділ дев’ятнадцятий В театрі

Вийшовши на вулицю, Незнайко й Кнопочка поволокли Пістрявенького в садочок, який був поряд з будинком. У центрі садочка був фонтан, а довкола стояли столи й стільці. Вони, мабуть, були тут для того, щоб архітектори могли посидіти й подихати свіжим повітрям у перервах між засіданнями.

Підтягнувши Пістрявенького до фонтана, Незнайко й Кнопочка стали бризкати йому в обличчя водою. Пістрявенький одразу прочумався й сказав:

— Це що? Навіщо вмиватися? Обідати будемо?

— От правильно! Вмивайся, і будемо обідати, — сказав Незнайко, дістаючи чарівну паличку.

Всі троє умилися водою з фонтана й сіли за стіл, на якому за помахом чарівної палички з’явилася скатертина-самобранка з різними наїдками.

Пообідавши, мандрівники хотіли повернутися знову на засідання архітектурного комітету, але в цей час на вулиці залунала музика. Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький вибігли з садочка й побачили двох коротульок, що йшли вулицею і грали на якихось незвичайних музичних інструментах. В одного висіло на ремінці через плече щось схоже на бочечку, денця якої були втикані білими ґудзиками. Коротулька натискував ґудзики пальцями, від чого з бочечки вилітали звуки, точнісінько такі, як з гармошки чи акордеона. Другий музикант тримав у руках невеличку трубочку з клапанами. Він натискував пальцями клапани, й трубочка ніби сама висвистувала, її звуки були чисті й ніжні, як у сопілки, а мелодія така весела, що хотілося слухати її й слухати.

Усі троє — і Незнайко, й Кнопочка, й Пістрявенький, — не сказавши одне одному ні слова, подалися слідом за музикантами. А музиканти крокували вулицею й весь час грали. Коли одна мелодія кінчалася, вони тут же починали іншу. Перехожі привітно поглядали на них і поступались їм дорогою. Видно було, що в Сонячному місті любили гарну музику й з задоволенням слухали.

Через деякий час музиканти зупинились, і той, що з бочечкою, сказав:

— Стій-но, братику, тиск упав. Треба накачати повітря. — Він дістав з кишені велосипедний насос і, приєднавши до бочечки, став накачувати в неї повітря.

Незнайкові дуже хотілося дізнатися, що це за інструмент, і він запитав:

— Скажіть, будь ласка, що це за бочечка, на якій ви грали?

— Це не бочечка, а пневматична гармошка, — сказав музикант.

— А для чого ви в неї накачуєте повітря? — запитала Кнопочка.

— Як же без повітря? — здивувався музикант. — Без повітря вона грати не буде.

Він тут же відокремив од бочечки денце й показав усередині отвори з тонкими металевими платівками.

— Ось дивіться: повітря, проходячи крізь ці отвори, коливає металеві платівки, й утворюється звук. У звичайній гармошці, щоб проходило повітря, вам доводиться без упину розтягувати міхи. Граючи на пневматичній гармошці, вам не треба розтягувати міхи, бо повітря заздалегідь накачується у спеціальний резервуар. Ось він, резервуар, дивіться.

— А оце пневматична флейта, яка теж працює на стиснутім повітрі, — сказав другий музикант, показуючи мандрівникам свою флейту. — Граючи на звичайній флейті, музикантові доводиться весь час дути в неї, поки в нього не заболить від дуття голова. А на пневматичній флейті я можу грати хоч цілий день, і голова не болітиме. Раніш у нас усі грали на простих флейтах, а тепер вони вже вийшли з ужитку.

Музиканти знову заграли й пішли далі. Незнайко та його супутники теж пішли по вулиці. Вони слухали музику й спостерігали вуличне життя коротульок. Час був обідній, тому багато малюків і малючок сиділи за столами і обідали на свіжому повітрі. Багато хто, пообідавши, залишилися тут же й грали в шахи, шашки та інші настільні ігри. Деякі читали газети, журнали або переглядали книжки з картинками.

Треба сказати, що характер у жителів Сонячного міста був дуже товариський. Якщо кому-небудь у книжці траплялося смішне місце, то, посміявшись сам, він тут же підходив до інших коротульок і читав це місце вголос, щоб усім було смішно. Якщо хто-небудь, знайшовши в журналі смішну картинку, починав сміятися, то інші без ніякої церемонії підходили подивитись на цю картинку і теж сміялися…

День котився до вечора. Сонечко вже припікало менше, й на вулиці з’являлося дедалі більше малюків та малючок. Назустріч дедалі частіше попадались музиканти. Малюки грали головним чином на пневматичних гармошках, флейтах і трубах, а малючки — на музичних тамбуринах. Музичний тамбурин — це такий кругленький інструмент, схожий на сито. З одного боку в нього був бубон, а з другого напнуті струни, як у арфи. Крім того, по боках ще є дзвоники, які можуть дзвеніти різними голосами.

Тепер музика долинала з усіх боків, і це було дуже зручно, бо можна було стояти на місці й слухати, скільки душа бажає.

Зупинившись біля будинку з великою напівкруглою аркою в стіні, завішеною красивою завісою, Незнайко та його супутники побачили, як декілька малюків почали виносити з приміщення стільці й ставити їх на вулиці перед завісою.

— Це для чого стільці? Що тут буде? — запитав Незнайко.

— Естрадний театр, — відповів один малюк. — Сідай на стілець — побачиш.

— Сядемо? — запитав Незнайко Кнопочку й Пістрявенького.

— Сядемо, — згодилися вони.

Усі посідали в першому ряду, перед самісінькою завісою. Поступово глядачі зайняли всі стільці. На вулиці скоро стемніло. Пролунав дзвоник. По краях арки спалахнули яскраві ліхтарі, й перед освітленою завісою з’явився коротулька в новенькому чорному костюмі з білою краваткою у вигляді метелика. Такі краватки полюбляють носити артисти, бо це відрізняє їх від звичайних, простих коротульок. Його чорне волосся було гладенько причісане й блищало при світлі спрямованих на нього ліхтарів.

— Здрастуйте! — закричав цей чорненький коротулька. — Починаємо естрадний концерт. Дозвольте відрекомендуватись. Я конферансьє. Зовуть мене Фантик. Я пояснюватиму вам, які виступатимуть артисти. Зараз перед вами виступить знаменитий артист-трансформатор, на ім’я Млинчик.

Незнайко й Пістрявенький так і пирснули, почувши це кумедне ім’я. Завіса піднялась, і на сцену вийшов з-за куліс артист у білому костюмі і з флейтою в руках. Він був товстенький, кругленький, і обличчя в нього було рум’яне й кругле, як млинець.

— Дивись, справжній млинець! — зашепотів Пістрявенький на вухо Незнайкові.

Вони обидва затряслися від сміху. Артист тим часом уклонився публіці й заграв на флейті. Незнайко й Пістрявенький перестали сміятися. Їм дуже сподобалось, як грав Млинчик, і вони пройнялися повагою до нього.

Скінчивши гру, Млинчик пішов зі сцени, але не встиг він зникнути, як із-за куліс вийшов артист у темно-синьому костюмі, з блискучою мідною трубою в руках.

— Чому ж Млинчик так скоро пішов? — спитав Незнайко.

— Дивак ти! — засміялася Кнопочка. — Це ж і є Млинчик.

— Що ти! — замахав Незнайко руками. — Млинчик був у білому костюмі.

— А тепер він переодягся у синій костюм, — відповіла Кнопочка.

— Дурниці! Не міг він так швидко переодягтися! — сперечався далі Незнайко.

Поки вони сперечалися, артист зіграв на трубі і зник за кулісами, але в ту ж мить з’явився знову в зеленому костюмі з гармошкою в руках.

— А це хто? — здивувався Незнайко. — Теж, може, скажеш — Млинчик?

— Звичайно, Млинчик, — відповіла Кнопочка. — Розумієш, це артист, який уміє швидко переодягатись. Чув, як Фантик сказав: «Артист-трансформатор»? Хто такий, по-твоєму, трансформатор?

— Трансформатор? Не знаю. Я знаю тільки, що так швидко не переодягнешся. Якби йому тільки піджак змінити, а то ще й штани.

— А ти не дивися на штани. Подивися на обличчя і побачиш, що це один і той же Млинчик.

Незнайко придивився уважніше й побачив, що в артиста в зеленому костюмі точнісінько таке саме кругле й рум’яне обличчя, як у Млинчика.

— І справді Млинчик! — вигукнув Незнайко. — Подивись, Пістрявенький, це Млинчик!

— Який Млинчик? — здивувався Пістрявенький.

Незнайко став пояснювати Пістрявенькому, що це той самий артист. Пістрявенький спочатку не розумів, у чому справа, а коли зрозумів, то став голосно сміятися. А Млинчик тим часом з’являвся то в одному вигляді, то в іншому і грав на різних музичних інструментах. Тепер у нього мінявся не лише одяг, а навіть обличчя. Спочатку він був безвусий, потім приклеїв собі довгі вуса, потім чорну бороду, надів на голову перуку з рудим кучерявим волоссям. Потім борода в нього зникла, на голові з’явилася величезна лисина, а ніс зробився довгий, червоний і смішно вигнутий убік.

Незнайко так реготав, дивлячись на ці перетворення, що не помітив навіть, як виступ артиста-трансформатора закінчився, і Фантик оголосив, що наступним номером виступатиме співачка Зірочка.

І от на сцену вийшла співачка Зірочка. На ній було довге біле плаття, з білим пухнастим коміром і довгими напівпрозорими рукавами.

Побачивши співачку, Незнайко голосно зареготав.

— А рукави які! Глянь, рукави! — зашепотів він Пістрявенькому. — Подумати тільки, нарядився у плаття!

— Хто нарядився у плаття? — не зрозумів Пістрявенький.

— Ну, Млинчик.

— Та хіба це Млинчик?

— А хто ж? Звичайно, Млинчик.

— А я думав — співачка Зірочка.

— Яка там ще Зірочка? Це ж трансформатор!

— А… — акнув Пістрявенький і голосно зареготав. — Я ж бо дивлюся, де тут раптом співачка взялась! А це, виявляється, Млинчик! От номер!

У цей час заграв оркестр, і співачка заспівала. Незнайко й Пістрявенький так і покотилися зо сміху. Вони ніяк не сподівалися, що в Млинчика виявиться такий тоненький голос. Усі довкола сердились і просили їх не шуміти, а Незнайко душився од сміху й казав:

— Ото диваки! Вони гадають, що це й справді співачка.

Коли пісня закінчилась, усі гучно заплескали в долоні, а Незнайко закричав на всю горлянку:

— Браво, Млинчик!

— Годі молоти дурниці! — сказала йому Кнопочка. — Хіба ти не бачиш, що це не Млинчик?

— А хто ж це? — здивувався Незнайко.

— Це співачка Зірочка. Не чув хіба, як Фантик сказав?

— Тьху! — з досадою плюнув Незнайко. — Тож я дивлюся, що в неї обличчя зовсім не таке, як у Млинчика… Слухай, Пістрявенький, це не Млинчик.

— Як — не Млинчик? — здивувався Пістрявенький.

— Та так, просто не Млинчик — і все.

— Хто ж тоді?

— А хто їх розбере! Якась співачка Зірочка.

— Ну от! — сердито пробурчав Пістрявенький. — То Млинчик, то не Млинчик! Зовсім спантеличили публіку!

У цей час співачка заспівала нову пісню, але Незнайко вже не слухав. Тепер, коли він знав, що перед ними справжня співачка і ніяких фокусів з переодяганням тут нема, йому було нецікаво. З нудьги він почав вертітися на стільці й позіхав на весь рот; нарешті придумав для себе розвагу: притискав долоні до вух і тут же відпускав їх. Від цього замість співу йому вчувалося щось схоже на жаб’яче квакання. Співачка збентежено поглядала на нього, бо ж він сидів спереду на найвиднішому місці. Все ж таки вона якось доспівала до кінця пісню, пішла й більше не поверталася. Незнайко зрадів, але тут вийшов Фантик і сказав:

— А тепер виступить співак Фунтик.

На сцену вийшов співак Фунтик у красивому коричневому костюмі. З бокової кишені в нього стирчав ріжечок мереживної хусточки, а на шиї був біленький бантик, точнісінько такий, як у Фантика.

Фунтик шанобливо вклонився публіці й заспівав м’яким приємним голосом. Усі завмерли в захопленні. А коли спів закінчився, знялася ціла буря: хто плескав у долоні, хто тупав ногами, хто кричав «браво». Кнопочка теж щосили плескала в долоні й кричала «браво». Шум тривав до тих пір, поки співак не заспівав знову.

— Ну от! — сердито пробурчав Незнайко. — Просто напасть якась! То Зірочка пищала, а тепер цей Фунтик набридатиме!

— Ти, Незнайку, якийсь чудний, — сказала Кнопочка. — Всім спів подобається, одному тобі чомусь не подобається.

— Ет! — махнув Незнайко рукою. — Всім хочеться показати, ніби вони багато тямлять у співах, от і вдають, що подобається.

— А от і неправда! — відповіла Кнопочка. — Я, наприклад, ніколи не вдаю. Мені дуже подобається, як співає Фунтик.

— «Фунтик»! «Фунтик»! — скорчивши гримасу, передражнив Незнайко. — Скажи просто, що ти закохалась у цього Фунтика!

— Я? — спалахнула Кнопочка.

— Ти! — похмуро буркнув Незнайко.

— Закохалась?

— Закохалась.

— Ах ти… ах ти…

Від обурення Кнопочка не знаходила слів і, замахнувшись, хотіла вдарити Незнайка кулаком по маківці, але своєчасно стрималась і, відвернувшись від нього, з презирством сказала:

— Ось скажи мені ще про кохання хоч слово — побачиш, що буде! Я з тобою більше не розмовляю, так і знай!

Концерт тим часом тривав. Після Фунтика виступали фокусники, акробати, танцюристи, клоуни. Усе це були веселі номери, але Кнопочка навіть не усміхнулася, дивлячись на них. Вона не на жарт образилась на Незнайка. Подумати тільки! Як він посмів сказати, що вона в когось там закохалася! Настрій у неї був зіпсований, і вона не відчувала ніякої втіхи од виступів артистів. Зате Незнайко й Пістрявенький сміялися до упаду, тобто наприкінці концерту впали з стільців, а Пістрявенький навіть ударився головою об ніжку стільця й набив на голові гулю.

На цьому концерт закінчився, і за декілька хвилин наші мандрівники вже мчали на кнопочному автомобілі назад у готель. Вони ще ні разу не їздили по місту вночі й тому, не відволікаючись, дивилися на чудову картину, яка вимальовувалась перед їхніми очима. Вгорі над ними чорніло нічне небо, але навкруги було ясно, як удень. Спочатку їм здавалося, що світло лилося звідкілясь згори, потім стало здаватися, що світло лилося звідкілясь знизу. Насправді ж світло лилося з усіх боків, тому що й будинки, й газетні кіоски, і ятки з газованою водою, навіть тумбочки на тротуарах — усе було пофарбовано світними фарбами.

Для фарбування стін у Сонячному місті вживалися жовті і ясно-блакитні, блідо-зелені, ніжно-рожеві і так звані тілесні тони. Дахи, карнизи, балкони й віконні рами фарбувалися соковитими рубіново-червоними, смарагдово-зеленими, яскраво-синіми, фіолетовими й коричневими фарбами. Колони будинків звичайно фарбувалися білими світними або ледь жовтуватими фарбами. Вдень ці фарби нічим не відрізнялися від звичайних несвітних фарб, але мали властивість поглинати сонячне проміння і накопичувати світлову енергію. Як тільки надходив вечір, вони починали випромінювати різні кольори. Ці промені зливалися між собою, внаслідок чого від пофарбованих стін, колон, карнизів та інших предметів струмувало м’яке, спокійне, приємне для ока світло, й не було ніякої потреби в ліхтарях.

Світними фарбами в Сонячному місті були пофарбовані не лише будови, але навіть автомобілі й автобуси, котрих сила-силенна рухалася по бруківці. Коли додати до цього, що картини на стінах багатьох будинків теж були намальовані світними фарбами, то можна уявити собі, який чудовий вигляд мало Сонячне місто вночі.

Розділ двадцятий Як Незнайко та його друзі зустрілися з інженером Клепкою

На другий ранок Кнопочка прокинулась раніше за всіх. Поки Незнайко й Пістрявенький спали, вона збігала на вулицю по газету і, повернувшись, стала читати. Спочатку вона читала спокійно, але потім у неї на обличчі раптом відбився переляк. Ускочивши до кімнати, де спали Незнайко й Пістрявенький, вона закричала:

— Вставайте швидко! Про нас написали в газеті!

— Що ти? — здивувався, прокинувшись, Незнайко. — Адже ми, здається, ще нічого доброго не зробили.

— Та тут нічого доброго й не пишеться. Ось читай!

Незнайко взяв газету й став читати надруковану в ній замітку. Ось що там було написано:

«На Східній вулиці, недалеко від Кисільного провулку двоє невідомих перехожих, захопивши шланг для поливання квітів, використали його не за призначенням і, замість того, щоб поливати квіти, стали поливати перехожих. Підоспілий на місце пригоди міліціонер Свистунчик затримав одного порушника порядку й відправив у відділення міліції. Одразу ж слідом за цим у приміщенні міліції стався обвал. Рухнули стіни й стеля кімнати, в якій перебували міліціонер Свистунчик і затриманий ним порушник. Як першого, так і другого не було знайдено серед уламків зруйнованого приміщення, отже досі лишається загадкою, де вони поділися. Незважаючи на ретельні пошуки, ні міліціонера Свистунчика, ні порушника порядку, ім’я котрого лишається поки що невідоме, ніде не виявлено. Міліціонер Вартунчик, який перебував при виконанні службових обов’язків, не зміг дати ніяких пояснень про причину обвалу, бо в цей час він був у іншому приміщенні. Вжито всіх заходів, щоб знайти зниклого порушника порядку та міліціонера Свистунчика. Причини обвалу виясняються».

— От вияснять, що це ти своєю чарівною паличкою зробив обвал — за це тебе не похвалять, — сказала Незнайкові Кнопочка.

— Отже, треба мовчати й нікому не казати, що в мене є чарівна паличка, — відповів Незнайко.

— Але ж міліціонер бачив у тебе паличку, — сказала Кнопочка.

У цей час почувся стукіт у двері. Незнайко подумав, що це міліціонер по нього прийшов, і вже хотів сховатися під стіл, але двері відчинились, і до кімнати ввійшов Кубик.

— Здрастуйте, дорогі друзі! — закричав він, широко посміхаючись. — Який я радий, що знайшов вас! Куди ви вчора пропали?

— Ми не пропали, — відповів Незнайко. — Просто Пістрявенький задрімав на засіданні, і ми його вивели на вулицю, щоб він трошечки провітрився.

— Ах, он у чім річ! — вигукнув Кубик. — А я навіть злякався і не знав, що робити. Адже я не виконав своєї обіцянки — розповісти вам про архітектуру й показати будинки Кавунчика.

— Ну, це дрібниці! — махнув Незнайко рукою.

— Ні, ні, це не дрібниці. У нас заведено виконувати свої обіцянки. Я так хвилювався через це, що вночі навіть заснути не міг. Потім я вирішив будь-що розшукати вас уранці й лише після цього спокійно заснув.

— Як же вам пощастило розшукати нас? — запитала Кнопочка.

— Я ж знав, що ви приїхали з іншого міста, тому й вирішив дзвонити по телефону в усі готелі й питати, чи не зупинилися, бува, в них Незнайко, Пістрявенький і Кнопочка. Саме з цього готелю мені сказали, що Кнопочка проживає тут.

— Ви дуже догадливий, — похвалила Кубика Кнопочка.

— Подумаєш! — пирхнув Пістрявенький. — Це кожний осел догадався б!

— Було б добре, якби ти догадався бути трохи чемнішим, — сказала Кнопочка.

— Пістрявенький має рацію, — засміявся Кубик. — Це справді кожний здогадався б зробити. А тепер, я гадаю, ми можемо піти на вулицю Творчості й подивитись будинки архітектора Кавунчика.

Всі вийшли з кімнати.

В коридорі Пістрявенький зупинив «Незнайка й сказав йому пошепки:

— Це що ж таке виходить? Хіба сьогодні ми снідати не будемо?

— Зачекай ти з сніданком! — сердито відповів Незнайко. — Не можу ж я при Кубикові влаштовувати сніданок! Ніхто не повинен знати, що в нас є чарівна паличка. Зрозумів?

Мандрівники вийшли з готелю й опинилися на вулиці. Незнайко злякано оглянувся довкола. Він дуже боявся, як би не зустріти міліціонера Свистунчика. Побачивши, що поблизу жодного міліціонера не було, Незнайко полегшено зітхнув, але в цей час біля тротуару зупинився автомобіль, і з нього швидко вискочив коротулька у ясно-сірому костюмі з коротенькими штанцями. На голові в нього була якась блискуча кругла шапка з навушниками, що нагадувала чи то каску, чи шолом, на зразок тих, які бувають у мотоциклістів. Незнайкові здалося, що це міліціонер, і всередині в нього усе похололо від страху. Коротулька, проте, не звернув на Незнайка уваги, а підбіг до Кубика й закричав:

— Здрастуй, Кубику! От приємна зустріч! Ха-ха-ха! Ти куди йдеш?

— А, здоров, друзяко! — радісно відповів Кубик. — Я гуляю зі своїми друзями. Нам треба на вулицю Творчості. Познайомся, будь ласка, оце Кнопочка, це Незнайко, а це Пістрявенький.

— Дуже приємно познайомитися! — закричав коротулька й голосно зареготав.

Було видно, що йому й справді приємно познайомитися з мандрівниками. Він швидко підскочив до Кнопочки й з такою силою потис їй руку, що в сердешної замалим не виступили сльози на очах. Підскочивши з такою самою швидкістю до Незнайка й Пістрявенького, він поздоровкався з ними й сказав:

— А мене звуть Клепка. Інженер Клепка. Пістрявенький пирснув, почувши це чудне ім’я.

— Що це за ім’я таке — Клепка? — здивувався він. — Ви, напевно, хотіли сказати: Заклепка.

— Ха-ха-ха! — голосно засміявся Клепка й по-приятельськи ляснув Пістрявенького рукою по плечу.

— А тобі, Пістрявенький, варто було б думати, перш ніж говорити, — сказала Кнопочка. — Ти б сам напевне образився, якби хто-небудь почав доводити, що твоє ім’я не Пістрявенький, а Запістрявенький.

— Запістрявенький! Такого імені не буває, — відповів Пістрявенький.

— Ну й Заклепки ніякої не буває, — суворо сказала Кнопочка.

— Ні, ви помиляєтеся, — заперечив Клепка. — В мене є знайомий, якого справді зовуть Заклепкою, але це зовсім інший коротулька, зовсім не такий, як я. Імена всякі бувають, запевняю вас, а деякі з них навіть дуже смішні. Ха-ха-ха! А коли говорити про мене, — звернувся він до Пістрявенького, — то моє ім’я і справді Клепка, та якщо це вам буде приємно, можете називати мене Заклепкою.

— Ще чого бракувало! — обурилась Кнопочка. — Він буде називати, вас Клепкою, як і належить. Нічого його розбещувати!

— Мої друзі. вперше в Сонячному місті, — сказав Кубик. — Вони приїхали до нас із Квіткового міста.

— Ах, он як! — вигукнув Клепка. — Отже, ви наші гості? То чого ж ми тут стоїмо? Вам треба на вулицю Творчості? Сідайте. Я теж з вами поїду, а по дорозі, якщо хочете, заїдемо на фабрику одягу й оглянемо її. У мене там усі майстри знайомі.

Одним стрибком Клепка опинився у машині й сів за кермо. Його автомобіль був обтічної форми й своїм виглядом нагадував злегка придушене зверху яйце, котре стояло на чотирьох колесах і тупим кінцем було спрямоване вперед, а гострим назад. У верхній частині кузова було два овальні отвори, всередині яких розміщалися сидіння для водія та пасажирів. Зверху над сидіннями був круглий дашок, схожий на парасольку. Попереду коліс стирчали якісь схожі на чоботи буфери.

Простим натиском кнопки Клепка відчинив усі четверо дверцят, що були в кузові автомобіля, і запросив наших друзів сідати. Пістрявенький не примусив себе довго просити й сів спереду разом з водієм, а Кнопочка, Кубик і Незнайко розмістилися ззаду.

Як тільки всі посідали, всі четверо дверцят моментально зачинилися. Клепка натиснув якусь педаль, мотор завищав, і машина рвонула вперед з такою силою, що Пістрявенький, не сподіваючись цього, мало не вилетів з неї. Ухопившись за рукоятку, яка була на передньому щитку, він з острахом дивився прямо перед собою. Машина мчала з шаленою швидкістю, обганяючи всі автомобілі, котрі їхали попереду, а через деякі навіть перестрибувала, що досягалося з допомогою спеціального стрибаючого пристрою.

Цей стрибаючий пристрій був зроблений дуже просто. До вісі кожного з чотирьох коліс було прироблено по пружинистому залізному чоботу. У вимкненому положенні ці пружинисті чоботи вільно стирчали каблуками вперед на зразок буферів, що сприяло амортизації, тобто пом’якшенню удару на випадок зіткнення. Однак, як тільки стрибаючий пристрій вмикався, всі чотири пружинисті чоботи робили довкола вісі оберт разом з колесами. При цьому чоботи впиралися каблуками в землю і, продовжуючи крутитись, відштовхувалися від неї, внаслідок чого машину підкидало вгору, й вона перелітала через будь-яку перешкоду, що траплялася на дорозі. Червоні світлофори на перехрестях також не були для машини перешкодою, бо вона вільно перестрибувала через поперечні вулиці, пролітаючи над головами пішоходів і потоками автомобільного транспорту.

Надивувавшись з чудернацьких стрибків машини, Пістрявенький хотів було висловити свій подив, але своєчасно схаменувся, бо згадав своє правило. Та оскільки він усе-таки встиг відкрити рота, то запитав:

— А скажи, будь ласка, Клепко, чому ти ходиш у коротеньких штанцях? Хіба в тебе довгих нема?

— В коротких прохолодніше, — відповів Клепка.

— Навіщо ж ти надів шапку з навушниками? Адже в ній жарко?

— От і видно, що ти в автомобільній їзді нічого не тямиш. Це зовсім не шапка з навушниками, а шолом. Зовні в цього шолома захисний сталевий каркас, а всередині вата. Якщо трапиться аварія і я шльопнуся на бруківку в шоломі, то голові нічого не буде, а коли я шльопнуся без шолома, то… Ха-ха-ха!

Від сміху Клепка навіть не зміг говорити далі.

— А в тебе нема випадково ще одного шолома? — стурбовано запитав Пістрявенький.

— Ні, ще одного шолома в мене нема.

Пістрявенький боязко зіщулився й озирнувся назад. Він уже шкодував, що сів спереду. Йому вже здавалося, що на випадок аварії безпечніше було б сидіти ззаду.

В цей час автомобіль під’їхав до річки, але, замість того, щоб їхати по набережній, перестрибнув через огорожу і плюхнувся прямо в воду. Вереснувши від страху, Пістрявенький відчинив дверцята й уже хотів вистрибнути з машини, але Клепка встиг схопити його за комір.

— Пустіть! Тонемо! — заволав Пістрявенький, намагаючись вирватись.

— Та ми зовсім не тонемо, а пливемо, — заспокоював його Клепка. — Автомобілі цієї конструкції їздять не тільки по сухому, але й плавають по воді.

— Ну, коли плавають, то й утопитися можуть, — відповів, трохи заспокоївшись, Пістрявенький.

— Це, звичайно, правильно, — відповів з посмішкою Клепка. — Але ви не бійтеся. В автомобілі під кожним сидінням лежать рятівні круги.

Пістрявенький зразу ж підняв сидіння, дістав рятівний круг і надів на себе.

— Ми ж іще не тонемо, — сказав Незнайко.

— Нічого, — відповів Пістрявенький. — Коли почнемо тонути, буде пізно.

— Але це ще не все, — сказав Клепка, — моя машина пристосована не тільки для плавання по воді, але й для польотів у повітрі.

З цими словами він натиснув пальцем одну. кнопку на щитку приладів.

Почулося гудіння.

Незнайко й Кнопочка глянули вгору й побачили, що круглий дашок, про який вони думали спочатку, що це парасолька, перетворився на пропелер, що крутився з шаленою швидкістю.

Водночас машина плавно знялася вгору й, зробивши крутий віраж, помчала над водою.

— А па-парашути у вас під сидінням теж є? — запитав, заїкаючись від страху, Пістрявенький.

— Парашутів у нас ніде нема, тому що ніяких парашутів не треба.

— Це чому ж? — стурбовано запитав Пістрявенький.

— А тому що, коли ви стрибнете з парашутом, він одразу ж заплутається в лопастях пропелера, й вас порубає разом з парашутом на шматки. На випадок аварії краще стрибати без парашута.

— Але ж без парашута можна об землю вдаритися, — сказав Пістрявенький.

— Навіщо об землю? Ми ж над водою летимо, а об воду якщо й ударитесь, то не боляче.

— А, ну тоді нічого, — сказав Пістрявенький. — У воду впасти — це ще не так страшно.

— Звичайно, — підтакнув Незнайко. — Ти тільки не забудь умитися, коли впадеш у воду. Тобі це не завадить.

Усі засміялися, тому що Пістрявенькому й справді вже пора було вмитися.

Автомобіль піднявся високо, й усе місто було видно, як на долоні. Це було дуже красиве видовисько. Дахи будинків світилися на сонечку, як перламутр, і переливалися всіма барвами веселки. Вони мали лускувату будову.

— А що, у вас дахи робляться з риб’ячої луски, чи що? — запитав Незнайко.

— Ні, — сказав Клепка. — Те, що вам здається лускою, — це сонячні батареї, тобто фотоелементи, встановлені на дахах будинків. У фотоелементах сонячна енергія перетворюється на електричну, яка концентрується у спеціальних акумуляторах і використовується для освітлення й опалення приміщень, примушує працювати ліфти й ескалатори, крутить мотори вентиляторів і таке інше. Залишки електроенергії передаються на фабрики й заводи, а також на центральну електростанцію, де вони перетворюються на радіомагнітну енергію, котру можна передавати, куди завгодно без проводів.

— А чому сонячні батареї встановлюються на дахах? — спитав Незнайко.

— Кращого місця не знайти, — сказав Клепка. — По-перше, дахи завжди пустують, там ніхто не ходить, і місце однаково пропадає даремно; а по-друге, дахи завжди на сонці, на них падає найбільша кількість сонячних променів.

Покружлявши над річкою, Клепка вирішив спуститися вниз. Машина круто спікірувала і плюхнулась у воду, знявши навкруги себе цілий сніп бризків. Описавши на воді декілька кіл і зигзагів, щоб показати маневреність машини, Клепка повернув до берега. Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький не знали, радіти їм цьому чи печалитись, тому що ніяк не могли вирішити, що безпечніше: їздити на Клепчиній машині по землі, плавати по воді чи літати в повітрі.

Розділ двадцять перший Незнайко та його супутники роблять екскурсію на фабрику одягу

Вискочивши на твердий грунт, автомобіль знову помчав по вулицях і через кілька хвилин зупинився біля круглого десятиповерхового будинку, пофарбованого дуже красивою фарбою тілесного кольору.

— За мною! — гукнув Клепка. — Приїхали!

Він блискавично вискочив з машини й, ніби на приступ, кинувся До входу. Поки Кубик, Незнайко й Кнопочка вилазили з машини й допомагали Пістрявенькому вивільнитися з рятівного круга, Клепка декілька разів устиг ускочити в двері й вискочити назад.

— Що ж ви там застряли? — кричав він, розмахуючи руками, наче вітряк крилами. — За мною!

Нарешті наші мандрівники вийшли з машини й попрямували до входу.

— Сміливіше! — командував Клепка. — Зі мною ви можете нічого не боятись. У мене тут усі майстри знайомі.

Друзі ввійшли в двері й опинились у великому круглому залі з блискучою білою кахляною підлогою і такими ж сірими стінами й стелею. З усіх боків чути було приглушене гудіння механізмів і м’яке шарудіння тканин. У ту ж хвилину до мандрівників підійшов коротулька в чистенькому, добре випрасуваному синьому комбінезоні з великими білими ґудзиками на грудях та на животі й відкритим коміром, з-під якого виднілася біленька краватка. Коротулька був товстенький і кремезненький, але плечі в нього були вузькі, тому він до середини наче розширявся, а догори й донизу звужувався, нагадуючи своєю постаттю рибу чи веретено.

— Здрастуй, Карасику, — сказав Клепка цьому веретеноподібному коротульці. — Я привів до тебе екскурсію. Покажи, братику, як ви тут шиєте для нас одяг.

Замість відповіді Карасик раптом прибрав театральну позу й продекламував:

— Прошу слідувати за мною! Я відкрию вам, друзі, всі таємниці тутешніх місць!

Потім владно простяг уперед руку, скорчив страшну фізіономію і заявив страшним голосом:

— Уперед, друзяки, без сумніву і стра-а-ху!

Пістрявенький здригнувся, почувши цей несамовитий крик, і сховався за Кубика.

— Він — божевільний? — запитав він злякано.

Але Карасик не був божевільний. Річ у тому, що він не тільки працював майстром на фабриці одягу, але був до того ж артистом у театрі. Замислившись наодинці над якою-небудь роллю, він не одразу приходив до тями, коли його про що-небудь запитували, й часто відповідав співрозмовникові на акторський лад, уявляючи себе на сцені театру.

Побачивши, яке враження справили його акторські здібності на Пістрявенького, Карасик самовдоволено посміхнувся й повів мандрівників у центр залу, де стояв високий загострений догори металевий циліндр. Він був зроблений з воронованої сталі й вилискував синявою. Довкола нього вилася спіральна драбинка, що кінчалася вгорі майданчиком. До циліндра з усіх боків були підведені дроти й металеві трубки з манометрами, термометрами, вольтметрами та іншими вимірювальними приладами.

Зупинившись біля циліндра, Карасик заговорив, але вже не театральним, а своїм звичайним голосом, пересипаючи мову такими незначними виразами, як «так би мовити», «якщо можна так сказати» й «вибачте на слові».

— Перед вами, друзі мої, якщо можна так сказати, великий текстильний котел системи інженера Циліндрика, — почав Карасик. — Нутро котла заповнюється., так би мовити, сировиною, у (вигляді подрібнених стебел кульбаби. Тут сировина, якщо можна так сказати, піддається дії високої температури і вступає в хімічну реакцію з усілякими речовинами, завдяки чому виходить, вибачте на слові, рідка, студениста клеєвидна маса, що має властивість моментально застигати при сполуці з повітрям. Ця маса надходить з котла по трубках і видавлюється, вибачте на слові, за допомогою компресорів крізь мікроскопічні отвори, що є на кінцях трубок. Виходячи із мікроскопічних отворів, маса, так би мовити, застигає і перетворюється на тисячі тонких ниток, що надходять у ткацькі верстати, розташовані навколо котла. Як ви можете простежити самі, нитки» перетворюються у ткацькому верстаті на матерію, котра виходить з верстата безперервною, якщо можна так сказати, смугою, після чого потрапляє під штамп. Тут матерія, як ви бачите, розкроюється на шматки, що склеюються між собою особливим препаратом і перетворюються на готові, так би мовити, сорочки. На інших штампах, котрі ви бачите довкола, також виробляється спідня, вибачте на слові, білизна різних розмірів.

Оглянувши весь виробничий процес од виготовлення нитки до упаковки готових сорочок у коробки, наші мандрівники вийшли на другий поверх і побачили, що тут точнісінько так виготовлялися різноманітні куртки, піджаки, пальта й жакети. Різниця була лише в тому, що тут нитки, перш ніж потрапити в ткацький верстат, проходили процес фарбування, тобто безперервно протягувалися крізь посудини з фарб-ним розчином. Карасик пояснив, що хоч нитки й виробляються з однієї і тієї ж сировини, але матерії виходили різні. Це залежало як від методу хімічної обробки нитки, так і від конструкції ткацьких верстатів, котрі могли виготовляти не тільки ткані матеріали, але й трикотажні, тобто в’язані, кручені й плетені, а також валяльно-повстяні, схожі на фетр і велюр, і комбіновані, якими є, наприклад, в’язально-ткані чи валяльно-плетені.

Піднявшись ще на поверх вище, мандрівники побачили, що там виготовлялися штани різних фасонів та розмірів. Четвертий, п’ятий і шостий поверхи виробляли різноманітні плаття, спідниці, блузки, кофточки. Тут тканини, що надходили з ткацьких верстатів, протискувались між так званими друкарськими валиками, завдяки чому на них з’являлися всілякі клітинки, крапочки, смужечки, квіточки й взагалі різноманітні малюнки. На сьомому поверсі вироблялися гетри, панчохи, шкарпетки, краватки, бантики, стрічечки, шнурки, пояси й тому подібний дріб’язок і носовички, на восьмому — різноманітні головні убори, а на дев’ятому. — взуття. Тут використовували валяльні, фетровк а також товстонитяні, багатошарові й пресовані тканини, з котрих у Сонячному місті любили робити черевики.

На всіх дев’яти поверхах наші мандрівники не зустріли жодного коротульки, крім Карасика, оскільки всі процеси аж до самої упаковки готової продукції виконувались машинами. Зате на десятому поверсі все було навпаки, тобто машин зовсім не було, а малюків і малючок було повно. Одні з них стояли за мольбертами й щось малювали, другі сиділи за столами и щось креслили, треті щось шили з різних матерій. Кругом було багато манекенів, тобто великих, у справжній коротулячий зріст, ляльок, на яких робили примірку готового плаття.

— А тут у нас, вибачте на слові, художній відділ, — сказав Карасик, піднявшись із своїми супутниками на десятий поверх.

До нього одразу ж підскочила малючка в гарному сірому халатику й сердито заговорила:

— Що це значить — «вибачте на слові»? За що тобі треба вибачатись? Художній відділ — це художній відділ, і вибачатися тут ні за що.

— Ну пробач, Голочко. Це в мене така звичка. Ось я тобі екскурсантів привів..

— Привів — і чудово! — сказала Голочка. — Можеш тепер відійти вбік і не заважати, я сама поясню все… Так от, — звернулась вона до екскурсантів, — що є нашим лихом? Нашим лихом є ні що інше, як мода. Ви вже самі помітили, мабуть, що ніхто не хоче ходити весь час в одному й тому самому платті, а намагається кожного разу надівати на себе що-небудь нове, оригінальне. Плаття носять то довгі, то короткі, то вузькі, то широкі, то зі складочками, то з оборочками, то картаті, то в смужечку, то з горошинами, то з зигзагами, то з ягідками, то з квіточками… Одне слово — чого тільки не вигадають! Навіть на колір буває мода. То всі ходять у зеленому, то раптом одразу чомусь у коричневому. Не встигнете ви надіти новий костюм, як вам кажуть, що він уже вийшов з моди, і вам доводиться стрімголов гнатися за новим.

Це твердження дуже розсмішило інженера Клепку, й він голосно пирхнув.

— Я попрохала б., вас не пирхати, коли я пояснюю, — суворо сказала Голочка. — Ви не кінь і не в стайні. От коли підете в стайню, тоді й пирхайте.

Згадка про стайню насмішила, в свою чергу, Пістрявенького, й він насилу стримався від сміху. Голочка суворо зиркнула на нього й сказала:

— Так от… Прошу вас підійти ближче. Тут перед вами художники, які створюють малюнки для нових тканин і нові фасони одягу. Прошу всіх познайомитися з художницею

Ниточкою… Встань, будь ласка, Ниточко, щоб тебе всі бачили.

Ниточка підвелася з стільця. Це була малючка в білому халатику, з блідим личком і світлим, як льон, волоссям. Вона стояла, скромно опустивши оченята, від чого її довгі вії здавалися ще довшими. Вона дуже збентежилася, не знала, що робити, й соромливо м’яла в руках пензлика для малювання.

— Ниточка — найкраща наша художниця, — говорила далі Голочка. — Зараз вона працює над створенням малюнка для нової тканини, яка зветься «Ранок у сосновому лісі». Ось дивіться: тут довкола ліс, а тут ведмедиця з ведмежатами. Дуже цікаво, правда ж? А недавно Ниточка створила зразок тканини, під назвою «Сонечко». Уявіть собі зелену матерійку, всипану оранжевими сонечками з чорними крапочками. Це ж. краса! Плаття з цієї тканини йшли нарозхват. Ніхто не хотів носити нічого іншого. Але минуло кілька днів, і якийсь розумник сказав, що він боїться виходити на вулицю погуляти, бо йому весь час ввижається, ніби по всіх перехожих сонечка повзають. Після цього ніхто вже не хотів носити ці плаття. Усі казали: «Не хочемо, щоб по нас сонечка повзали». Іншим разом Ниточка придумала ще цікавішу матерію, під назвою: «Чотири пори року». Це було щось казкове — ціла картина, а не матерія! її друкували у вісім фарб, для чого виготовили вісім нових друкарських валиків. Усе місто нарядилось у ці плаття з картинками. Раптом одна модниця каже: «Мені це плаття не подобається, тому що всі дивляться не на мене, а на картинки на моєму платті». І що ви гадаєте? На другий день плаття вийшло з моди, й довелося нам поспішно придумувати іншу тканину.

Клепка знову засміявся, але, схаменувшись, став затуляти рота руками, від чого замість сміху в нього вийшло якесь рохкання.

— Я попрохала б вас також не рохкати! — з докором сказала Голочка. — У нас рохкати не звикли, а коли так уже хочеться, то можете піти вдома порохкати, а тоді приходьте знову. Гм!.. На чому ж ми зупинились? Ага! На моді. Так от, як бачите, ми зовсім не підкоряємось моді. Навпаки, мода підкоряється нам, бо ж ми самі створюємо нові модні зразки одягу. А оскільки ми самі створюємо моду, то вона нічого не може з нами вдіяти, й справи наші йдуть успішно. Нас тільки зрідка, як це звикли говорити, лихоманить.

Клепка, якого не переставав розбирати сміх, знову затулився рукою і рохнув. Дивлячись на нього, зарохкав і Пістрявенький.

— Ну от! — розвела руками Голочка. — Як кажуть, з ким поведешся, від того й наберешся. Спочатку один рохкав, а тепер і другий рохкає! Кінчиться тим, що ми всі тут з вами зарохкаємо й підемо додому… Еге ж! Так от… Знову ви мене перебили! На чому ми зупинилися?

— На тому, що ми всі зарохкаємо й підемо додому, — відповів Незнайко.

— Ні, на тому, що нас лихоманить, — підказала Ниточка.

— Так, правильно! Нас лихоманить! Це трапляється, коли до нас приїжджає який-небудь мандрівник з іншого міста. Побачивши на ньому не зовсім звичайний костюм чи якийсь оригінальний капелюх, наші жителі починають думати, що з’явилась нова мода, й біжать по ці костюми чи капелюхи в магазини. Та оскільки в магазинах нічого цього нема, то нам доводиться виробляти нову продукцію, а це зовсім не просто, бо ж треба робити нові зразки матерії, нові викрійки, нові штампи й друкарські валики. Публіка ждати не любить, і нам доводиться робити все наспіх. Ось тому ми й кажемо, що нас лихоманить. Як з цією лихоманкою боротися?.. Дуже просто. Ми — тримаємо зв’язок з магазинами. З магазинів нам повідомляють про кожну нову вимогу коротульок. Учора, наприклад, повідомили, що вже декілька коротульок приходили по жовті штани. Звідси ми робимо висновок, що в наше місто приїхав хтось у жовтих штанах… От скажіть, ви до нас давно приїхали? — запитала Голочка Незнайка.

— Позавчора, — відповів Незнайко.

— Бачите! — зраділа Голочка. — Ви лише позавчора приїхали, а в нас уже вчора було відомо, що в місті з’явився хтось у жовтих штанах. Але цього мало. Ми вже готуємось до випуску жовтих штанів. Прошу вас підійти ближче й познайомитися з художницею Акварелькою. Акварелька створює проект жовтих штанів, оскільки жовтих штанів у нас досі не шили.

Незнайко та його супутники підійшли до Акварельки й побачили, що вона малювала на великому аркуші паперу жовті штани в натуральну величину.

Тим часом Голочка уважно оглянула з усіх боків Незнайка й навіть крадькома помацала тканину його штанів.

— Це добре, що ви до нас зайшли, — сказала вона Незнайкові. — А то ми могли б зробити зовсім не такі штани, яких вимагають. Подібні випадки вже з нами бували… Ти, Акварелько, зверни увагу й зроби поправки у своєму проекті. Штани не повинні бути ні вузькі, ні широкі, ні довгі, ні короткі, а такі: ледь-ледь нижче колін, ледь-ледь вище кісточок. Це найкращий фасон, оскільки в ньому дуже зручно ходити. Матерія шовковиста, глянсувата. Це також зручно, тому що глянсувата матерія менше забруднюється. Колір не лимонний, як ти намалювала, а канарковий. Такий колір значно приємніший для ока. І потім, не треба знизу ніяких ґудзиків. Малюки не люблять, щоб у них на штанах знизу були ґудзики, бо ці ґудзики весь час за щось чіпляються і врешті-решт все одно поодриваються.

Зустріч з Незнайком дуже благотворно вплинула на Голочку. Вона перестала навіть кидати гнівні погляди на Клепку, який дратував її своїм сміхом. Посадивши гостей на диванчику, вона дуже привітно розмовляла з ними. Дізнавшись, що наші мандрівники прибули з Квіткового міста, вона докладно розпитала Кнопочку, як одягаються у Квітковому місті малюки й малючки і які там бувають моди.

Інші художниці теж узяли участь у бесіді. Одна художниця, на ім’я Шпилечка, запитала Пістрявенького, що йому найбільше сподобалось у Сонячному місті.

— Газівка, тобто газована вода з сиропом, — відповів Пістрявенький. — Головне, що газовану воду можна пити в будь-якому кіоску й до того ж у необмеженій кількості.

— Знайшов чому дивуватися! — встряв у розмову Клепка. — У нас все так. Ви можете зайти в першу-ліпшу їдальню і їсти, що заманеться. В кожному магазині вам дадуть яку завгодно річ і нічого за неї не візьмуть.

— А якщо хто-небудь захоче автомобіль? — запитав Незнайко. — Автомобіль навряд чи дадуть!

— Чому не дадуть? Дадуть! З того часу, як з’явилися кнопочні таксі, ніхто й брати не хоче цих автомобілів, — відповів Кубик. — Скажіть, будь ласка, навіщо мені автомобіль, коли я на кнопочному таксі доїду куди захочу без ніякого клопоту! Адже з власною машиною дуже багато мороки, її треба мити, чистити, змащувати, лагодити, заправляти пальним. Для неї потрібен гараж. Коли ви їдете на власній машині, вам треба правити нею, стежити, коли б на що не наскочити, на кого-небудь не наїхати, тобто весь час працювати й бути напруженим. Якщо ж ви їдете на кнопочному таксі чи в автобусі, то вам і горя мало! Ви можете спокійно читати газету або книжку, можете думати про що хочете, можете зовсім ні про що не думати й навіть вірші складати чи спати собі спокійнесенько. Колись у мене була своя власна машина, але тільки з тих пір, як я її позбувся, я відчув себе по-справжньому вільним коротулькою.

— Але ж багато коротульок у вас мають свої машини, — сказав Незнайко. — В Клепки, наприклад, теж власний автомобіль.

— Я — то справа інша, — відповів Клепка. — Я давній автомобіліст, і їзда на цих нових автомобілях, які самі везуть, куди треба, й з якими нічого не може трапитись, — та їзда не для мене. Для мене насолода сидіти за кермом і самому управляти машиною. Я люблю, щоб їзда була пов’язана з небезпеками, бо я звик до всього цього здавна і мені важко розлучитися із своєю звичкою. Я розумію, що це в мені стара закваска сидить, пережитки, так би мовити, минулого, але поки що нічого не можу з собою вдіяти.

Пістрявенький, якого з самісінького ранку мучив голод, нарешті не витерпів і сказав:

— Братці, а чи нема тут у вас чогось попоїсти чи хоча б газованої водички з сиропом? Я з ранку ще нічого не їв.

— Ах ми осли! — закричав, спохватившись, Клепка. — Що ж ми тут сидимо й розмови точимо! Ходімо швидше в їдальню. Адже соловей, як кажуть, піснями не ситий.

Це прислів’я дуже сподобалось Пістрявенькому, і з того часу він завжди, коли хотів їсти, казав: «Соловей піснями не ситий».

Розділ двадцять другий Пригоди міліціонера Свистунчика

Читачі, напевно, пам’ятають, що після того, як у міліції стався обвал, міліціонер Свистунчик спершу побіг за Незнайком, але, відчувши, що голова в нього дуже болить, припинив погоню й пішов додому. Чому він вирішив піти саме додому, а не в міліцію, де на нього чекав міліціонер Вартунчик, це поки що точно не встановлено. Невідомо також, чому він не пішов у лікарню до лікаря. Можливо, це пояснюється тим, що його голова, пошкоджена цеглиною, вже не могла так добре мислити, як треба.

Одне слово, міліціонер Свистунчик попростував, як кажуть, додому. А жив він недалечко, на Макаронній вулиці, отож йому не було потреби їхати на автомобілі чи автобусі.

Діставшись до Макаронної вулиці й пройшовши по ній два квартали, він опинився біля свого будинку. Все було б цілком благополучно, якби з ним не трапилася тут ще одна несподівана пригода.

Будинок, у якому жив Свистунчик, був не простий, а обертовий, баштового типу, тобто з тих будинків, котрі спорудив архітектор Вертиплященко. В цьому будинку з усіх чотирьох боків було чотири під’їзди. Якби будинок стояв нерухомо, то можна було б сказати, що ці під’їзди були повернуті на всі чотири сторони світу, тобто на північ, південь, схід і захід. Але ж тому, що будинок без упину обертався, неможливо було визначити, куди був повернутий той чи інший під’їзд.

Міліціонер Свистунчик завжди приходив з роботи в один і той же час. Якраз о тій порі його під’їзд завжди був повернутий до Макаронної вулиці. Однак цього разу Свистунчик прийшов на цілу годину раніше, коли до Макаронної вулиці був повернутий інший під’їзд. Не усвідомлюючи, що він робить, Свистунчик увійшов у чужий під’їзд, піднявся, як завжди, ліфтом на четвертий поверх і ввійшов до чужої квартири. У квартирі господарів не було, тому-то ніхто не вказав Свистунчикові на його помилку. Правда, Свистунчик був трохи здивований тим, що меблі в квартирі були не зовсім такі, як раніше^але тому, що в нього дуже боліла голова, він не став над цим роздумувати, а швиденько роздягся, ліг у постіль і заснув мов убитий.

Невідомо, чи то від удару по голові цеглиною, чи з якоїсь іншої причини, але на Свистунчика напала страшна сонливість, і він проспав цілий день, цілу ніч і майже цілий наступний ранок. Точніше кажучи, він заснув о десятій ранку, а прокинувся на другий день об одинадцятій, проспавши, таким чином, двадцять п’ять годин підряд, тобто цілу добу й ще годину на додачу.

Якби Свистунчик заснув у своїй квартирі, де його могли, одразу знайти, то нічого особливого не сталося б, але він спав у чужій домівці, де ніхто не думав його шукати, а через це и зчинився великий переполох.

Коли в міліції стався обвал, міліціонер Вартунчик почув гуркіт і, припинивши спостереження за телевізійними екранами, кинувся до сусідньої кімнати. Побачивши цю катастрофу, він негайно вибіг на вулицю й, скликавши перехожих, взявся з їхньою допомогою розтягати уламки розвалених стін і стелі. Всі працювали, не шкодуючи сил, але це не дало ніяких наслідків, оскільки ні затриманого Незнайка, ні Свистунчика під уламками не було, а знайшли лише каску Свистунчика.

Це трохи заспокоїло міліціонера Вартунчика, і він вирішив, що Незнайко встиг утекти, а міліціонер Свистунчик кинувся за ним у погоню. Час, проте, минав, а Свистунчик НР повертався. Вартунчик уважно дивився на всі свої телевізійні екрани, сподіваючись побачити на якій-небудь з вулиць Свистунчика, але, як відомо читачеві, Свистунчик у цей час уже спав спокійнісінько в чужій постелі, й ні на якому екрані його не можна було побачити.

Скоро до відділення міліції прибули на зміну два нових міліціонери — Ключка й Паличка. Міліціонер Вартунчик здав їм чергування і, розказавши про несподівану пригоду, взявся розшукувати Свистунчика. Подумавши, що Свистунчик міг піти додому, він передусім подзвонив йому по телефону, але до телефону ніхто не підходив, і Вартунчик пішов до нього додому сам. Як і слід було сподіватися, вдома він нікого не застав і, повернувшись до себе додому, почав обдзвонювати всі лікарні. З усіх лікарень йому відповідали, що міліціонер Свистунчик до них на лікування не з’являвся.

Тоді він почав дзвонити в усі інші відділення міліції міста з проханням допомогти йому розшукати Свистунчика. Усі відділення міліції палко відгукнулися на цей заклик, і невдовзі ціла сотня міліціонерів нишпорила по всьому місту, стараючись знайти Свистунчика. Міліціонер Вартунчик через кожні півгодини навідувався до нього додому. До вечора й цілу ніч він дзвонив у лікарні і набрид усім лікарям гірше від гіркої редьки.

Незважаючи на безперервні пошуки, міліціонера Свистунчика не знайшли, і вранці в усіх газетах було надруковано повідомлення про це нове таємниче зникнення. Якби міліціонер Свистунчик, прокинувшись уранці, почитав газети, то сам був би страшенно здивований тим галасом, що зчинився навколо його імені. Однак Свистунчик ніяких газет у той день не читав, а тому й не міг знати, що в них друкувалося. Прокинувшись на другий день, він глянув на годинник і побачив, що стрілка показувала одинадцяту годину. Згадавши, що годинник показував десять, коли він ліг спати, Свистунчик вирішив, що проспав лише годину, а не двадцять п’ять. Таким чином він навіть не помітив, що вже наступив другий день. Голова в нього ще поболювала, й до того ж йому страшенно хотілось їсти, що, звичайно, було не дивно, оскільки він цілу добу проспав і за цей час зовсім нічого не їв.

Зайшовши на кухню, яка мала точнісінько такий вигляд, як і в його квартирі, міліціонер Свистунчик підійшов до невеличких дверцят у стіні й почав натискувати бічні кнопки, біля яких було написано: «Суп», «Каша», «Кисіль, «Компот», «Хліб», «Пироги», «Вермішель», «Чай», «Кава» та інше. Відчинивши після цього дверцята, за якими не виявилось нічого, крім чотирикутного отвору, міліціонер Свистунчик сів на стілець і став чекати. Хвилини через дві чи три через нижню дірку піднялася невелика кабіна так званого кухонного ліфта. Ця кабіна була пофарбована білою емалевою фарбою і своїм зовнішнім виглядом скидалася на холодильник. Відчинивши дверцята кабіни, Свистунчик почав виймати з неї тарілки з супом, кашею, киселем, сковорідку з пудингом, кофейник, тарілку з пирогами й нарізаним хлібом і таке інше. Поставивши усе це перед собою на столі, він почав з апетитом снідати.

Такі кухонні ліфти були в багатьох будинках Сонячного міста. Вони доставляли сніданки, обіди й вечері прямо в квартири мешканців з розташованих унизу їдалень. Слід сказати, однак, що жителі Сонячного міста рідко користувалися можливістю їсти вдома, бо вони більше любили харчуватись у їдальнях, де було значно веселіше. Там страви подавали звичайні малюки й малючки, з котрими можна було поговорити, пожартувати, посміятися. Тут же їжа подавалася за допомогою ліфта, з яким жартувати, певна річ, не станеш. Усе ж, коли виникала потреба, кожен міг пообідати вдома, хоча без таких приємностей і вигод, як у їдальні.

Добре попоївши, міліціонер Свистунчик знову заліз у ліжко й вирішив поспати ще трішечки. Він же вважав, що до обіду поспав усього годину, а це зовсім небагато. Як би там не було, але він знову заснув і, можливо, проспав би до наступного ранку, коли б опівночі його не розбудили господарі квартири, які повернулися додому.

У цій квартирі, як виявилося згодом, мешкало двоє друзів — Жартунчик і Коржик. Жартунчик прославився тим, що дуже любив жартувати. Найулюбленіший його жарт полягав у тому, що він майже після кожного слова додавав: «Не бути мені Жартунчиком, слово честі». Щодо Коржика, то він нічим не прославився. Обидва працювали шоферами на цукерковій фабриці — розвозили цукерки по магазинах — і дуже дружили. Того дня, коли міліціонер Свистунчик помилково потрапив до їхньої квартири, Жартунчик і Коржик не ночували вдома, бо після роботи поїхали до свого приятеля Клюшки — на новосілля, святкування якого тривало цілу ніч. Вранці вони поїхали прямо на свою цукеркову фабрику, а після обіду відпросилися на новосілля до другого свого приятеля — Баклажечки. Тут святкування новосілля теж було розраховано до ранку, але наші друзі вже провели одну ніч не спавши, тому Баклажечка дозволив їм піти додому раніше, тобто годині об одинадцятій вечора.

Одинадцята година вечора — теж час не ранній, до того ж наші приятелі не зразу прийшли додому, а спочатку потрапили у відділення міліції, де черговий міліціонер вичитував Коржикові двадцятихвилинну нотацію за те, що він порушив правила вуличного руху. Одне слово, додому вони прийшли, коли була пізня ніч.

І все ж і той, і другий були задоволені досягнутими наслідками, і Жартунчик сказав:

— От ми й додому дісталися, не бути мені Жартунчиком, слово честі. Тепер треба повечеряти та швидше спати.

— Що правда, то правда, — згодився, позіхаючи на весь рот, Коржик. — У гостях скільки не їси, а вдома попоїсти не завадить.

Друзі пішли прямо на кухню і стали натискувати кнопки біля дверцят кухонного ліфта. За кілька хвилин вони вже сиділи за столом і вечеряли. Щелепи їхні рухались ліниво, ніби з обов’язку, очі самі собою злипались, та все ж вони обидва без угаву про щось базікали неслухняними язиками. Нарешті Жартунчик наївся і, не промовивши більше ні слова, підвівся з-за столу й пішов спати. Зайшовши до кімнати, він погасив електрику, після чого роздягся і ліг у постіль. Слідом за ним прийшов Коржик. Побачивши, що Жартунчик уже погасив світло, він дістався у темряві до свого ліжка, роздягнувся і вже хотів лягти, але, простягнувши руку, відчув, що на постелі хтось лежить. Коржик подумав, що це Жартунчик ліг помилково на його ліжко, і сміючись сказав:

— Що за жарти! Ти чого заліз у моє ліжко?

— Що ти там кажеш, не бути мені Жартунчиком, — одізвався з свого ліжка Жартунчик.

— Як — що? — здивувався Коржик. — Де ти?

— Тут я, не бути мені Жартунчиком. Де ж я ще маю бути?

Почувши, що Жартунчик озвався із зовсім іншого боку, Коржик знову простягнув у темряві руку й помацав груди Свистунчика, який лежав на ліжку й спав так міцно, що навіть не ворухнувся.

— Ти знаєш, а в мене тут уже хтось лежить, — сказав Коржик.

— Хто там? — здивувався Жартунчик.

Коржик обмацав у темряві шию сонного Свистунчика, потім обличчя, ніс, лоб, волосся…

— А хто його знає! Чиясь голова з волоссям… — сказав він, здивовано розвівши руками.

— Ось тобі й маєш! — засміявся Жартунчик.

Треба сказати, що Жартунчик і Коржик не дуже злякались, виявивши в себе вдома чужого коротульку. Можна навіть сказати, що вони зовсім не злякалися. Справа в тому, що в Сонячному місті вже давно не було ніяких випадків крадіжок чи хуліганства. Всі коротульки жили між собою дуже мирно, і нікому й на думку не спадало залізти до чужої квартири з яким-небудь недобрим наміром.

— Слово честі, не бути мені Жартунчиком, тут просто сталося якесь непорозуміння! — сказав, сміючись, Жартунчик.

— Знаєш, напевно, хто-небудь із наших приятелів зайшов, коли нас не було. Ждав, ждав, потім йому набридло ждати, він і заснув випадково, — висловив здогад Коржик.

— Правильно! — зрадів Жартунчик. — Ану засвіти світло. Коржик увімкнув електрику. Друзі підійшли до ліжка

й стали розглядати Свистунчика, який спокійнісінько собі спав.

— Хто ж це? Ти його знаєш? — запитав Коржик.

— Уперше бачу, не бути мені Жартунчиком!

— Тьху! — плюнув з досадою Коржик. — Я теж уперше бачу. Головне, спить, як у себе вдома!

— Це щось підозріле, Коржику, слово честі! Не бути мені Жартунчиком, якщо ми з тобою не залізли помилково до чужої квартири. Треба тікати швидше, поки він не прокинувся.

Коржик уже хотів тікати, але, роздивившись, сказав:

— Ні, по-моєму, це наша квартира. Треба розбудити його й запитати, як він сюди потрапив.

Жартунчик почав трясти за плече Свистунчика. Нарешті Свистунчик прокинувся.

— Як ви сюди потрапили? — запитав він, здивовано дивлячись на Жартунчика й Коржика, які стояли перед ним у самій спідній білизні.

— Ми? — розгубився Жартунчик. — Чуєш, Коржику, це як це… тобто так, не бути мені Жартунчиком. Він запитує нас, як ми сюди потрапили! Ні, це ми вас хотіли запитати, як ви сюди потрапили?

— Я? Як завжди, — знизав плечима Свистунчик.

— «Як завжди»! — вигукнув Жартунчик. — По-вашому, ви де перебуваєте?

— У себе вдома. Де ж іще?

— Оце так номер, не бути мені Жартунчиком! Слухай, Коржику, він каже, що він у себе вдома. А ми з тобою де?

— Так, правда, — встряв у розмову Коржик. — А от ми з ним тоді, по-вашому, де, га?

— Ну й ви в мене вдома.

— Бач, який! А ви в цьому впевнені?

Свистунчик оглянувся довкола й від подиву навіть підвівся на ліжку.

— Слухайте, — сказав нарешті він, — як я сюди потрапив?

— Ах, щоб тобі, не бути мені Жартунчиком, слово честі! Та ми самі вже півгодини добиваємось від вас, як ви потрапили сюди, — сказав Жартунчик.

Переконавшись, що вся плутанина сталася з його вини, Свистунчик дуже зніяковів і пробурчав:

— Вибачте, друзі! Прошу вас, даруйте мені! Тепер я бачу, що помилково потрапив у чужу квартиру. Тож-то я дивлюся, що тут меблі наче не такі, як у мене. Та й шпалери на стінах не такі. У мене жовті, тьху! А тут якісь сині…

З цими словами Свистунчик виліз з-під ковдри й попрямував до дверей.

— Стривайте, — зупинив його Коржик. — Ви хоч одягніться…

— Ах, так! Вибачте! — знічено пробурмотів Свистунчик і почав одягатися.

Він дуже квапився, і тому в нього все виходило не так, як слід. Краватку він надів навиворіт, шкарпетки переплутав; права нога в нього ніяк не хотіла пролазити в холошу, тому він довго стрибав по всій кімнаті на лівій нозі, зрештою налетів на квітковий горщик з маргаритками й розбив його на друзки. Закінчилося тим, що він, розгубившись, нацупив на себе куртку Коржика й пішов у ній.

Тієї ночі Жартунчик і Коржик лягли спати зовсім пізно й тільки на другий ранок. Коржик виявив, що пропала його куртка. Правда, в нього залишилася Свистунчикова куртка, але біда була в тому, що разом з курткою пропало Коржикове посвідчення на право водіння автомобіля, яке лежало в нього в боковій кишені. На жаль, друзі не запитали ні імені, ні адреси Свистунчика й тепер не знали, де його шукати.

Жартунчик сказав, що біда поправима, бо ж коли цей неуважний коротулька, тобто Свистунчик, виявить у себе в кишені чуже посвідчення, він збагне, що одягнув не свою куртку, й принесе посвідчення разом з курткою назад.

Почувши це, Коржик трошечки заспокоївся.

Проте далі все пішло зовсім не так, як сподівався Жартунчик, тому що пригоди Свистунчика на цьому не закінчилися. Вони, можливо, й закінчилися б, якби у справу не втрутилися Калігула, Брикун і Пегасик. З того часу, як ці три істоти були перетворені на коротульок, вони без пуття тинялися по вулицях і врешті-решт зійшлися в одному місці. Ця несподівана зустріч ознаменувалася бурхливим проявом радості. Калігула не міг стриматися від сміху, дивлячись на Брикуна й Пегасика, а Брикун і Пегасик голосно іржали, дивлячись на Калігулу. Всі троє одразу впізнали один одного.

Незважаючи на те, що вони геть змінилися, щось таке від колишнього вигляду збереглось у кожному з них, і саме ця обставина дуже смішила їх.

Насміявшись досхочу, Калігула сказав:

— От що, друзі, нам треба відзначити нашу зустріч чим-небудь карколомним, щоб гарненько запам’яталося.

Усі троє глибоко задумались і думали до півночі. Спочатку ніхто нічого путнього вигадати не міг, але потім Пегасик сказав:

— По-моєму, найбільш карколомним буде, якщо ми протягнемо впоперек тротуару мотузку, щоб усі спотикались і падали.

— Ти геній! — похвалив Пегасика Калігула.

Роздобувши десь мотузку, друзі протягнули її впоперек тротуару в тому місці, де було найтемніше, і швидко зникли, побоюючись, щоб хто-небудь не надавав їм по шиї за таку витівку.

Це сталося на Макаронній вулиці, недалечко від будинку, де жили Жартунчик і Коржик, саме в той вечір, коли вони застали в себе на квартирі сонного міліціонера Свистунчика.

А тепер слухайте, що було далі.

Вийшовши від Жартунчика й Коржика, міліціонер Свистунчик пішов по вулиці, здивовано оглядаючись навсібіч і не розуміючи, де він перебуває. Трохи пізніше він розібрав, що йде по Макаронній вулиці, але не до свого будинку, в протилежний бік. Він уже хотів повернутися назад, але вирішив трошечки прогулятись і подихати свіжим повітрям. Де рішення виявилося для нього страшним. Не встиг він ступити й десяти кроків, як спіткнувся об натягнуту впоперек тротуару мотузку й упав. Падаючи, він дуже вдарився об тротуар лобом і лишився лежати нерухомо.

Ніхто не знає, скільки пролежав би непритомний Свистунчик, якби в цей час по Макаронній вулиці не проїжджала на своєму автомобілі малючка Маківка. Побачивши Свистунчика, який нерухомо лежав на тротуарі, Маківка зупинила машину й, переконавшись, що Свистунчикові потрібна негайна медична допомога, швидко втягла його в машину, що для такої крихітки, як вона, було досить важко, й повезла до лікарні.

В лікарні Свистунчика швидко роздягли й поклали на ліжко. Лікар Компресик тут же прописав йому мікстуру й звелів покласти на голову лід, після чого особисто потиснув Маківці руку й подякував їй за те, що вона привезла хворого. Він хотів записати ім’я Свистунчика в лікарняний журнал, але Свистунчик усе ще не приходив до пам’яті й не міг назвати свого імені. Маківка теж не знала, як його звуть. Тому Компресик наказав одній з нянечок, щоб вона подивилася в кишені курточки хворого — чи не знайдеться там який-небудь документ, по якому можна було б встановити його ім’я.

Нянечка почала нишпорити в кишенях куртки й знайшла там листа на ім’я Коржика й шоферське посвідчення теж на ім’я Коржика.

— Справа ясна: його звуть Коржиком. Адже ніхто не стане носити в себе в кишенях чужі листи й документи, — вирішив лікар Компресик і записав Свистунчика в лікарняний журнал під іменем Коржика.

Коли на другий день міліціонер Вартунчик знову подзвонив у лікарню і запитав, чи не прибував до них на лікування міліціонер Свистунчик, йому відповіли, що ніякого міліціонера Свистунчика в них нема й не було, а є тільки шофер Коржик, котрий знепритомнів на вулиці. Цим і пояснюється, що про перебування Свистунчика в лікарні ніхто» не здогадувався, і міліція шукала його далі де завгодно, тільки не там, де він перебував насправді.

У газетах кожного дня вміщувалися повідомлення про те, що міліціонера Свистунчика ніде не можуть знайти. Деякі газети почали глузувати з того, що сама міліція не може знайти зниклого міліціонера.

В одній газеті навіть помістили карикатуру з зображенням міліціонера, який удень з ліхтарем сам себе шукає.

Закінчилося все це тим, що з приводу зниклого міліціонера стали друкувати всілякі жарти й кумедні оповідання і дійшли до того, що написали, немовби міліціонер Свистунчик зовсім не зник, а розшукати його не можуть тому, що ніякого Свистунчика взагалі на світі не було.

Не варто, однак, думати, що жителі Сонячного міста були злі, здатні сміятися над чужою бідою коротульки. Ні, вони були дуже добрі й чуйні, але справа пояснювалася тим, що «серед жителів Сонячного міста було багато автомобілістів, а відомо, що автомобілісти трошки не люблять міліціонерів, за те, що вони вичитують надто довгі нотації при кожному порушенні правил їзди. Якби пропав простий коротулька, то нікому б і на думку не спало сміятися, та оскільки пропав міліціонер, то це якось мимоволі в кожного автомобіліста викликало посмішку; до того ж дехто повірив, що справді ніякого міліціонера Свистунчика на світі не було й усі ці розмови — просто смішна вигадка для розваги газетних читачів.

Коли наступного ранку Свистунчик опритомнів у лікарні, він з подивом переконався, що знову лежить десь у чужому приміщенні.

Він уже хотів підвестися й піти, щоб з’ясувати, як він. сюди потрапив, але, відчувши слабість, опустив голову на подушку.

В цей час до палати ввійшла нянечка.

— З добрим ранком, Коржику! — привітно сказала вона. — Як ви себе почуваєте?

— Де я? — тривожно запитав Свистунчик, не звернувши навіть уваги на те, що нянечка кумедно назвала його Коржиком.

Нянечка пояснила йому, що він випадково впав на вулиці і вдарився лобом, від чого в нього стався струс мозку, а тепер він у лікарні і може не хвилюватися, тому що його скоро вилікують.

З цих пояснень Свистунчик майже нічого не зрозумів, бо ж свідомість його після удару була трохи затуманена, однак лагідний голос нянечки його заспокоїв.

Свистунчик враз перестав хвилюватися, з апетитом поснідав і проковтнув, навіть не скривившись, повну ложку гіркої мікстури.

Лікар Компресик лишився дуже задоволеним поведінкою хворого Свистунчика й звелів нянечці через кожну годину напувати його цією мікстурою, ставити на Лоба холодні компреси, а на випадок головного болю покласти й лід.

Сам лікар Компресик по кілька разів на день навідувався до Свистунчика й розповідав йому різні кумедні історії. Він вважав, що ніщо так не сприяє швидкому одужанню, як веселий настрій, а веселий настрій, відомо, буває у хворих, коли вони посміхаються або сміються. З цією метою лікар Компресик звелів розвісити по всій лікарні кумедні картинки, шаржі, карикатури й наказав усім нянечкам і черговим лікарям читати у вільний час хворим різні смішні оповідання та казочки, а також розповідати їм веселі побрехеньки, жарти, приказки, скоромовки, пустобайки й тому подібні речі.

Розділ двадцять третій Совість знову непокоїть Незнайка

Інженер Клепка, з яким познайомилися наші мандрівники, був незвичайний коротулька. Основною особливістю його було те, що він усе робив з блискавичною швидкістю. Руки, ноги і язик у нього рухались страшенно швидко. Звичайно він не ходив, а бігав, і майже ніколи не перебував у спокійному стані. Якщо бігти було нікуди, а розмовляти ні з ким, то він щохвилини тіпався усім тілом або підстрибував від нетерплячки на місці. Якщо доводилось їхати на автомобілі, то він мчав на найвищій швидкості, причому рушав завжди зненацька, а зупинявся несподівано. Думки в його голові пролітали з швидкістю світла, що, як це кожному вже відомо, пролітає триста тисяч кілометрів за секунду. Він не задумуючись приймав різні рішення, блискавично їх здійснював, а коли вони йому чомусь переставали подобатись, умить відміняв, не доводячи до кінця.

Усі, кому доводилося зустрічатися з Клепкою, піддавалися під вплив його діяльної натури й виконували все, що тому спадало на думку, забуваючи про свої власні плани й наміри.

Кубик, який був трохи сумирнішої вдачі, думав, що зможе поїхати з мандрівниками на вулицю Творчості й показати їм будинки Кавунчика, але Клепка безцеремонно сказав, що з цим ще встигне, й одразу ж після обіду повіз усіх оглядати фабрику, де вироблялися всілякі меблі.

Потрапивши на меблеву фабрику, мандрівники були дуже здивовані тим, що стільці, столи, шафи, дивани, ліжка виготовлялися тут не з дерева, а з різноманітних пластичних мас. Процес виробництва був дуже простий. Заздалегідь заготовлена пластмаса подавалася в отвір штампувальної машини. Там вона здавлювалася за допомогою преса, внаслідок чого з машини вискакували готовий стілець, стіл або ліжко. Для виготовлення шаф, буфетів або диванів потрібна була не одна штампувальна машина, а дві, три й навіть більше. На одній такій машині штампувалася сама шафа, на другій — дверцята до неї й полички, на третій — шухляди і так далі.

Пластична маса виготовлялася найрізноманітніших кольорів і відтінків. Була так звана деревопластмаса. Зроблені з неї меблі не можна було відрізнити від дерев’яних. Була також металопластмаса, що повністю заміняла метал. Крім меблів, з металопластмаси робили люстри, дверні ручки, рами для картин, дзеркала.

Нарешті, була м’яка, як пух, еластопластмаса, яка йшла на виготовлення матраців, а також подушок і м’яких спинок для диванів та крісел.

Крім простих, на фабриці вироблялись і комбіновані меблі, як, наприклад, комбінований диван-ліжко, що міг водночас бути і диваном і ліжком, стіл-холодильник, стілець-пилосос, ліжко — книжкова шафа, крісло-велосипед та інші. Але найдужче нашим мандрівникам сподобались дуті або так звані пневматичні меблі. Шафи, столи, крісла, дивани вироблялися з гуми й надувалися повітрям. Ці меблі були дуже зручні для перевезення, бо варто було випустити з них повітря — і весь кімнатний гарнітур вміщувався у невеличкому чемоданчику. Найбільшою вишуканістю відзначалися пневматичні крісла, дивани й ліжка, оскільки при надуванні їх повітрям вони набирали опуклих, обтічних, гладеньких форм, що дуже заохочувало як до сидіння, так і до лежання на них.

Після огляду меблевої фабрики наші мандрівники пішли в кіно, а потім у театр.

На другий день Клепка й Кубик заїхали за ними раніше, і всі разом вирушили на фабрику телевізорів та радіоприймачів. Найголовніше, що вони тут побачили, було виготовлення великих плоских настінних широкоекранних телевізорів. Треба сказати, що в усіх кінотеатрах Сонячного міста були встановлені такі настінні телевізори з широкими екранами, тому картини передавались у всі кінотеатри прямо з телевізійної студії. Це було дуже вигідно, оскільки не треба було щовечора розвозити по всіх кінотеатрах сотні кіноплівок, примушувати працювати сотні. механіків, та до того ж не треба було й робити всі ці кіноплівки. Досить було зробити одну, прокрутити її на передавальній телевізійній станції, й картину можна було дивитись у всіх кінотеатрах.

Такі ж телевізори, тільки значно менших розмірів, були й у багатьох квартирах, але жителі Сонячного міста не любили дивитися кінокартини вдома. Вони були дуже дружні, і їм більше подобалося дивитись кіно, зібравшись разом. Від цього картини здавалися їм чомусь значно кращими й цікавішими.

На цій фабриці, крім настінних, виготовлялись і настільні телевізори, а також радіоприймачі найрізноманітніших систем, починаючи з великих кімнатних радіол та радіотумбочок і кінчаючи мікроскопічними, кишеньковими гучнопищателями й манюсінькими гучношептателями.

Після цього Клепка повіз мандрівників на фабрику господарських предметів, де вироблялися різноманітні пилососи, пральні автомати, механічні підміталки, витиралки й соковижималки, герметичні горщики й пневматичні каструлі. Найбільше тут сподобалася мандрівникам автоматична саморегулююча електрична праска. Особливістю цієї праски було те, що вона могла автоматично, без будь-чиєї сторонньої допомоги, прасувати білизну. Для цієї мети в передній частині праски було два електричних ока, що являли собою дна невеличких телевізорчики, з допомогою яких праска немов бачила, що треба прасувати. Трошки нижче від цих очей праска мала ще бляшаний електричний ніс. Якщо прасована білизна починала пригорати, праска відчувала запах горілого цим своїм носом, у зв’язку з чим автоматично вимикалася й дзвонила.

Слідом за цим мандрівники побували на книжковій фабриці, де робилися найрізноманітніші книги: маленькі й великі, тоненькі і товсті, книжки-картинки і книжки-іграшки у вигляді ширмочок, гармошок, котушок, плетениць з цікавими казками, оповіданнями, ребусами, фокусами, загадковими рухомими й балакучими картинками.

Тут працювали десятки друкарських машин. Досить було всунути в отвір такої машини принесений письменником рукопис і зроблені художником малюнки, як одразу ж з іншого отвору сипалися готові книжки з картинками. У цих машинах друкування проводилось електричним способом, який полягав у тому, що друкарська фарба розпорошувалася всередині машини спеціальним пульверизатором і прилипала до наелектризованого паперу в тих місцях, де мали бути літери й картинки. Цим і пояснювалась швидкість виготовлення книг.

А потім Незнайко та його супутники побували на фабриці музичних інструментів, на ляльковому комбінаті, де вироблялися ляльки для лялькових театрів, і на автомобільному заводі, і в багатьох інших місцях. Удень вони тільки те й робили, що здійснювали з Клепкою та Кубиком усілякі цікаві екскурсії, а вечорами ходили в кіно, театр, на концерти або дивились які-небудь спортивні ігри й змагання. У цих походеньках іноді брав участь і Карасик, з яким вони познайомилися на фабриці одягу. Карасик, як уже згадувалося, був актором, тому-то він добре знав, у якому театрі йдуть найцікавіші вистави, й завжди міг порадити мандрівникам, на яку виставу краще всього піти.

Загалом життя у них було дуже веселе. Єдине, що псувало Незнайкові настрій — це згадка про міліціонера Свистунчика. Того дня, коли в газеті вперше з’явилось повідомлення про зникнення міліціонера Свистунчика, Незнайко дуже боявся, що він скоро знайдеться. Але наступного дня газети повідомили, що, незважаючи на безперервні пошуки, міліціонера Свистунчика ніде не виявили. Незнайко зрадів цьому й трошки заспокоївся. Однак увечері совість знову прокинулась і стала докоряти йому.

«А що я можу зробити? — виправдовувався Незнайко. — Я ж не винуватий, що міліціонер пропав».

«Ти не винуватий, це правда, — погоджувалася совість. — Але ж ти радів, що він пропав. Хіба можна радіти з чужого лиха?»

«А яке тобі діло до цього? — обурювався Незнайко. — Навіщо ти сунеш свого носа, куди тебе не просять?»

«Як це — яке діло? — дивувалася совість. — Я хочу, щоб ти був хороший, і завжди дорікатиму тобі, коли ти робитимеш щось погане».

Незнайкові стало соромно, і він поклявся, що більше не радітиме. Проте на другий ранок він знову почав непокоїтись і з дрожем узяв у руки газету, боячись прочитати в ній повідомлення, що міліціонер Свистунчик нарешті знайшовся і розказав усім, що це Незнайко зруйнував чарівною паличкою стіни міліції. Прочитавши в газеті, що Свистунчика ще й досі не знайдено, Незнайко зітхнув полегшено і мало не підскочив від радості, зате ввечері знову докоряв собі за це, але наступного ранку знову-таки радів. Поступово він усе ж перестав звертати увагу на докори совісті, і ніщо вже не затьмарювало його існування. До того ж нові друзі не давали нудьгувати нашим мандрівникам. Кубик і Клепка навіть замалим не посварилися через них. Кубикові хотілося розповісти далі про архітектуру й показати їм будинки Кавунчика, але Клепка не давав сказати йому жодного слова й не відпускав од себе мандрівників ні на крок. Кубик уже шкодував, що познайомив Незнайка, Кнопочку й Пістрявенького з Клепкою.

— Коли б я знав, що так вийде, то ніколи не став би тебе знайомити з ними, — сказав він Клепці.

Одного разу він задумав приїхати по Незнайка та його друзів трохи раніше й вивезти їх з дому до того, як приїде Клепка. Наступного ранку, він і справді прокинувся ледь світало й одразу помчав до готелю. Який же він був здивований, побачивши, що мандрівники вже поїхали.

— Знову цей Клепка мене випередив! — розгнівався Кубик. — Ну попався б він мені! Просто не знаю, що з ним зроблю…

Сердито насупивши брови, Кубик вийшов на вулицю і зустрівся з Клепкою, який щойно приїхав на своєму стрибаючому автомобілі.

— Ти куди це розігнався? — стурбовано запитав його Кубик.

— Як — куди? — здивувався Клепка. — До Незнайка й Кнопочки.

— Та їх уже хтось повіз!

— Хто повіз? — Клепка аж підскочив від такої несподіванки.

— Звідки я можу знати! — розвів Кубик руками.

— А! — закричав Клепка й ляснув себе долонею по лобі. — Знаю! Це Карасик! От не зійти мені з цього місця, що Карась їх кудись потяг!

Це й справді було так. Карасик давно умовляв наших мандрівників зробити з ним поїздку в Сонячний парк, запевняючи, що це значно цікавіше, ніж їздити по різних фабриках та заводах. Однак Клепка навіть слухати нічого не хотів про парк і всіляко перешкоджав здійсненню цього задуму. Закінчилося тим, що Карасик вдався до хитрощів і, заїхавши по мандрівників раніше як звичайно, повіз їх у Сонячний парк.

Цей парк був на східній околиці Сонячного міста й займав досить велику площу. Він складався з кількох частин чи, як їх інакше називали, містечок: Спортивного містечка, де проводилися різні спортивні ігри та змагання; Водяного містечка з плавальними басейнами, вишками для стрибання у воду й пристанями для човнів; Театрального містечка, в якому були різні театри, кіно, а також цирк; Шахового містечка, де можна було грати в шахи й шашки, й, нарешті, Веселого містечка — з різними розважальними атракціонами.

Кожне з цих містечок було влаштовано на свій власний лад. Найцікавіше було обладнане Шахове містечко. Вся його площа була розбита на великі квадратні клітинки і являла собою ніби величезну шахівницю. Всі будинки, кіоски й павільйони були збудовані тут у вигляді шахових фігур: тур, ферзів, слонів, коней тощо. Усі загорожі навкруги були зроблені у вигляді пішаків, а біля кожного входу стояли по два білих або чорних коні.

Серед квітів, що також росли тут у шаховому порядку, стояли столики, за якими охочі могли грати в шахи або шашки. Тут було багато шахістів та шахісток. Шахісти були звичайно зодягнуті в картаті костюми, а шахістки — в платтячка, прикрашені різнобарвними шаховими фігурками. Вони читали лекції про шахову гру, розповідали різні цікаві випадки з життя знаменитих шахістів, брали участь у шахових турнірах, на які збиралося дивитись дуже багато коротульок; нарешті, проводили сеанси одночасної гри з аматорами, тобто з простими малюками й малючками, котрі любили грати в шахи.

Сеанси одночасної гри полягали в тому, що один шахіст грав одразу з кількома гравцями на кількох шахівницях. Були такі фахівці, які грали одразу на десятьох, а то й п’ятнадцятьох дошках, а найкращий шахіст, чемпіон Сонячного міста Фігура, міг одразу грати на двадцятьох дошках, до того ж навіть не дивлячись на дошки. Йому тільки казали, який зроблено хід, він записував у книжечку й казав, який зробити хід у відповідь. На такі сеанси одночасної гри теж приходило дивитись багато коротульок.

Проте найцікавішими в Шаховому містечку були шахові автомати. Шаховий автомат — це машина, зроблена у вигляді звичайного коротульки з руками, ногами й навіть з головою. Всередині автомата був запам’ятовуючий обчислювальний електронний пристрій, з’єднаний електричними проводами з клітинками на шахівниці. Граючи із звичайними коротульками, автомат відшукує за допомогою електронного пристрою найправильніші відповідні ходи, що ведуть до виграшу, й пересуває фігури на шахівниці. В цьому нема нічого дивовижного, оскільки шахова гра має свою теорію, і завжди можна розраховувати наперед, не треба пересувати фігури, щоб виграти партію.

Конструюють шахові автомати найкращі шахісти, а тому обіграти таку шахову машину може тільки який-небудь шаховий чемпіон, та й то не завжди. Траплялись випадки, коли сам конструктор програвав сконструйованому ним автомату. Пояснюється це тим, що конструктор може втомитися, захворіти чи зробити ненароком не той хід, що треба, а автомат ніколи не втомлюється і завжди діє швидко й безвідмовно, якщо, звичайно, не зіпсується.

В одному павільйоні Шахового містечка було встановлено великий шаховий автомат, що міг одночасно грати на тридцяти двох дошках. Автомат стояв у центрі кільцеподібного стола, на якому було тридцять дві шахівниці. За цими дошками сиділи охочі зіграти з автоматом. Зробивши хід на одній дошці, автомат трошечки повертався, робив хід на другій дошці, знову повертався і таким чином крутився весь час, роблячи хід за ходом. Це відбувалося так швидко, що деякі гравці не встигали навіть зробити свій хід. У таких випадках автомат зупинявся і чекав відповідного ходу.

Потрапивши до Шахового містечка, наші мандрівники довго спостерігали за грою цього великого шахового автомата. Нарешті Кнопочці набридло дивитись, але Незнайко тільки розохотився. Побачивши, що один гравець програв партію і виліз з-за столу, Незнайко сів на його місце й сказав, що теж хоче зіграти. Кнопочка запротестувала й сказала, що терпіти не може дивитись, як грають у шахи. Пістрявенький сказав, що він теж не може терпіти цього, але Незнайко вперся і не хотів іти. Тоді Карасик сказав, що вони з Кнопочкою і Пістрявеньким підуть погуляти у Веселе містечко, а Незнайко може пограти в шахи, а потім хай теж приходить до них. На цьому вони й домовилися.

Розділ двадцять четвертий Як Незнайко захворів на шахову гарячку

Кнопочка й Пістрявенький пішли з Карасиком у Веселе містечко, а Незнайко почав грати з автоматом у шахи. Не встиг він зробити й десяти ходів, як дістав шах і мат. Він вирішив зіграти ще партію і програв її, зробивши всього лише п’ять чи шість ходів. Слідуючий мат він одержав за три ходи. Автомат ніби помітив, якої помилки припускався Незнайко в грі, й знайшов спосіб обігрувати його в найкоротший час.

Один гравець, котрий сидів за столом поруч із Незнайком, сказав, що йому рано ще грати з такою складною машиною, а краще пограти спочатку з якимсь маленьким автоматом, простішим. Дізнавшись, що в Шаховому містечку існують ще й інші автомати, Незнайко виліз з-за столу й пішов розшукувати машину на свої сили. Не встиг він пройти десяти кроків, як зустрівся з малючкою. На ній було красиве біле плаття з різнобарвними шаховими фігурками, а на голові капелюшок у вигляді корони, як у шахової королеви. Вона посміхнулася до Незнайка, як до давнього знайомого, і сказала:

— Здрастуйте!

— Здрастуйте, — відповів Незнайко. — Ми з вами, здається, десь уже зустрічалися?

— Як вам не соромно! Невже забули? Адже ви були в нас на фабриці.

— Ах, правда! — вигукнув Незнайко. — Тепер я згадав. Ви Ниточка.

— Правильно, — підтвердила Ниточка. — Давайте посидимо на лавочці. Тут дуже гарно.

Вони сіли на лавочці, й Ниточка сказала:

— А ми не забули вас і часто згадуємо про ваші відвідини. Нам тоді було дуже весело. Пам’ятаєте, як Голочка сказала Клепці: «Ви не кінь і не. в стайні. Іржатимете вдома». Ха-ха-ха! Тепер, як тільки хто-небудь із нас засміється, ми кажемо: «Ви не кінь і не в стайні. Підіть додому, поіржіть, а тоді приходьте знову».

Ниточка й Незнайко весело засміялися.

— Скажіть, вам сподобалось у нашому місті? — запитала Ниточка.

— Дуже сподобалось, — відповів Незнайко. — У вас тут машини всілякі, й кіно, й театри, й магазини, й навіть їдальні. Все у вас є!

— А у вас хіба не так, як у нас?

— Де там! — махнув Незнайко рукою. — У нас, коли захочеш яблучка, то треба спочатку на дерево вилізти; захочеш полунички, то її спершу треба виростити; горішка захочеш — у ліс треба йти. У вас просто: йди в їдальню і їж, чого душа забажає, а в нас попрацюй спочатку, а потім уже їж.

— Але ж і ми працюємо, — заперечила Ниточка. — Одні працюють на полях, городах, інші виробляють усілякі речі на фабриках, а потім кожен бере в магазині, що йому потрібно.

— То вам же допомагають машини працювати, — відповів Незнайко, — а в нас машин нема. І магазинів у нас нема. Ви живете всі спільно, а в нас кожний будиночок — сам по собі. Через це виходить велика плутанина. В нашому будинку, наприклад, є два механіки, але жодного кравця. В іншому якомусь будинку живуть лише кравці й жодного механіка. Якщо вам потрібні, приміром, штани, ви йдете до кравця, але кравець не дасть вам штанів задарма, бо коли почне роздавати всім штани задарма…

— То сам скоро без штанів залишиться! — засміялась Ниточка.

— Гірше! — махнув рукою Незнайко. — Він залишиться не тільки без штанів, але й без харчів, тому що не може ж він шити одяг і водночас добувати харчі!

— Це, звичайно, так, — погодилась Ниточка.

— Отже, ви повинні дати кравцеві за штани, скажімо, грушу, — говорив далі Незнайко. — Та коли кравцеві не потрібна груша, а потрібний, наприклад, стіл, то ви повинні піти до столяра, дати йому грушу за те, що він зробить стола, а потім цей стіл виміняти в кравця на штани. Але тесляр теж може сказати, що йому не потрібна груша, а потрібна сокира. Доведеться вам до коваля плентати. Може трапитись і так, що, коли ви прийдете до тесляра з сокирою, він скаже, що сокира йому вже не потрібна, бо він дістав її в іншому місці. От і залишитесь ви тоді з сокирою замість штанів.

— Так, це справді велика біда! — засміялась Ниточка.

— Біда не в цьому, бо з кожного становища знайдеться вихід, — відповів Незнайко. — У крайньому випадку, друзі не дадуть вам пропасти, і хто-небудь подарує вам штани чи позичить на якийсь час. Біда в тому, що на цьому грунті у деяких коротульок розвивається страшна хвороба — жадібність або скнарість. Такий скнара-коротулька цупить до себе додому все, що під руку потрапляє: що треба й навіть те, чого не треба. У нас є один такий малюк — Пончик. У нього вся кімната завалена всіляким мотлохом. Він гадає, що все це може знадобитись йому для обміну на потрібні речі. Крім того, в нього є дуже багато цінних речей, що могли б комусь пригодитись, а в нього вони лише пилом припадають і псуються. Різних курточок, піджаків — сила-силенна! Самих костюмів штук двадцять, а штанів, напевно, пар п’ятдесят. Усе це в нього звалено на підлозі в купу, і він уже навіть сам не пам’ятає, що в нього там є і чого нема. Деякі коротульки користуються цим. Якщо кому-небудь знадобляться спішно штани або піджак, то кожен може підійти до цієї купи й вибрати, що йому до вподоби, а Пончик навіть не помітить, що річ пропала. Та коли помітить, то тут уже начувайся — зчинить такий галас, хоч з дому тікай!

Ниточка дуже сміялася, слухаючи цю розповідь. Потім обличчя її стало серйозним, і вона сказала:

— Соромно з хворих сміятись! Добре, що в нас ніхто не може захворіти цією страшною хворобою. Для чого нам тримати в себе цілу купу костюмів, якщо будь-коли можна взяти в магазині цілком пристойний костюм! До того ж моди постійно міняються, і якщо костюм вийде з моди, його однаково не одягнеш. До речі, — згадала Ниточка, — де ж ваші друзі — Кнопочка та цей… Сіренький, чи як його?

— Не Сіренький, а Пістрявенький, — поправив Незнайко Ниточку. — Вони пішли з Карасиком у Веселе містечко, а я залишився тут, щоб зіграти з автоматом у шахи.

— Ну й зіграли?

— Зіграв тричі й ні разу. не виграв.

Дізнавшись, що Незнайко грав з великим автоматом, Ниточка сказала, що цей автомат сконструйований шаховим чемпіоном Фігурою, тому обіграти його важко навіть для досвідчених шахістів. Великим досягненням вважається зіграти з ним хоча б у нічию, а тому, хто виграє, надається право грати з чемпіоном Фігурою на першість.

Для таких малодосвідчених гравців, як Незнайко, в Шаховому містечку було багато менш досконалих шахових автоматів. Електронна будова цих машин була простіша, і обіграти їх було значно легше. А, крім того, в багатьох автоматах були зроблені додаткові пристосування для розваги гравців. Так, наприклад, у одного була дуже смішна фізіономія. До того ж він умів шморгати носом і чухати рукою власну потилицю, що було дуже потішно. В другого фізіономія була зроблена з гнучкої пластмаси, й, коли йому щастило зробити вдалий хід, на обличчі в нього з’являлась урочиста посмішка. Як тільки він починав вигравати партію, рот його розтягувався до вух; та коли раптом програвав, то корчив такі страшні гримаси, що неможливо було дивитися без реготу. Був і такий автомат, у якого спалахувала в носі електрична лампочка, від чого весь ніс світився червоним світлом, а волосся на голові ставало дибки.

Крім того, тут ще були автомати, які свідчили про різні характери гравців. Один з них, перед тим, як зробити хід, довго морщив лоба, м’яв для чогось рукою власного носа, несміливо брав фігуру з дошки, довго тримав її в руці, неначе роздумуючи, куди поставити, нарешті, зробивши хід, швидко хапав фігуру назад, ставив на попереднє місце й знову вдавав, ніби думає. Такі витівки автомата сердили деяких надто нетерплячих гравців, і від того їм не так скучно було грати. Другий автомат, перед тим, як зробити хід, обов’язково хмикав, гмикав, покахикував, крутив головою, знизував плечима, розводив руками; третій пускав у хід усілякі слівця, наприклад: «Ах, ви так пішли? Ну, а ми так!» Або: «Зараз ми вам покажемо, як грати в шахи». Або: «Зараз вам буде каюк». Це досягалося за допомогою магнітофона, тобто звукозаписного апарата з магнітною стрічкою, на якій записувалися різні фрази. Перед кожним ходом магнітофон автоматично вмикався, і звучала та чи інша фраза.

Кожний автомат мав своє ім’я. Так, наприклад, великий, тридцятидвохмісний автомат звався «Титаном». Той, що говорив: «Зараз вам буде каюк», так і звався «Каюк». А той, що вмів чухати потилицю, звався чомусь «Барбосиком». Ниточка познайомила Незнайка з усіма автоматами, й Незнайко зіграв з кожним по партії, але виграти зумів тільки в одного «Барбосика».

— От бачите, ви вже досягаєте успіхів! — сказала Ниточка. — Вам треба частіше приходити сюди й тренуватися.

Поки Незнайко грав у шахи, Кнопочка й Пістрявенький веселились у Веселому містечку. Веселощі тут починалися ще до того, як відвідувачі потрапляли в містечко, тобто біля самого входу. Цей вхід являв собою не ворота, не хвіртку, не двері, а широку металеву трубу, схожу на тунель. Труба безперервно крутилась, і кожен, хто намагався пройти крізь неї звичайним способом, неминуче падав, оскільки ноги його заносило вбік. Для того, щоб утримати рівновагу, необхідно було йти не прямо, а спритно перебираючи ногами навскосяк. Деякі коротульки добре напрактикувались у цьому далі й проходили крізь трубу, навіть не похитнувшись. Але таких було мало. Більшість відвідувачів не могли потрапити в містечко, не вивалявшись попередньо в трубі.

Перед цією трубою завжди стояла юрма коротульок і сміялася зі спроб сміливців пройти крізь трубу. Кнопочка, Карасик і Пістрявенький приєдналися до юрми й теж стали сміятись. Особливо гучно реготав Пістрявенький. Йому здавалося, що пройти по трубі зовсім не важко, а всі падають через власну незграбність. Нареготавшись досхочу, Пістрявенький вирішив показати своє уміння і безстрашно ввійшов у трубу. Не встиг він ступити й трьох кроків, як упав і став перекочуватися в трубі, наче поліно. Цукерки, що були в його кишені, висипались. Пістрявенький підбирав їх, запихав знову в кишеню і водночас намагався звестися на ноги, але його тут же кидало назад. Так він перевертався всередині труби, поки його нарешті не викинуло з неї з другого боку. Вся ця пригода викликала в глядачів цілу бурю сміху.

— Бачите, ми ще не зайшли у Веселе містечко, а вже почали веселитися, — сказав Карасик Кнопочці. — Зверніть увагу — сміх тут викликається дуже просто — відвідувачі самі себе смішать: спочатку ви смієтеся з інших, а потім самі лізете в трубу, й тоді вже інші сміються з вас.

Сказавши це, Карасик пішов до труби. Незважаючи на свою мішкувату постать, він досить спритно подолав увесь шлях і впав лише за два кроки від виходу з труби, що, одначе, також розвеселило глядачів. Потім настала черга Кнопочки. Всі сподівалися, що вона теж упаде, і вже зібралися як слід посміятись, але Кнопочка так спритно перебирала ногами, що навіть не спіткнулася ні разу.

Опинившись у Веселому містечку, наші мандрівники пішли по алеї і скоро зупинилися на майданчику, посередині якого було встановлене велике дерев’яне коло. Це коло звалося чортовим колесом. Охочі сідали на нього. Після чого коло швидко крутилось, і центробіжна сила відкидала їх убоки.

Покрутившись на чортовому колесі й скотившись на землю клубком, наші мандрівники пішли далі й зупинилися перед чарівним дзеркалом. Це дзеркало не плескате, а криве, причому воно весь час вигиналося, від чого голова в коротульки, котрий дивився в нього, витягувалася вздовж, неначе гороховий стручок, а ноги робилися короткими, як у гусеняти; потім навпаки: ноги видовжувалися, як макарони, а голова ставала плескатою, як млинець. Услід за цим видовжувався ніс, а обличчя перекошувалося набік; нарешті обличчя взагалі ставало ні на що не схожим.

На всі ці перетворення неможливо було дивитися без сміху, — та оскільки від сміху дуже розвивається апетит, то наші мандрівники пішли обідати в їдальню, а після обіду каталися на роликових атомних автостільчиках і на кулькових ковзанах-самоїздах.

Атомний автостільчик був схожий на звичайний стільчик або крісельце з підставкою для ніг, тільки замість ніжок у нього були м’які гумові ролики. Внизу, під сидінням, був невеликий атомний двигун, який рухав стільчика.

Для того, щоб їздити на автостільчику, не потрібно було навіть учитися правити ним. Досить було сісти на нього, сказати: «Вперед!», і стільчик сам їхав уперед. Варто сказати: «Швидше!» або «Повільніше!» — і стільчик одразу ж починав рухатися швидше або уповільнював хід. При словах «праворуч» або «ліворуч» стільчик повертав у той чи інший бік. Якщо ж сказати: «Стоп!» — стільчик одразу зупинявся.

Усі ці слова можна було вимовляти не голосно, а пошепки, й навіть зовсім не вимовляти, а думати про себе.

Кнопочка й Пістрявенький зацікавилися, чому так виходить. Карасик розповів, що внизу стільчиків є підставка, яка вловлює електричні сигнали від ніг коротульки, котрий сидить на стільчику, й передає ці сигнали в спеціальний електричний пристрій, що запускає в хід двигуна, регулює швидкість, умикає механізм правого чи лівого повороту.

— Які ж можуть бути сигнали від моїх ніг? — з подивом запитав Пістрявенький. — Від моїх ніг не йдуть ніякі сигнали.

— Ви цього просто не помічаєте, — відповів Карасик, — тому що сигнали ці дуже слабенькі, але вони все-таки є. Варто вам подумати, тобто подумки сказати слово «вперед», як одразу ж від вашого мозку по нервах пробіжить нервовий електричний імпульс, ніби даючи розпорядження ногам іти вперед або назад, повертати праворуч або ліворуч чи зупинятися на місці. Отакі електричні імпульси і вловлюють електронним пристроєм.

Пістрявенький став кататися на автостільчику й з цікавістю спостерігав, як стільчик слухається його думок. Потім сказав:

— Що ж, по-моєму, такий стільчик навіть кращий, ніж Незнайкова чарівна паличка! Тут досить тільки подумати: хочу праворуч або ліворуч, і бажання одразу здійснюється. А там треба ще махати паличкою та говорити голосно, чого хочеться. Одне слово — морока!

Накатавшись досхочу на автостільчику, Пістрявенький, Кнопочка й Карасик стали кататися на кулькових ковзанах-самоїздах, які мали приблизно такий же електронний пристрій, як у автостільчиках, тобто вловлювали електричні імпульси від ніг коротульки й везли його, куди було треба.

Карасик сказав, що поки що ці автостільчики й ковзани-самоїзди є лише в парку, але незабаром на них можна буде їздити по всьому місту, а потім, можливо, ніхто взагалі не стане їздити на автомобілях, бо всі їздитимуть на автостільчиках.

День непомітно минув, а тому Кнопочка, Карасик і Пістрявенький повернулися у Шахове містечко, розшукали там Незнайка й Ниточку, після чого всі разом пішли в Театральне містечко дивитися виставу. 1

Відтоді Кнопочку й Пістрявенького щоденно можна було зустріти у Веселому містечку. А Незнайко цілими днями пропадав у Шаховому містечку. Тут він зустрічався з Ниточкою і розмовляв з нею про всяку всячину. Але головне для них було те, що вони грали в шахи. Ниточка була завзята шахістка, і їй подобалося, що Незнайко теж захопився грою в шахи, чи, як звикли говорити в Сонячному місті, захворів шаховою гарячкою.

Розділ двадцять п’ятий Як знайшовся Свистунчик

Потрапивши в лікарню, Свистунчик спочатку дивувався, коли лікарняна нянечка чи хто-небудь з лікарів називали його Коржиком. Однак він «не догадався відразу спитати, чому його називають таким смішним ім’ям. Його розумові здібності були дещо притуплені внаслідок струсу мозку, й голова працювала не так добре, як раніше. Поступово його розумові здібності відновлювались, але водночас він непомітно для себе звикав до нового імені, так що через кілька днів уже й сам вважав, що його звуть Коржиком. Він лише іноді здригався, коли його кликали цим іменем, і відгукувався не одразу, неначе йому треба було подумати спочатку, чи це його кличуть, чи не його.

Лікар Компресик помічав цю дивину в поведінці Свистунчика, але пояснював її хворобливим станом, котрий діяв на нервову систему або як збудник, або як гальмо. Він лікував далі своїм методом, тобто за допомогою сміху, але спочатку всі його жарти були безсилі якоюсь мірою вплинути на хворого. Та в міру того, як розумові здібності Свистунчика відновлювалися, на обличчі його почала з’являтися осмислена усмішка. Це, між іншим, доводило, що здатність розуміти смішне залежить у коротульок від їхнього розумового розвитку.

Помітивши, що обличчя Свистунчика дедалі частіше освітлюється усмішкою, лікар Компресик вирішив перейти до другого етапу лікування, тобто замість розказування смішних історій читати вголос веселі книги. З цією метою він прочитав йому книгу, що називалася «Тридцять троє веселих воронят» відомого письменника Ластика. Слухаючи цю книгу, Свистунчик голосно сміявся. Це підбадьорило лікаря Компресика. Він вирішив, що тепер уже можна перейти до самостійного читання, і приніс хворому цілу купу газет, у яких у ті дні вміщувалось багато кумедних історій про зниклого міліціонера Свистунчика.

Однак усі ці кумедні історії не здалися кумедними самому міліціонеру Свистунчику. Побачивши в газеті своє ім’я, він згадав, що він і є цей самий зниклий міліціонер Свистунчик, а зовсім не Коржик, як його називали в лікарні. Свідомість Свистунчика остаточно прояснилась, і він пригадав усе, що трапилось: і те, як Незнайко махнув чарівною паличкою і як від цього рухнули стіни міліції. Відкинувши вбік усі газети, Свистунчик хотів скочити з ліжка, але лікар Компресик сказав:

— Лежіть, лежіть, Коржику. Куди це ви раптом зібралися?

— Я зовсім не Коржик, а міліціонер Свистунчик, — відповів Свистунчик. — Я повинен якнайшвидше приступити до своїх обов’язків і затримати чарівника, щоб відібрати в нього чарівну паличку, за допомогою якої він руйнує будинки й може завдати багато лиха жителям.

Лікар Компресик знав, що деякі хворі від розумового розладу, що стався з ними, починають уявляти, ніби їх переслідують відьми, чаклуни або злі чарівники. Тому він став переконувати Свистунчика, що ніякого чарівника нема й не було.

Але Свистунчик запевняв, що сам бачив, як чарівник зруйнував стіни міліції.

— Який же він був, цей чарівник? — з посмішкою запитав лікар Компресик.

— Такий самий, як усі коротульки, тільки штани на ньому були жовті, а в руках чарівна паличка, — відповів Свистунчик.

— Ну, ясно, що вам усе це привиділося, — сказав Компресик. — Де ж бачено, щоб коротульки ходили в жовтих штанах! Такої моди навіть нема!

— От і добре, що нема моди. По цих жовтих штанах його легко буде впізнати й відібрати чарівну паличку.

Лікар Компресик похитав/ скрушно головою і приклав руку до лоба хворого, щоб дізнатися, чи нема в нього жару, після чого сказав:

— У вас, напевно, голова болить?

— Ніяка голова в мене не болить! — сердито відповів Свистунчик.

— Це вам тільки так здається, що вона не болить, а насправді болить, — сказав Компресик. — От ми покладемо вам на лоба лід, і ви одразу відчуєте полегшення.

Лікар Компресик покликав нянечку й сказав:

— Нянечко, лід на голову Коржику.

— Я ж вам сказав уже, що я не Коржик, а міліціонер Свистунчик!

— Ну гаразд, гаразд, — заспокоїв його Компресик. — Хворі після струсу мозку часто видають себе за різних відомих осіб. От ви начиталися в газетах про знаменитого міліціонера Свистунчика й самі уявили собі, що ви Свистунчик.

— Ні, я насправді Свистунчик.

— От коли ви побачите своє посвідчення, то самі переконаєтеся, що ви Коржик, а не Свистунчик… Нянечко, принесіть сюди посвідчення Коржика.

Нянечка принесла куртку Коржика й витягла з кишені шоферське посвідчення.

— Ану лишень подивимося, що тут написано, — сказав Компресик і взяв посвідчення в руки. — Ви живете на Макаронній вулиці?

— Правильно, — підтвердив Свистунчик.

— В будинку номер тридцять сім?

— В будинку номер тридцять сім.

— Виходить, що ви і є Коржик.

— Не може бути!

— Як же не може бути? Ось дивіться, тут чорним по білому написано: «Коржик». Бачите — «Коржик».

Свистунчик узяв у руки посвідчення, прочитав, що там було написано, й з подивом сказав:

— Дивіться, правда: «Коржик проживає на Макаронній вулиці, № 37, квартира 66…» Але дозвольте, чому Квартира 66? У мене ж квартира 99.

— Ну, це у вас у голові, мабуть, від удару щось перевернулося, — сказав Компресик. — Ви переверніть 66 догори ногами, й вийде 99.

Свистунчик перевернув посвідчення догори ногами й засміявся:

— Дивіться, і справді — 99! Не бути мені Свистунчиком, якщо я вже не Коржик, тобто… тьху! Не бути мені Коржиком, якщо я Свистунчик! Правильно я кажу?

— Цілком правильно, — підтвердив Компресик. — Тільки ви не хвилюйтеся, а найкраще постарайтеся заснути. Коли ви проснетесь, то все про Свистунчика забудете. Я сам у всьому винуватий: не слід було давати вам ці газети читати.

Свистунчик поступово заспокоївся і невдовзі заснув.

Однак на лікаря Компресика після цієї розмови напали роздуми. Не те, щоб він сумнівався, що Коржик — це не Коржик. Ні! Він був переконаний, що Коржик — це Коржик. Але на душі в нього все-таки неспокійно. Захопивши з собою шоферське посвідчення, він пішов на Макаронну вулицю, знайшов будинок № 37 і, піднявшись на четвертий поверх, подзвонив у шістдесят шосту квартиру. Йому відчинив Жартунчик.

— Скажіть, тут живе Коржик? — спитав лікар Компресик.

— Так, заходьте, — відповів Жартунчик.

Лікар зайшов до кімнати, й Жартунчик сказав Коржику, який сидів на дивані:

— Ось, Коржику, до тебе прийшли, не бути мені Жартунчиком.

Коржик встав назустріч Компресику.

— То це ви Коржик? — здивувався Компресик, побачивши перед собою справжнього Коржика.

— Так, я. А чому б мені не бути Коржиком?

— Так, так, звичайно, — поспішив погодитись Компресик. — Чому б вам і не бути Коржиком… Та справа в тому, що в нас уже є один Коржик… тобто… тьху! Що це я кажу! Скажіть, ви не загубили випадково свого шоферського посвідчення?

— Як же, як же! — зрадів Коржик. — Я загубив, тобто не загубив, а його взяв з моєю курткою той дивак, що ночував у нас.

Лікар Компресик дістав з кишені посвідчення й показав Коржикові.

— Моє, точно! — вигукнув Коржик, побачивши посвідчення. — Як воно до вас потрапило?

Лікар Компресик розповів Коржикові й Жартунчикові про коротульку, якого привезла до них у лікарню малючка Маківка. А Жартунчик і Коржик розказали лікареві про коротульку, який невідомо чому заснув у них у квартирі й пішов, надівши помилково куртку Коржика.

Захопивши з собою куртку Свистунчика, Жартунчик і Коржик подалися з лікарем до лікарні. Побачивши сонного Свистунчика, вони одразу його впізнали й підтвердили, що це і є той самий коротулька, якого вони застали вночі у себе вдома. Забравши куртку Коржика, вони пішли, заздалегідь попросивши дозволу провідати на другий день хворого й розпитати в нього докладніше, як він потрапив до них у квартиру.

Як тільки Жартунчик і Коржик вийшли, лікар Компресик добряче задумався, після чого сказав:

— Тепер ясно, що наш Коржик — це не Коржик. А якщо не Коржик, то він, без сумніву, не хто інший, як зниклий міліціонер Свистунчик.

Дійшовши до такого висновку, лікар Компресик подзвонив по телефону в редакцію газети й повідомив, що зниклий міліціонер Свистунчик зовсім не зник, а перебуває у нього в лікарні. Одразу ж з газети в лікарню прибув газетний кореспондент Пірце, який поговорив з лікарем Компресиком і міліціонером Свистунчиком, потім подався до Жартунчика й Коржика, вивідав у них усе, що вони знали по цій справі, після чого побував у малючки Маківки, розпитав і її, нарешті заїхав у відділення міліції, оглянув зруйновані стіни й поговорив з міліціонером Вартунчиком.

На другий ранок у газетах з’явився повний звіт про пригоди міліціонера Свистунчика, й усе місто було приголомшене несподіваною новиною. Жителі виривали одне в одного з рук газети, в котрих друкувалось повідомлення про те, що міліціонер Свистунчик, який наробив стільки галасу, нарешті знайшовся. Усі тільки й говорили про цього Свистунчика.

Незнайко, який з раннього ранку прийшов у Шахове містечко й грав з автоматом «Барбосиком» у шахи, з подивом глянув на коротульок, котрі товпилися довкола на доріжках, читали газети й збуджено про щось розмовляли. Незнайкові цікаво було знати, про що вони розмовляють, але шахова гра захопила його, і йому не хотілось переривати розпочатої партії.

У цей час віддалік на доріжці з’явилася Ниточка. Вона швидко бігла й з усієї сили розмахувала газетою, що була в її руках.

— Незнайку! — закричала вона, побачивши Незнайка здалеку. — Свистунчик знайшовся!

— Який там ще’ Свистунчик! — запитав Незнайко. Він уже забув про існування Свистунчика.

— Ну, міліціонер Свистунчик, який був пропав, — сказала Ниточка.

Незнайко одразу все згадав. Кинувшись назустріч Ниточці, він вихопив у неї з рук газету й став читати. Тут були і розповідь Жартунчика й Коржика, розповідь Маківки, й розповідь міліціонера Вартунчика, й розповідь лікаря Компресика, й розповідь самого Свистунчика. Свистунчик твердив, що чарівник, який зруйнував стіни міліції, був одягнутий у жовті, канаркові, штани, по яких його легко буде знайти для того, щоб забрати в нього шкідливу чарівну паличку.

Як тільки Незнайко прочитав про це твердження Свистунчика, на нього напав страх. Він зблід і, сівши на лавочку, став прикривати газетою свої жовті, канаркові, штани. Побачивши це, Ниточка розсміялася.

— Що з тобою, Незнайку? — запитала вона. — А, розумію! Адже ти теж у жовтеньких штанах. Ти боїшся, що подумають, ніби ти чарівник, так?

— Так, — признався Незнайко.

— Як тобі не соромно, Незнайку! — вигукнула Ниточка. — Хіба ти не знаєш, що чарівників нема на світі?

— А навіщо ж Свистунчик сказав, що він бачив чарівника?

— Дурниці! — відповіла Ниточка. — Свистунчик хворий. У нього марення і розладнання уяви. Йому все це примарилось. Ось почитай, що пише про це лікар Компресик.

Незнайко став читати розповідь лікаря Компресика, яка була вміщена в газеті. Лікар Компресик писав, що міліціонер Свистунчик ще не зовсім здоровий. Його розумові здібності ще не цілком відновилися після струсу мозку, уява також ще розладнана, отож хворий і марить чарівником у жовтих штанах, тобто вважає, буцімто він бачив його, тим часом, як він його ніколи, звичайно, не бачив. Однак поступово це в хворого минеться, а до тих пір йому доведеться бути в лікарні, бо ж подібні хворі на марення небезпечні для оточуючих.

Прочитавши в газеті, що Свистунчика ще не скоро випустять з лікарні, Незнайко трохи заспокоївся, але боявся навіть устати з лавочки, бо ж йому здавалося, що всі дивляться на його жовті штани.

— Ото чудний! — сказала Ниточка. — Ніби ти один у жовтих штанах. Поглянь навколо.

Незнайко глянув на всі боки й побачив, що багато малюків ходило в жовтих штанах.

— Пам’ятаєш, коли ви були в нас на фабриці, художниця Акварелька працювала над проектом жовтих штанів! — сказала Ниточка. — Тепер фабрика освоїла цю модель, і з учорашнього дня жовті штани надходять у всі магазини. Тепер це наймодніший колір.