TOU

Незвичайні пригоди в лісовій школі (книга 3)

Незвичайні пригоди в лісовій школіКНИГА 3 СЕКРЕТ ВАСІ КИЦИНА

РОЗДІЛ 1

Вася Кицин, перше знайомство.
Вовченко й Лисовенко сердяться.

Весною, на початку нового навчального року, у лісовій школі знову з’явився новачок. Тільки тепер уже не дівчинка, а хлопчик — рудий котик Вася Кицин. Його привела до школи мама, дика очеретяна кицька Мура, що жила край озера в очеретах. Вона була така дика, що ніхто в лісі не знав навіть, як її звуть по батькові.

Директор школи Бурмило Михайлович Ведмідь спершу не хотів приймати Васю:

— Ну, чого ви так поспішаєте, голубонько? Ваш синок ще дуже малий. У нас цієї весни прийому не буде. Всі учні вже рік провчилися, не можу ж я його до них посадити, він не дожене. А заради одного Васі одкривати спеціальний клас ми не маємо змоги.

— Ну я вас прошу, я вас благаю! — притуляла до грудей лапу Васина мама. — У мене просто безвихідне становище. Мені йти на роботу в очерети, а він лишається вдома сам. Ну просто… хоч плач. І ви не бійтеся. Він такий здібний, такий здібний! Ви його посадіть з усіма.

Він дожене. От побачите.

— Гм, — сказав Бурмило Михайлович. — Ну що ж… побачимо… спробуємо…

Бурмило Михайлович був добряк і не витримував, коли його просили. Тим більше, всі у лісі Мурі Кициній співчували. Хоч була вона неговірка, не любила розповідати про свої особисті справи, але всі знали, що чоловік її кіт Василь Приблудний, або, як його ще називали, Базіліо Приблудний, сім’ю покинув і десь повіявся. Саме цієї зими, під час канікул, як народився у них синок Вася. Отакий легковажний негарний тато!

До речі, нагадаю вам, що навчальний рік у лісовій школі починався не восени, як у людей, а весною. І канікули були не влітку, а взимку.
Бо, як відомо, у багатьох лісових учнів (у їжачків, наприклад), а головне, у директора Бурмила Михайловича була зимова сплячка. А яке ж може бути навчання, коли директор, вибачте, спить?
Отже…

І тут дехто з дуже розумних, кмітливих і спостережливих моїх читачів може сказати:

— Стривайте, дядю письменник, але ж і зайчики, і їжачки, і рисі, і борсуки, і лисички через рік будуть уже дорослі і ні в яку лісову школу після зимових канікул взагалі не ходитимуть.

— Правильно, — відповім я. — І знову ж таки не зовсім правильно, розумні, кмітливі й спостережливі мої читачі. Безперечно, справжні живі зайчики, їжачки, вовчики і лисички у справжньому живому лісі через рік уже дорослі. Але ж то справжні, а не казкові.

А у нас казковий ліс і мешканці казкові. Бо хіба ж ви бачили у справжньому живому лісі спеціалізовану музичну школу, де Бурмило Михайлович Ведмідь — директор, а Пантера Ягуарівна — класний керівник? Такого ви у справжньому живому лісі ніколи не бачили й не побачите.
Отже, давайте домовимося, що і зайчик Кося Вухань, і їжачок Колько Колючка, і лисеня Рудик Лисовенко, і вовченя Вовчик Вовченко, і ведмежа Михайлик Ведмеденко, і борсученя Боря Сук, і рисеня Раїска Мняу, і лісове козеня Зіна Бебешко, і лосеня Соня Лось, і білченя Вірочка Вивірчук, і дике порося Хрюша Кабанюк — усі-усі після зимових канікул лишилися дітками, перейшли до другого класу і, коли весняне сонечко розтопило сніги, розбудило ліс і рясно вкрило Велику Галявину барвистим квітчастим килимом, зібралися на перший урок.

І тут побачили новачка.

Рудий, пухнастий і головатий, з великим блакитним бантом на грудях, він сидів біля школи і кумедно мружився на сонце.

— О! — вигукнув Вовчик Вовченко. — Ще один рудько! Руда команда!

— Ги-ги! — весело засміявся Рудик Лисовенко, радіючи, що тепер він не один рудий у класі.

— Ти хто? — спитала Раїска Мняу.

— Вася, — тихо сказав новачок. — Кицин.

— Тю! — вигукнув Вовчик Вовченко. — А я думав, що ти дівчисько. З бантиком!

— Ги-ги! — знову засміявся Рудик Лисовенко.

Вася почервонів і ніяково заметляв хвостом.

— Ну чого ви причепилися? — закричала Раїска Мняу. — Теж іще!

Дівчаткам Вася одразу сподобався. Може, тому, що дівчатка взагалі люблять і котиків, і бантики. А може, тому, що він справді був симпатичний.

Хлопцям же Вася, навпаки, чогось не дуже сподобався. Може, тому, що він сподобався дівчаткам, а хлопці, як правило, бояться бути схожими на дівчаток. Особливо не сподобався Вася Вовчикові й Рудикові. Мабуть, тому, що взагалі весь вовчо-собачий рід здавна чогось котячого роду не полюбляє.

Тому Вовчик на Раїску Мняу уваги не звернув, а, навпаки, підскочив до Васі і вкусив його за вухо. А Рудик підскочив і вкусив його за хвіст.

Вася розгублено закліпав рудими віями. Він, мабуть, не чекав такого прийому.

Раїска хотіла заступитися за Васю і дряпонути Вовчика й Рудика, але не встигла. На шкільний ґанок вийшли директор і вчителі.

Бурмило Михайлович підняв догори лапу і поздоровив учнів із початком навчального року.

Потім технічка тітонька Зозуля прокувала на перший урок і учні пішли до класу. Тітонька Зозуля з’явилася у школі після канікул. Класний керівник Пантера Ягуарівна теж привітала учнів з початком навчального року і сказала:

— Діти! У нашому класі новачок. Вася Кицин. Познайомтеся. Встань, Кицин!

Вася підвівся й закивав на всі боки.

— Сідай! — сказала Пантера Ягуарівна. — Діти! Вася Кицин наймолодший у класі. Йому буде важко. Він мусить наздоганяти вас. Тому я дуже прошу — поставтеся до нього добре. Допомагайте йому. Не ображайте. Не кривдіть. Це особливо стосується вас, Вовченко й Лисовенко! Чуєте! Це вас стосується! Особливо! — Пантера Ягуарівна підвищила голос.

Вовчик і Рудик невинно закліпали й перезирнулися.

Вася Кицин опустив голову й почервонів.

— О! Вже наскаржився! — просичав Вовчик.
— Ябеда! — прошипів Рудик.

Вася почув це і ще дужче почервонів. Він і не думав скаржитися. Але доведи тепер.

На перерві Вовчик Вовченко і Рудик Лисовенко вже співали про новачка дражнилку:

Новачок-новачок!

Ну й швидкий на язичок!

Ябеда-донощик!

В нього з носа дощик!

Кося Вухань та Колько Колючка співчутливо позирали на Васю Кицина, згадуючи свої перші дні у лісовій школі, коли з них знущалися Вовчик і Рудик. Але заступитися за Васю не наважилися. Може, й справді новачок — ябеда. Хто їх, тих котів, зна. У класі ще котиків не було.

Сам же Вася Кицин на оте дражніння наче й не звертав уваги. Наче воно його аніскілечки не торкалося. Усміхався собі й добродушно муркотів.

Вовченка й Лисовенка така Васина поведінка дратувала. І вони ще більше до нього чіплялися.

РОЗДІЛ 2

Ранкова несподіванка.
“В-кра-ли!” — каже Карпо Карпович.
Ідея вчителя фізкультури.
“Ура! Уроків сьогодні не буде!”

Минуло кілька днів.
Кицька Мура недаремно вихваляла свого сина. Виявилось, що він таки дуже здібний до наук. Все хапав і засвоював, як то кажуть, на льоту.

Вчителі просто не могли ним нахвалитися. Навіть сам директор Бурмило Михайлович у захопленні вигукував:

— Ну-у! Мо-ло-дець! Оце я розумію! Таке “р-р-р!” по-ведмежому навіть мій племінник Михайлик Ведмеденко не одразу вимовив.

Вовчик Вовченко та Рудик Лисовенко тільки зубами клацали від злості.

А Зіна Бебешко і Раїска Мняу всміхалися й показували їм язики, наче то не Вася, а вони самі відзначилися такими здібностями.

Навчальний рік починався дуже добре.

Та от одного ранку, прийшовши до школи, учні побачили розгублених учителів та заклопотаного Бурмила Михайловича, що зібралися під дубом і поглядали вгору на годинник.

Треба вам сказати, що в усьому лісі був лише один годинник — біля школи, на тисячолітньому дубі. Старий, з великим дерев’яним маятником, з двома дубовими гирями, з дверцятами над циферблатом.

Обслуговувала годинник шкільна технічка тітонька Зозуля. Щоразу, коли хвилинна стрілка підходила до цифри дванадцять, тітонька Зозуля відчиняла дверцята, визирала і кувала на весь ліс стільки разів, скільки було годин.

Для школи вона додатково ще кувала кінець уроку й початок перерви. Ну й, звичайно, кінець перерви й початок уроку. Годинник хоча й був старий, але ходив дуже точно і ніколи не псувався.

А от зараз годинник стояв. Не цокав, стрілки завмерли нерухомо.

Тітонька Зозуля метушилася біля нього, раз у раз одчиняла дверцята, вискакувала і розгублено розводила крилами:

— Нічого не розумію! Не розумію! Нічого!.. Учора ввечері все було гаразд. А сьогодні вранці прилетіла — стоїть!
Бурмило Михайлович чухав лапою потилицю:

— Що ж робити! Як починати уроки?

Вчителі мовчали.

Справді. Які уроки без годинника? Коли починати, коли перерва, коли кінець перерви?

Суцільна плутанина й безладдя.

— Може, до Карпа Карповича звернутися? — несміливо промовила Пантера Ягуарівна.
Карпо Карпович був трьохсотрічний старий ворон, його вважали у лісі наймудрішим. Бо, як відомо, хто довше живе, той більше знає.

Карпо Карпович вже майже не літав, а цілісінькими днями дрімав на улюбленій сухій гілляці старої сосни, куди йому раз на день приносили щось попоїсти його кракракравнуки.

— Що ж, ходімо до Карпа Карповича, — погодився Бурмило Михайлович. — Справа надто серйозна.

Карпо Карпович розплющив одне око (останні сто років він розплющував лише одне око), вислухав і сказав:

— Зараз прилечу.

Після цього він ще хвилин десять дрімав. Нарешті змахнув своїми сивими крилами й повільно полетів до Дуба.

Зазирнув прищуленим оком у годинник і сказав:

— Кар-тина ясна! В-кра-ли!

— Що?

— Одне коліщатко в-кра-ли!

— Хто?

— Кра-дій!

Більше Карпо Карпович нічого не сказав, змахнув сивими крилами й полетів назад на свою суху соснову гілляку. Сів і одразу ж заснув.

— Ти бач! Хто ж це міг зробити? — сплеснув лапами Бурмило Михайлович.

— Так! — підтвердив учитель музики Бегемот Гіпопотамович. — Останній випадок крадіжки в історії нашого лісу — це випадок з моїм золотим тромбоном, якого вкрав шакал Бацила. Більше випадків не було.

— Точно! Нуль випадків! — сказала вчителька математики Пантера Ягуарівна, яка любила точність.

— А може, шакал Бацила повернувся, а ми й не знаємо?.. — задумливо сказав Бегемот Гіпопотамович.

Вчителі перезирнулися і знизали плечима.

— То що ж робитимемо, звірі добрі? — спитав Бурмило Михайлович.

Директор школи ніколи не приймав серйозних рішень сам, одноосібно, завжди радився з колективом.

Колектив почухав потилиці. Не так просто приймати серйозні рішення.

— О! Знаєте що?! — раптом вигукнув учитель фізкультури Макак Макакович. — Зараз же у Сірка Барбосовича гостює його брат Бровко Барбосович, з яким я працював у цирку. А він же до цирку служив у карному розшуку, на оперативній роботі, злодіїв винюхував. Давайте звернемося до нього.

— Це ідея! Молодець, Макак Макакович! — радісно скрикнула вчителька лісової географії Жирафа Жирафіївна. Вона колись мріяла теж працювати у цирку і дуже поважала Макака Макаковича.

— А як же все-таки з уроками? — спитала Лисавета Патрикїївна. Її урок лісознавства був сьогодні перший.

— Ну, я думаю, уроки сьогодні, мабуть, доцільно відмінити? — непевно подивився Бурмило Михайлович на вчителів.

— Доцільно! Авжеж! — змахнув хоботом Мамонт Африканович. У нього сьогодні уроків не було.

Решта вчителів промовчали. А мовчання, як відомо, знак згоди.

— Ну, гаразд! — Бурмило Михайлович обернувся до учнів, що з’юрмилися віддалік, і гукнув: — Ідіть додому! Уроків сьогодні не буде.

— Ура-а! — не стрималися Вовченко й Лисовенко.

Інші учні хоч і не вигукували, але теж зраділи. Що там не кажіть, а коли відміняють уроки, навіть відмінники радіють. Такий уже шкільний закон.

РОЗДІЛ 3

“Це Кицин! Його работа!”
Всі, хто вміє лазити по деревах, відмовляються.
Гра у війну. Хлопці розходяться, не дочекавшись.

Хоча уроків і не було, але учні розходитися по домівках не поспішали. Юрмилися на Великій Галявині і жваво обговорювали несподівану новину.

— Ах! Ви подумайте! Ви подумайте! Ах! — вигукувала Вірочка Вивірчук і обмахувалася своїм пухнастим хвостиком, наче їй від переживань нічим було дихати.

— З годинника витягти коліщатко! Це ж додуматися треба! — сплескувала лапками Раїска Мняу.

— Свинство! — кривила п’ятачок Хрюша Кабанюк.

— Бе-бе-безумовно! — кивала Зіна Бебешко.

А Вовчик Вовченко раптом глянув на Васю Кицина, що стояв, як завжди, осторонь від усіх, приставив лапу до рота і зловісно проказав:

— Це Кицин! Васька! Його робота! Я вас запевняю!

— Абсолютно! — блиснув очима Рудик Лисовенко.

— Та ви що?! — замахали на них лапами дівчатка.

— А було в нас таке до його появи? Було? — вищирився Вовчик.

— Абсолютно! — знову блиснув очима Рудик.

— І все-таки о-бе-бережно з висновками! — сказала Зіна Бебешко.

— Для таких звинувачень треба мати серйозні докази, — сказала Раїска Мняу.

— Так-так! — підхопили в один голос Кося Вухань і Колько Колючка.

— Ну, значить, це або Вірочка Вивірчук, або Раїска Мняу, або Михайлик Ведмеденко, — сказав Вовчик.

— Що? Що? Що? — вражено пороззявляли роти і Вірочка, і Раїска, і Михайлик.

— Бо для того, щоб викрасти коліщатко, треба було забратися на дуба, треба добре лазити по деревах, — сказав Вовчик Вовченко.

— От вам і “що”! — задоволено прохихикав Рудик Лисовенко (він дуже любив, коли комусь було непереливки).

— А хто в нас уміє добре лазити по деревах? Ні вовки, ні лисиці, ні зайчики, ні їжачки, ні кози, ні лосі, ні дикі свині — не вміють.

Навіть борсук Боря Сук по гладенькому прямовисному стовбуру так високо не залізе, — сказав Вовчик.

— Не залізу, — поспішив погодитись Боря Сук.

— А білочки, рисі й ведмеді — запросто! Отже… — єхидно всміхнувся Вовчик.

— Отже… — під хихикну в Рудик.

— Я… не брала коліщатка, — сказала Вірочка, і на очах в неї блиснули сльози, — чесне слово!

— І я не брала! — зціпила зуби Раїска.

— І я! — буркнув Михайлик.

— Значить, лишається Васька Кицин! — торжествував Вовчик. — Як я й казав.

— Абсолютно! — підхопив Рудик. — Як ми й казали! Бачите, мовчить і очі ховає.

Всі подивилися на новачка. Він справді часто-часто моргав і ховав очі. Він боявся розплакатися. Справді, коли тебе всі підозрюють, а ти не знаєш, як виправдатися, — що маєш робити? Тільки моргати й ховати очі.

Косі Вуханю й Колькові Колючці стало дуже жаль Васю Кицина.

Вони були певні, що він не брав коліщатка. Але як доведеш?

— Ти ж не брав, правда? — з надією спитав у новачка Кося.

— Не брав, — тихо сказав Вася.

— От бачите! — вигукнув Колько.

— Усі злодії на допитах кажуть, що вони нічого не брали, — сказав Вовчик.

— Точно! — підхопив Рудик, наче він бував на допитах.

— От не тре-бе-ба, не тре-бе-ба звинувачувати, коли нема точних доказів, — вигукнула Зіна Бебешко.

— Правильно! От прийде Бровко Барбосович, ви ж чули, він у міліції працював, — усе стане відомо, — сказав Колько Колючка.

— А зараз давайте у щось пограємось! — запропонував Кося Вухань, щоб якось припинити ці розмови.

— Давайте! — підтримав друга Колько Колючка.

— У війну! У війну! — закричав Вовчик Вовченко.

— У війну-війноньку! — заспівав Рудик Лисовенко.

Вовчик і Рудик визнавали тільки одну гру — у війну. Причому щоразу вони були “наші”, а всі інші — “вороги”. А перемагають, як ви знаєте, завжди тільки “наші”. Отже, гра кожного разу мала закінчуватися перемогою Вовчика й Рудика. Тому хлопчики не любили гратися з ними у війну. Але й відмовитися було ніяк. Все-таки хлопчики — то хлопчики. Хто відмовляється, той боягуз.

От і зараз Вовчик і Рудик закричали:

— Ми — “наші”! Ви — “вороги”!

Схопили у лапи по замашній гілляці і, наставивши їх, як автомати, затрататакали на весь ліс:

— Тра-та-та-та! Падай — ти вбитий!

— Ду-ду-ду! Мої кулі пробили тебе наскрізь. Падай!

Ще кілька хвилин — і всі “вороги” були б знищені,

Вовчик і Рудик святкували б перемогу.

Але Михайлик Ведмеденко раптом закричав:

— Ні! Ні! Так нецікаво! Давайте хтось буде ховатися, а хтось — шукати. Наче десант. А вже тоді стріляти.

— Правильно! Правильно! — закричали Кося Вухань і Колько Колючка.

Дівчатка, як завжди, у війну не грали, вони зібралися собі окремо і грали у мирні “дочки-матері”.

— Ну, гаразд! — змушені були погодитися Вовчик і Рудик. — Тоді ми сховаємося, ми будемо “наш” десант, а ви, “вороги”, шукайте. Затуляйте очі і рахуйте до ста. А тоді йдіть шукати. Тільки не підглядайте!

Всі затулили очі лапами й почали хором рахувати, а Вовчик і Рудик дременули у ліс.

— …дев’яносто сім, дев’яносто вісім, дев’яносто дев’ять, сто! — всі одночасно розтулили очі. Ніхто не підглядав. Вони були чесні хлопці.

— Значить, так, — сказав Михайлик Ведмеденко (він завжди був командиром “ворогів”). — Розділяємо ліс на п’ять секторів і прочісуємо. Як тільки знаходимо їх, подаємо сигнал. Отак — і-і-і-і! — Михайлик пронизливо заверещав. — Верещати вмієш? — спитав він у новачка.

— Вмію, — сказав той і заверещав так пронизливо, що дівчатка аж поприсідали.

— Правильно! — сказав Михайлик. — Верещати вмієш. Ну, побігли!

І всі розбіглися в різні боки. Кожен у свій сектор.

Дуже довго на галявину не прибігав ніхто. Дівчатка вже почали хвилюватися.

Аж ось прискакав захеканий Кося Вухань. Він, звичайно, бігав швидше від усіх.

— Не чули? Не верещав ніхто?

— Не чули, — сказали дівчатка.

Другий прибіг Михайлик Ведмеденко.

— Ну що?

— Нічого! — розвів лапами Кося. — Не знайшов.

— І я.
Тут придріботіли майже одночасно Боря Сук і Колько Колючка.

— Глухо! У нас — глухо! Нема! — сказали вони.

Почали чекати Васю Кицина.

Чекали-чекали, а його нема.

Вже й сонечко на обід повернуло.

Дівчатка вже награлися, попрощалися й розбіглися по домівках. А Васі нема й нема. Ні Васі, ні Вовчика з Рудиком.

І не верещить ніхто. Тихо в лісі. Що таке?

— Я вже їсти хочу, — сказав Боря Сук. — У нас сьогодні на обід борщ і каша.

— А у нас галушки з медом, — зітхнув Михайлик Ведмеденко.

Кося з Кольком перезирнулися і промовчали. Дома їх теж чекав смачний обід, і їсти дуже хотілося. Але не кидати ж гру, не дочекавшися всіх. Так чесні звірі не роблять.

— Хлопці! Ми вже не граємо! — загукав Михайлик Ведмеденко.

— Хлопці! Ми йдемо додому! — загукав Боря Сук.

— Хлопці! Васю! Вовчику! Рудику! Де ви?! — разом почали гукати Кося і Колько.

Та ніхто у лісі не озвався.

Довго вони гукали, довго чекали. Нарешті Михайлик сказав:

— Може, вони вже давно дома, а ми чекаємо.

— Напевне, — погодився Боря Сук. — Ви що — не знаєте тих Вовченка й Лисовенка? Вони ж ніколи ні на кого не зважають.

— А Вася? — спитали Кося і Колько. — Він же не такий.

— А Васі, мабуть, незручно було повертатися, не знайшовши їх. От він і гайнув теж додому.

Почекали хлопці ще трохи, погукали і розійшлися.

РОЗДІЛ 4

Зустріч з Бровком Барбосовичем.
Частування. На місці злочину.
Бровко Барбосович замислюється.
“Шакалом Бацилою і не пахне!”

А тим часом делегація від школи і громадськості лісу чимчикувала у село. Очолював делегацію директор Бурмило Михайлович Ведмідь. Членами були вчитель фізультури Макак Макакович та батько Вовченка Вовк Вовкович.

Сірко Барбосович працював сторожем на колгоспній птахофермі. У лісі його всі добре знали. Особливо Лисавета Патрикіївна, яка до того, як перейти на викладацьку роботу, працювала звичайною лисицею.

Бровко Барбосович, який давно, ще у дитинстві, переїхав до міста, раз на рік обов’язково приїздив погостювати у рідне село. І серце його сповнювалося невимовного щему, коли він бачив вигін, свинарник, калюжу біля нього, леваду, по якій гордовито походжали качки й гуси, глибокі грузькі колії на дорозі, вибиті машинами й тракторами…

Одне слово — рідні місця, де він бігав колись маленьким щеням, безтурботно задерши хвоста. Він дивився на все це, зітхав і розчулено чухав задньою ногою за вухом. Неповторне босоноге дитинство!..

Гай-гай, яке воно далеке та давнє! Скільки води відтоді спливло! І юнацтво у міліцейській спецшколі, і небезпечна відповідальна робота службового собаки у карному розшуку, і от уже кілька років він артист — один з головних виконавців номера “собачий цирк”, куди, побачивши його розум і кмітливість, забрав Бровка Барбосовича знаменитий дресирувальник Степан Ковбасюк.

Милі серцю спогади роїлися у голові Бровка Барбосовича, коли він лежав серед двору на осонні, раз у раз клацаючи зубами, щоб одігнати набридливу муху, яка по дурості своїй не розуміла, що він заслужений артист, і сідала йому на носа, думаючи, що це ніс звичайнісінького сільського кунделя.

І раптом почулося радісне:

— Друже! Дорогий!

На подвір’я зайшла делегація.

Макак Макакович кинувся до Бровка Барбосовича. Друзі обнялися й тричі поцілувалися.

Макак Макакович представив Бурмила Михайловича та Вовка Вовковича.

Бровко Барбосович привітно заметляв хвостом, хоча від одного погляду на далекого родича шерсть на його зашийку мимохіть піднялася сторч. Між вовками й собаками, як відомо, давно ніжності немає.

Бурмило Михайлович не відкладаючи розповів про суть справи, тобто про те, що їх сюди привело.

— Та-ак! — Бровко Барбосович почухав ногою за вухом. — Коліщатко, кажете?.. З годинника?.. А годинник високо на дубі? Та-ак!

Що ж… Тут гадати нічого: треба йти на місце злочину. Спершу оглянути, обнюхати, а потім уже будувати версію… Але спочатку треба пообідати. Пождіть, я зараз зберу на стіл. Брат на роботі.

— Та що ви, що ви! Ми не голодні! — замахав лапами Бурмило Михайлович.

— Ну де ви бачили, щоб у нас гостей не погодували? Це вже даруйте! Такий звичай! — І Бровко Барбосович почав збирати на стіл.

Частування було щедре, як і годиться.

За тим частуванням не помітили, коли й сонце скотилося на вечірній пруг.

Бурмило Михайлович уже кілька разів поривався встати з-за столу, але Бровко Барбосович, як гостинний господар, стримував:

— Та посидьте ще! Оцього ще покуштуйте і цього! Он ви того ще не пробували, їжте, звірі дорогі!

А Вовк Вовкович, розімлілий від частування, ляскав Бурмила Михайловича лапою по плечу:

— Та стривай, директоре! Не жени картину! Почекає твоє коліщатко. Ніде не дінеться. Раз такий спеціаліст узявся за діло — нема питань! Усе буде о’кей!

Нарешті Бровко Барбосович вирішив, що час вирушати.

— Стривайте, я тільки брата попереджу. Бо хвилюватиметься, де я дівся.

Поки Бровко Барбосович бігав на ферму, поки вийшли, вже й звечоріло.

Коли вони дісталися нарешті до Великої Галявини, зовсім смеркло.

Їх з нетерпінням чекали вчителі. Бурмило Михайлович познайомив учителів з Бровком Барбосовичем, який усім по черзі чемно потиснув лапи і сказав:

— Дуже приємно!

І всі вчителі теж чемно сказали:

— Дуже приємно!

Потім Бурмило Михайлович зітхнув:

— Жаль тільки… Темнувато вже…

— Нічого, — заспокоїв його Бровко Барбосович. — Темнота — не біда. Мені доводилося і в суцільній темряві працювати. Головне для мене — запахи. Ніс.

Бровко Барбосович обнюхав місце злочину, тобто галявину навколо дуба і сам дуб. Кілька разів обнюхав і сказав:
— Гм!..

Потім почухав лапою за вухом:

— Ніяких сторонніх злочинних запахів не чую. Треба було б годинник обнюхати. Та він височенько, не дострибну… І по стовбуру, боюсь, не видряпаюсь.

— Що ви, що ви, не турбуйтесь. Це ми влаштуємо, — сказав директор і обернувся до Мамонта Африкановича: — Допоможіть, будь ласка, колего!

— Завжди — будь ласка! — мовив учитель лісової історії, обережненько взяв хоботом Бровка Барбосовича, підняв і підніс до годинника.

Бровко Барбосович обнюхав годинник і сказав:

— Гм… Чую сильний пташиний запах. Зозулячий.

— Правильно! — сказав знизу Бурмило Михайлович. — Це запах нашої технічки тітоньки Зозулі. Вона обслуговує годинник.

— Чую наче ще якийсь пташиний запах, але невиразний. Усе забиває запах Зозулі. Опускайте! — І коли Мамонт Африканович поставив Бровка Барбосовича на землю, той обтрусився і задумливо мовив: — Випадок непростий. Прямо скажу — складний випадок. Вперше у моїй практиці не можу сказати нічого певного.

— А може, то все-таки шакал Бацила повернувся до нашого лісу? — спитав Бегемот Гіпопотамович.

— Ні! — категорично заперечив Бровко Барбосович. — Шакалом Бацилою у вашому лісі й не пахне! Кого-кого, а шакала Бацилу я б за десять кілометрів почув.

У цю мить із сусіднього з дубом дерева знявся птах і кудись полетів. У темряві не видно було, що за птах і куди полетів. Та ніхто на це особливої уваги й не звернув. Хіба мало у лісі птахів?!

— Думаю, мені треба буде затриматися, — сказав Бровко Барбосович. — Уночі подумаю, поміркую, завтра допитаю всіх можливих свідків, а тоді вже будуватиму остаточну версію.

Усі розуміли, що Бровко Барбосович почуває себе незручно. Його запросили, сподівалися на допомогу, а він поки що допомогти не може.

— Так-так, звичайно, — вигукнув Макак Макакович. — Переночуєш у мене. А вранці продовжимо слідство.

Макак Макакович теж почував себе трохи незручно. То ж був його друг, він запропонував звернутися до Бровка Барбосовича.

— Але спершу повечеряємо, — сказав Бурмило Михайлович. — Прошу всіх до мене!

І широким жестом запросив присутніх до свого двоповерхового барлогу, де його дружина Михайлина Вуйківна вже заставила довжелезний стіл різноманітними смачними наїдками.

— Треба тільки на ніч обгородити дуб і поставити застережні таблички, — сказав Бровко Барбосович. — Щоб ніхто нічого не затоптував і не залапував. Так завжди робиться. То називається “опечатування місця злочину”.

Зробили, як сказав Бровко Барбосович, і вже тоді пішли до Бурмила Михайловича.

Наступного ранку всіх мешканців лісу чекало те, на що вони зовсім не сподівалися.

Коли всі попрокидалися і прийшли на Велику Галявину, то побачили, що годинник на дубі… цокає, іде. Маятник весело гойдався, а хвилинна стрілка поволі рухалася до цифри дванадцять. Наче годинник і не стояв ніколи.

— О! — вражено вигукував кожен, хто з’являвся на галявині.

РОЗДІЛ 5

Дивовижа. “А де це ви вчора зникли?”
“Гм!..” — каже Бровко Барбосович.
Речовий доказ.

Скоро під дубом зібралися всі — і вчителі, і учні. Не було лише Макака Макаковича і Бровка Барбосовича. Друзі, мабуть, пробалакали всю ніч до самісінького ранку і тому трохи затрималися.

Як ви пам’ятаєте, місце злочину було “опечатане”, тобто дуб обгородили наспіх зробленим тином з гілок і всюди поставили таблички з написом: “Вхід суворо заборонений!”.

Тому учні і вчителі юрмилися біля загорожі, не наважуючись підійти ближче, а тітонька Зозуля перелітала з дерева на дерево, теж боячись наближатися до дуба.

— Дивовижа! — раз у раз повторював Бурмило Михайлович і розводив лапами. — Дивовижа!

— Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! Що тут сталось? Що таке? — почулося з кривої берези, що росла неподалік од дуба. На березі сиділа, дригаючи для рівноваги довгим хвостом, сорока Скрекекулія, відома на весь ліс базіка і плетуха.

Тітонька Зозуля підлетіла до неї і почала розповідати.

Скрекекулія тільки крилами сплескувала:

— Ах-ах-ах! Який жах! Диво-дивина! От тобі й на!

Колько Колючка, Кося Вухань, Боря Сук і Михайлик Ведмеденко з подивом поглядали не лише на годинник, а й на Вовчика Вовченка, Рудика Лисовенка та Васю Кицина, які прибігли до школи і поводилися так, наче й не пропадали вчора нікуди.

Нарешті Колько Колючка не витримав і спитав:

— Алло! А де це ви вчора зникли? Хіба так грають?

Вовчик Вовченко й Рудик Лисовенко чогось знітилися, почервоніли й спершу навіть не відповідали нічого. Потім глянули скоса на Васю Кицина і, побачивши, що той теж мовчить, буркнули по черзі — спершу Вовчик, потім Рудик:

— А… а… ми додому пішли…

— Пізно вже було… і взагалі…

Хлопці до Васі Кицина:

— А ти?

Вася блимнув на Вовчика й Рудика, закліпав і нявкнув:

— І… і я…

Усі троє поводилися явно підозріло, навіть таємничо.

Але, оскільки через диво з годинником обстановка й так була напружена, з’ясовувати ту таємницю не стали.

До речі, саме у цю мить на Великій Галявині з’явилися нарешті Бровко Барбосович та Макак Макакович.

— Гав! — здивовано сказав Бровко Барбосович і сів на траву.

А Макак Макакович тільки мовчки роззявив рота.

— Дивовижа! — вкотре вже повторив Бурмило Михайлович. — Ми прийшли, а він іде! Дивовижа!

Бровко Барбосович пильно оглянув присутніх. І раптом погляд його спинився на Васі.

— Гм!.. — сказав Бровко Барбосович, підняв ліве вухо сторч і запитально подивився на Бурмила Михайловича. — Хто це?

— Наш новачок, — пояснив директор, — Вася Кицин. Синок дикої очеретяної кицьки Мури.

— Гм!.. — знову сказав Бровко Барбосович, опустив ліве і підняв сторч праве вухо.

— А що таке? — поцікавився директор.

— Нічого-нічого, — загадково сказав Бровко Барбосович.

Усі перезирнулися.

Очі Вовчика й Рудика спалахнули, як свічечки. Вовчик і Рудик не промовили жодного звуку, але вираз їхніх мордяк був красномовніший за будь-які слова: “А що ми говорили?! Що?!”

Вася Кицин аж присів від такої кількості зацікавлених поглядів.

— До речі! Рівно пів на дев’яту! Чи не час починати уроки? — Бровко Барбосович звів очі на Бурмила Михайловича.

— Так-так! — схаменувся Бурмило Михайлович. — Тітонько Зозуле! Давайте сигнал!

Тітонька Зозуля метнулася до дуба, але Бровко Барбосович вигукнув:

— Тільки до годинника — не підлітать!

Тітонька затріпотіла у повітрі крилами, різко загальмувавши, і просто-таки впала на траву. І вже знизу закувала на урок.

Учні неохоче попленталися до класу. Вони розуміли, що зараз почнеться найцікавіше — розслідування.

І вони не помилились.

Тільки-но учні з Лисаветою Патрикіївною пішли у клас, Бровко Барбосович наказав:

— Усім одійти від дуба!.. До годинника ніхто не наближався?

— Ніхто! — за всіх відповів директор.

— Та-ак! — Бровко Барбосович зайшов за загорожу і почав обнюхувати “місце злочину”. Кілька разів оббіг навколо дуба, обнюхав стовбур. Повторив:

— Та-ак!

Сів, почухав ногою за вухом і сказав:

— Із землі спроб проникнути до годинника не було. Треба обстежити сам годинник.

— Мамонте Африкановичу! — звернувся директор до вчителя лісової історії.

— Завжди — будь ласка! — сказав той, переступив через загорожу, взяв хоботом “слідчого” і підніс до годинника.
Бровко Барбосович одхилив дверцята і встромив носа всередину.

— О! Чую! Чую! Тут недавно була сорока!

Всі разом повернулися й подивилися на Скрекекулію, що дриґала хвостом на кривій березі.

— Що таке?! Скреке-ке! Скреке-ке! Скреке-ке! Що таке?! — сполошилася Скрекекулія. — Яка сорока?! Яка сорока?!

— Звичайнісінька. Білобока! — спокійно мовив “слідчий”. — От ще й пір’ячко з неї! Речовий доказ!

І Бровко Барбосович показав усім маленьке сороче пір’ячко.

Скрекекулія раптом змахнула крилами, знялася й, ні слова не сказавши, полетіла геть.

РОЗДІЛ 6

“Справа” продовжується. Лист. “Мої кадри!”
Бровко Барбосович щось говорить по секрету директорові школи.
Контрольний диктант.

— Хто б подумав! Хто б подумав! — розвів лапами Бурмило Михайлович.

— І нащо їй було красти коліщатко, а потім повертати? — дивувалася Пантера Ягуарівна.

— Ну, сороки взагалі полюбляють тягати до себе в гніздо все, що погано лежить, — зауважила Жирафа Жирафіївна.

— Але ж коліщатко не лежало! Це ж треба було його з годинника вийняти, а потім назад вставити, — сказав Бегемот Гіпопотамович.

— Дивовижа! — повторив директор.

— Але факт незаперечний! — не без гордості, що йому все-таки пощастило встановити істину, сказав Бровко Барбосович. — Опустіть мене, будь ласка, на землю!

— Ах, пробачте, заслухався. — Мамонт Африканович опустив “слідчого” на землю, той обтрусився й почав приймати поздоровлення з успішним закінченням справи.

Але передчасно. Виявилось, що справу не закінчено. Раптом залопотіли крила і на галявину сіла сорока Скрекекулія. У дзьобі вона тримала папірець.

— Ах! Звірі добрі! Пробачте, я не винна. От дивіться, якого листа я одержала.

Бровко Барбосович узяв у неї папірець і прочитав уголос:

— “Якщо ти не викрадеш з годинника коліщатко, залишишся без хвоста!.. Ш. Бац.”.

— Ви ж розумієте! Ви ж розумієте! — заскрекотіла Скрекекулія. — Я перелякалася. Ну, яка сорока без хвоста? Нема сороки без хвоста. Хвіст для сороки — це все! Я боялася! Я боялася! “Ш. Бац.” — це ж ясно: “Шакал Бацила”. Я вирішила, що він повернувся до лісу. Була певна. І хоче, щоб годинник зупинився, бо це йому треба для здійснення злочинних задумів… А вчора, коли Бровко Барбосович сказав, що шакалом Бацилою в лісі не пахне, я здогадалася, що то, мабуть, хтось пожартував… І вставила коліщатко назад. Я ж не знала. Пробачте. Я ж думала… Я не думала…

— Ясно! “Думала… не думала…” Ясно! — Бровко Барбосович покрутив листа у лапі, понюхав. — Гм!.. По запаху, боюсь, встановити буде неможливо. Запах дуже сорочий. Всі інші перебиває.

— Ану дайте, я гляну, — простягнув лапу Бурмило Михайлович… Бровко Барбосович віддав йому листа.

— Ага! — сказав директор. — Аркуш із зошита. І почерк учнівський. Хоч і змінений. Видно, писано лівою лапою. Навмисне. Ай-яй-яй!.. В одному реченні чотири помилки. “Якщо ти не викрадеш з годиника (з одним “н”!) каліщатко, залисишся без фоста”. Це вже ненавмисне. Це вже такий рівень грамотності. Мої кадри!.. Ну, що ж, далі слідство вже провадитиму я! Саме зараз мій урок. Отже… Спасибі вам, дорогий! Спасибі за допомогу! Сердечно дякуємо! — і він гаряче потиснув Бровкові Барбосовичу лапу.
І всі вчителі по черзі потиснули “слідчому” лапу і подякували.

— Нема за що, дорогі друзі, — скромно схилив голову набік Бровко Барбосович. — Я б у вас ще побув. Дуже ви мені всі подобаєтесь. Але… По-перше, брат там уже хвилюється. По-друге, сьогодні останній день моєї відпустки. Треба їхати на роботу у цирк. Хай вам щастить! Будьте здорові!.. Та перед тим, як піти, мушу по секрету поговорити з директором. Ви вже вибачайте, але в нашій справі секрети — річ іноді необхідна.

— Будь ласка! Будь ласка! — загомоніли вчителі, ніби секрети їх абсолютно не цікавили.

Бровко Барбосович одвів Бурмила Михайловича в кущі і щось пошепки почав йому говорити.

— Та ви що?! — вигукнув і одразу прикрив лапою рот вражений директор.

Вони ще трохи пошепталися, і Бровко Барбосович приклав пазур до рота:

— Тільки ж поки що — нікому-нікому!

— Нема питань! — гупнув себе лапою в груди Бурмило Михайлович.

Потім Бровко Барбосович на прощання помахав хвостом усім присутнім і разом з Макаком Макаковичем, який пішов проводжати друга, зник за деревами.

Саме закінчився перший урок.

Після перерви Бурмило Михайлович зайшов до класу і сказав:

— А зараз будемо писати диктант.

Усі дуже здивувалися. Бурмило Михайлович ніколи на початку навчального року не влаштовував контрольних.

Але нічого не поробиш.

Усі поклали перед собою чисті аркушики паперу, взяли в лапи кулькові ручки і приготувалися.

— Пишіть! Читаю спершу все речення: “Якщо ти не викрадеш з годинника коліщатко, залишишся без хвоста”… Диктую! “Якщо… ти… не викрадеш…”

Учні спершу вражено перезирнулися (що за дивний диктант!), потім схилили голови і, висунувши від старанності язики, почали писати.

Продиктувавши це дивне речення, директор сказав, що диктант закінчено, і почав збирати аркушики.

Тут же, сидячи за столом, він перевірив диктант. Після чого підвівся й спитав:

— А чи ніхто з вас не хоче нічого сказати?

Всі знову здивовано перезирнулися. Ніхто нічого сказати не хотів.

— Ну що ж! Тоді скажу я! — спохмурнів Бурмило Михайлович. — Я продиктував вам листа, якого хтось із вас написав сороці Скрекекулії. Писано лист лівою лапою, щоб не можна було встановити, хто писав. Але злочинця підвела грамотність. Він зробив у цьому єдиному реченні аж чотири помилки. Він написав: “Якщо ти не викрадеш з годиника (через одне “н”) каліщатко (через “а”), залисишся (замість “ш” — “с”) без фоста (через “ф”). Зараз, пишучи диктант, аж двоє учнів зробили ті ж самі помилки. Вони сидять поруч. Це Вовченко й Лисовенко. Встаньте!

Вовчик і Рудик затремтіли й підвелися з-за парти.

— Скажіть нам, для чого ви це зробили? — суворо спитав Бурмило Михайлович.

— Ми… ми… ми… хотіли… Ми… не хотіли… Ми… більше-е не-е бу-удемо-о!.. — І Вовчик та Рудик разом заревли вголос, розмазуючи сльози.

— Все ясно! — сказав директор. — Ви хотіли зірвати уроки. Ви ледарі й неуки. Ви не хочете вчитися. Ви хочете тільки гуляти. Але бачите, як неуцтво, безграмотність можуть підвести. Як граматичні помилки можуть навіть стати доказом у кримінальній справі. Сідайте! І один, і другий одержують одразу по дві одиниці. Одна — за мову. Друга — за поведінку! І хай ганьба на всю школу буде вам уроком!

РОЗДІЛ 7

У якому секрет Васі Кицина нарешті розкривається.

А через три дні у лісі пішла чутка, що до них їде знаменитий артист цирку дресирований лев Левко Львович Левченко.

Усіх ця чутка дуже схвилювала. Що не кажіть, а все-таки цар звірів. І хоч зараз царів нема, демократія, але все-таки… Лев — це лев! Та ще й знаменитий артист.

— О! Левко Львович — це сила! — в захопленні говорив Макак Макакович і показував: — Грива — во!.. Хвіст — во!.. З китицею! А як пащу роззявить, вірите, навіть у мене коліна підгиналися. Як той дресирувальник товариш Громовенко свою голову йому у рота клав, сам не розумію.

— А чого, чого він їде? — допитувались Пантера Ягуарівна, Жирафа Жирафіївна і Лисавета Патрикіївна, підмальовуючи брови та вії.

— Не знаю… Може, просто так, за лісом скучив, а може, й справа яка є…— знизував плечима Макак Макакович.
І тут всі згадали про секретну розмову Бровка Барбосовича з директором школи. Але Бурмило Михайлович на цю тему — ані звуку, ні пари з уст. Секрет є секрет.

Макак Макакович, який, окрім фізкультури, викладав ще й малювання, разом з учнями написав кілька гасел і транспарантів. Їх розвісили на галявині перед входом у школу.

“Ласкаво просимо!”

“Привіт дорогому гостю!”

“Слава дорогому Левкові Львовичу — знаменитому артисту!”

Бегемот Гіпопотамович спішно розучував зі школярами нову пісню, слова й музику до якої написав сам.

І учні виводили на різні голоси:

Наш улюблений артист

Має з китицею хвіст,

Дуже гарну гриву має,

В цирку добре виступає,

Бо до цирку має хист

Наш улюблений артист!

Браво! Браво!

Браво! Браво!

Нашому артисту!

Слава! Слава!

Слава! Слава!

Слава його хисту!

Готувалися й чекали три дні.

І от нарешті… На Великій Галявині у супроводі Бровка Барбосовича з’явився Левко Левченко. Здоровенницький, гривастий, з китицею на хвості, він справив на всіх величезне враження.

Та не встиг Бурмило Михайлович виголосити дві ночі писану вітальну промову, не встиг шкільний хор ушкварити пісню Бегемота Гіпопотамовича, як сталося непередбачене.

Левко Львович раптом широко розставив лапи і з криком: “Синку! Рідний!” — кинувся… до Васі Кицина. Обхопив його так, що той зовсім сховався у гриві, і… заплакав.

Усі — і вчителі, і учні — розгублено дивилися, як плакав, мов дитина, цар звірів, як рясно струменіли по лев’ячому писку неприховані сльози радості.

Левко Львович, звичайно, не міг говорити. І слово взяв Бровко Барбосович.

Він розповів печальну й трагічну історію. Про те, як минулої зими на шосе попід лісом через ожеледицю сталася автомобільна катастрофа. Розбився великий автофургон, що перевозив левицю і двох новонароджених левенят з ветеринарної лікарні додому у цирк.

Думали, що загинули всі. Але виявилося, що одне левеня залишилося живим, бо впало в глибокий пухкий сніг. Кицька Мура знайшла його, відігріла й укошенячила. Так левеня стало Васею Кициним. Усі були дуже зворушені.

Пантера Ягуарівна, Лисавета Патрикіївна та Жирафа Жирафіївна змахували з нафарбованих очей сльози. Бегемот Гіпопотамович одвертався і часто-часто моргав.

А дівчатка Зіна Бебешко, Соня Лось, Раїска Мняу, Вірочка Вивірчук та Хрюша Кабанюк плакали, не витираючи сліз.

Кося Вухань і Колько Колючка як роззявили роти, так із роззявленими ротами й стояли.

Боря Сук і Михайлик Ведмеденко завмерли мов неживі.

А Вовчик Вовченко та Рудик Лисовенко від подиву гепнулися на землю.

Оце новина!

Вася Кицин, до якого всі ставилися поблажливо і зверхньо, а дехто мало ноги об нього не витирав (Вовчик і Рудик, наприклад!), новачок Вася Кицин, тишко і скромняга, який мухи ніколи не скривдив, виявляється, не котик, а — лев!
Оце так так!

— А… а… а я давно догадався! — раптом сказав Вовчик Вовченко.

— І… і я! — луною одізвався Рудик Лисовенко.

— Мовчіть уже, догадальщики! — скривилася Раїска Мняу.

— Бе-бе-безсовісні! — сказала Зіна Бебешко.

— А я кажу — догадалися! — вигукнув Вовчик. — Кошеня б нас ніколи не змогло врятувати. А левеня, звичайно, — запросто!

— Заплосто! — повторив Рудик.

— Врятувати?.. А він вас що — врятував? — вигукнули Кося Вухань та Колько Колючка.

— Авжеж! Без нього ми б у тій норі й досі сиділи! — сказав Вовчик.

— У якій норі? Чого ж ви мовчали?

І тоді Вовчик і Рудик розповіли, що з ними трапилося того вечора, як вони грали у війну.

Виявляється, вони вирішили сховатися у старій глибокій норі, де давно вже ніхто не жив. Залізли, а їх там присипало, ще й пень трухлявий вхід завалив. Кричали вони, кричали, вже й надію на порятунок втратили. Це ж який слух треба мати, щоб глухі крики з-під землі почути!.. Але Вася почув.

— Бо він, крім слуху, ще й серце чутливе має,— зауважила Раїска Мняу.

Ніхто не заперечував.

Вася почув і став визволяти хлопців. По допомогу не побіг, бо вони ж могли задихнутися (а що можна було заверещати, як домовлялися, розгубившись, забув). Вася виявив дивовижну наполегливість і відвагу. Сам-один відтяг од входу здоровенний пень і завал розгріб. Вони вже й справді ледь дихали. Ще б трохи і…

— От як скромний хороший хлопець, то так і знай — лев! — сказала Раїска Мняу. — А як базікало, хвалько, торохтій — то обов’язково або вовк, або лисиця.

І ніхто їй не заперечував. Навіть Вовчик і Рудик не наважилися озватися.

На той час Левко Львович уже виплакався, витер китицею хвоста сльози і сказав:

— Яке щастя, що ти, синку, врятувався і що потрапив до таких гарних порядних звірів. Спасибі вам, дорогі! — І він низько-низько вклонився на всі чотири боки. — І тобі, друже, красненько дякую! Якби не твоє гостре око і чуйне серце, так би я, може, й не дізнався про долю рідного сина.

І Левко Львович пригорнув до грудей Бровка Барбосовича, та так міцно, що той аж хекнув.

— А головне — мамі Мурі низький доземний уклін! — сказав Левко Львович і знову вклонився так низько, що головою торкнувся трави.

І тільки тепер усі побачили, що за деревом стоїть заплакана кицька Мура. Спершу ніхто й не помітив її.

— Жаль, — зітхнув раптом Бурмило Михайлович. — Такий здібний учень. Окраса, можна сказати, школи…

— А чого жаль? — спитав Левко Львович.

— Ну, ви ж його, напевне, у місто заберете… — зітхнув директор.

— Ні! Поки що не заберу, — сказав Левко Львович. — По-перше, як я його можу забрати від матері, яка його врятувала і, можна сказати, вдруге дала йому життя… А потім — хіба можна переривати навчання? Тим більше, коли він, як ви кажете, вдатний до наук. Це було б нерозумно. Отже, він залишиться, якщо не заперечуєте, у вашій школі, а як закінчить її, тоді вже будемо вирішувати разом із мамою Мурою, що робити далі. Чи поїде він до міста, в цирк, або в зоопарк працювати, чи, може, у лісі залишиться. Буде видно.

— Прекрасно! Чудове рішення! — радісно всміхнувся Бурмило Михайлович.

І всі вчителі, і всі учні радісно засміялися. Бо всі встигли полюбити Васю Кицина, який мав тепер подвійне прізвище Кицин-Левченко.

— Головне — шануй, синку, маму! — сказав Левко Львович.

— А я її шаную і дуже-дуже люблю! — Вася обняв кицьку Муру і ніжно-ніжно її поцілував.

Довелося жіночому родові знову виймати носовички.

А сорока Скрекекулія, сидячи на дубі поряд із тітонькою Зозулею, сказала, шморгаючи носом:

— А це, до речі, все через мене. Якби я не вкрала коліщатко, не приїхав би до нас Бровко Барбосович, не побачив би Васю, не сказав би Левкові Львовичу… І був би Вася й досі Кицин, а не Кицин-Левченко. Отаке! Скреке-ке!— І все-таки який же він гарний! Який же він розумний! Який же він благородний, наш Левко Львович! — не слухаючи її, розчулено зітхнула тітонька Зозуля. — Недарма кажуть на нього — цар звірів! Хоч зараз царів і нема, демократія…

І тут Бегемот Гіпопотамович змахнув диригентською паличкою, і шкільний хор на весь ліс ушкварив пісню:

Наш улюблений артист

Має з китицею хвіст,

Дуже гарну гриву має,

В цирку добре виступає,

Бо до цирку має хист

Наш улюблений артист!

Браво! Браво!

Браво! Браво!

Нашому артисту!

Слава! Слава!

Слава! Слава!

Слава його хисту!

А Левко Львович стояв, обнімаючи однією лапою сина Васю, другою кицьку Муру, і скромно одмахувався хвостом з китицею:

— Ну, що ви, їй-право! Що ви!..

А потім трусонув гривою, широко роззявив рота і сам заспівав:

Всім вам, друзі,

Всім вам, друзі,

Слава і хвала-а!

Слава і хвала

За ваші діла-а!..

Отакий-то виявився секрет новачка Васі Кицина…

0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі