По один бік від їжачого будинку жили зайці, по другий – сім’я білок, з третього боку жили єноти, а з четвертого – була борсукова нора, яка стояла порожньою.
Борсук любив тишу та самотність. І коли населення в лісі збільшилося, пішов у глиб хащі, подалі від усіх.
І ось одного разу тато Їжак повідомив, що у них з’явилися нові сусіди – хом’яки.
Хом’яки переїхали не одразу. Спочатку з’явився голова родини – Хома. Він довго і прискіпливо оглядав борсучу нору. Потім взявся до ремонту. А потім почали перевозити речі. Речей у хом’яків виявилася так багато, що переїжджали вони цілий місяць.
– І куди їм стільки? – дивувалася мама Їжачиха.
— У господарстві все знадобиться, — поважно заявляв Хома, дивлячись, як бобри тягнуть то якесь старе іржаве відро, то діряву каструлю.
Взагалі, Володька любив сусідів. Але ці йому не дуже сподобалися. По-перше, вони зайняли нору, в яку Володька часто лазив та грав у «Печеру розбійників».
По-друге, хом’яки виявилися страшенно жадібними. Маленький товстий Хомуля завжди ходив із льодяниками. І якщо бачив Володьку чи Вероніку, то одразу ховав льодяник за спину.
А по-третє, Хом’ячиха ніколи не запрошувала їх до себе до хати та нічим не пригощала. Хоча Володькові було дуже цікаво: що там у них усередині? Він жодного разу не бачив, як живуть хом’яки.
І ось одного разу мама повідомила, що їх запросили на новосілля. Володьку змусили умитися, а Вероніці зав’язали новий бант.
Мама приготувала подарунок – кольорові волошкові фіранки. А тато взяв пляшку цілющої горобинової настоянки.
Володька дуже здивувався, коли, крім них, більше нікого на новосілля не запросили:
– А зайці що, не прийдуть? І бобрів також не буде?
– Ми вирішили їх не запрошувати, – сказала Хом’ячиха. – Аж надто вони галасливі!
Хом’яки не любили галасу. Володька думав, що співатимуть пісні і танцюватимуть, але натомість вони сиділи за столом і їли. Щоправда, пироги Хом’ячиха приготувала дуже смачні. Але коли пироги скінчилися, робити стало нічого. І Володька запропонував Хомулі пограти у хованки.
У борсуковій норі було вісім чи десять кімнат, проте сховатися виявилося нелегко: все було заставлено меблями, мішками, пакунками, сумками та валізами. Володька водив першим і одразу ж знайшов і Вероніку і Хомулю. Вероніка завжди ховалася в одне і те саме місце – мамі під спідницю. А Хомуля, навіть ховаючись, голосно смоктав свій льодяник.
Наступним водив Хомуля. Володька заліз у шафу, сховався між мішків і притих. Товстий Хомуля довго шукав його, а потім побіг скаржитися татові, що не може знайти Їжачка. Нарешті Володькові набридло – він виліз і пішов здаватися.
– Ти де був? – Запитав його Хома.
– У шафі, – сказав Володька.
– Я так і знав! – зітхнув Хома.
– Нічого ви не знали,– сказав Володька.
– Покажи, в якій шафі ти сидів?
Володька показав.
– Так я й знав, – знову зітхнув Хома. – Ти подряпав полірування.
Справді, на стіні шафи виднілася невелика подряпинка.
– Там було дуже мало місця, – сказав Володька. Але господар був дуже засмучений. Він кілька разів повертався до шафи, важко зітхав і хитав головою.
– Від цих переїздів стільки збитків, – сказав він. – Бобри намочили мішок із зерном – раз. Хомуля загубив формочки для піску. А тепер і шафа подряпана – три.
При цьому він так глянув на Їжачка, ніби то Володька намочив мішок і загубив формочки для піску.
– А ти не переймайся, – сказала Вероніка Хомулі. – У мене формочок багато. Я дам тобі свої.
– Які жадібні, – не втримався Володька, коли вони поверталися з гостей.
– Не можна так казати, – сказала мама. – Вони наші сусіди.
– А якби вони не були нашими сусідами, то так можна говорити? – Запитала Вероніка.
– Жадібний – погане слово, – пояснив тато. – Треба говорити: економні або господарські.
– Ну, тоді, – зітхнув Володька, – вони дуже господарські.
