Каченя вічно кудись поспішало. І коли воно швидко шкутильгало по зеленій траві, то збоку всім здавалося, що котиться м’ячик. А так як цей м’ячик ще й крякав, то каченя назвали Крячиком. Дуже не подобалося каченяті вранці умиватися. Його, бувало, не те що до річки, а до звичайної калюжі силоміць не затягнеш.
— Чи довго ти ще в мене будеш таким неохайним? – Говорила качка мама. — Вічно ти ходиш брудний та замурзаний!
— А я і так себе чудово почуваю! — відповів Крячик.
Але якось курчатка Фью і цуценя Тявка змовилися і вирішили провчити свого товариша.
Вийшов зранку Крячик у двір, як завжди невмитий і заспаний, привітався з курчатком Фью:
— Крякуйте!
Це в нього так слово «привіт» виходило. А курча каже:
– Хто ти? Я тебе не знаю.
Тоді Крячик пішов до цуценя Тявки:
— Крякуйте!
— Я з незнайомими не вітаюсь! — сказало цуценя.
Образилося каченя на своїх друзів.
Що це з ними? – думає. — Чому вони мене раптом впізнавати перестали?
А тут дощ почався. Дзвінкий такий дощик. Веселий. Теплий-теплий.
Не встиг сховатись Крячик під ганок — і дощик викупав його гарненько.
Цуценя і курча самі до каченяти підбігли, кажуть:
– Привіт! Який ти чистий та симпатичний!
Тоді Крячик питає їх:
— Чому ви раніше зі мною не віталися, коли я сам до вас підходив?
— До мене якийсь бруднуля підходив, а зовсім не ти, — сказав Фью.
— І до мене теж якийсь замурзаний чіплявся, — сказав Тявка.
— То це ж був я! — засміялося каченя. — Тільки тепер мене дощик вмив.
— Якщо хочеш, щоб ми тебе завжди впізнавали, то на дощ не надійся! — буркнуло цуценя Тявка.
— Дощ буває не щодня! – пригрозило крильцем курча Фью.
