-Принеси мені, синку, винограду, – сказала хвора пташка маленькому солов’ю. Пташеня стрибало по траві і купалося в ранковій росі. – Злітай, моє дитятко, знайди стиглу ягоду. Так хочеться чогось солодкого! Якщо я її з’їм, то швиденько одужаю.
– Лечу, мамо. Ще роса не встигне зійти, як я повернуся назад. Лежи в гнізді і чекай мене.
Соловейко розправив маленькі крильця і полетів на виноградник дідуся Радойко. Там зріли стиглі жовті грона.
Дідусь Радойко сидів під персиковим деревом і плів з лози кошик. Іноді він простягав руку, зривав м’якенький персик, з’їдав його і знову схилявся над кошиком. За спиною у нього лежав порожній бідон з-під гасу. Час від часу дідусь бив по ньому палицею. Так він лякав птахів, щоб вони не клювали виноград.
Соловейко сів на гілку над головою дідуся Радойко і став цвірінькати.
– Дідусю Радойко, – говорив він, – дозволь мені відщипнути одну ягідку для моєї хворої мами. Мама лежить в гнізді і чекає. Можна?
Але старий дідусь не відповів, бо не розумів пташиної мови. Прохання солов’я здалося йому піснею.
– Ой, як гарно співає пташка! – зітхнув старий, зсунув шапку на потилицю, потягнувся і зірвав ще один персик.
Пташеня злякалося, злетіло догори, відлетіло в найдальший кінець винограднику і сіло на лозу. Величезні грона прозорих бурштинових ягід звисали з гілок. Але соловейко не хотів зривати ягоди без дозволу дідуся Радойко. Він спустився на землю і став шукати між корінням, чи не завалялася де-небудь виноградинка. Під сусідньою лозою лежала одна ягода. Вона впала з верхньої гілки і так сильно вдарилася об землю, що тріснула. Тільки пташеня потягнулося до неї, як пролунав неймовірний гуркіт – це дідусь Радойко вдарив палицею в порожній бідон.
Соловейко від страху підскочив і полетів назад до гнізда. Він сів біля хворої мами і розповів їй про свою невдачу.
– Нічого, не засмучуйся, – зітхнула мама і ніжно погладила його крилом по голові. – Нічого, мій любий, другим разом принесеш. Коли дідусь Радойко збере виноград, там нічого буде охороняти. Ти злітаєш туди, оглянеш кущі і де-небудь знайдеш забуту ягоду. Нічого страшного, мій маленький, заспокоювала пташка солов’я, а очі її були повні сліз.
Засмучене пташенятко полетіло до лісу, сіло на гілку ліщини і важко зітхнуло. Як погано, що воно не змогло допомогти мамі! Йому хотілося розповісти кому-небудь про своє горе. І воно заспівало, та так жалібно, що розплакався білий камінь, що стояв неподалік. Великі кам’яні сльози закапали на пісок і мало не віддавили ногу мурашці, яка випадково проходила повз.
Мураха відскочила убік і здивовано подивилася на камінь.
– Чому ти плачеш? – запитала вона.
– Соловейко мене розчулив. Так сумно співає! Не можу стримати сліз.
Мураха підняла великі круглі очі до ліщині і крикнула:
– Гей, співак! Чим ти розчулив камінь? Розкажи мені.
Пташеня спустилося, сіло перед мурахою і все йому розповіло.
– Ти й справді так переживаєш через одну ягоду? Чи немає у тебе інших турбот?
– Ні, – відповів соловейко.
– Тоді піди до порослої мохом криниці, що біля винограднику дідуся Радойко. Там на стежці ти знайдеш не одну, а цілих дві ягоди. Кожен день після обіду дідусь Радойко ходить по воду. Вчора він носив велике стигле гроно винограду, щоб охолодити його в воді. Коли він йшов назад, дві найбільші стиглі ягоди впали на землю. Я довго не міг відірвати від них очей. Все думав: «От якби мені прикотити таку ягоду в мурашник!» Та куди там! Я вже й так її штовхав, і сяк, все марно. Ягода важка, а у мене сили мало. Не зміг я її з місця зрушити, скільки не намагався Ти збігай туди, одну з’їси, а другу віднеси своїй мамі.
Соловейко помчав до криниці і знайшов на стежці дві великі солодкі ягоди. Зрадів, замахав крильцями, схопив одну, полетів до мурашника і поклав її біля самого входу. Потім злітав за другою ягодою і відніс її хворій мамі.
