Ріс на маминій гілці великий непослух — маленький Каштанчик. Разом із Вітерцем гойдався між листочками, торкав їх зелені пальчики.
— Не бешкетуй! — шелестіла мама Каштаниха і міцно тримала його за хвостик.
Та чи міг такий жвавий Каштанчик тихесенько висіти на гілці?
— Утекти б від мами, від братиків і сестричок! — мріяв він.
Але спершу мусив почекати на осінь, щоб одягнутися. Літо, правда, подарувало йому зелену кофтину. Вона була тонка, з м’якими колючками.
Осінь сплела Каштанчику теплий жупан і встромила в нього міцні колючки.
Одягнув його Каштанчик і висмикнувся з маминої гілочки-руки.
Упав прямісінько біля товстоногого дядечка у капелюсі.
— Хто ти ? — запитав.
— Гриб.
— А я — Каштан-колючий жупан. Он із якої висоти упав! — задер Каштан голівку вгору.
Грибок тим часом вмостився на колючковатій спинці їжака.
— Візьми й мене, — попросив Каштан їжачка.
— Та ти ж із самих колючок! А в мене і своїх досить! — відповів їжак.
Залишився Каштанчик один. Кликав Білочку до гурту. Рудохвоста добре пам’ятала його витівки на маминій гілці. Не хотіла стрибати до бешкетника.
Довго лежав Каштанчик край стежини. Аж понадвечір трапився він голодному Кабанові. Кабан винюхував під листям жолуді і наколов собі носа.
— Ти глянь! — не дуже розсердився Кабан.
— Яке дрібне, а яке колюче!
Каштанчик ще ніколи не чув такого гучного голосу і тому зі страху присів аж на чотири колючки.
— Беру тебе з собою! — рохнув Кабан. — Ти маленький, непомітний, зате болючий. Допоможеш мені провчити звірів. Не визнають мене, бач, господарем лісу, — кивнув убік.
Там Лисиця Зайця полювала. Каштанчик присів біля дерева, і вона плигнула на його колючу спинку. Так і пошкутильгала без здобичі.
Зайчик хотів подякувати рятівникові, але Каштан учепився в його бік, і довговухий заледве позбувся причепи.
Минали дні. Ліс дрижав зі страху. Усі боялися пихатого Каштанчика. Навіть стара жовта трава відверталася від нього.
Одного разу помітив Каштанчик Жабку біля лісового струмка. Наколов їй черевце і лапки. Жабка тихенько жалібно заплакала. На її маленькому беззахисному тільці повиступали пухирі.
— Така ж зелена, як мій жупан, — із жалем подумав Каштанчик. Йому стало шкода Жабки.
— Як мені було добре на маминій гілці! — згадував Каштан. — Мене вітали і Хмарки, і Вітерець, і матуся. А тепер ніхто не любить. Усіх лякає мій жупан.
Каштанчик ледь не заплакав, та побачив Вовка.Той утік від надокучливого Кабана і сів край стежки відпочити. Через якусь хвильку спіймав Каштанчик його за хвіст. Але теліпатись із хвостом було зовсім нецікаво. Гепнувся Каштан на пеньок.І — диво! — вискочив із жупана.
— Ось так краще! — потягнувся коричневим тільцем. — У лісі дуже багато безпомічних звірят, а я буду беззлобним Каштанчиком. Мене тепер ніхто не боятиметься. Це гак погано, коли тебе бояться.
Відтоді, лише упаде Каштанчик на землю одразу ж вискакує із колючого жупану.
