Одного дня Павич прогулювався подвір’ям і милувався своїм розкішним пір’ям. Побачивши неподалік Журавля, він вирішив похвалитися перед ним.
Павич розпустив свій великий барвистий хвіст, що засяяв на сонці зеленими, синіми й золотавими відтінками.
— Поглянь на мене! — гордо сказав він. — Яке чудове в мене пір’я! А твоє зовсім просте й сіре. Хіба можна нас навіть порівнювати?
Журавель спокійно вислухав Павича й не став сперечатися.
Натомість він розправив свої довгі сильні крила, легко відірвався від землі й піднявся високо в небо.
Зробивши кілька широких кіл над подвір’ям, Журавель поглянув униз і промовив:
— Твоє пір’я справді дуже гарне. Та яка користь від його пишноти, якщо воно не може підняти тебе туди, куди несуть мене мої прості крила?
І Журавель полетів далі, а Павич залишився на землі серед свійської птиці.
Тоді Павич зрозумів, що яскрава зовнішність — далеко не єдине, чим варто пишатися.
Мораль байки: Не варто судити про переваги лише за зовнішністю. Справжні здібності та користь часто цінніші за красу й показну пишніс
Запитання для обговорення
- Чим пишався Павич?
- Чому він почав насміхатися з Журавля?
- Як Журавель відповів на хвастощі Павича?
- Яку перевагу мав Журавель перед Павичем?
- Чи означає гарна зовнішність, що хтось кращий за інших?
- Що зрозумів Павич наприкінці байки?
- Як ти розумієш вислів «не судити лише за зовнішністю»?
