Набридла вовкові зима. Тупнув він лапою, вдарив хвостом, зубами заскреготів:
— Ану забирайся, зимо, геть!
Прокинувся ведмідь. Виліз із барлогу, очі протер, лапою свариться на зиму:
— Іди вже геть, поки я не розсердився!
А зима не боїться, снігом сипле, вітрами висвистує.
Аж ось з-за хмари сонце викотилося. Бачить, а на галявинці в лісі квітка з-під снігу голівку підвела. Така ніжна, білява. І виспівує тоненьким голоском:
— Сонечку, сяй, сяй!
А ти, зимо, тікай!
Ані вовка зима не злякалася, ані ведмедя. А почула, що співає квітка, побачила підсніжник — мерщій поскидала у лантух вітри та снігопади, завірюхи й хуртечі, а тоді — щодуху гайнула світ за очі. А чому злякалася? Бо квітка ПІДСНІЖНИК — перша провісниця весни.
