Пітер Пен

На одній з тихих лондонських вулиць жила собі ро­дина Дарлінгів. Зрозуміла річ, були в ній тато й мама Дарлінги, а також Венді, Майкл та Джон — їхні діти. Ще була в дітей няня, треба сказати, дещо незвичайна,— такі не часто доглядають дітей,— Нана, собака з породи сен­бернарів.

Нана і діти найбільше любили той час, коли їх уклада­ли спати. А любили вони його ось чому: як тільки діти залишалися у кімнаті самі, найстарша дівчинка Венді починала розказувати казки. Казки йшли одна за одною і мали спільного героя: звали його Пітер Пен, і жив він у Неможливій Країні. Неможлива Країна — то був чарів­ний край, де жили русалки та індіяни, феї і, звичайно ж, бандити-пірати. Венді розповідала про все дуже цікаво, і діти не сумнівалися в тім, що казки її — щира правда, а ніякі не вигадки.

Джон та Майкл найбільше любили історії про піратів, а тому вони любили в піратів бавитись: хлопці раз у раз по­чинали люті двобої на мечах. Джон та його брат уявляли себе Пітером Пеном і головним його ворогом, піратським капітаном, на ім’я Гак. Билися вони так само завзято, як це робили герої казок у Венді. Дерев’яні шаблі ламалися, хлопці падали, набиваючи синці йгулі, гуркочучи стіль­цями й шафами…

Врешті тато сказав, що йому це набридло. Він сказав, що не схвалює розповідей Венді і хай діти стережуться — лишень він іще хоч раз почує про того Пітера Пена! Але все- таки як покласти край тим піратським казкам раз назав­жди? Адже самими погрозами дітей не переконаєш. Ду­мали-думали тато з мамою і зрештою надумали.

— Венді вже зовсім доросла,— сказав тато дітям.— Від завтрашнього дня Венді спатиме окремо. Сьогодні ви востаннє спите всі троє разом, в одній дитячій кімнаті. Зрозуміло?

Ясно, що “така новина дуже засмутила здружену трій­цю. А хлопці взагалі були в розпачі, бо розуміли, що без Венді вони більше не почують жодної розповіді про Пітера Пена. Та справа на цьому не закінчилася. Щоб підкрес­лити остаточність свого рішення, тато Дарлінг сказав, що Пана йому теж набридла і взагалі діти не такі вже й ма­ленькі, щоб за ними стежити, наче за немовлятами.

— Та я у вашому віці…— почав тато улюблене речен­ня всіх дорослих, але не доказав його, змахнув рішуче рукою і звелів прив’язати Нану в саду біля будинку на ці­лу ніч.

Тато й мама простежили, щоб того вечора діти поляга­ли вчасно — кожен до свого ліжка, побажали їм на добра­ніч і пішли до себе. Діти мовчали, позаповзавши під ковд­ри, Нану прив’язали на подвір’ї внизу — настрій у всіх був, як ви розумієте, не з найліпших. Але тієї ж миті, коли всі вже зовсім засумували, сталося диво.

До кімнати влетів — хто б ви думали?—Пі­тер Пен!

Йому давно вже сподобалося прилітати сюди; таємно, не з’являючись дітям на очі, він приходив до них і слу­хав оповіді про себе. Одного лиш разу Пітерові не потала­нило. Він влетів до кімнати, коли ще дітей там не було, і не квапився стати невидимим. Але Нана, не помічена ним, стрибнула на непроханого гостя, а коли той кинувся нав­тьоки, вкусила його за тінь і віддерла тінь від Пітера Пена. Пітер лиш встиг помітити, де собака ховає його тінь, і з тим повернувся до Неможливої Країни. Зате решта від­відин пройшла без пригод. Щовечора він прилітав і, зіщу­лившись на підвіконні, слухав про себе історії й сумував за втраченою тінню. Останнім часом разом із Пітером при­літала маленька фея з золотими крильцями — Дзінь Белл. Вони завжди знали про все, що діється в будинку Дарлін- гів, дуже близько брали до серця дитячі клопоти.

Коли Пен та Белл дізналися, що Венді більше не жити­ме в дитячій кімнаті, то спершу засмутилися, а потім у го­лові Пітера з’явився цікавий план.

Отже Пітер Пен став перед дітьми власного особою. Мо­жете собі уявити, як вони зраділи, побачивши улюбленого героя усіх своїх казок. Пітер показав їм, де заховано його тінь,— Венді знайшла її і пришила йому до п’ят. А поки дівчина поралась, пришиваючи тінь, він розповів дружній трійці —Майклові, Джону та Венді — про свій задум. Фея Дзінь Белл, казав він, допоможе його здійснити: Пітер вірив, що у неї добре серце.

— Ми полетимо всі разом до Неможливої Країни, і там ви розповісте кілька цікавих історій моїм товаришам, Загубленим хлопцям,— сказав Пітер Пен і лукаво під­моргнув.— Дзінь Белл нам допоможе — в неї є особливий пил, що допомагає літати! Але найбільше нам допоможе бажання швидше потрапити в Неможливу Країну.

Ця думка припала до душі Венді, та вона занепокої­лась, чи зможуть її менші братики — Майкл та Джон — витримати таку далеку мандрівку. Але Пітер Пен лиш руками змахнув — про що тут, мовляв, балакати!

За кілька годин троє менших Дарлінгів вже вміли лі­тати. Це взагалі дуже нескладна справа — для тих, що ві­рять у свої сили і в пил феї Дзінь Белл. Але, звичайно, зу­міє полетіти тільки той, хто шанує друзів і завжди гово­рить лише правду.

Була вже пізня ніч, коли вікно дитячої кімнати від­чинилось так раптом, наче зсередини дмухнув сильний ві­тер. З вікна вилетіли чотири постаті, з яких три були в піжамах, а в четвертій легко можна було пізнати Пітера Пена.

Фея Дзінь Белл випурхнула трохи раніше.

Була темна й тиха ніч, і ніхто не зрозумів, чому це внизу так люто гавкає Нана.

…А тим часом у Неможливій Країні на своєму кораблі, що похитувався на хвилях, готовий до нових розбійниць­ких нападів, стояв капітан Гак і сердито буркотів, згадую­чи Пітера Пена, найлютішого свого ворога. Вони вже не раз сходились у поєдинках, та завжди щастя бувало на боці Пітера. Одного разу у фехтувальному двобої капітан втратив півруки,— Пітер Пен відрубав її одним змахом шаблі. З того часу капітана й почали прозивати Гак, бо на місці, де в нього була колись ліва долоня, стирчав те­пер здоровенний залізний гак, яким він користувався до­сить вправно, принаймні у бійках.

Але Пітер Пен дошкулив піратові не тільки тим, що вкоротив йому руку,— він ще й кинув її крокодилові. А тому так припало до смаку капітанове м’ясо, що відтоді він завжди чатував у засідці біля корабля Гака, сподіваю­чись дістати колись і решту капітанського тіла.

Та, на Гакове щастя, ненажерливий крокодил ковтнув колись і годинника. Через це Гак завжди міг передбачати крокодилову атаку, почувши з-під води чітке цокотіння: .«Цок-цок! Цок-цок!»

Отже, тепер ви знаєте трохи капітана Гака і знаєте, чому він сердито буркотів на саму лише згадку про Піте­ра Пена. Але цього разу капітанові думки були перервані криком вахтового, що сидів у бочці, прив’язаний до вер­шечка найвищої щогли:

— Бачу Пітера Пена!

— Що! Де!— закричав Гак, припавши до підзорної тру­би, спрямованої в небо.

Він подовгу роздивлявся кожну цяточку, аж доки ви­стежив на одній хмарині Пітера та дітей, які посідали там відпочити.

— Щоб мені очі повилазили, це справді Пен!— радісно вигукнув капітан Гак.— Свистати всіх нагору!! Каноніри, до гармат! Нарешті він спіймався — тепер уже не втече!

А ті четверо, що сиділи на хмарі, безтурботно роздив­лялися навколо.

— Ой Пітере, тут усе точнісінько так, як я собі уяв­ляла,— і затока сирен, і все інше,— сказала Венді.

І щойно вона це вимовила, як чавунне ядро, пущене з піратського корабля, пробило м’яку хмару і, ще мокре, просвистіло повз них. В хмарі залишилась дірка, якраз бі­ля ніг Майкла, і хлопчик здивовано зазирнув до неї. Пітер Пен теж глянув униз і підстрибнув на місці.

— Тривога!—закричав він.— Дзінь Белл, бери Венді й хлопців, та рушайте на острів. Я залишаюсь тут, щоб від­вернути на себе вогонь піратів!

Наказ Пітера викликав у серці маленької Дзінь Белл цілу бурю почуттів. Тепер уже час розповісти вам, що феї подобався Пітер Пен і вона дуже сердилась, коли відчува­ла, що Пітер хоче дружити з якоюсь іншою дівчиною. Отож Дзінь змінила своє ставлення до Венді, бо їй здалося, що Пітер Пен занадто уважний до малої казкарки. Тепер ревнива фея зістрибнула з хмари й помчала до острова, чимдуж тріпочучи крильцями. Своїм нещирим маленьким серцем вона сподівалася, що діти відстануть від неї і вона встигне зробити все, що замислила.

Дзінь Белл, яку всі, хто знав її краще, просто називали Дзінькою, влетіла просто у нетрі, якими поросла Немож­лива Країна, і помчала на галявину, де стояло старезне дерево, що давно всохло і звалося Катове дерево. Вона при­землилася на шапочку гриба, перескочила на лискучий листочок, і враз перед нею в сучку відчинилися двері, що вели всередину струхлявілого стовбура. Дзінь вправно з’ї­хала слизьким хідником і опинилась у підземній кімнат­ці — таємному помешканні Пітера Пена. Вона підняла страшенний дзенькіт, наче виправдовуючи своє ім’я. Пурхаючи з кутка в куток підземної кімнати, Дзінька то­ненько видзвонювала, не даючи собі ні миті спочинку. Во­на знала, що не так легко збудити від сну Загублених хлопців, які солодко похропували, схожі на хутряні клу­бочки.

Врешті вони прокинулись, незадоволені, потяглися і мовчки вислухали Дзінь Белл.

— То Пітер Пен бажає, щоб ми збили причепу Вен- ді?— загукали хлопці.— Веди нас негайно ж!

І вони поспішили на поверхню з підземної схованки.

Коли в повітрі з’явилися втомлені Венді, Майкл та Джон, їх зустріла злива камінців і дрючків. Загублені хлопці особливо намагалися поцілити «причепу Венді». І Венді почала падати. В неї пропали усі щасливі думки, а без щасливих думок ніхто не може літати…

— Ур-ра! Ми піймали причепу Венді!— закричали Загублені хлопці.

Та цієї ж миті прибув Пітер Пен. Ну й розсердився ж він, коли виявив, що хлопці збивали Венді! Він, правда, підхопив її вчасно, перш ніж вона впала на землю. Хлоп­цям добре перепало.

— Я запросив Венді, щоб вона була нам за маму і розповідала різні цікаві історії. Добре ж ви зустріли її!— сказав Пітер.—Ходімо, Венді, я покажу тобі русалок. А ви, хлопці, забирайте Майкла та Джона і пограйте зінді- янами.

Пітер з Венді полетіли, а хлопці пішли крізь ліс, щоб захопити в полон кількох індіян, коли тих вдасться знайти. Це була улюблена гра Загублених.

Вони тихенько скрадалися, слухаючи голоси лісу.

В лісах, якими поросла Неможлива Країна, було пов­но диких звірів, але жоден з хлопців не виявив остраху і

А тим часом на іншому кінці острова Венді й Пітер гостювали в русалок у їхній мирній затоці. Та в розпалі жвавої розмови Пітер притулив раптом палець до уст і прислухався.

Повз них пропливав човен з піратського корабля. По­милитись було неможливо, бо у човні стояв сам лихозвіс- ний капітан Гак, а веслував піратський кухар Смі. На кор­мі ж, біля керма, туго зв’язана шнурами, сиділа Дика Лілея, дочка індіанського вождя, добра приятелька Пітера.

— Вона в нас заговорить,— процідив насмішкувато ка­пітан Гак.

— Вона викаже нам, де живе Пітер Пен, а ні, то ми прив’яжемо її на слизькій скелі Череп, і дівчисько за­хлинеться в припливній хвилі,— додав Смі.

Але горда і незрадлива Дика Лілея не сказала їм ані словечка.

Венді й Пітер почали гарячково думати, як допомогти хоробрій індіянці. Вони полетіли до скелі Череп. Пітер згадав, що колись він непогано умів наслідувати голос ка­пітана Гака,.і вирішив скористатися цим умінням. Хло­пець і дівчина сховались на скелі й дочекалися піратсько­го човна. Капітан Гак пішов шукати місце для страти Дикої Лілеї, і тоді Пітер капітановим голосом звернувся до Смі, наказуючи тому перенести індіянку до печери.

Немудрий кухар вже погодився і навіть відніс дівчи­ну, куди було вказано, але тут з’явився капітан Гак і зра­зу ж зрозумів, з ким має справу. Пірат зрадів такій наго­ді — він вихопив шпагу й кинувся до Пітера Пена, праг­нучи проштрикнути хлопця.

Тим часом почався приплив. Вода піднімалася дедалі вище, і, поки Пітер та капітан Гак намагалися скинути один одного в розбурхані хвилі, вода вже дійшла до під­боріддя гордій індіянці, що, зв’язана, сиділа в печері. Ще трохи — і Дика Лілея захлинеться! Пітер Пен збив на­решті пірата з ніг — той стрибнув у човен і ганебно втік з поля бою; Пітер і сам не знав, звідки йому додалося си­ли. Певно, сили завжди додаються, коли потрібно ряту­вати друга.

Венді й Пен ледве встигли розплутати Дику Лілею, як вода заповнила вже всю печеру. Тільки тепер ніякий при­плив не був їм страшний. Втрьох вони полетіли до селища, де жили батьки і все плем’я Дикої Лілеї.

На веселому святі зійшлися усі разом — Загублені хлопці, Джон та Майкл, яких індіяни давно вже поро­зв’язували, і новоприбула трійця — Дика Лілея, Венді й Пітер.

Хлопці співали й танцювали під веселу індіанську му­зику, а Пітера Пена обрали на святі вождем — то була найвища честь для гостя. Лиш Венді не веселилась — їй довелося разом з індіянками носити з лісу хмиз для ба­гаття — такий був індіанський звичай.

— Я вже набулася в Неможливій Країні,— сумно ска­зала дівчина.— Як хотіла б я зараз помандрувати додому!

Індіанське свято було в розпалі. А Смі, піратський ку­хар, підкрався кущами і спіймав маленьку Дзіньку, на­кривши її своїм капелюхом, наче метелика.

Дзінька пручалася й дряпалась, та все одно Смі приніс свою полонянку на корабель і віддав капітанові Гаку.

— Добрий день, міс Белл,— сказав Гак, удаючи, що він співчуває враженій ревнощами феї.— Я чув, як погано повівся з вами Пітер Пен, відколи тут з’явилася ця під­ступна дівчина Венді. Ми так хотіли б її викрасти! Нехай би драїла на кораблі палуби та варила їжу для команди.

Подумавши про таку можливість, Дзінька аж дзеньк­нула з радощів.

— Але розумієте, в чому річ,— додав Гак,— ми не знаємо, де живе Пен, тому й не можемо звільнити вас від Венді.

Дзінька замислилася.

— А ви не зробите Пітерові нічого лихого?— запита­ла во «а голосом, що подзенькував від хвилювання.

— Ну що ти, що ти! Ні в якому разі!— пообіцяв Гак.

Тоді Дзінь Белл підбігла по столу до чорнильниці, вмас­тила собі чорнилом підошви і пройшла по карті до таємно­го житла Пітера Пена, позначивши туди дорогу.

— Дякую, дякую, серденько,— сказав зловмисний капі­тан Гак і замкнув Дзіньку до великої коробки, де стояла гасова лампа.

…А тим часом індіянське свято закінчилося, всі розі­йшлись по домівках, впала ніч. Венді поклала хлопців спа­ти у підземній кімнатці Пітера Пена й завела з ними мо­ву про маму і про домівку. Загублені хлопці слухали їхню розмову, і Венді запросила їх погостювати в затишному домі Дарлінгів. Всі вирішили негайно полетіти туди. Один лиш Пітер не схотів до них приєднатися. Він сердито од­вернувся від них і не схотів відповісти на їхнє прощання. А Венді з хлопцями вилізли по одному через хідник, що йшов по стовбуру Катового дерева.

В лісі ж біля дерева сиділи у засідці Гак та його пі­ратська ватага. Лиш з потаємних дверей з’являвся хлопець, дужа рука затуляла йому рота, і за мить він уже лежав зв’язаний в кущах. Остання з’явилася Венді. Раз, раз!— і вона теж упала, обплутана шнурами. Пірати завдали собі на плечі незвичайну свою здобич — дітей — і повернулися на розбійницький корабель.

— Щоб його грім побив! — пробуркотів Гак.— Пена ми так і не спіймали!

Отож вони з кухарем Смі залишили біля дерева бомбу в пакунку, на якому написали, що це дарунок від Венді для Пітера. Коли Пітер розгорне пакунок, бомба вибухне, і пірати позбудуться свого заклятого ворога.

Побачивши, що всіх дітей взято у полон, Дзінька Белл жахнулася. Вона зрозуміла: це сталося з її провини.

Хлопцям дали на вибір: або нехай стають піратами, або їх поженуть зв’язаними за борт. Страшний вибір! Со­ромно сказати, але хлопці погодилися бути піратами — їх вабило сповнене пригод піратське життя. Проте Венді бу­ла обурена.

— Ні, ми нізащо не станемо піратами!— крикнула дівчина.

— Гаразд,— процідив капітан Гак.— Ти підеш за борт перша.

Пірати поклали на борт дошку, так що кінець її зви­сав над морем. Засуджений на смерть полонений ішов по ній із зв’язаними руками і падав у море. Це був звичай­ний спосіб розправи з полоненими.

Всім було дуже страшно, але навіть найзапекліші з пі­ратів відчули повагу до хороброї Венді, так мужньо вона трималася. А поки пірати дивилися на дівчину, Дзінь Белл утекла і, забувши про всі образи, полетіла шукати Пітера Пена, бо, коли хто й міг допомогти полоненим, зна­ла вона, то лиш він.

А Венді тим часом попрощалася з пов’язаними хлоп­цями і стала на дошку, перекинуту через борт. Це була жахлива мить, коли вона пішла по доріжці, що обривалася просто в бурхливе море.

Ще два кроки — і мужня дівчина пропала з очей. Всі слухали, затамувавши подих, чекаючи на сплеск, але зни­зу не долітало ні звуку. Що мала б означати ця тиша?

І тут всі почули таке знайоме і таке веселе кукурікан­ня. Так умів кукурікати лише Пітер Пен. Ну, звісно ж, то був він! Попереджений Дзінькою, Пітер примчав дуже вчасно і встигнув піймати Венді, коли та вже падала.

— Цього разу ти забагато собі дозволив, Гаку!—крик­нув він, несучи напівпритомну дівчину на щоглу.

Влаштувавши її, Пітер вихопив короткий меч і стриб­нув на палубу, готовий до нового двобою з Гаком.

Такого поєдинку ще не бувало.

Билися не лише капітан з Пітером. Дзінь Белл пороз­в’язувала усіх хлопців, і вони кинулися на піратів. А За­гублені хлопці вміли-таки битися! Пірати почали стрибати за борт. Незабаром за борт полетіла й шпага, що її Пітер вибив Гакові з рук, і сам капітан, вже не чекаючи милосер­дя, стрибнув слідом за нею.

Діти бачили, що Гак намагається доплисти до човна, який хитався на хвилях неподалік, а слідом за ним, го­лосно цокаючи «Цок-цок!», плив крокодил, який цього ра­зу сподівався здійснити свою мрію і доїсти капітана.

Пітер проголосив себе капітаном корабля.

— Підняти всі вітрила! Команда, на місця! Ми пливе­мо до Лондона!— крикнув він.

— О Майкле! Джоне!— аж заплакала Венді з великої радості.— Ми повертаємося додому!

Колишній піратський корабель знявся в повітря й по­ніс тих, що вірять у дива, у силу чарівного слова і у чарівний пил.

Корабель плив, напинаючи всі вітрила на веселому вітрі.

Він розтинав небеса і дуже скоро — швидше, ніж вам здається,— пришвартувався до даху будинку Дарлінгів і скинув трап на підвіконня дитячої кімнати.

Але тепер, коли вони вже приїхали, Загублені хлопці не схотіли залишатися — надто звикли вони до веселих і небезпечних пригод.

— Ні, ми не кинемо Пітера Пена,— сказали вони.— А він не хоче залишати Неможливої Країни. Ми будемо ра­зом навіки. Це вже вирішено!

Ну що ж, хоч як було прикро Венді, Майклові та Джо­ну, вони попрощалися з друзями, і корабель Пітера Пена поплив небом, несучи Загублених хлопців до Неможливої Країни, де всі вони живуть і досі.