Колись давно, не за нашої пам’ятi, жили собi чоловiк та жiнка, i було в них троє дiтей. Усi троє хлопцi. Старший був одважний i смiливий, пiдстарший не такий смiливий, як найстарший, та дужчий за найменшого, а найменший, хоч слабкий i кволий, та хитрий i спритний.
Були вони дуже вбогi. Ото всього добра, що хатка, i стояла та хатка край самого моря (нинi там село Фузетта, а тодi його й слiду не було).
Найстарший син як вирiс, то надумав пiти найматися. Покинув вiн рiдну господу i пiшов по свiтах. Iде та й iде, коли бачить – стоїть палац, а на палацових дверях залiзне кiльце висить, вагою в кiлька арроб5. Стукнув вiн тим кiльцем у дверi.
Вийшов з палацу велетень та й питає:
– Чого тобi?
– Я – найматися. Може, є яка у вас робота.
– А чого ж,- каже велетень,- є. Свиней пастимеш. Але знай: як хоч одну зарiже вовк, то твоя голова з плеч!
– Гаразд,- каже старший брат.- От тiльки нема у мене нiчого, чим вовкiв лякати.
А велетень:
– За цим дiло не стане. Дам тобi рушницю.
Другого дня з рушницею за плечима пiшов хлопець пасти свиней. Вiсiм штук їх було. Ввечерi по дорозi додому напали на свиней вовки. Як мiг вiдбивався хлопець од тих вовкiв. Трьох повбивав, але так i не зумiв пригнати усiх свиней цiлих у саж. Двох таки недолiчився велетень. А як недолiчився, то взяв i вбив свинопаса, а одежу його на кiлочку повiсив.
А пiдстарший як вирiс, то надумав i собi пiти найматися. Попросив батька й матiр благословити та й пiшов по свiтах. Усе до того ж таки велетня привели його путi-дороги i до того ж кiнця, як i найстаршого.
Минув час, вирiс i найменший. I цей надумав пiти найматися. Хоч як не хотiли батько й мати, а мусили його благословити.
Все до тих же дверей з залiзним кiльцем прийшов вiн. На превелику силу пiдняв кiльце i стукнув у дверi.
Велетень прочинив дверi та й питається:
– Чого тобi?
– Та от хочу узнати, чи не треба вам працiвника?
– Треба. Треба свинопаса. А то вовки свиней крадуть.
– Вовки? Та вовки мене бояться! Здивувала така вiдповiдь велетня.
– Заходь,- каже.
Зайшов хлопець i став озиратися навколо. Побачив велетневу жiнку, велетку, таку завбiльшки, як вiн сам, потiм i одежу своїх братiв.
От другого дня вранцi пiшов вiн зi стадом свиней на пашу, вломив гiлочку, зробив iз неї сопiлку i продудiв цiлий день. Ввечерi по дорозi додому напали на свиней вовки i вiдбили двох. А свинопас знай: собi дудiв на сопiлку: так з сопiлкою в ротi i в палац увiйшов.
Велетень одразу виявив пропажу свиней i, побiлiвши вiд лютi, закричав:
– Ти умреш! Двох свиней вовки украли. А хлопець на те:
– Навiщо так кричати? Свинi пiшли з мого дозволу. Скоро вернуться.
Велетень вгамувався трохи та й питає:
– Хiба вовки не з’їли їх?
А хлопець:
– Таке скажеш! Як це вони можуть з’їсти? Вовки мене знають i навiть пiдiйти близько не важаться.
Замовк велетень i пiшов до жiнки розповiсти про те, що сталося, i сказав:
– Або цей хлопець i справдi дужий, або великий вiн шахрай! Треба б випробувати його. А то я вже сумнiватися починаю.
Всю нiч провела велетка бiля дверей комiрчини свинопаса, все дослухалася та в шпари пiдглядала. А той, знаючи про їхню розмову, похвалявся своїми подвигами, балакаючи сам iз собою.
От прийшла велетка до чоловiка та й каже:
– Твоя правда, це дуже смiлива людина, i я боюся його.
На другий день знов вирушив свинопас пасти свиней, знов напали на стадо вовки й вiдбили двох. Розлютився велетень ще дужче, нiж ранiше, а той знов за своє:
– Та кажу ж я вам, що свинi йдуть з мого дозволу. Скоро вернуться.
Назавтра була недiля, i сiм’я велетнiв розважалася, змагаючись у силi та спритностi. Стоячи на березі, кидали вони, хто далi, важкий зливок золота у море. А палац їх стояв на березi моря.
Хлопець дивився та тiльки реготав.
– Чого ж ти смiєшся? Може, гадаєш, кинеш далi? А вiн:
– Авжеж.
– Ану, спробуй,- каже велетень.
От хлопець став поряд iз велеткою i, перш нiж узяти зливок, почав махати рукою то вправо, то влiво.
– Що це ти робиш?
– Та кораблям гасло подаю, хай розiйдуться в рiзнi боки, а то, чого доброго, впаде ця штука на палубу.
– Е нi! Золото – моє! Не хочу, щоб пропало!
Так i не дала велетка хлопцевi показати свою силу, а тому тiльки це й треба було.
Наступної недiлi не пiшов вiн пасти свиней, сказав, що хоче дочекатися, коли вернуться вкраденi. А в суботу вийшов хитрун у двiр, пiймав курiпку i сховав у надiйному мiсцi. Як почали чоловiк i жiнка знов змагатися в спритностi, вiн став оддалеки i посмiюється.
– Ось що, жiнка дорожить цим золотом. Але ж ми з тобою можем i камiнь кинути. А хлопець:
– Згода! Ви кидайте з беоега, а я звiдси, знизу кину.
Кинув велетень камiнь i кинув далеко.
А хлопець узяв приховану курiпку, брудну, всю в курявi, i пiдкинув у повiтря. Опинившись на волi, змахнула птиця крилом – пiсок i пилюка запорошили очi велетню.
– З якою силою вiн кинув камiнь, аж дим пiшов,- сказав велетень своїй здивованiй жiнцi.
– I я нiчого не бачила,- мовила велетка.- В очi менi земля попала.
Вiдтодi став велетень боятися хлопця, а тому тiльки це й треба було.
От якось уночi каже велетень своїй жiнцi:
– Давай сьогоднi вночi його вб’ємо.
– Це як же? Ти щось придумав?
– Так, придумав. Свинопас спить у комiрчинi пiд горищем. А я зробив дiру в покрiвлi, таку дiру, через яку легко пройдуть два здоровеннi каменi. Ось як тiльки вiн засне, я їх i поскидаю на нього.
Жiнка схвалила чоловiковий намiр. Проте свинопас усе чув i ту нiч лiг спати в iншому мiсцi. А скинуте велетнем камiння зiштовхнулося мiж собою i утворило нiби склепiння.
Побачив хлопець, що утворене над його постiллю склепiння мiцне, i надумав лягти спати, нiби нiчого не було, на своє звичне мiсце.
Вранцi прокинувся велетень i пiшов глянути, що сталося з його наймитом. Вiдчиняє вiн дверi до комiрчини та:
– Гей, хлопче! – кричить. А той:
– Чого треба, хазяїне?
А велетень тодi:
– Щось сталося?
– Та нiчого особливого. Звалилися два камiнцi зi стелi, але я їх пiймав i втулив у дiрку пiд стелею. Тепер принаймнi пилюка в лице не сипатиметься.
Неабияк був вражений велетень усiм почутим. Пiшов вiн до жiнки i розповiв усе докладно. А та:
– Ой лишенько! Краще вже його розрахувати, хай iде на всi чотири сторони. I то чимшвидше.
– Скажи йому про це,- погодився велетень.
От пiшла велетка до свинопаса та й каже:
– Ми оце днями їдемо. Так що можеш бути вiльний. Збирайся.
– Зiбратися, то зберуся,- сказав хлопець.- Тiльки давайте менi трьох ослiв, нав’ючених золотом.
– Атож, це саме й ми думали тобi запропонувати.
От як дiстав трьох вантажених мiшками з золотом ослiв, покинув хлопець проклятий богом палац.
Може, година якась минула, як поїхав хлопець, а велетень i каже жiнцi:
– Нi, подумати лишень! Вiддати негiдниковi стiльки золота, га? Нi, не можу я так. Пiду дожену його.
А велетка на те:
– Не роби цього, не роби. Забув ти, абощо, як вiн камiнь пiймав i стелю собi зробив?
Та де там, велетень i чути нiчого не хоче.
– Хай би там що, а я попробую його здолати.- I кинувся навздогiн за хлопцем, навiть не глянувши, що жiнка сльози гiркi ллє.
Здалеку помiтив погоню хлопець. Помiтив, сховав у густiм лiсi ослiв, а сам вийшов на дорогу, згорнув руки на грудях i втупився в небо.
Побачив велетень втупленого в небо хлопця та й питається:
– Чого це ти в небо задивився?
– Та ось ослiв дожидаюся. Дуже повiльно вони плентали, то я дав доброго штурхана пiд зад, вони тепер по небу летять. Звiсно, перший появиться той, що перший дiстав прочухана.
Нiчого не захотiв бiльше слухати велетень. Кинувся вiн назад, тiльки його й бачили. А хлопець любiсiнько з ослами до батькової господи прибув.
Ось батько його i заснував село Фузетта, i тому в легендi про походження Фузетти мовиться, що збудована вона iз золота, яке велетень навантажив на трьох ослiв.