Розділ перший, в якому зникає список
Двері до третього «В» рвучко прочинилися. До класу просунулася розпатлана «по моді» голова «організаторки» – Лариси Адальбертівни.
– Привезли! – прошипіла вона, і двері за нею грюкнули.
– Ой! – заметушилася Наталя Никифорівна. Гарячково смикнувши блискавку чорної сумочки, вона вихопила гаманець і розігналася до дверей.
Але під дошкою згадала, що на неї дивляться тридцять пар очей.
– Я мушу вийти в терміновій справі! – суворо звівши брови, промовила вчителька. – До директора! А ви тут щоб тихо! А хто буде порушувати дисципліну, тих мені запише на листочку… м-м… ось ти, Тишко, запишеш! – перебираючи ногами від нетерплячки, закінчила вона, і її клишонога постать зникла за дверима.
Ще якусь мить у класі було тихо.
А потім клас неначе вибухнув. Тепер боятися було нічого. Всі знали, що сьогодні до школи мали привезти якісь дефіцити. Вчителі зранку тільки про це й говорили. Отож до кінця уроку була цілковита свобода.
– Ура! Гей-гей! – гукали хлопці.
– І-і-і! – тонесенько вищали дівчата.
Двоє хлопців видерлися іншим двом на плечі і перед дошкою почали нападати один на одного. «Вершники» намагалися стягти з «коня» супротивника і водночас втриматися на своєму «коні».
– Давай! Тягни! Тримайся! – підбадьорював їх вигуками клас.
І тут один «кінь» перечепився і простягся на підлозі. Він потяг за собою свого «вершника», а той – і двох інших.
Пролунав тріск, зойк… І крислатий старий фікус, що стояв у кутку на ослінчику, опинився на підлозі, серед купи землі й розламаних дощок.
Всі застигли, наче в грі «раз, два, три – на місці замри!»
Винуватці, обтрушуючись, потроху приходили до тями.
– Ой, що тепер буде!
– Оце так!
– Ну й попаде вам! – загомоніли дівчатка.
– Давайте зберемо землю! – запропонував хтось.
– Куди ти її збереш, коли ящик розбився! – заперечила староста класу Люба Чаварга.
– Нічого не зробиш, все одно Кефіра побачить!
І тут всі повернулися до Сашка. Адже це йому доручено стежити за порядком.
– Ти їх запишеш? – спитала Наталка.
– Та нехай пише, хто його боїться! – шморгнув носом Федько Ходанич, один з «вершників». І додав глумливо: – Він же в нас зразковий!
Якби Федько не встряв із своєю єхидною усмішкою, все обійшлося б. Сашко й не збирався нікого записувати. Але після Федькових слів спалахнув:
– А що ти хочеш, щоб я сказав? Що фікус сам вистрибнув з ящика, бо захотів прогулятися?!
Сашко рішуче підійшов до своєї парти, вирвав з чорновика чистий аркуш і акуратно записав на ньому прізвища двох «коней» і двох «вершників». Всі вони винні: не затіяли б «турніру» – нічого б не сталося. А то ж диви які – ще й глузують!
Всі тихенько розсідалися на місця.
У коридорі почулися квапливі кроки. Щаслива Наталя Никифорівна залетіла до класу, притискаючи до грудей купу пакунків. З одного стирчали жовті курячі лапки.
Клас завмер.
Довгенько пововтузившись з пакунками, вчителька нарешті порозкладала їх по кульках. І лише тоді її погляд упав на фікус, що «вийшов погуляти».
– Га? – невідомо кого спитала Наталя Никифорівна, сплеснула в долоні і плюхнулася на стілець.
– Хто, хто… О Боже! Хто це зробив? Що це таке?!
Тут вона згадала про Тишка.
– Тишко, ти записав, як я тобі звеліла?!
У Сашка млосно залоскотало в животі. Він не любив Кефіру (так її називали учні). Але не послухатись її – означало потрапити до директора. Бо директор, невідомо чому, вважав Кефіру зразковою вчителькою. А чого доброго Кефіра ще й батьків до школи викличе…
Сашко хитнув головою і знехотя сягнув за списком. Але на парті його не було. Сашко зазирнув під зошит, підручник… Нема! Він понишпорив у парті, зазирнув під парту… Нема!
– Ну?! – нетерпляче вискнула Наталя Никифорівна.
– Е-е, десь… був… – пробурмотів Сашко під партою. – Пропав! – розвів він руками, випростовуючись.
– Яс-с-сно! – мовила спроквола Кефіра. – Завтра щоб прийшов до школи з батьком.
І звернулася до класу:
– Ну то, можливо, самі зізнаєтесь, щоб я не викликала директора?
– Наталю Никифорівно! – підняла руку Люба Чаварга. – Не треба директора. – Вона невинно поглянула на вчительку. – Бо ще почнуть розпитувати, як це трапилось, де була вчителька під час уроку, чому залишила клас… Навіщо нам ці розслідування! А ми до завтра все виправимо. І ящик новий принесемо. Правда ж? – значуще глянула вона на Федька Ходанича.
Наталя Никифорівна скинула оком на курячі лапки і хвильку розмірковувала. А потім невідомо кому – чи то Любі Чаварзі, чи то своїм пакункам – згідно кивнула головою.
Р0зділ другий, в якому Сашко промовляє зачаровані слова
– Хто поцупив список? – думав Сашко, йдучи додому.
Він перебирав подумки всіх, хто б це міг зробити. На серці в нього було незатишно. «Е, краще складу собі літака!» – подумав Сашко, заходячи в свою кімнату. Усі її стіни, і навіть стеля, були завішані білими моделями літаків та червоними грамотами за перемоги в шкільних конкурсах з моделювання. Сашка в школі і в дворі так і звали – «інструктор-конструктор». А недавно, після перемоги на міському конкурсі, завуч на лінійці назвав його «гордістю школи».
Та навіть ці приємні спогади не втішали.
На столі лежала нова модель – вчора тато з відрядження привіз. Сашко присунув її і заходився складати. Поступово він захопився. Але робота якось не клеїлась. Прововтузившись із пів-години, він переконався, що з моделлю щось не те. Зубчики не втрапляли в призначені для них місця, розміри не співпадали, а дечого й зовсім не вистачало.
І ось тут Сашко зробив те, про що йому згодом довелося не раз і не два гірко пошкодувати. Він узяв з полиці пляшечку клею, намазав ним крило, притис пальцем і мовив:
– Сяк-так триматиметься!
По цих Сашкових словах хтось у кімнаті важко-преважко зітхнув. Сашко здивовано підвів очі і зіткнувся поглядом з власною фотокарткою. Тато сфотографував його з призом у руках – першою премією за кращу авіамодель на міському конкурсі. Тоді він позував татові щасливий, гордий і усміхнений, а зараз – Сашко навіть протер очі – зараз з фотокартки на нього дивилася його ж, але дуже похмура фізіономія!
Еге ж, саме ДИВИЛАСЯ!
Бо за мить той Сашко з фотокартки відвів очі, поставив приз у куток і сказав:
– Дочекався і я від тебе! Спасибі! Бувай здоров і не кашляй. Тепер замість мене матимеш сяк-така!
По цих словах він ступив углиб фотокартки і став бліднути.
– Зачекай! – гукнув Сашко, зрозумівши, що це йому не ввижається. – Хто ти?! Якого сяк-така?!
Але на картці вже не було нікого, тільки приз самотньо стояв у кутку…
Р0зділ третій, в якому починаються неприємності
Отакої!
Сашко схопив картку, так і сяк вертів її, але дарма! На ній нікого не було! Не було – і квит!
«Треба показати татові цю фотокартку!» – майнуло в Сашковій голові. Але з порога кімнати хлопець повернувся назад. Ні, тато – серйозна людина. Він ніколи не повірить у таке. Розповісти мамі? Одразу підуть ахи та охи…
От і виходить – краще мовчати, подалі від гріха.
Сашко закинув фотокартку між книжки на полиці і забув про неї, як і про невідомо куди зниклий список.
Але з того злощасного дня з ним почали коїтись неприємні речі. По-перше, він зовсім перестав розуміти, як складати моделі!
Сміхота! Сашко навіть сестрі Наталці не зміг зліпити примітивну саморобку, що їх ото креслять у журналі «Малятко».
По-друге, тепер на будь-яке зауваження вчителя праці Тиберія Тиберійовича Сашко відповідав: «Ет, сяк-так буде!»
А за сяку-таку роботу й оцінка, звісно, може бути тільки сяка-така. Отак і сталося, що вперше Сашко приніс додому табель, де проти слів «трудове навчання» шкірив зуби жирний «трояк». Він був не один у стовпчику цифр.
Бо, ніде правди діти, усе, за що тепер брався Сашко, він робив сяк-так.
– Ох! Ах! – сказала Сашкова мама. – Дитина перевтомилася! Дитині конче треба відпочити!
І Сашка на зимові канікули відправили в село до дідуся.
Р0зділ четвертий, в якому з’являється Аля
Ох і гарно взимку на селі!
Та ще коли багато снігу випаде!
Та ще коли конюх – дядько Микола – заллє з шланга ковзанку за конюшнею!
А цього року снігу нападало – хоч тунелі в ньому рий!
Сашко тільки приїхав – і за конюшню! Бабуся лише головою похитала.
А за конюшнею – старі друзяки. І Василь, і Юрко, і Мишко. І незнайомі якісь – мабуть, теж на канікули приїхали.
– Ура! Конструктор приїхав! – оточили Сашка хлопці. – Отепер він нам покаже, як штаб будувати!
– А з чого ви хочете його будувати?
– Як з чого – зі снігу! Ось у нас є дошки і ящики, а ти покажи, як їх скласти, щоб штаб не розвалився!
– Ну, добре! – погодився Сашко. – Тільки щоб мене слухатись!
Довгенько довелося їм пововтузитись. Але нарешті начебто все готово.
– Тепер треба його випробувати! – задоволено сказав Сашко.
– Не лізь, я сам! – штовхнув він у груди Юрка, який перший розігнався до штабу.
Сашко обережно виліз по купі снігу на покрівлю. Нічого, начебто тримається. Обережно випростався. Ступив крок, другий. Прислухався. Ніби все в порядку. Сашко задоволено видихнув і повернувся до хлопців.
– Ну, бачили, як треба штаби будувати? – зверхньо гукнув він. – Цей штаб до весни простоїть. А отут, – Сашко ступив крок убік, – тут прапор поставимо, – і Сашко злегка тупнув ногою.
І від того легенького тупу вся споруда раптом захиталася. Щоб зберегти рівновагу, Сашко змахнув руками і присів. Але дарма – щось затріщало, утрамбований сніг почав провалюватися. І Сашко шкереберть полетів у середину штабу.
– Ги-ги-ги-ги! Га-га-га-га! Го-го-го! – реготали хлопці і трималися за животи. – «Бачили, як штаби будувати?», «До весни простоїть!» – перекривляли вони Сашка.
Червоний як буряк виліз Сашко з кучугури снігу і побрів, куди очі дивляться. А навздогін лунало образливе: «КонсХРЮктор! КонсХРЮктор!». Хлопець був у розпачі. Ну от!
Тепер з ним ніхто навіть говорити не захоче! Що ж це за напасть така на його голову?!
«Замість мене матимеш сяк-така… матимеш сяк-така…» – несподівано згадується йому. Та Сашко струшує головою, відганяючи спогад, і понуро бреде далі.
І враз наче сто електричних лампочок спалахують у нього в голові. Це велика сніжка влучила йому просто в брову. Від болю Сашко хапнув ротом повітря і зупинився.
Потроху лампочки в голові повимикалися, і він побачив перед собою… Альку! Оту саму, з сусіднього під’їзду, що торік попередила його про Недоладію.
Аля ж тим часом злякалася, що так сильно вдарила Сашка. Вона термосила його за рукав і вже втретє питала:
– Ну, Сашко, чого ж ти мовчиш? Тобі дуже боляче?
І Сашко, який презирливо ставився до дівчисьок, Сашко, усіма покинутий, раптом повільно усміхнувся аж до вух.
– Алько! – сказав він. – Як добре, що це ти, Алько!
Р0зділ п’ятий, в якому виявляється, що Аля не може стояти осторонь
Ось кому можна розказати все!
Ось хто повірить кожному його слову!
Який він віслюк! Як же він раніше не згадав про Алю!
Адже ж зустрів її в селі і дізнався, що й вона приїхала на зимові канікули до своєї бабусі.
Аля ж, побачивши, що Сашко від її удару не падає і не помирає, заспокоїлась. Але тепер заметушився Сашко.
– Алько! – аж підстрибував він з нетерплячки. – Гайда до нас, я тобі таке розкажу!
Вони навіть ноги на порозі як слід не обмели віником, так у снігу й шмигнули в найдальшу кімнату.
І там Сашко розповів Алі про свої незгоди. Коли він замовк, Аля спитала:
– Як-як він сказав? «Тепер замість мене матимеш сяк-така»?
– Еге! – ствердив Сашко. – А де я його матиму і навіщо він мені?
– Слухай! – зашепотіла Аля. – Раз ТОЙ був на фотокартці, може, й ЦЕЙ на фотокартці? У твого дідуся є фотокартки?
Звичайно, у дідуся був альбом, до якого він акуратно вкладав картки Сашкового тата, мами й самого Сашка. Хлопець зняв альбом з етажерки, вмостився поруч з Алею на канапі й почав гортати цупкі альбомні сторінки.
В альбомі було багато різних фотографій. А ось і останнє фото з моря. На ньому Сашкові тато й мама стоять на березі, а між ними…
Хто ж це між ними?
Хлопчик схопив фото за ріжок, намагаючись витягти цупкий аркушик. Але шарпнув невдало, фото надірвалося, і з нього на альбомний аркуш щось вискочило!
Точніше, це було не ЩОСЬ, а ХТОСЬ!
Цей «хтось» перелякано обмацував і оглядав себе з усіх боків, незграбно нагинаючись, бо схожий був на футляр для окулярів, до якого причепили тоненькі ручки та ніжки. Вужчий зверху, ширший знизу, він скидався ще й на сплющену з двох боків грушу.
Подібності до футлярчика надавав йому металевий замочок-«блискавка», що оббігав його довкола. Язичок «блискавки» теліпався під правою пахвою дивного футлярчика.
Скінчивши себе обмацувати, він полегшено зітхнув:
– Х-ху! Цілий! А я вже було подумав, що ти мене перервеш надвоє!
Р0зділ шостий, в якому розкриваються перші таємниці
– Дозвольте відрекомендуватися! – шаркнуло тоненькою, наче сірничок, ніжкою дивне створіння.
Лівою ручкою воно смикнуло донизу язичок «блискавки». З дірки, що утворилася в нього збоку, створіння почало виймати якісь папірці. Набравши купку, простягло Алі:
– Прошу, ось довідка, посвідчення, акт і доповідна записка, що я – сяк-так номер вісімдесят вісім. – Він повернувся спиною, і Аля з Сашком побачили, що на спині в нього, як у футболіста, намальовані дві вісімки.
Сашко ошелешено мовчав, а Аля, що вже бувала в бувальцях, ввічливо мовила:
– Дуже приємно! Ми вам віримо і без цих документів!
– Як без документів? – захвилювався сяк-так. – Без документів не можна! А раптом я не той, за кого себе видаю?! Раптом я хтось зовсім-зовсім інший?!
Чудернацький футлярчик підбіг до краєчка альбому і затряс над головою папірцями:
– А ось тут усе написано, і підписано, і завірено, і печатки є, де належить, – можете подивитись!
Аля обережно взяла стосик паперів. На кожному було щось написано дрібнесенькими літерами.
– Гм, – сказала вона, – навіщо тягати за собою таку купу паперів? Досить раз сфотографуватися…
– Сфо-то-гра-фу-ва-ти-ся! – обурено перебив її сяк-так. – Це ні в якому разі неможливо. Ми всі, як один, схожі між собою! Це тільки таланти всі різні – яка гидота! – цей такий, той інший! Їм навіть документів ніяких не треба! А по мені хіба скажеш, який я? Мені треба бага-а-ато документів, дозвольте вам сказати, різних, з печатками, от!
– Гаразд, гаразд, – заспокоїла його Аля. – А що ти робив там, у дідусевому альбомі?
– Як що? Я там живу, ось що! Ми, сяк-таки, дозвольте вам доповісти, живемо у вашій країні тільки в тому, що сяк-так зроблене. Ось, приміром, якийсь халтурник на морі оцю фотокартку виготовив сяк-так. От саме в такій – сякій-такій! – фотокартці мені й належить оселитися. До нашої Країни сяк-таків…
– У Країні сяк-таків?.. – наморщила чоло Аля. – Це та країна, що межує з Недоладією?! – вигукнула вона.
Недоладько, її недавній приятель, розповідав про цю країну. Аля пам’ятала, що вона дика й пустельна, і що на мандрівників там чигає безліч небезпек.
– Саме так! – гордо заявив сяк-так. – Доводжу до вашого відома, що це моя батьківщина! І саме туди відправлено Сашкового інструктора-конструктора, а замість нього звідти прибув я!
– І тепер ти завжди тут житимеш?
– О, ні! Як тільки Сашко звикне робити все сяк-так, я повернуся до своєї країни. Аж доки знов виникне потреба замінити якийсь ваш талант! Кво-кво-кво! – якось по-жаб’ячому засміявся сяк-так, притримуючи себе за боки. – Приходжу до висновку, що ви вражені! Еге ж! Наша королева – хай живе її премудрість! – вона – геніальна! – і сяк-так вдоволено погладив себе по черевцю.
– Все дуже просто! З одного боку, наша королева взяла два слова – «сяк» і «так», і відповідно їх зачарувала. З іншого боку – щойно у вас тут їх хтось вимовить, його талант негайно опиняється в нашій країні! А один з нас – хто там на черзі – у вас! Доводжу до вашого відома, що згідно з планом скоро всі ваші таланти опиняться в моїй країні!
– І що ж тоді буде?
– О, тоді ми підемо на вас війною! І завоюємо вас! Адже ви все будете робити сяк-так, отже, відповідно, дозвольте вас запевнити, і захищатися будете сяк-так! І тоді наша королева легко вас переможе!
– А для чого їй нас перемагати?
– Щоб забрати у вас папір!
– Який папір?
– Звичайний, той, що на ньому пишуть! Чистий, біленький, гладенький, дорогенький папір, дозвольте довести до вашого відома!
– Папір?! – вражено перепитала Аля. – І заради паперу ваша Сяк-Такева піде на нас війною?!
– Та що ви розумієте?! – верескнув сяк-так. – Папір – це найдорожче!
Звідки б Сяк-Такева знала про все в своєму королівстві, якби не читала донесення ябед?! О, папір! – сяк-так аж заплющив очі. – Маєш папір – пишеш ябеди, отримуєш нагороди. Не маєш – на тебе пишуть і…
Та далі Аля не слухала… Вона схопила сяк-така лівою рукою, а правою смикнула язичок «блискавки». Мить – і стосик паперів опинився в неї в руках.
Порожній сяк-так заверещав як несамовитий, впав на спину і почав дриґати ногами.
– Віддай! Віддай мої документи! Без них я ніхто! Без них я загинув! – верещав він і барабанив п’ятами по альбому.
– Ану замовкни! – цитьнула Аля. – Замовкни і слухай! Ваша королева хоче забрати всі наші таланти? А дзуськи! Люди ніколи не допустять цього!
– Не допустять? – підвівся сяк-так. – Та вони ж і самі по-свинськи поводяться зі своїми талантами! Вони їх розбазарюють, продають, топчуть, розмінюють і, нарешті, закопують у землю! Вони з ними поводяться сяк-так! От і мають, відповідно, замість таланту – по сяк-таку!
Лише тепер Аля зрозуміла, яке лихо загрожує і їй, і мамі, і татусеві, і бабусі, і всім-усім людям!
Р0зділ сьомий, в якому Аля і Сашко переконуються, що Дир-Пир їм не допоможе
– Що робити, що робити, Сашко? – в розпачі притисла Аля долоні до щік.
– Треба про все розповісти, попередити…
– Кому? Кого? – розгублено спитав Сашко.
Та Аля вже гарячково одягалася.
– Швидше, швидше! – скомандувала вона Сашкові. – А ти залазь сюди! – дівчинка наставила сяк-такові рукавичку.
Той слухняно заліз і завовтузився там, вмощуючись.
– Що ти збираєшся робити? – спитав Сашко, надягаючи шапку.
– Я хочу піти до голови сільради – Дирмидонта Пирмидонтовича – і все йому розповісти! Він повинен щось придумати!
– Що-що? – презирливо скривився Сашко. – Оцей Дир-Пир?! Та ти хіба не знаєш, що він ще ніколи нікому не допоміг? Он Вірка-бібліотекарка котрий рік ходить до нього, бо в неї в бібліотеці холодно, як на Північному Полюсі. Скоро вже й моржі заведуться, бо ще й з батареї тече. І що з того?
– А що?
– А нічого! Бо Дир-Пир щоразу обіцяє їй і обіцяє… Те-се, тир-пир, а Вірка, світла душа, як мій дідусь каже, знову йому вірить…
– Та ти подумай, що ти кажеш! – обурилася Аля. – То якісь там батареї, а тут ідеться про всі наші таланти! Це що – жарти?!
– Ет, йому все одно – батареї чи таланти! – буркнув Сашко, та все ж пішов за Алькою.
За п’ять хвилин вони добігли до сільради.
Дирмидонт Пирмидонтович, здоровенний товстий чолов’яга з густими чорними вусами, що нагадували щітку для одягу, саме збирався додому.
Побачивши захеканих дітей, він зрозумів, що в них невідкладна справа, і одразу ж замахав руками й закричав:
– Все, все! На сьогодні прийом закінчено! Приходьте наступного понеділка!
– Ми не можемо… наступного понеділка… – ледве вимовила захекана Аля. – Ви мусите нам допомогти!
– Я нічого не мушу! Нікому – нічого! Бо в мене скінчився робочий день! – обходячи дітей, що заступали йому дорогу, примовляв голова.
Спостерігши, що той ось-ось вислизне з кімнати, Аля в розпачі вигукнула:
– Дирмидонте Пирмидонтовичу! Станеться нещастя, якщо ви нам не допоможете! Величезне нещастя!
Ці слова нарешті спинили голову, що вже було схопився за клямку дверей:
– Яке нещастя? Яке нещастя? – його вуса настовбурчилися.
Дирмидонт Пирмидонтович страшенно боявся усяких несподіванок, неприємностей, незручностей, а тим паче нещасть і надзвичайних подій.
Він лягав і вставав, примовляючи: «Господи, тільки б нічого не сталося», бо Дирмидонт Пирмидонтович так звик перекладати свої обов’язки на інших, що й відповідальність за свою сільраду переклав на Господа, який уявлявся йому схожим на начальника Івасюка з райвиконкому.
Почувши слово «нещастя», голова враз уявив собі довжелезний кабінет, в одному кінці якого стоїть він, Дирмидонт Пирмидонтович, а в протилежному сидить сам Івасюк.
Ось начальник Івасюк повільно підводиться і каже йому, голові сільради:
– Щоб із завтрашнього дня в сільраді і духу вашого не було, шановний Дирмидонте Пирмидонтовичу! А замість вас тепер головуватиме конюх дядько Микола!..
– Га? Яке нещастя? – перепитав голова майже пошепки.
– Таке, що на нас напали сяк-таки! Вони забирають наші таланти! Ось у Сашка забрали інструктора-конструктора, і він зовсім розучився конструювати! – і Аля, загикуючись від хвилювання, розповіла голові про сяк-таків.
Дирмидонт Пирмидонтович слухав, спочатку роззявивши рота. Але поступово його обличчя червоніло все дужче й дужче, і під кінець Алиної розповіді вже нагадувало буряковий квас.
Дирмидонт Пирмидонтович розлютився, бо зрозумів, що зустріч з паном начальником Івасюком йому поки що не загрожує.
– Ви що?! – нарешті гаркнув він. – Насміхатися з мене?! Ану, мар-р-рш по домівках! Бо зараз розведу за вуха! Ич, шибеники, що вигадали: казки розповідати!
Він широко розчахнув двері і ступив до дітей, щоб за коміри вивести їх із сільради…
І тут сталося несподіване!
Сяк-так, що доти тихо сидів у рукавичці, яку Аля поклала на стіл, вискочив з неї і заплигав на краєчку столу:
– Так їм і треба, Дир-Пир! Ура! Твій Пекар давно живе в нас, у Країні сяк-таків! Ох і паляниці він випікає! Ще й постійно собі підспівує:
Не жартую – хліб печу!
Як захочете – навчу
і місити, і ліпити,
і в гарячу піч садити,
і качати, і виймати,
і до столу подавати!
Дирмидонт Пирмидонтович раптом охнув, затулив вуха руками і щодуху вибіг із сільради.
Р0зділ восьмий, в якому Дир-Пир відкриває свою страшну таємницю
– Я ж казав – нічого не вийде! – мовив Сашко.
– Як це – не вийде?! Вийде! А ти чого розплигався? – повернулася Аля до сяк-така. – Ану марш на місце!
Сяк-так зник у рукавичці. Аля схопила її й затисла в руці, наче торбинку.
– Ходім до нього додому!
– Ти здуріла, Алько, чи що?
– Ходім, кажу!
Голова мешкав недалеко від сільради. Двері до хати були незамкнені, тож Аля рішуче попрямувала коридором.
Біля кухонних дверей вона зупинилася і прислухалась.
«…і місити, і ліпити, і в гарячу піч садити…» – долинав з кухні сумний спів.
Аля прочинила двері.
Дирмидонт Пирмидонтович сидів за столом. Перед ним стояла пляшка з прозорою рідиною («Мабуть, березовий сік», – подумала Аля), гранчаста склянка і полумисок солоних огірків. Голова підперся обома руками і співав, похитуючись:
…і качати, і виймати,
і до столу подавати…
– А-а, це ви, – обернувся він, – заходьте, заходьте, любі гості! Заходьте, заходьте, хоч я й вам нічим допомогти не можу. Все! Скінчився Дирмидонт Пирмидонтович! І йому теж ніхто не допоможе! Ніхто! – помахав пальцем собі перед носом голова. – Бо Дирмидонт Пирмидонтович сам у всьому винен! – продовжив він. – Сідайте, я вам зараз усе розповім!..
– Чи знаєте ви, ким я був раніше? Е-е, не знаєте! А був я пекарем. Та ще й яким! На весь район! Та що там район! На всю область! До мене їздили вчитися, як хліб пекти треба! До президії обирали! Для обміну досвідом посилали. Та так часто, що хліб пекти стало ніколи. Поспішав я якось на чергову нараду. Тісто замісив, а воно ніяк не сходить. Дріжджі погані додав чи що. А мені дуже ніколи було. От я й кажу собі у вуса: «Ет, велике діло – сяк-так спечеться!». Та як пішов тоді, так більше в пекарню й не повернувся.
Закрутило мене по президіях, у начальники втрапив, запишався! Захотілося мені всім наказувати, всіма керувати! А який з мене керівник, коли я пекар?! Осточортіло мені це головування – сил моїх більше нема! А куди ж я тепер подінусь? І голова з мене ніякий, і хліб пекти я геть розучився. Тепер розумію чому – бо мій Пекар до країни тієї триклятої потрапив.
Вражені, слухали Аля із Сашком сумну сповідь.
– Дирмидонте Пирмидонтовичу, – тихо мовила дівчинка, – а ми хотіли порадитися з вами, що робити далі.
– Радитися? Зі мною?! – гірко перепитав голова. – Та хіба ви не чуєте, що я розповідаю? Я тепер сам наче отой сяк-так – без документа нічого не вартий! – каламутна сльозина покотилася по його щоці і повисла на кінчику вуса.
– Ану стривайте! – раптом мовила Аля.
Вона підійшла до столу і витрусила з рукавички сяк-така. Потім сягнула до кишені і витягла з неї пожмакані папірці.
Пильно глянувши на сяк-така, дівчинка мовила:
– Слухай уважно, сяк-так! Ти зараз же розповіси нам, як потрапити до твоєї країни! Якщо ж ні – я знищу оці всі твої документи, і ти ніколи нікому не доведеш, хто ти такий!
– Я згоден! Я згоден! – затрусився сяк-так, навіть не давши Алі договорити. – Я розкажу, але це не так просто! Перш за все вам потрібно мати перепустку. Без цього документа і мови не може бути про подорож до моєї країни.
– Яку перепустку? – здивувалася Аля. – Хто ж її нам видасть?
– А ніхто!
– Ти що, глузуєш з нас? – грізно насупилася Аля.
Сяк-так з переляку аж присів:
– Ні-ні, я не глузую. Я хотів сказати, що таку перепустку кожен, хто хоче втрапити до Країни сяк-таків, виписує собі сам.
– Як сам?
– Дуже просто: написав на когось ябедну доповідну – от тобі й перепустка.
– Ах ти ж сякий-такий! – обурилася Аля. – Невже ти думаєш, що хтось із нас здатен таке написати!
Та сяк-так цього разу не злякався, а тихенько заквоктав, мружачи від задоволення свої крихітні очка:
– Еге, еге! Здатен, здатен, дозвольте вас запевнити! Ану пошукайте між моїми документами! Ви знайдете там один дуже цікавий!
Аля недовірливо почала перебирати сяк-такові папірці.
Сяк-так спинався навшпиньки, щоб краще бачити, і враз гукнув:
– О, о, це воно!
Аля тримала в руках якийсь список.
Сашко й собі з цікавості зазирнув: що там Алька знайшла? І мало не скрикнув: дівчинка тримала його список! Той список, що він написав у школі для Кефіри і якого так довго й марно шукав.
– Бачиш, – єхидно мовив сяк-так, – «дехто» з вас може написати чудову ябеду! Аля вже вдруге почула про цю ябеду, яку можна написати. Але знову не звернула на це уваги. Було ніколи. Тому вона лише перепитала:
– І що тепер робити з цією «перепусткою»?
– Нічого, поклади її в кишеньку. Хай вона завжди буде з вами.
– А далі, далі що? – нетерпляче труснула головою Аля.
– А далі треба, щоб хтось з вашого боку, хто не втратив свій талант, вислухав вас і повірив усьому! І щоб дуже-дуже захотів допомогти!.. Ось! – перевів подих сяк-так. – А далі – це вже ваша справа, де ви знайдете відповідну людину з нашого боку…
Аля похнюпилась: справді, завдання не з легких.
Р0зділ дев’ятий, в якому потрібна людина знаходиться
Враз Дирмидонт Пирмидонтович з усієї сили грюкнув кулаком по столу.
Сяк-так з несподіванки підскочив і перекинувся, задерши ноги.
– Є така людина! – гукнув голова. – Вірка-бібліотекарка! Чиста душа! Йдіть до неї!
– Ой! І справді! – в один голос вигукнули Аля з Сашком.
Схопивши рукавичку, в яку вже встиг заскочити сяк-так, Аля рушила з кімнати, та її зупинив Дирмидонт Пирмидонтович.
– Я не дуже вірю, що у вас щось вийде, – ховаючи очі й покашлюючи, мовив він, – але… гм-гми… але якби сталося так, що ви туди потрапите… – голова благально подивився на Алю, – скажи йому, попроси, хай повертається! – і Дирмидонт Пирмидонтович, наче засоромившись, відвернувся.
* *
Хоч у понеділок у Вірки був вихідний, проте вона сиділа в бібліотеці і складала список нових книжок. У кімнаті було незатишно, бо всі горщики з квітами Вірка повідносила додому, щоб не померзли.
Сама вона замоталася у величезну квітчасту хустку, немов качан кукурудзи. З хустки стирчав тільки кирпатий ніс та пасмо волосся, що й кольором нагадувало підсохлу кукурудзяну косу.
На стіні, наче напівживі, цокав годинник з віконцем над циферблатом, звідки кукала зозуля. Маятник повільно гойдався, наче роздумуючи, чи не зупинитися йому на такому холоді назовсім, бо як у таких умовах працювати?
– Ви хочете щось взяти? – привітно пробубоніла з хустки Вірка. Напевно в неї була нежить.
«Безсовісний Дир-Пир, – подумала Аля. – З осені обіцяє полагодити опалення, а Вірці тут хоч помирай!»
– Ні, ми не по книжки, – вголос мовила дівчинка. – Ми по допомогу. – І, видихаючи клуби пари, Аля розповіла Вірці про сьогоднішні пригоди.
Вірка слухала, не перебиваючи, лише час від часу охкала або сплескувала руками.
– Який жах! – сказала вона, коли Аля замовкла. – Це просто неймовірно!
– Пані Віро, ви нам не вірите?! – розпачливо вигукнула Аля.
Знову сплеснувши в долоні, Вірка аж задихнулася:
– Та ні! Я вам вірю, вірю! І дуже-дуже хочу допомогти, лиш не знаю як… – і по цих словах Вірка-бібліотекарка… зникла!
Аля з Сашком здивовано роззирнулися.
Кімната наче була та сама. Але стеля стала нижчою, стелажі… Ой, та це зовсім не стелажі! Просто на підлозі купами складені папери, стоси паперів, аж під стелю. І між ними ледве можна протиснутись.
– Давай вибиратися звідси! – чомусь пошепки сказала Аля.
Вони обережно почали протискатися між пожовклих стосів, почуваючись наче в лабіринті. І тут Аля помітила, що на них немає їхніх пальт. Аля мацнула себе за голову, глянула на ноги – шапки теж не було, а на ногах були сандалі. Сашко був у кросівках, футболці і в літніх шортах. Дива!
Тут почувся якийсь шерех. Аля визирнула з-за купи паперів і побачила перед собою кілька столів. За ними, як у читальному залі, сиділи читачі й читали такі самі папери, які лежали в стосах.
Ну й дивні були ці читач! Однаковісінькі, точно такі, як сяк-так номер вісімдесят вісім, але з різними номерами на спинах. Це було смішно, бо вони скидалися на футбольну команду, що прийшла до бібліотеки і розсілася за столами. Аля пирснула.
– Що там таке? – спитав Сашко з-за її спини.
– Тс-с-с! – зашипіла на нього Аля. Поки-що їх ніхто не бачив, але це могло статися кожної миті.
– Чалапай тихенько за мною! – шепнула вона Сашкові й почала пробиратися до дверей.
Над дверима у Вірки висіла емблема – стара мудра сова, карбована на міді і прибита на зріз дерева. Зараз над дверима не було нічого.
Та Аля вже й так усе зрозуміла – вони опинилися в Країні сяк-таків.
Р0зділ десятий, в якому ми дізнаємося, хто такі престолонаслідники
На щастя, їх ніхто не помітив. Зачинивши за собою двері, Аля з Сашком полегшено зітхнули. Надворі яскраво світило сонце, вітерець доносив ніжні пахощі бузку та ясмину.
Зробивши кілька кроків, Аля з Сашком почули ніби якусь суперечку. Долинала вона з кущів бузку, що росли вздовж доріжки.
Аля обережно розсунула гілки. На землі сиділи один проти одного двоє хлопчаків. Вони були схожі між собою, як дві краплі води. Тільки очі мали різні. В одного вони були блакитні, а в другого – чорні й швидкі, мов дві краплини ртуті. Хлопчики штовхали один одного в груди розчепіреними п’ятірнями і вигукували:
– Я напишу!
– Ні, я напишу!
– Ні, я!
– А я по шиї дам!
– От і не даси!
– От і дам!
– Ну спробуй!
– І спробую!
– Ну давай, давай, пробуй!
– Спробую, спробую!
І коли один з них вже замахнувся, Аля спитала:
– Чого це ви тут сваритесь?
З несподіванки хлопчаки підскочили на місці і прожогом кинулися в кущі. На траві залишилися аркуші чистого паперу і ручка.
А з гущавини два блакитних і два чорних ока пильно обдивлялися хлопчика і дівчинку. Переконавшись, що їм нічого не загрожує, близнюки вилізли з кущів. Один з них підібрав папірці і квапливо засунув до кишені, другий, чорноокий, похмуро запитав Алю:
– А ви маєте дозвіл тинятися поблизу Королівської Читальні?
Аля не дуже зрозуміла, про що йдеться, але про всяк випадок ствердно кивнула головою.
– А ви хто такі? – своєю чергою запитала вона.
– Я Сякусь! – відповів синьоокий.
– А я – Такусь! – гордо випнув груди чорноокий. – Ми – престолонаслідники!
– При… сто… хто? – перепитала Аля.
– Ну майбутні королі Країни сяк-таків і усіх, кого звоюємо. Наша мама – королева Сяк-Такева! Ви що, не знали? Підозрі-і-іло! – протягнув Такусь і, придивляючись, почав обходити Алю з Сашком.
Аля теж обдивилася себе й Сашка – нічого підозрілого на них не було. Але тут обізвався Сякусь:
– Нумо гратися! Хто з нас напише довшу ябеду?
– Ох, знов ця ябеда! А що це таке? – зраділа Аля новому повороту розмови.
– Ти не знаєш, які бувають ябеди? Що хтось там щось зробив таке, чого робити не можна!
– А чого тут у вас робити не можна?
– У нас нічого робити не можна!
– А що ж тоді можна?
– Усе, що не заборонено!
– Як це? – здивувалася Аля.
– Може, тобі не подобаються наші закони? – зловісно тихим голосом спитав чорноокий.
– Ні, ні, мені подобаються! – поквапилася запевнити його Аля. – А про що ж ми будемо писати? Про кого? – спитала вона Сякуся.
– Ти – про мене, а я – про тебе! – радісно пояснив Сякусь.
Не до душі Алі були такі ігри. Тому вона ввічливо сказала:
– Вибачте, але ми дуже поспішаємо! Нам неодмінно треба тут у вас декого розшукати.
– Ага! Шпигуни! – штовхнув Такусь ліктем Сякуся.
– Тю! Дурний! – засміявся Сякусь. – Які вони шпигуни! Де ж їхні чорні окуляри?
– Гм! Справді! Але й на таланти вони не схожі. Ану покажіть ваші документи!
– Які документи? Нема в нас ніяких документів!
– Як?! – ошелешився Такусь. – У вас нема ніяких документів? Зовсім-зовсім?!
– Нема! – здвигнула плечима Аля.
– Навіть отакусінького? – показав кінчик мізинця Сякусь, з надією дивлячись на незнайомців.
– Як же ви живете без документів? – Такусь дивився на них як на хворих.
– Отак і живемо! – відказала Аля.
Такусь знову насупився.
– Ну, коли так, то я зараз покличу Байдужа з байдиками!
Р0зділ одинадцятий, в якому Алю з Сашком заарештовують
– Нічого, нічого! – раптом закричав Сякусь. – Я зараз, зараз напишу вам усі документи!
– А от і не напишеш! – сердито тупнув ногою Такусь.
– А напишу!
– Не напишеш!
– Напишу! Тебе питати не буду!
– А от і будеш!
– А от і не буду!
– Будеш!
Хрясь!!! – це Такусь штовхнув Сякуся просто в кущі. Трісь!!! – це Сякусь, падаючи, потяг за собою Такуся і вони покотилися по траві, викидаючи ноги в різні боки, наче величезний павук.
– Сякусь! Такусь! – кинулася до них Аля.
Разом із Сашком вони розтягли завзятих братів. Близнюки сердито сопіли й дивилися один на одного спідлоба.
Сякусь присів на траву і вийняв ручку.
– Ой! – у розпачі вигукнув він. – Поламалася! Чим же я тепер писатиму? У тебе є ручка? – спитав він Алю.
Аля заперечливо похитала головою.
– О, я маю олівець! – раптом озвався Такусь. – Але він поламаний.
– Нічого! – заспокоїв його Сашко. – У мене є ножик! – І він вийняв з кишені свою гордість – складаного ножика, татів дарунок.
– Ух ти! – захоплено вигукнули Сякусь із Такусем. Ножик був перламутровий.
– Дивися, дивися! – шепотіли вони. – І ножички є, і пилочка!
Та враз брати завмерли, дивлячись кудись повз Алю. Дівчинка озирнулася і встигла помітити, як за високим парканом зникла чиясь голова.
– Все! – вдарив себе кулаком по долоні Сякусь. – Засікли! Ну, тепер будете відписуватись! Ви вмієте відписуватись? – звернувся він до Алі з Сашком.
– Н-н-ні! – розгублено закрутили головами обоє. – Ми ж лише щойно… – Аля затнулася, – прибули до вашої країни!
– Такусю! – підскочив до брата Сякусь. – Давай за них відпишемося! Згода?
– Тоді нехай він, – Такусь показав на Сашка, – подарує мені ножика!
– Ех ти, дряпічка! – презирливо процідив крізь зуби Сякусь.
– Ти знову дражнишся! – не встиг Такусь договорити, як кущі затріщали і з них вискочило шість молодиків із замашними кийками в руках. За ними, відсапуючись, виліз товстелезний, наче барило, отаман, як подумки назвала його Аля.
– Ану! – відсапуючись на кожному слові, загорлав отаман, – Руки… вгору… ані… руш… здавайтесь… мовчати!
Аля не втрималася і пирснула – надто вже кумедно сопів цей товстун, наче чайник на плиті.
– Га? Що?! – люто ревнув отаман. – Хто тут насмілився сміятись? Кому тут до сміху?! Ану, заарештувати її! Перевірити документи! До Королівської Канцелярії! Всіх!
Він крутнувся на місці і пішов уперед. За ним повели Алю з Сашком. Аля озирнулася: Сякусь із Такусем, підстрибуючи, бігли слідом.
Королівська Канцелярія була недалечко, за рогом. Але Сякусь таки встиг шепнути Алі:
– Мовчіть, і все! Відповідатимемо ми з Такусем.
Дивні все-таки справи в цій країні.
Р0зділ дванадцятий, в якому його герої грають у «дурня»
Королівська Канцелярія була геть завалена паперами. Стоси паперу стояли в дворі, тяглися попід стінами коридорів, громадилися в кабінетах. Видно було старіші купи – папір у них пожовк і припав пилом. А нові стоси біліли своєю новизною.
Аля на ходу зазирнула в декілька верхніх аркушів – вони були пописані зверху до низу.
Їх завели до великої кімнати.
За столом сидів поважний і незворушний Кріт. Це був Прокурорський Кріт – начальник Королівської Канцелярії.
Не відкладаючи справи в довгий ящик, він почав:
– На вас щойно надійшла ябеда!
– Ябеда? – перепитала Аля.
Тут-таки її хтось боляче штурхонув у спину. Аля озирнулася. Сякусь зробив великі очі і приклав до губів пальця.
– Ябеда, ябеда. Документ, – спокійно, дивлячись у стелю, мовив Кріт і повів далі: – Ябеда, що ви хотіли пропиляти в небі дірку, щоб у неї пролізли й напали на нас вороги!
Тимчасом Сякусь вийняв з кишені якісь папірці і, поклавши одного з них перед Кротом, сказав:
– Це брехня! Ось довідка, що вони не знають, де небо!
Але Кріт десь з-під столу вийняв іншого папірця, покрив ним Сякусєвого і так само безсторонньо мовив:
– Ось акт обшуку. У них знайшли пилку завдовжки десять метрів, якою вони хотіли пропиляти в небі дірку.
Сякусь вийняв ще папірця і «побив» ним папірець Крота.
– Ось посвідчення, що вони хотіли тією пилкою лише загострити олівець.
Все це нагадувало Алі гру в «дурня». Вона навіть забула, що їм з Сашком щось загрожує і з цікавістю стежила, хто ж кого пошиє в «дурні». А «гра» тим часом тривала.
На столі з’явився новий папірець, покладений Кротом.
– А ось свідчення очевидця, що вони тягли за собою в дірку Сякуся й Такуся – наших престолонаслідників.
Видно було, що Кроту байдужісінько, хто, для чого і куди тягнув тих престолонаслідників. Здавалося, він погодився б, аби їх зараз же потягли кудись разом із Сашком та Алею і дали йому, Прокурорському Кротові, спокій.
Сякусь тим часом витяг чергового папірця, щось швидко на ньому написав і поклав поверх уже величенької купки.
– Ось, – проказав він, – довідка з печаткою, що Сякусь і Такусь перебувають на волі, у Королівській Канцелярії, і розмовляють з Прокурорським Кротом. А ось і наказ про помилування, підписаний королевою Сяк-Такевою.
– Про чиє помилування? – так само незворушно спитав Кріт.
– Усіх, хто перебуває в цій кімнаті! – відказав Сякусь.
– І про моє теж? – спитав Кріт, так само втупившись у стелю.
– І про ваше теж! – ствердив Сякусь.
Кріт висунув шухляду, змів туди, наче крихти зі столу, папірці і сказав:
– Поздоровляю вас усіх. Справедливість восторжествувала. Ми всі вільні.
Р0зділ тринадцятий, в якому з’являється граф о’Ман з бантиком.
Сякусь і Такусь не гаяли часу вони вискочили з Королівської Канцелярії, тягнучи за руки Сашка з Алею.
– Куди ви? Тихіше! – спробувала зупинити їх Аля. – Чого ви біжите, адже нас відпустили!
– Еге ж, відпустили, поки хтось інший не напише нову ябеду! – буркнув Сякусь.
– Як, і тоді знову?..
– Тоді знову Байдуж зі своїми байдиками вас заарештує!
– Як? Він же бачив, що нас відпустили!
– Ет, хіба йому не все одно?! У нього робота така – хапати й тягти.
Сякусь зупинився й прислухався.
– О, чуєш? – він зазирнув в якийсь двір і відступив, щоб дати Алі місце. Аля визирнула з-за рогу і побачила Байдужа з байдиками, що, закинувши кийки на плечі, марширували довкола великої круглої клумби. Байдуж заспівував:
Хтось мириться,
хтось б’ється,
хтось плаче,
хтось сміється.
А я тихенько скраю
на все це споглядаю.
Байдики підхопили приспів:Приємно дуже,
коли тобі – байдуже!
Бо все мине, усе мине,
а спокій – головне!
– Ну й порядочки! – обурилася Аля. – І що, це у вас тут завжди так?
– Еге ж, з тих пір, як до нас потрапив перший Винахідник. Він винайшов папір і придумав ручки, – пояснив Сякусь.
– Еге ж, – продовжив Такусь, – до того сяк-таки не вміли ні читати, ні писати. А як навчилися – то й пишуть всі, мов накручені. Туди довідка, сюди довідка, туди запит, сюди відповідь, посвідчення про це, посвідчення про те…
– На того ябеда, на сього ябеда, – знову підхопив Сякусь. – Адже талантів своїх у нас нема. А всі, хто не мають таланту, що вони можуть написати? Тільки ябеди!
Аля озирнулася. Вони йшли вулицями міста.
Місто було велике і гарне. Зеленіли чепурні газони і квітники, будинки вражали довершеною архітектурою. Аля не знайшла навіть двох однакових. Не було жодного багатоповерхового будинку, які в Алиному місті стриміли на кожному кроці. Щоправда, і будинки, і вулиці, вимощені кольоровими гладенькими шашечками, і газони, мало занедбаний вигляд. Здавалося, що тут вже давно не було людей. Трава на газонах не підстрижена, фонтани не працювали, вікна позачинювані, затягнуті фіранками або й завішані темними ряднами, хоч надворі стояв чудовий сонячний день.
І чомусь ніде не бачила Аля жодного дерева.
Дійшли до великого, але здичавілого саду. Він був оточений кутою залізною огорожею з підмурівком. У ньому замість дерев стриміли пеньки. Тут Сякусь і Такусь зупинилися.
– Лізьте, – показав Такусь на дірку, виламану в чорному мереживі огорожі. – Це сад королівської резиденції.
– Ходімо до класної кімнати! – запропонував Сякусь, продираючись крізь зарості лопухів та бузини.
– Ні, краще в спальню! – заперечив Такусь.
– Не мели дурниць! В класі нам ніхто не заважатиме!
– У спальні теж не заважатиме!
Вони вийшли до широких сходів, що вели до невеличкого палацу, і почали підніматися до палацу.
– А раптом наскочить матуся? – сказав Сякусь.
– Не наскочить!
– А як наскочить?
Аля хотіла було втрутитись, але її випередили.
У дверях, затуляючи їх широкими спідницями, постала пухкенька рожевощока жіночка, дуже схожа на Сякуся й Такуся. Впершись руками в боки, вона вигукнула манірним тоненьким голоском:
– Ах, ах, просто жах! Вони знову сваряться! Вони знову спізнилися на військову раду! Вони знову когось притягли! Кого ви притягли, негідники?! Ви перевірили їхні документи? Може, це іноземні шпигуни, а ви їх тягнете просто до королівської резиденції! Ах, ах, просто жах! Чому ви мовчите, мерзотники, відповідайте!
– Заспокойся, ма! Це ніякі не шпигуни! Це так, ніхто. У них навіть нема жодного документа! – сказав Сякусь.
– Ах, ах, просто жах! – сказала Сяк-Такева, бо це була вона. – То видайте їм якісь документи! А я поспішаю. Мені треба готуватися до війни, а я ще не накрутила волосся!
Вона ступила крок, але тут на неї налетів якийсь дебелий чолов’яга, галасливий і метушливий. Його біляве волосся було зав’язане на маківці в пучечок великим рожевим бантом. У руках він тримав біле гусяче перо і папір.
– Е-е, любасю, – звернувся він до королеви, з нетерпіння підстрибуючи на місці і перебираючи ногами, – послухай, любасю, які я вірші написав!
Він відставив ногу набік, витяг перед собою руку з аркушем, заплющив очі і почав, підвиваючи, читати:
– По левадах повінь літа, як варення, потекло…
– Ну як? – він розплющив очі і очікувально глянув на королеву.
– Ах, ах, який жах, просто геніально! – сказала вона, обома руками схопившись за голову.
Потім швидко повернулась і зникла за рогом, бурмочучи під ніс:
– Який жах! Варення по левадах – це просто жах!
Сашко з Алею стояли ні в сих, ні в тих.
Чолов’яга з бантиком тим часом закотив очі під лоба і гриз перо, щось бурмочучи.
– Хто це? – пошепки спитав Сашко в Такуся.
– Це король. Але він не королює. Заправляє всім моя матуся-королева.
– Чому?
– Бо татусь не королівської крові. Він просто граф. І батько його був граф, і дід – граф з роду О’Манів. Тож і татуся звуть граф О’Ман. Він не має права сидіти на троні. Тому пише вірші для дітей.
– А що, хіба у вас нікому писати вірші для дітей?
– Та був у нас один поет… Але на нього надійшла ябеда, що він пише вірші не зліва направо, а справа наліво, і він зник.
– А сяк-таки?
– Сяк-таки? – презирливо скривив губи Сякусь. – Я ж тобі казав, що сяк-таки не вміють нічого, крім писати ябеди!
Тимчасом король – граф О’Ман відкрив очі й огледівся. Не побачивши королеви, він спершу здивувався, але тут його увагу привернули білі у великий синій горошок Алині банти.
Його маленькі оченята захоплено засвітилися.
– Ой, які гарні в тебе банти! Де ти їх дістала? – мовив король, у захваті сплеснувши руками.
Аля, не роздумуючи, розплела одну кіску і простягла королю бантика:
– Візьміть, ваша величносте!
– Як?! Ти даруєш його мені?! – не стямився на радощах король.
– Нахиліться, будь ласка, я вам його зав’яжу! – запропонувала Аля, яка вже мала деякий досвід спілкування з королями.
Граф О’Ман підставив дівчинці маківку, і Аля замінила рожевий бантик білим у синій горошок.
– А як же ти? – спитав король.
– Ет, пусте! У мене вдома багато різних стрічок! – мовила Аля і подумала: «Видно, мені судилося мандрувати цими дурноверхими країнами з однією незаплетеною косою».
– Щоб віддячити вам, любі діти, я прочитаю свою найгеніальнішу поему! – мовив король і, прибравши урочистого вигляду, почав декламувати:
Раз, два, три, чотири, п’ять,
будуть зайчики стрибать,
їх не полічити,
їх чекають діти…
Сякусь подав Алі й Сашкові знак мовчати і почав навшпиньки обходити короля. Аля з Сашком рушили за ним. Останнім обережно ступав Такусь.
Вони пройшли довгий коридор, звернули за ріг, а навздогін їм усе ще лунало:
Раз, два, три, чотири, п’ять,
будуть білочки стрибать,
хвостиком махати,
весноньку стрічати…
«Бідні!» – зітхнула подумки Аля. Вона не знала, кого їй шкода більше – зайчиків, білочок, які мусять стрибати, чи дітей, які мають це читати.
Р0зділ чотирнадцятий, в якому Сашко натрапляє на Слід Конструктора
– Заходьте, це наша класна кімната! – запросив Такусь.
Вони зайшли до світлої кімнати, схожої на клас. Як і в класі, тут висіла дошка. Але парт було всього дві: блакитна і чорна.
– Блакитна – то Сякусева, а чорна – Такусева! – одразу здогадалася Аля.
На стінах висіло багато всякої всячини.
Висіли на них географічні карти, протигаз, друшляк, млинок, мідний тромбон, білий лікарський халат, сачок на метеликів, обценьки, гербарій під склом, пучечок горобини і ще багато всякої всячини, яку навіть неможливо перерахувати.
Такусь обвів рукою стіни і сказав:
– Це все залишилось від вчителів, які нас вчили.
У Алі похололо всередині, і вона навіть не наважилася спитати, куди поділися усі ті вчителі.
А Такусь тим часом згадував:
– Пам’ятаєш, що було, коли нас вчив Кухар?
– Ще б пак! Ти наліпив пиріжків з пластиліну, а в ожиновий компот вкинув акварельної фарби, щоб був червонішим!
– А Будівельник?
– Ми замурували його в кімнаті, і їм довелося викликати пожежників, щоб витягти його звідти!
– А Кравець?
– Ха-ха-ха! Ми покраяли на носові хустинки геть усі завіси, портьєри і простирадла з матусиної спальні!
– А чому вас вчило так багато вчителів? – спитала Аля.
– Чому? Бо наша люба матуся боїться, що з нас виростуть такі ж нездари, як наш татусь. Вона чекає-не дочекається, коли ж у нас знайдеться ну хоч отакусінький талантик! – Сякусь показав кінчик нігтя. І продовжив спогади:
– А Конструктор?
– Який Конструктор? – стрепенувся Сашко.
– Та який! Звичайний, – сказав Такусь. – Страшний зануда. «Цю гаєчку сюди, цю шваєчку туди», – перекривив він. – Вже на другий день він нам так обрид, що ну! Правда ж, Сякусю? І ми написали на нього ябеду! Ото була ябеда! – Такусь у захваті аж підскочив. – Ніби він винайшов таку машину, яка перетворює увесь папір знову на дерева, з яких він зроблений! І знаєте, що найсмішніше? Що той бідолашний Конструктор справді таку машину вигадав! Ха-ха-ха-ха! – аж зайшовся реготом Такусь.
– А який… який він на вигляд? – хвилюючись, поцікавився Сашко.
– Та який? Звичайно, як ось ти. Стривай, стривай, він справді ніби трохи схожий на тебе! О, так і є! І як я раніше не помітив! Викапаний ти, тільки сумніший.
– А де… де він зараз? Де його можна знайти?
– Та навіщо він тобі здався? – здивувалися престолонаслідники.
Сашко важко зітхнув і розповів їм свою історію.
Сякусь і Такусь спохмурніли.
– Знайти його буде нелегко, якщо взагалі можливо, – сказали вони.
– Чому?
– Бо їх усіх, тобто на кого надійшла ябеда і хто не зміг відписатися, відвозять до Кар’єру.
– До якого кар’єру?
– Ну, це така величезна яма, в яку їх складають рядами, а потім закопують екскаватором.
– Як? Живими? – жахнулася Аля.
– А хіба ти чула, щоб таланти закопували мертвими? Таланти закопують лише живцем! Так ось, я й боюсь, що твого Конструктора… вже закопали!
Р0зділ п’ятнадцятий, в якому Такусь вперше розуміє, що не все на світі можна замінити довідкою
Сашка наче голкою штрикнуло в серце. Перед очима постало сумне обличчя Конструктора, коли той озвався до нього з фотокартки. Господи, скільки нещасть через два таких малесеньких слівця!
– То що ж виходить? – Сашко ледве ворухнув раптово пересохлими губами. – Що через мене загинула людина? І що я тепер усе своє життя житиму без таланту?!
Він мав такий нещасний вигляд, що всім стало його дуже шкода. Сякусь із Такусем забігали по класній кімнаті, напружено щось обмірковуючи.
– Придумав! – раптом вигукнув Такусь. – Придумав! Придумав!
Обличчя його сяяло. Він сів за вчительський стіл, узяв ручку, папір і урочисто прорік:
– Ми напишемо Сашкові велику-превелику довідку і поставимо на ній усі-всі печатки нашого королівства!
– Яку довідку? Про що довідку? – здивувалися всі.
– Довідку, що в Сашка є талант!
Вражена Аля раптом уявила, як замість моделі літака Сашко приносить на конкурс довідку, що він має талант конструктора.
– Але це ж брехня! – обурилася дівчинка.
– Ну то й що? – недбало знизав плечима Такусь. – Яка тобі різниця? Головне, що є документ! Хтось скаже, що ти нездара, а ти йому бац! – довідку! Ось на, знай наших!
– Та навіщо мені твій брехливий папірець! – Сашко аж почервонів від образи. – А коли хлопці попросять мене літака скласти – я їм що, твою довідку покажу?
– Ні, Такусю, – сумно мовила Аля. – Є речі, які папірцем не заміниш, хай на ньому буде хоч сто печаток!
Двері до кімнати тихо прочинилися і в них просунулася білява голова з подарованим бантиком на маківці. Але на цей раз граф О’Ман не усміхався. Насупивши брови, він сказав:
– Як ви посміли сумніватися в силі довідки! Ось гляньте на мене – якби в мене не було довідки, що я поет, ніхто про це б і не знав! А так – усі знають і поважають! Маєте щастя, що я пишу нову поему і не можу відірватися, щоб написати на вас ябеду! Але я зараз же покличу якогось сяк-така!
Двері знову зачинилися.
– Тікаймо, швидше! – сказав Сякусь.
Вони вислизнули з класу і звернули в коридор.
– Куди ж тепер? – розгублено мовив Сашко.
– Щось придумаємо! – підбадьорила його й себе Аля.
– Здається, я вже знаю! – раптом сказав Сякусь.
– Ти-и? – недовірливо протяг Такусь.
– Я, а що? – наїжачився Сякусь.
– Мабуть, якусь дурницю!
– Та вже ж не таку, як ти!
– Напевно, ще гіршу!
– А от і не гіршу!
– Тоді ще кращу!
– Зараз як дам!
– Як вам не соромно! – втрутилася Аля. – Нас кожної миті можуть схопити байдики, а ви…
Брати знічено замовкли.
– Це раз. А по-друге, – продовжувала виховувати братів Аля, – Такуся ми вислухали, тож нехай тепер Сякусь скаже, що придумав.
– Треба пробратися до Кар’єру і розшукати там Конструктора! Якщо він ще живий, звичайно.
– Ура! Я згоден! – вигукнув Сашко. – Куди йти?
– Не квапся! – зупинив його Сякусь. – Це не так просто, як тобі здається. Ніхто не знає, де він знаходиться!
Р0зділ шістнадцятий, в якому до Кар’єру відправляють Манжетника
Розмовляючи, вони дійшли до виходу. Їм залишалося спуститися всього кількома сходинками, коли Сякусь схопив Алю з Сашком за руки і потяг за широкий кадуб з пальмою, що стояв на сходах.
– Т-с-с-с! – сказав Сякусь, коли вони присіли за деревом. – Здається, біжить наша матуся-сякуся. Побачить – потягне або на військову раду, або марширувати.
Тепер і Аля з Сашком почули тупіт. То таки справді була Сяк-Такева. Ще й до того ж страшенно розгнівана. Вона бігла коридором і гукала:
– Ах, ах, просто жах! Я зовсім не маю часу, а цей негідник ще не випрасував мені комірець і манжети! Де він, цей мерзотник?! Сюди його негайно!
За королевою сунув цілий натовп сяк-таків. Тепер Аля мала змогу краще їх роздивитися. Геть усі однаковісінькі, а зростом хіба трошки нижчі за Алю. Серед них були худі й товсті, тобто менше й більше напхані паперами. Що більше паперів, тим сяк-так був поважніший і займав вищу посаду.
Добігши до пальми, Сяк-Такева раптом різко загальмувала, бо щось побачила попереду. Всі, хто біг за нею, попадали один на одного.
З чималенької купи викотився один сяк-так, відкотився вбік і смикнув донизу блискавку свого футлярчика.
Дітям було зручно спостерігати за ним, і вони з цікавістю чекали, що він робитиме далі.
А в сяк-така в руках з’явилися папір і ручка, він став на ліве коліно, а на правому почав щось писати.
Тим часом до сходів два байдики підвели блідого юнака з праскою в руці.
– Це жахливо! – напустилася на нього Сяк-Такева.
– Негіднику, хіба ти не знаєш, що я готуюся до війни?! Га? А мої манжети й комірець досі не випрасувані!
– Бачте, у чому річ, – намагаючись бути спокійним, пояснив юнак, – праска зіпсувалася, а Електрика ніде не можна знайти!
– Ах, ах, просто жах! Де цей негідний Електрик? – звернулася королева до почту.
Один із сяк-таків, напханий паперами так, що «блискавка» аж розійшлася у двох місцях, підскочив до королеви і почав шепотіти їй щось на вухо.
– Ах, ах, який жах! – розчаровано мовила вона. – Але хто ж тепер полагодить праску?
У цей час сяк-так, що писав на коліні, почав протискатися крізь юрбу. Він розмахував щойно написаним папірцем і вигукував:
– Ябеда! Ябеда!
Юрба розступилася. Сяк-так опинився перед королевою.
– Щойно надійшла ябеда, що він, – сяк-так тицьнув пальцем в юнака, – що ваш Манжетник – іноземний шпигун! І що він зумисне не випрасував ваші манжети і комірець, щоб завадити вам, ваша королівська величносте, готуватися до війни!
– Ах, ах, який жах! – сплеснула Сяк-Такева руками. Потім посягла в торбинку, що висіла в неї на поясі, і витягла звідти папірця.
– Ось тобі нагорода! – простягла вона папірця сяк-такові.
Той радісно схопив нагороду і почав запихати її досередини.
Ще мить – і Сяк-Такева разом зі своїм почтом зникла за рогом.
Сашко штовхнув Сякуся ліктем і обурено зашепотів:
– Ти бачив? Бачив? Який негідник! Сам написав, а сам…
– Тихо! – перебив його Сякусь. – Не заважай!
– Я зараз піду і все розкажу! Я бачив! – хвилювався далі Сашко.
– Та сиди тихо, бо зараз усе зіпсуєш! – гримнув на нього Такусь.
А сяк-так, упоравши папірця, тим часом гукнув байдикам, показавши на Манжетника:
– До Кар’єру! – і побіг наздоганяти королеву.
Р0зділ сімнадцятий, в якому Аля з Сашком дізнаються, що інструкція для пиріжка – річ цілком можлива
– Ну, а тепер – за ними! – прошепотів Сякусь. – Тільки щоб – анічичирк!
Байдики швидко тягли попід руки Манжетника, а за ними назирці підбігала наша четвірка.
– Куди вони його тягнуть? – встигла запитати Аля.
– Звісно, куди – до Королівської Канцелярії! – відповів Сякусь.
Так воно й було. Двері за бідним Манжетником зачинилися, а друзі зупинилися за найближчим рогом і почали чекати, що ж буде далі.
– Ну, поясніть нарешті, що ви вигадали? – спитала Аля. – Чому ти не дозволив Сашкові все розповісти про ябеду? – звернулася Аля до Такуся.
– А як би ти тоді потрапила до Кар’єру? – ущипливо мовив Такусь. – А зараз ми собі любесенько достежимо, куди повезуть Манжетника… Січеш – ні?
– А що, як нас там теж закопають? – стурбовано спитала Аля.
– Еге, з такими довідками з королівськими печатками?! – самовдоволено поплескав себе Такусь по кишені.
До цього часу Алі за біганиною не вдалося навіть роздивитися все навколо. Зате тепер їй нічого не заважало.
Дівчинці кинулося у вічі, що скрізь по місті виднілися стоси паперу. Навіть собача будка в одному дворі була вщент забита паперами. Уздовж вулиць, попід будинками височіли купи паперів, вкриті від дощу целофаном.
І тут Аля згадала, що давно вже збиралася спитати про щось близнюків.
– А чому у вашому місті зовсім немає дерев?
– Бо їх порубали на папір.
– Усі до одного?
– Усі.
– І як же ви тепер будете без дерев, без пташок? – широко розкрила очі Аля.
– У нас є одне дерево – королівська пальма! Хіба ти не бачила? На сходах, у кадубі? Хто дуже захоче – може прийти туди і помацати листочки.
– Ех, бідні ви, бідні! – пожалів братів Сашко. – Ви ж навіть по деревах лазити не вмієте!
– А от і вміємо! – сказав Такусь.
– Хто? Ти вмієш? – перепитав Сякусь.
– Я!
– Та ти навіть ніколи не пробував залізти на дерево!
– А хочеш, покажу довідку, що пробував?
– Що мені твоя довідка! Сам написав і сам покажеш!
– А от і не сам!
– А от і сам!
«Не буду їх більше чіпати! – подумала Аля. – Хай їм грець!»
Вона відійшла від близнюків. «Щось довгенько нема Манжетника, – знову подумала дівчинка. – Невже так довго пишеться наказ про його страту?»
Знічев’я Аля зазирнула за високу огорожу, під якою вони стояли. Для цього їй довелося взятися за її вищерблений цементний край і стати навшпиньки.
Вона побачила свіжоскопаний город. На городі заклопотано метушився сяк-так у кругленькій чорній шапочці, які зазвичай носять академіки. Він раз по раз підбігав до одноколісної тачки, брав звідти щось, загортав у папірець, садив в ямочку і ретельно її зарівнював.
– Гей! – пошепки гукнула Аля до друзів. – Швидше сюди!
Над кам’яною стіною виросло ще три голови.
– Що це він робить? – здивувався Сашко.
– Не знаю! – знизала плечима Аля. – Може, ви знаєте? – поглянула вона на Сякуся з Такусем.
– Хи-хи! – засміялися вони. – А ти поглянь уважніше, що там у тачці!
Аля подивилася й побачила, що в тачці були… пиріжки! Дивний сяк-так у чорній шапочці садив пиріжки, обгортаючи їх якимись папірцями!
– У-уххх-ха-а! – потяг повітря носом Такусь. – Чуєте? Пиріжки з капустою!
– Але для чого він закопує їх у землю?!
– Він не закопує! Він їх садить! – пояснив Такусь.
– Навіщо?
– Щоб із них виросла капуста!
– Капуста? З пиріжків?!
– Еге ж, саме з пиріжків. Він стверджує, що винайшов новий спосіб вирощування капусти.
– Перед цим він так само вирощував картоплю з вареників! – єхидно докинув Сякусь.
– Ну і як? Виростив?
– Експеримент не вдався, бо вареники забули полити сметаною!
Аля з Сашком розреготалися.
– Але тепер, – ображено заступився за вченого Такусь, – у нього все повинно вийти!
– А що то за папірці, в які він загортає пиріжки?
– Як що? – здивувався Такусь. – Інструкції, звісно! Детальні інструкції, як пиріжкові, тобто, тьфу, капусті, рости!
– Ой, не можу! – реготала Аля. – Ви тут усі зсунулися на тих дурнуватих інструкціях! Хіба пиріжок прочитає інструкцію?!
Такусь насупився:
– Ти не регочи, не регочи! Це знаєш хто? Відомий екс-пе-ри-мен-та-тор! Він уже зробив аж тридцять три експерименти!
– І що ж у нього вийшло?
– Та хіба це головне? Головне – кількість експериментів! Аж тридцять три!
Аля перестала сміятися.
– І яка ж від нього користь? – здивувалася вона.
– Та користі, можна сказати, – пшик! – зітхнувши, мовив Сякусь. – Але що вдієш? Агронома відіслали до Кар’єру, бо на нього надійшла ябеда, ніби він хотів отруїти королеву. Вирощувати капусту стало нікому. Та й не тільки капусту. Нікому вже й хліба спекти і… ось, – Сякусь зітхнув і подивився на свого лівого черевика, що під час ходи ляскав відірваною підошвою, – нікому й черевика підбити!
– Нічого-нічого! – урвав його Такусь. – Обійдемось і без усяких там пихатих Агрономів та інтелігентних Конструкторів. Ось сяк-так зробить ще пару експериментів, і буде в нас удосталь і картоплі, і капусти, і пшениці!
– А якщо в нього нічого не вийде? – з жалем глянула на Такуся Аля.
Але її запитання лишилося без відповіді. Бо саме в цей час порив вітру розвіяв стосик папірців, в які сяк-так загортав свої дивні саджанці. Він з криком кинувся їх ловити, а папірці, наче дражнячись, то опускались вниз, то злітали вгору, то в останню мить вихоплювалися з-під тремтячих рук сяк-така.
Один папірець перелетів через стіну і впав на тротуар біля Алі.
Вона швидко його підняла. На аркушику зеленим фломастером було написано:
Капусто!
Випускай корінець.
Піднімай пагінець.
Вилазь із землі.
Розкривай листочки мені.
Тут над Алиним вухом хтось несамовито заверещав і вихопив папірець з рук.
Р0зділ вісімнадцятий, в якому з’являються Гравик і Бібл-Бабл
Це був сяк-так у шапочці академіка.
Він вибіг через невеличкі дверцята в стіні, які ніхто не помітив, бо вони заросли диким виноградом, і побачив свого папірця.
– Тікаймо! – гукнув Сякусь.
Аля схопила Сашка за руку і прожогом кинулася бігти уздовж кам’яного муру.
Враз вулиця круто завернула й почала спускатися вниз. Аля з Сашком, не вагаючись, побігли далі. Коли дівчинка наважилася озирнутись, то ніякої погоні не побачила. Втікачі знесилено сперлися спинами на мур, щоб трохи віддихатись. І тут мур… подався назад. Скрикнувши, Аля кудись провалилася.
Хтось її схопив. «Байдики!» – майнуло в неї в голові, і Аля почала відчайдушно відбиватись. Мабуть, вона влучила куди потрібно, бо почувся зойк, і Алю відпустили.
Дівчинка побачила, що сидить у високій густій траві. Поруч сидів і теж ошелешено озирався Сашко. А біля Сашка стояв, тримаючись за око, кругленький чоловічок, схожий на м’яч. Крислатий солом’яний бриль кидав тінь на його кругле обличчя. А чорний пасок ділив його на дві половини: верхню – червону, і нижню – синю. «Він подібний на Гумовий м’яч», – подумала Аля.
А Сашко тим часом підвівся і насторожено спитав:
– Що вам від нас треба? Чого ви на нас напали?
– Як?! – здивовано вигукнув чоловічок. – Я на вас напав? А може, це ви на мене напали?
Він обернувся і гукнув углиб двору:
– Бібле, Бібле! Де ви там, палки-скакалки!
Лише тепер Аля розгледіла, що вони потрапили в затишний дворик. З усіх боків його оточував високий мур. Посередині стояла гарненька хатка, довкола якої росли соняхи. Голівки соняхів були позав’язувані барвистими хустками, щоб горобці не видзьобували насіння. Біля ґаночка росли пишні мальви і жовтогарячі чорнобривці. А в дворі не було жодного аркуша паперу.
На ґаночку з’явився ще один незнайомець. На відміну від першого він був худий і довготелесий. На його носі стриміли великі круглі окуляри. Скидався він на закладку для підручника.
Поправивши на носі окуляри, він незворушно спитав:
– Що трапилось, колего Гравику?
– Уявіть собі, – усе ще тримаючись за око, почав оповідати кругленький, – відчиняю я хвіртку, палки-скакалки, а звідти!., на мене!., як дві перестиглі груші! Ось! – він повів рукою на Алю з Сашком. – Заїхали мені в око! Та ще й кажуть, ніби я на них, палки-скакалки, напав!
Тут Аля завважила, що в кам’яній стіні на двох петлях прилаштована залізна хвіртка. Саме на неї вони й сперлися, не помітивши її під буйними заростями плюща.
– Ой, вибачте, будь ласка! – знітилася дівчинка. – Ми думали…
– … що на вас напав тигр! – весело докінчив товстенький. – Але ви так боронилися, що й тигряка злякався б! – помацав він око.
– Дуже болить? – винувато спитала Аля.
– Ет! Дурниця! Давайте краще знайомитись! – товстенький повернувся до худого і сказав: – Знайомтесь, це Бібл-Бабл. А мене, палки-скакалки, звуть Гравик
Р0зділ дев’ятнадцятий, в якому Байдуж із байдиками ловлять облизня
– Мене звати Аля, а його – Сашко, – вже зовсім заспокоївшись, сказала Аля. Веселі й добрі очі Гравика викликали довіру.
– Ну що ж, палки-скакалки, ласкаво просимо до нас! – і Гравик пішов стежкою до хатинки.
Аля рушила слідом і раптом ойкнула:
– А де ж Сякусь і Такусь?! Ми їх загубили!
– А ви знайомі з престолонаслідниками? – примружившись, запитав Гравик. – Не бійтеся, вони не пропадуть! Ходімо, ходімо! – і він гостинно прочинив двері.
Аля переступила поріг і опинилася серед просторої зали. Тут, наче в бібліотеці, було повно стелажів з книжками й різноманітними іграми.
О, тут, напевно, були зібрані книжки та ігри з усього світу. М’ячі, скакалки, кеглі, гойдалки, конструктори, лото, мозаїки, леґо, кубики; сотні, тисячі коробок акуратно лежали на пронумерованих полицях. Стелажі були такі високі, що Алі доводилося задирати голову, щоб побачити, де вони закінчуються.
– Це ви тут мешкаєте? – спитала вона.
– Еге ж! – енергійно труснув головою Гравик. – А що тебе дивує?
– А де ж ви спите? – запитала Аля, ніде не побачивши ліжок.
– Таланти ніколи не сплять! – гордовито мовив Бібл-Бабл. – Але час братися до діла, яке тебе сюди привело!
– От вчений сухар! – з досади ляснув себе по колінах Гравик. – Ти спочатку б нагодував мандрівників, уклав би їх спати, а вже тоді ліз із своїми розпитуваннями. Навіть баба Яга з цього починала!
– Але ж я не збираюся їх їсти! – пирхнув Бібл-Бабл.
– Ні, ні! Дякуємо! – перебила його Аля. – Нам ніколи. Бачте, ми тут у дуже важливій справі.
– Ну-ну, палки-скакалки, розповідайте, розповідайте! – нетерпляче потер руки Гравик.
Вони посідали на довгий ослінчик під вікном, і Аля розповіла новим знайомим усе з самого початку.
Під час Алиної розповіді Бібл-Бабл сидів незворушно. Зате Гравик від збудження не знаходив собі місця. Він схоплювався, бігав між стелажами, знову сідав і при цьому увесь час ляскав себе по колінах.
– І тепер ми хочемо, щоб ці таланти повернулися назад. Тільки не знаємо, як це зробити, – закінчила Аля свою розповідь.
По цих словах Гравик підстрибнув, наче м’ячик, схопив Бібла за лацкан чорного піджака і почав його трясти, наче грушу, примовляючи:
– А що? А що я тобі казав, сухарю нещасний?!
Потім облишив свого незворушного приятеля і скуйовдив залишки волосся на своїй лисокучерявій голові:
– Ми завжди… Ми давно… – йому бракувало слів.
У цей час знадвору почувся шум. Бібл-Бабл, глянувши у вікно, приклав палець до губів і сказав:
– Байдуж із байдиками!
Тієї ж миті у двері з усієї сили загрюкали.
Гравик дав знак Алі з Сашком заховатися за дверима і вийшов на ґанок.
– Ну, ну, друже Байдуже, який наказ ти отримав? – лагідно спитав він.
– Наздогнати і спіймати! – рявкнув Байдуж.
– От і добре, от і добре! – потер руки Гравик. – Повертайся і доповідай, що наздогнав і спіймав!
– Кого? – широко розкрив очі Байдуж.
– Як кого? Облизня!
– О-облизня? – ошелешено повторив Байдуж. – А… а де він? – і розгублено озирнувся довкола.
– Та тут він, тут! – заспокоїв його Гравик. – Ти ж згоден зі мною, що спіймав його?
– Е… еге ж!..
– От і добре! От і чудово! Повертайся, і так і рапортуй! Тільки не барися, щоб він знову не втік!
Байдуж заметушився, вишикував байдиків, і загін підтюпцем потрюхикав з їхнього двору.
Аля з Сашком хихотіли за дверима. Гравик зачинив двері і сказав:
– Ну, тепер ходімо!
Р0зділ двадцятий, в якому на допомогу приходить Канцелярський Пацюк
Гравик рушив у дальній куток зали. Відсунув убік величезну картонну коробку і постукав у стіну.
Шматок стінки від’їхав убік, і з отвору виглянув гостренький сірий писочок.
– Знайомтесь! Це – Канцелярський Пацюк. Вибач, – звернувся він до Канцелярського Пацюка, – що відриваю тебе від роботи, але нам негайно треба потрапити на берег.
– Треба, то треба, – невдоволено буркнув Пацюк. – Пролазьте.
Гравик, а за ним і всі решта, пройшли углиб довгого тунелю. Стіна за ними стала на місце. Але в тунелі не було цілком темно. На стінах, на однаковій відстані один від одного, світилися шматочки трухлявого дерева. Тунель поступово поширшав, і Аля з Гравиком навіть змогли йти поруч.
– Ви, мабуть, дивуєтесь, куди це ми потрапили? Доки будемо тут повзти, я спробую дещо вам розповісти. Як я розумію, ви вже познайомилися з престолонаслідниками? Отож королева Сяк-Такева страшенно боїться, що вони виростуть такими ж нездарами, як і їхній татусь. Тому й запросила нас – мене та Бібла – за вихователів для хлопців. Бібл вчить їх читати, і не просто читати, а робити це талановито! Аякже, читати теж треба вміти. А я вчу їх гратися. Не просто гратися, а – талановито!..
– Адже гратися треба теж вміти! – перебив його Бібл-Бабл. – А кому ж краще за Гравика знати, як треба гратися! Адже це він вигадав і винайшов усі ігри на світі – і жмурки, і скакалки, і м’ячі, і доміно, і лото…
– І «ґумку», і «чорне й біле не казати…»? – сплеснула в долоні Аля.
– Аякже! І всі дитячі примовки, дражнилки, лічилки – теж він!
– Ой! А я думала – звідки вони беруться!
– Ну досить, досить! – знітився Гравик. – Бібл у нас теж непростий. Він перечитав геть усі книжки на світі.
Сашко з повагою глянув на Бібл-Бабла. З читанням у Сашка було не все гаразд.
– Отож, – повів далі Гравик, – королева, крім нас, приставляє до своїх синів ще й інших учителів. Сподівається, що хоч якийсь малюсінький талантик у них таки знайдеться.
Вони трохи помовчали. Пацюк сопів попереду. Аля про щось роздумувала.
– Можна вас щось запитати? – нарешті наважилася вона.
– Звичайно! – хитнув головою Гравик.
– Чому Пацюк зветься Канцелярським? – пошепки спитала Аля.
– Розумієш, він все своє життя працював у Королівській Канцелярії. Але коли королева дізналася, що він заповнює білі плями історії королівства сяк-таків, то вигнала його.
– Які білі плями? – широко відкрила очі від здивування Аля.
– Зараз він сам тобі розповість.
Вони саме дісталися до Пацюкового помешкання. Воно дуже скидалося на зали музею, тільки підземного. Скрізь по стінах висіли великі, ніби карти світу, шматки цупкого паперу.
На першому від дверей зверху значилося: «Історія королівства сяк-таків». А далі йшов писаний чорнилом текст. Подекуди в тексті виднілися білі плями, ніби щось змило чорнило з паперу. Під стіною стояла чорнильниця-невиливайка з устромленим у неї гусячим пером.
Канцелярський Пацюк підвів Алю з Сашком до однієї з плям.
– Бачите цю білу пляму? – похмуро спитав він. – Ну ось, якщо я не напишу, що відбулося в цьому місці історії, то ніхто ніколи не дізнається про ті події.
– А чому Сяк-Такева не дозволяє вам їх заповнювати? – спитав Сашко.
– Ну, це довга історія… – мовив Пацюк
– … але її варто послухати, – продовжив Гравик. – Давай, друже, починай.
І ось що розповів Канцелярський Пацюк.
Р0зділ двадцять перший, або «Історія, яку розповів Канцелярський Пацюк»
Давним-давно Країна сяк-таків була дика і пустельна.
Сяк-таки жили на деревах і цілісінькими днями нічого не робили. Тому й жили сяк-так. Вночі серед листя їм було холодно. Вдень на них полювали дикі звірі. Але їм і на думку не спадало збудувати собі якесь житло.
– Ет, сяк-так перебудемо! – казали вони один одному.
Зрідка, коли їм ставало дуже нудно, вони воювали з якоськами та абияками. Власне, війною це назвати не можна було. Вони вилазили на гірку, з якої було видно країну якоськів, і дражнилися:
Як якоськові якось
мандрувати довелось,
спакував він сто валіз,
а в останню сам заліз.
Абиякам вони гукали:Абияки-забіяки,
товстопузі задаваки!
А ті їм відповідали:Сяк-таки, сяк-таки –
ліниві макаки!
Між листям сидять,
гусінь їдять!
Накричавшись донесхочу, сяк-таки вдоволено казали один одному:
– Ну от, сяк-так повоювали, можна й відпочити!
І знову залазили на дерева.
Якщо хтось насмілювався мандрувати через їхню країну, сяк-таки брали його в полон і змушували вигадувати нові дражнилки. Якщо дражнилки їм подобались, вони залишали мандрівника жити серед них. А як ні – віддавали його диким звірам.
Так було доти, доки одного дня перед ними зненацька не з’явився невеличкий чоловік у червоному ковпачку і величезних зелених черевиках…
(У цьому місці Пацюкової розповіді Аля тихенько скрикнула. Але одразу ж затулила собі рота обома руками і слухала далі, затамувавши подих.)
– І не набридло вам, наче грушам, висіти на цих деревах! – спитав чоловічок.
– А що? – здивувалися сяк-таки.
– А те, що я можу навчити вас, як утерти носа якоськам і абиякам.
– А що для цього треба робити?
– Робити – нічого, тільки слухати вашу королеву.
І сяк-таки погодились.
Так у країні з’явилася королева Сяк-Такева зі своїм графом О’Маном, з Байдужуном і байдиками.
Подейкували, що всі вони повтікали з сусідньої країни – Недоладії, коли недоладяни навчилися самі доробляти недороблені справи. Королева, що тоді звалася Недофрейліною, ні робити, ні доробляти не вміла і вчитися не хотіла. Але був у неї вірний приятель – чаклун карлик Недочеревик. Він запропонував їй стати королевою.
– Якою королевою? – здивувалася тодішня Недофрейліна.
– Справжньою! – запевнив її карлик Недочеревик.
– А де? – знову спитала його Недофрейліна.
– Тут, недалечко, у сусідній країні, – сказав карлик. – Але з однією умовою – в усьому слухатися мене і робити те, що я казатиму!
І майбутня королева погодилася. Вона зібрала валізи, прихопила вірних байдиків з отаманом та графом О’Маном, і вночі перебралася до країни якоськів. Але якоськи не захотіли прийняти нову королеву з її почтом. Вигнали їх і абияки.
І лише сяк-таки погодились, щоб нова королева посіла трон в їхній країні.
Але тут новоспечена королева завередувала. Вона сиділа у своїй уже досить обшарпаній кареті і пхикала:
– Пхи-пхи, я не хочу жити в цій пустелі! Де моє чудове ліжко з м’якими перинами?! Де моя гаряча кава?! А куди я повішаю мої пишні сукні, мої панчішки, мої бантики, стрічечки і зав’язочки!? Я хочу в теплий палац!
– Цитьте, ваша величносте! – гримнув на неї Недочеревик. – Будуть вам і палаци, і бантики, і пундики до кави. Тільки слухайтесь мене.
І він виклав королеві свій план.
– Я навчу вас, ваша величносте, як зачарувати слова «так» і «сяк». Людина, яка їх вимовить, одразу втратить свій талант. І він, цей талант, одразу опиниться тут, у вас!
– Ну й навіщо він мені тут потрібний?
– Як навіщо! – вже почав втрачати терпець карлик. – Талант – це вам не сяк-так, порожній усередині. Він вам не висітиме грушею на дереві, а буде працювати! Будівельник збудує палац, Кухар напече пундиків, Кравець нашиє нових суконь!
– Ой, зрозуміла, зрозуміла! – заплескала в долоні королева. – А я нічого не робитиму, тільки примірятиму нові сукні!
– О, я радий, що до вас нарешті дійшло! – криво посміхнувся Недочеревик.
Звідки було знати дурненькій Недофрейліні, що в карлика була своя мета. Він був страшенно лютий на людей і особливо на одну дівчинку, яка зруйнувала його чари в країні Недоладії. Тоді вона втекла з його рук. Але тепер, з допомогою королеви Сяк-Такеви, забравши з Алиної країни всі таланти, він сподівався помститися дівчинці.
Отак почали з’являтися в Країні сяк-таків перші таланти.
Будівельник справді побудував королівську резиденцію. Винахідник винайшов ручки, папір і чорнило. Вчитель вчив сяк-таків писати і читати. Країна сяк-таків розквітала в дбайливих руках талантів. У королеви народилися близнята – Сякусь і Такусь. Для їхнього виховання запросили всесвітньо відомих вихователів – Гравика і Бібл-Бабла. Здавалося б, усе йшло чудово.
Але Сяк-Такеву не полишала думка про те, що якоськи і абияки колись її прогнали, ще й поглузували з неї. Їй хотілося помститись, але королева не знала, як це зробити.
Нарешті вона вирішила піти на них війною і підкорити. Вона викликала до себе Винахідника й наказала:
– Винайди мені зброю! Мені потрібно багато зброї!
– Навіщо вона вам, ваша величносте? – здивувався Винахідник.
– На нас хочуть напасти якоськи і абияки! Нам треба захищатися!
Задумався Винахідник і мовчки вийшов з королівської приймальні. Повернувшись додому, він побачив там свого приятеля Механіка, що зайшов до нього в гості.
– Що з тобою? – спитав той, побачивши приятеля в глибокій задумі.
Дізнавшись про наказ королеви, Механік сказав:
– Ніколи не повірю, щоб миролюбні якоськи і абияки готувалися піти на нас війною. Радше сама Сяк-Такева щось затіває! Треба негайно попередити їх про це.
Вони розмовляли до темної ночі. І не знали, що розмову їхню від слова до слова чує сяк-так, який мешкав по сусідству з Винахідником. Це був дуже користолюбний сяк-так, який поклав собі за мету стати першим придворним у королівстві.
Схопивши ручку, він записав усе, про що говорили приятелі. Подумавши, він написав зверху: «ЯБЕДА». А знизу підписався: «Сяк-так № 1». І побіг до королівської резиденції.
Р0зділ двадцять другий, або «Продовження історії, яку розповів Канцелярський Пацюк»
Це була перша в історії Країни сяк-таків ябеда. Прочитала її королева і страшенно розсердилася. Вона затупала ногами, почервоніла і закричала:
– Подати сюди негідника Винахідника! Віддати його диким звірям!
– Ваша величносте, – боязко озвався сяк-так № 1, – у країні нема диких звірів! Усі дикі звірі живуть у зоопарках, їдять вівсяну кашу і відмовляються від м’яса!
– А що роблять з талантами, коли хочуть позбавитись від них? – запитала Сяк-Такева.
– Їх закопують у землю, серденько! – озвався граф О’Ман, який саме нагодився.
– Тоді закопайте його! – бундючно наказала королева.
Так зник перший талант. А сяк-така, що написав першу ябеду, королева й справді зробила своїм першим придворним.
Побачивши яких висот досяг один з них, сяк-таки узялися писати ябеди, як накручені. Вони писали вдень і вночі, отримували за свою писанину титули і звання, і нарешті геть усі перенумерувалися. Сяк-так № 2 займав вище становище, ніж сяк-так № 10. Що більший номер мав сяк-так, тим далі він був від королеви і двору. А Сяк-Такева нагороджувала за кожну ябеду новою довідкою чи посвідченням. І той, хто отримував нову довідку, посувався на один номер уперед.
Таланти продовжували зникати. Сяк-таки воювали за місце в королівському почеті. Сякусь і Такусь підростали.
І ось настав день, коли Гравик і Бібл-Бабл прийшли до королеви і сказали:
– Ваша величносте, попри всі наші намагання відкрити у ваших синів хоч однісінький талант, нам це не вдалося. Єдине, що люблять робити ваші діти, – це писати ябеди. Ми радимо запросити до них ще кількох учителів.
З тих пір учителі в Сякуся з Такусем почали мінятися мало не щодня. Щойно в країні з’являвся новий талант, його одразу ж відправляли до престолонаслідників. Але всі вони так само зникали, бо милі близнята писали на них ябеди, хоч і не отримували за це папірців-нагород. А їм вони й не були потрібні – головне, що зникали надокучливі вчителі з домашніми завданнями та оцінками.
Всі дерева в країні вирубали, а нові садити було нікому. Тому почало не вистачати паперу, адже папір роблять з дерев. Нікому стало пекти хліб, шити взуття і одяг. І тоді сяк-так № 1 нагадав королеві про її намір піти війною на якоськів та абияків.
– Але навіщо вашій величності завойовувати такі нездалі народи! – вкрадливо говорив перший придворний. – Он скільки паперу в тій країні, звідки приходять таланти! Чи не краще звоювати її?
І Сяк-Такева почала готуватися до війни з цією країною.
Так закінчив свою розповідь Канцелярський Пацюк.
Р0зділ двадцять третій, в якому Гравик доповнює Пацюкову розповідь
Діти вражено мовчали.
«Як же так, – раптом подумала Аля. – Лише рік тому я побувала в країні Недоладії, а тут минуло стільки часу! Невже час тут біжить швидше, ніж у мене вдома…»
Гравик поклав руку на Алине плече, і дівчинка підвела голову. Очі товстунця сяяли, а усмішка…
Аля дивилася на Гравика і нічого не розуміла. Після такої сумної розповіді та щоб отак веселитися?!
– Не дивись на мене так суворо, палки-скакалки! – Гравик поплескав її по руці, заспокоюючи. – Можливо, найбільші несподіванки, – і прекрасні несподіванки! – підняв він пальця догори, – ще попереду! А тепер – ходімо, ходімо далі! Спасибі, друже Пацюче! Хай щастить тобі у твоїй благородній справі! – і вони рушили далі підземним ходом.
Аля з Сашком мовчали. А Гравик крокував поруч, зрідка хитро поглядаючи на Алю. Аля бачила ці погляди. Їй здавалося, що Гравик з останніх сил намагається утриматись від якоїсь розповіді. Але видно було, що слова його аж розпирають. Нарешті він не витримав.
– Ех, палки-скакалки! – зупинившись, вигукнув він. – От і видно, що ти неуважно слухала Пацюкову розповідь!
– Як це – неуважно?
– Дуже просто! Що Пацюк казав про сяк-таків? Що вони НІЧОГО не вміють, крім писати ябеди. Отож як гадаєш, що робили сяк-таки, коли королева віддавала наказ відвести котрогось із талантів до Кар’єру?
– Я сама чула, як сяк-так викликав байдиків! – мовила Аля. – А потім бачила, як Манжетника потягли до Королівської Канцелярії.
– А як ти гадаєш, для чого?
– Мабуть, для того, щоб Прокурорський Кріт видав письмовий наказ про страту?! – невпевнено проказала Аля.
– Правильно міркуєш! – задоволено потер руки Гравик. – Ну, а далі?
– Ну… далі, його, мабуть, повезли до Кар’єру і закопали… – Аля знову відчула, як їй на очі набігають сльози.
– Хто, палки-скакалки, його повіз? – аж підскочив Гравик. – Хто, скажи на милість? Адже сяк-таки не вміють НІЧОГО! Байдики лише НАЗДОГАНЯЮТЬ, ЛОВЛЯТЬ і ВАРТУЮТЬ! Невже ти думаєш, що таланти будуть закопувати один одного?! – сплеснув він у запалі руками.
Вони саме спинилися біля якихось дверей. Але Аля не звернула на них уваги. Вона силкувалася зрозуміти, що хоче їй пояснити Гравик. Глянула на Бібла, але той мовчав і теж широко усміхався.
– Ну то кажіть уже швидше, що з ним було далі! – наполягла дівчинка.
– Далі! – аж підскочив від збудження Гравик. – Далі? – перепитав він, підійшов до дверей, узявся за клямку і повільно прочинив їх. – Далі познайомся з Манжетником!
І в дверях з’явився Маижетник, живий і неушкоджений.
– Ого! – видихнув Сашко.
Аля нетямилася від здивування.
– Як… Звідки? – повторювала вона, трясучи юнака за руку.
– Зараз, зараз дізнаєшся і як, і звідки, – примовляв Гравик, зачиняючи двері. – Ходімо!
Вони рушили далі. Попереду почало світлішати. Скидалося на те, що тунель закінчувався.
Так воно насправді й було.
Зробивши ще кілька кроків, мандрівники вийшли на сонячну галявину. Аля навіть затулила рукою очі – після темного тунелю боляче було дивитися на яскраве світло.
На галявині росли дзвіночки, гули бджоли. Аля озирнулася. Тунель виходив з височенного урвища. Галявина сягала до великого озера. На березі з грубих дощок був збитий місток, що тримався на товстих палях. Усе навколо дихало спокоєм.
Аля глибоко вдихнула чисте повітря і від задоволення примружила очі.
– А тепер настав час розповісти вам усе до кінця! – і Гравик розсадив усіх у густій траві півколом.
– Пам’ятаєш, що розповів Канцелярський Пацюк про Винахідника? – звернувся він до Алі.
– Пам’ятаю. Що сяк-так номер один написав на нього першу ябеду.
– Атож! А що було далі? – І не даючи Алі розтулити рота, продовжив: – Далі королева веліла його закопати, еге ж? Винахідника схопили байдики, Прокурорський Кріт написав наказ про страту і… – Гравик трохи помовчав, – і Винахідника відвели в підземелля, яке, як ви бачили, сполучається з галереєю Канцелярського Пацюка і з нашою хатинкою! Ми з Біблом, палки-скакалки, були вже тут як тут. Вивели ось цим шляхом Винахідника і повернулися до Королівської Канцелярії. Еге ж, Бібле, саме так і було?
Бібл задоволено хитнув головою:
– Саме так, колего, саме так!
– Підійшовши до Байдужа з байдиками, які стояли на чатах, – сказав Гравик, – ми спитали, чи виконали вони наказ – відвести і вартувати?
– Виконали! – рявкнули байдики.
– Отже, можете собі йти! – сказали ми їм.
– Як це – йти? А в’язень? – здивувалися байдики.
– Який в’язень? – спитали ми з Біблом. І запропонували їм переконатися, що ніякого в’язня у в’язниці нема.
– Отже, завдання ви своє виконали. Вартували?
– Вартували! – відповіли вони хором.
– Більше нема кого вартувати?
– Нема!
– Отже, ви вільні! Кроком руш!
І Байдуж із байдиками пішли собі марширувати далі. Відтоді…
– Відтоді ви усі таланти рятуєте саме таким чином! – вигукнула Аля і кинулася Гравикові на шию. Вона аж сяяла від щастя.
– Отже, і мій… і мій… – схопився на ноги Сашко, задихаючись від хвилювання.
– Так, так, – відповів йому Бібл-Бабл, – твій Конструктор теж живий-живісінький! І скоро ти з ним побачишся!
Гравик нарешті вивільнився з Алиних обіймів, поправив зім’яту сорочку і відхекуючись, мовив:
– Просимо, ф-фу, любі гості, пф-фу, на Острів Талантів!
Р0зділ двадцять четвертий, в якому Аля з Сашком потрапляють на острів Талантів
Аля з Сашком трохи заспокоїлись. І зацікавлено озиралися. Вони вже все зрозуміли. Очевидно, що той далекий берег, який вони спочатку сприйняли за протилежний бік озера, і є тим островом, на якому оселялися усі відіслані до Кар’єру таланти.
«А дурненьку Сяк-Такеву, – подумала Аля, – й не цікавить, куди діваються таланти, які вона наказує стратити. Живучи між сяк-таками, вона й сама звикла все робити сяк-так. Ой, ні! – засміялася Аля сама до себе. – Вона ж із Недоладії! Отже, вона просто нічого не доводить до кінця!»
Гравик тим часом якось кумедно склав руки і закував точнісінько, як зозуля. З того берега озвалася друга зозуля. І невдовзі з верболозу показався човен. Хтось веслував, вправно закидаючи весла. Човен наближався. Весляр сидів спиною до берега, тож Аля не могла бачити його обличчя. Але та спина здавалася дівчинці дивно знайомою.
Нарешті човен тернувся боком об палю, і на місток ступив кремезний вусатий здоровань.
– Здоров, друже! – ступив йому назустріч Гравик. – Сьогодні ти на чергуванні?
Аля придивилася до вусаня і схопила Сашка за руку. На містку стояв… Дир-Пир! Живісінький Дир-Пир, лише років на п’ятнадцять молодший від самого себе. Аля смикнула за руку Сашка, але той і сам вже побачив це диво, і стояв, кліпаючи очима.
– Як вас звати, скажіть, будь ласка? – не втрималася Аля.
– Пекар його звати, Пекар! – замість вусаня відповів Гравик. – А що таке?
– Скажіть, а чи не знайомі ви з Дирмидонтом Пирмидонтовичем?
Усмішка враз збігла з обличчя вусаня. Він спохмурнів і запитав:
– А ви хіба з ним знайомі? Як він там, усе ще засідає?
– Ні, він зараз у селі головою сільради працює!
– А-а, я все зрозумів, все зрозумів, палки-скакалки! – заметушився Гравик. – Не похмурній, друже, не похмурній, бо в мене такі новини! Такі новини! Не гай часу, вези нас на майдан, будемо скликати віче!
Так само похмуро зиркаючи спідлоба, Пекар притримав човна, поки всі розмістилися в ньому, і наліг на весла.
Аля не зводила з нього очей, поки він веслував. Ще б пак. Адже це був талант Дирмидонта Пирмидонтовича, отой, котрого він багато років тому відправив у країну сяк-таків. Хоч минуло багато років, але образи Пекар не забув. «Чи захоче він повернутися назад? – раптом схвильовано подумала Аля. – Ану як не захоче, що тоді робити?» І вирішила будь-що переконати таланти повернутися до людей.
«Але дивно, – подумала Аля, розглядаючи обличчя Пекаря. – Він залишився таким самим молодим, яким потрапив сюди. Видно, таланти не старіють. А Дир-Пир постарів».
Човен тим часом зупинився біля такої ж кладки, як на протилежному березі. За кладкою була бруківка, вимощена фігурно обтесаним камінням. Ця дорога привела мандрівників на майдан. Довкола нього стояли розмальовані квітами будиночки. У чистеньких, прибраних дворах цвіли мальви та жоржини. Стиглі вишні звисали з невисоких розлогих дерев аж на вулицю. Десь недалеко дзенькав у кузні коваль. З пекарні тягло запахом свіжого хліба. Від майдану на всі боки віялом розходилися рівні вулиці. Крім Пекаря, Аля не бачила в цьому містечку жодного мешканця.
– А де ж решта мешканців? – спитала вона Гравика.
– Як де? На роботі, звісно, палки-скакалки. В цьому місті ніхто не вештається вулицями без діла. Але зараз їм таки доведеться трохи побайдикувати.
Аля побачила, що Гравик хвилюється. Він куйовдив рештки свого волосся навколо лисини і нетерпляче ходив туди-сюди.
Вони підійшли до великого дзвона, що висів на дерев’яній перекладині збоку від майдану. Гравик узявся за мотузку і почав розгойдувати серце дзвона.
Над майданом полинув густий дзвін. На вулицях з’явилися перші містяни. Вони поспішали на майдан, розпитуючи на ходу, що сталося, хто й чому скликає віче. Але ніхто не знав відповіді на це запитання. Майдан наповнювався людом. Кого тут лишень не було! Ось широко ступає заглиблений у свої думки Винахідник. Дзвонячи в дзвоник, їде на велосипеді Листоноша. Булочник і Кондитер у білих, напрасованих до блиску ковпаках, принесли з собою пахощі ванілі і кмину. Кравчиня квапилася з шитвом у руках. Маляр з Художником ішли в робочому одязі, наче зумисне розмальованому всіма кольорами веселки. Навіть Сажотрус білозубо усміхався серед юрби. Були тут також діти, юнаки і дівчата, і навіть старі чоловіки й жінки. І кожен був подібний, мов дві краплі води, до свого колишнього власника.
І ось Гравик востаннє калатнув важким серцем дзвона. З останнім його відголоском на майдані запала тиша.
Гравик ступив на невеличкий поміст.
– Друзі! – сказав він, і його голос тремтів від хвилювання. – Друзі! Нарешті настав довгожданий час! Наші мрії здійснилися!
Р0зділ двадцять п’ятий, в якому з’являється Недочеревик
Гравик на мить замовк, бо йому від хвилювання забракло повітря. Тисячі очей дивилися на нього. І Гравик повів далі:
– Багато років ми потай мріяли, що про нас згадають. Ми сподівалися, що люди зрозуміють, як погано жити без таланту. І ми мріяли про це не марно. За нами прийшли! Нас просять повернутися!
Гравик подав руку Алі, і дівчинка рішуче стала поруч із ним. Її серце ледве не вискакувало з грудей. Аля відкинула незаплетену косу за спину і звернулася до талантів:
– Так, ми дуже просимо вас повернутися назад. Без вас дуже погано і дорослим, і малим!
Ой, що тут зчинилося! Вгору злетіли кашкети, кухарські ковпаки і безліч найрізноманітніших капелюхів!
Таланти обнімалися, цілувалися, а деякі навіть втирали сльози!
Аля зрозуміла, що не буде жодного таланту, який не захотів би повернутися назад.
– Ой, – раптом згадала дівчинка, – а як же ті таланти, які залишилися в королеви Сяк-Такеви?
– Не хвилюйся, – заспокоїв її Гравик. – Про Острів знають усі таланти, які живуть у цій країні. А ми їм розповімо про все, що тут сталося.
По цих Гравикових словах сильний порив вітру пролетів над майданом. Мовби чорна хмара на мить затулила сонце. А коли воно знову засяяло, всі побачили на пласкому даху найближчого до дзвона будиночка дивну постать. Власне постатей було навіть дві.
Та на другу ніхто не звернув уваги – це був звичайнісінький сяк-так. А ось перший незнайомець привернув загальну увагу. Він ще й підняв руку, ніби закликаючи до тиші.
Аля теж обернулася, щоб побачити, куди це всі дивляться.
Обернулася і завмерла. Бо на даху стояв чоловік у картатому довгому піджаку, зелених черевиках з червоними шнурівками і в червоному ковпачку.
Аля одразу його впізнала. Це був карлик Недочеревик.
Дочекавшись тиші, карлик заговорив неприємним, скрипучим голосом:
– Отже, ви збираєтеся повернутись, – карликові очі лиховісно зблиснули. – Вас лише поманили пальцем, і ви готові знову зазнавати принижень, збиткувань, навіть згодні вмирати? А може, вас дурять? Чи знаєте ви це дівчисько з однією недоплетеною косою? Невже ви й справді хочете покинути ці затишні будиночки, які ви збудували власними руками? Оце спокійне містечко, де ви займалися улюбленою справою? Ні, це, мабуть, мені здалося! – карлик криво всміхнувся.
– Ні, це тобі не здалося! – раптом пролунав упевнений голос Гравика. – А щоб тебе переконати, я навіть скажу, що й ми з Біблом, палки-скакалки, подамося до країни, з якої походять усі оці таланти. Здається мені, що нам там знайдеться кого навчати гратися й читати. Правда, Сашко?
– Тоді я скажу вам ще одне, – проскрипів Недочеревик. – Подивіться на нього! – він пальцем показав на Сашка. – Як ви гадаєте, хто це насправді прийшов до вас? А я вам скажу: це той, хто може з повним правом назватися сяк-таком!
Сяк-так, що весь цей час ховався за спину карлика, вискочив наперед і закричав:
– Хай вона вийме з лівої кишеньки папірця! Хай вийме, і ви всі побачите! Ви побачите! Він сам написав ябеду! Справжню ябеду! – і сяк-так знову заховався за спину Недочеревика.
Р0зділ двадцять шостий, в якому Сашко натискає кнопку
Але перш ніж сяк-так встиг сховатися, Сашко розгледів номер на його спині – дві вісімки. Це був старий знайомець – сяк-так номер вісімдесят вісім з дідусевого альбому. Сашко зрозумів, що сяк-так розшукав Недочеревика і все йому розповів. Чаклун негайно примчався, щоб врятувати свій підлий задум.
«Ну, стривайте! – подумав Сашко. – Зараз ви побачите!»
Він став на узвишші поруч з Алею, повернувся спиною до Недочеревика, обличчям до натовпу і сказав:
– Так, я справді написав цю ябеду. Я справді образив свого Інструктора-Конструктора. Але я зрозумів, що вчинив недобре. Бачите, я прийшов сюди. Я прийшов, щоб просити в нього пробачення. Я прошу тебе, повертайся разом зі мною! Я обіцяю, що ніколи нічим не ображу тебе!
Сашко напружено вдивлявся в море облич. І раптом побачив, як крізь юрбу протискується якийсь хлопчина. Ось він уже близько. Ось він скочив на поміст!
Так, це був він, Сашко з татусевої фотокартки! Як дві краплини води схожий на Сашка, він простяг руку і широко усміхнувся. Сашко схопив її обома руками і жадібно розглядав двійника.
– То ось ти який! – нарешті спромігся Сашко.
– Який? Ти мене уявляв іншим?
– Та ні… Радше ніяк не уявляв, – Сашко помовчав. – То ти повернешся?
Інструктор-Конструктор ствердно хитнув головою:
– Так. Піду збиратися.
– То ми вже ніколи більше не побачимось?
– Навпаки, тепер ми ніколи не розлучатимемось!
Інструктор-Конструктор вже повернувся, щоб іти, але тут Сашко раптом щось пригадав.
– Стривай! – схопив він двійника за руку. – Це правда, що ти винайшов прилад…
Не давши Сашкові договорити, Конструктор сягнув до кишені і подав Сашкові плескатий предмет, що нагадував сучасний айфон.. Але замість багатьох кнопок на ньому була лиш одна – червона.
Сашко обережно узяв прилад.
– І це правда, що якщо натиснути на кнопку, то весь папір одразу перетвориться знову на дерева?
– Правда, – сказав Конструктор.
– А чому ти не натиснув?
– Це може зробити лише людина, – пояснив Конструктор.
Сашко глянув на Алю. Вона напружено чекала, що вирішить Сашко. Підбадьорюючи його, вона сказала:
– А поети писатимуть вірші крейдою на парканах. І писати нехай усі вчаться на віршах, а не на ябедах!
– Не натискай! Не натискай! – раптом заверещав Недочеревик, зрозумівши, що хоче зробити Сашко. Він підстрибував на даху як навіжений. Переляканий сяк-так № 88 вчепився в телевізійну антену.
А Сашко затамував подих і… натиснув червону кнопку.
Тієї ж миті знявся сильний вітер. Вдалині, над високою скелею, на якій стояло місто королеви Сяк-Такеви, щось забіліло. Здавалося, то кружляють якісь птахи.
Але то були не птахи. Це вітер розносив над країною аркуші паперу – чисті і вже пописані.
Вітер підібрався й до Алиної кишені, висмикнув Сашкову ябеду і кинув на землю. Аркуш впав недалеко від дівчинки і розтав, наче шматочок густого туману. На його місці з’явився тоненький пагінець з дубовим листочком.
Стрімкі голі схили велетенського урвища засівалися й засівалися папером, а веселий вітер надносив з міста нові й нові хмари папірців. Він розтрушував пожовклі стоси, пробирався в зачинені кімнати, вигрібав, вимітав папери з підвалів і виносив їх через розчахнуті вікна. Вітер лоскотав сяк-таків під пахвами, вони піднімали руки, і тоді кмітливий вітер смикав язички їхніх «блискавок» і висмикував звідти цілі кипи папірців.
І ось уже сильний порив вітру підхопив і Алю з Сашком, розмаявши дівчинці незаплетену косу. Але діти ніскілечки не злякались, бо знали, що цей вітер не заподіє їм нічого лихого. Стрімкий повітряний потік здіймав їх усе вище й вище.
Аля побачила, як даленіє майдан з людьми, що махали їм руками. Побачила, як інший порив вітру підхопив карлика Недочеревика, і той, перекидаючись у повітрі, зник у невідомому напрямку.
Ось вони вже над містом королеви Сяк-Такеви. Полем від міста бігли, схопившись за руки, Сякусь із Такусем. У різні боки від королівської резиденції розбігалися Байдуж із байдиками.
А папери усе ще сипались і сипались згори, кружляючи між Алею й Сашком, наче сніг у хурделицю.
Вітер дмухнув Алі просто в обличчя, аркушик паперу вколов дівчинку гострим краєчком біля ока. Аля сховала обличчя в долонях…
Р0зділ двадцять сьомий, в якому в Алі з’являється нова книжка. Щоправда, без кінця
…А коли опустила руки, перед нею стояла стурбована Вірка-бібліотекарка.
– Злякалася? – турботливо спитала Вірка. – Та це просто якась книжка впала з верхньої полиці.
Справді, підлога була всіяна сторінками.
– Бач, яка старезна! – бідкалася Вірка. – Від удару вся розсипалася.
Аля озирнулася. Сашко теж був тут. Він ще не прийшов до тями, бо стояв, роззявивши рота, з витріщеними очима.
Аля штовхнула його ліктем і кинулася допомагати Вірці збирати сторінки.
Вона схопила перший аркуш – і скрикнула. На неї з кольорового малюнка дивилися Сякусь і Такусь. Вона схопила ще один… На цьому граф О’Ман, відвівши набік руку, читав свого вірша. А ось і сам вірш. Аля вголос прочитала:
– Повінь літа по левадах, як варення, потекла…
– Алько, глянь! – підскочив до неї Сашко і простяг сторінку. На малюнку байдики тягли когось до Королівської Канцелярії.
– Дивина! – раптом почули вони Вірчин голос.
Вірка тримала в руках жовто-блакитну палітурку і розглядала її з усіх боків:
– Дивіться, тут написано «Подорож до Країни сяк-таків», а такої книжки в мене не було! Звідки вона могла тут узятися?!
Аля з Сашком перезирнулися.
– Може, ви просто про неї забули? – невпевнено припустила Аля.
– Я? Забула?! – обурилася Вірка. – Та я в своїй бібліотеці знаю кожну книжечку, кожен журнал! – і вона ображено шморгнула носом. – Та тут ось навіть замість штампу «Сільська бібліотека» стоїть штамп «Королівська Читальня». От!
– То, може, хтось непомітно приніс її й поклав? – озвався й собі Сашко.
– Дивина! – стенула плечима Вірка. – Але я однак її складу – може, це ще хтось читатиме?
Вона взяла в Алі й Сашка сторінки, склала їх між палітурок і погортала. А за хвилину сказала розчаровано:
– От тобі й маєш! От і прочитали!
– А що? – спиталася Аля.
– А те, що кінця тут нема! Доведеться списати і віддати на макулатуру.
– А як же ви будете списувати, якщо вона не записана? – знову спитала дівчинка.
– Ой, справді, я геть про це забула! Це ж треба спочатку скласти акта, що вона знайшлася, а потім знову складати акта… Морока! Що ж із нею робити?
– Знаєте що, пані Віро, віддайте її нам – мені й Сашкові. Читати її не можна, то ми хоч на малюнки дивитимемось!
Віра усміхнулась і простягла книжку Алі.
Боячись, щоб бібліотекарка, бува, не передумала, Аля подалася до виходу, міцно притискаючи книжку до грудей.
І раптом її погляд упав на нові батареї під вікном. Вони так і вилискували свіжопофарбованими ребрами. І лише тепер Аля зауважила, що на ній знову зимове пальто, і шапка, й чобітки, у бібліотеці тепло, а на стіні весело і голосно цокають ходики.
– Пані Віро, а який сьогодні день? – із тремтінням у голосі спитала дівчинка.
– Як – який? Та ж другий день канікул! – здивовано відповіла Вірка.
«Ура! Всього один день нас не було!» – подумки вигукнула Аля.
І вже з порога гукнула:
– Дякую, пані Ві-і-іро!
Р0зділ двадцять восьмий, в якому пригоди закінчуються, а дива тривають
На вулиці яскраво світило сонце. Під ногами рипів сніг.
Аля з Сашком бігли вулицею.
Коло сільради голосно розмовляли дві жінки.
– Чули, Миколаївно?! – казала одна. – Наш Дир-Пир від…
Аля сіпнула Сашка за рукав і зупинилася.
– Чула-чула! – жваво торохкотіла друга. – Хто б міг подумати!
– На зборах, кажуть, устав – і відмовився від головування!
– Еге ж, еге ж, – перебила її друга. – Який я, каже, голова? Шукайте, каже, собі іншого, а я до пекарні йду, буду хліб пекти!
– Дивина! – скрушно похитали головами обидві жінки.
Аля знову смикнула Сашка за рукав, і вони рушили далі.
– Ой, не знаю, що ми вдома скажемо?
Але диво-дивне! Вдома навіть ніхто не помітив, що їх не було.
* *
Ні Аля, ні Сашко, ні хтось інший так і не знають, що ж сталося з Країною сяк-таків, з королевою Сяк-Такевою, із Сякусем і Такусем.
Коли Аля залишається сама, вона частенько розмірковує про це і, зітхнувши, каже сама до себе: «Сподіваюся, що вони тепер відучаться писати ябеди, адже ж без паперу це зробити непросто».
Вас, мабуть, цікавить, чи повернувся до Сашка його талант?
Оцього вже я напевно не скажу.
Знаю тільки, що вчиться Сашко старанно і вчитель праці Тиберій Тиберійович дуже його хвалить.
А ким він стане, коли виросте, ми з вами ще побачимо!
