Трапилося це давним-давно. Жив у одному селі старий, і було у нього три дочки.
Ішов якось раз цей старий повз занедбану криницю. Раптом бачить – спіймала змія жабу, того дивись проковтне. Шкода стало старому жабу, підняв він із землі камінь, на змію замахнувся й крикнув:
– Агов, змія, відпусти жабу, я тобі за це свою дочку заміж віддам. Повернула змія до старого голову, язиком клацнула і швидко в траву втекла.
– Ну, жабо, скачи додому! – засміявся старий і далі пішов, а про обіцянку свою й думати забув.
Тільки, ось, увечері постукався у будинок старого незнайомий юнак і говорить:
– Прийшов я, старий, за твоєю дочкою. Обіцяв ти її, за мене заміж віддати.
Обімлів старий – слова з страху вимовити не може. “Що ж я за дурень такий, – думає.- Як же я не зрозумів, що це не проста змія була, а змій підступний!” Зібрався старий з духом і відповідає юнакові:
– Пам’ятаю я, про свою обіцянку. Тільки ось невдача – дочок у мене три. Не вирішив я поки що, яку з них заміж віддати. Приходь ти краще у ніч повного місяця, тоді й поговоримо.
– Добре, – погодився юнак, – домовилися. Як повний місяць над горою зійде, я й прийду.
Сказав і зник, начебто й не приходив зовсім. Засмутився старий не на жарт, цілісінький день тяжкі думи думає: як дочок своїх від змія вберегти. А місяць усе яскравіше ночами світить – призначений час наближається. Покликав тоді старий своїх дочок і каже:
– Пробачте мене, нерозумного. Пообіцяв я одну з вас за змія заміж віддати. Прийде він завтра. Що нам тепер робити?
Почули дочки батькову мову, побіліли з страху.
– Не піду я за змія заміж! – сказала старша дочка.
– Я теж не піду, – сказала середня.
А молодша промовчала, що робити, не знає: і батька шкода, і до змія йти боязко. Подумала вона, подумала й відповідає:
– Не засмучуйтеся, батьку, піду я за змія заміж, раз ви таку обіцянку дали. Заплакав старий.
– Вибачай мене, дочко, за мою дурість, – говорить. Скорилася бідна дівчина долі, сіла біля вікна, чекає, коли змій за нею з’явиться. Раптом чує скребеться хтось за дверима. Вийшла вона, бачить-сидить біля будинку жаба.
– Доброго дня, красуне, – говорить жаба.- Чула я, що виходиш ти заміж за змія підступного. Не по любові, мабуть, виходиш. Так ти не бійся, я тобі допоможу, як твій батечко мені допоміг. Тільки, коли до нареченого своєго підеш, захопи із собою гарбуз та тисячу голок.
Настала, нарешті, ніч повного місяця. Зійшов над горою повний місяць, і у ту ж мить з’явився на подвір’ї змій – юнак.
– Ну що, старий, вирішив яку дочку за мене заміж віддаш?- запитує.
– Молодшу віддам, – відповідає старий.
Попрощалася дівчина з батьком і сестрами й разом з нареченим у дорогу відправилася. Довго йшли вони лісом, у гори піднімалися, поки не прийшли, нарешті, до великого озера.
– Отут я й живу, – сказав юнак. – Стрибай у воду! Подивилася дівчина у воду, злякалася: тванню зеленою затягнута, звідусіль зміїні голови стирчать – дівчину розглядають.
Згадала вона жабині настанови й каже:
– Перш ніж увійду я у хату твою, втопи у своєму ставку мій гарбуз, та голки мої в дно запхай.
– Добре, давай сюди своє придане, – погодився юнак. Кинув він гарбуз у воду, топить його, топить, а потопити не може, все він на поверхні плаває. Розсердився тоді юнак-змій і висипав голки на дно. А дно мулисте. Застромилися голки у болотисте дно вістрям нагору. Юнак-Змій на них і наступив! Завив він зло від болю й умить свій справжній вигляд прийняв – перетворився у величезного страшного змія. Засичав змій:
– Ах ти, негіднице! Обдурити мене здумала! Не чекай тепер милості! Закричала дівчина й по стежці подалі від озера побігла.
Бачить – стоїть серед дерев маленька капличка. Сховалася там дівчина – ледь дихає від страху.
Підповз змій до каплички, так як зарегоче:
– Знайшла, де від мене сховатися! Роздавлю тебе, як яєчну шкарлупку! Оповив він капличку щільним кільцем, усе міцніше й міцніше стискає. Захрумтіла капличка, ось – ось дах завалиться, стіни вже гойдаються.
“Немає мені тепер порятунку, – думає дівчина.- Задушить мене змій!” Зібрала вона останні сили й ледь чутно прошептала:
– Допоможи мені, жабко, порятуй мене!
Та у ту ж мить стихло усе навколо. Перестали стіни гойдатися, не чути зміїного реготу. Відкрила дівчина очі, бачить – з’явилося казна-звідки ціле море жаб, сила-силенна. Сіли вони на спину змієві підступному й давай його топтати й кусати. Топтали, топтали, поки дух з нього зовсім не вибили.
Вийшла дівчина зі свого укриття, жабам поклонилася.
– Спасибі вам, – говорить, – якщо б не ви, не бачити мені більше неба синього й місяця ясного.
Повернулася дівчина додому жива-здорова на радість батькові й сестрам. А потім за гарного хлопця заміж вийшла й жила довго й щасливо.
