Колись тоже ж таке же розказувала одна, що чоловік умер, дак вона все плаче й плаче за ним. Коли давай ходити до їх. Прийде ж ночує коло її, все… Бачать сусіди, шо вона чогось худне і худне, вже така – ледве ноги тягає.
– Що з тобою? – кажуть.
– Я й сама не знаю.
Да тоді й каже:
– До мене, – каже, – чоловік ходить щоночі. Дак чи це я того, – каже, – сохну…
Дак їй насовітували. Ну, колись же полу ото не було, а долівка. І мазали ж долівку ото глиною там чи чим. Дак їй посовітували: «Ну оце ти як щосуботи мажеш долівку, дак не починай од стола, а починай од порога, і так хрестом пиши, хрест ізразу напиши… А кончай уже там».
Вона давай так, значить, мазать. Начинає – дак ото од порога начинає й хрест пише.
Ну, він перестав ходить. І вона виздоровіла. Оце так…
