Гарбузове зернятко лежало в сухенькій коробочці разом зі своїми братиками і сестричками.
Одного дня коробочку вийняли із шухляди і відкрили. Зернятко аж заплющилось – стільки світла одразу вдарило в очі!
Потім коробочку кудись понесли. Зернятко дуже хотіло довідатись куди. Зіп’ялося навшпиньки, висунуло носика у широку щілину і незчулося, як упало на землю.
Воно зовсім не забилося, бо земля була пухка і м’якенька.
Зернятко лежало собі і роздивлялося на всі боки. Йому здалося, що навколо нікого немає.
– А як же я буду саме, – подумало воно і засмутилося.
Аж тут на тин вискочив великий півень. Він поважно повернув голову до городу і стріпнув крилами.
Зерняткові півень сподобався, бо мав яскраве пір’я і великий гребінець, який горів червоним жаром.
– Доброго дня, півнику! – радісно гукнуло воно і привітно помахало крихітною ручкою.
Півень прислухався.
– Доброго дня! – ще раз привіталося зернятко. Воно було дуже виховане і знало, що меншим треба завжди вітатися першими.
Півник скосив око вниз. Йому здалося, що то лежить на землі білий ґудзик. Придивившись пильніше, зрадів: ні, то не ґудзик, а гарненьке тугеньке зернятко. І воно зовсім близько.
Півник хотів уже зістрибнути з тину, але подумав, що неподалік можуть бути господарі. А вони дуже не люблять, коли він ходить по городу і розгрібає грядки.
Та навкруги було тихо. Лише чорненький песик Дозьо куняв собі на ґанку. Півник його не боявся. Дозьо був старий і майже нічого не чув.
Півень змахнув великими крилами і сплигнув на грядку. Неквапом підійшов до зернятка.
Воно привітно йому усміхнулося.
– Ко-ко-ко! Гарне зернятко і смачне, мабуть, – вголос промовив півень.
Зернятко злякалося: як, його хочуть з’їсти?!.
А півень нахилив голову з червоним гребінцем і боляче стукнув зернятко міцним дзьобом.
– Ой-йой-йой! – закричало зернятко від болю. – Не чіпайте мене, не чіпайте!..
Але півень не зважав на розпачливий зойк. Він підкинів бідне зернятко у повітря, а коли воно упало додолу, ще раз клюнув, щоб розлущити.
– Допоможіть! Рятуйте! – просило зернятко. Але нікого поблизу не було.
І тут, коли зернятко уже втратило усяку надію, де не візьмись – з’явилася велика чорна кішка.
Вона не любила півня, бо той кривдив її маленьких кошенят, завжди відбирав від них шматочки булки і відганяв від мисочки з молоком. А інколи навіть клював їх своїм жовтим дзьобом.
– Ану геть, розбійнику! – кинулася кішка до птаха.
Той поглянув на неї зверхньо: якраз я тебе послухався!..
Але кішка не жартувала. Вона вигнулася всім тілом, підняла хвоста, випустила кігті і притьмом кинулася на півня.
Той розгубився від несподіванки.
А кішка боляче дряпала його голі ноги і скубла за хвіст.
– Куд-куди-куди? – закричав півень. – Ти що собі думаєш?
– Геть із городу, бо господаря покличу, – пригрозила кішка і сердито блиснула зеленими очима.
Це отямило півня, і він швиденкьо вибрався на подвір’я через дірку в тину.
Там він щось схвильовано розповідав курям, а вони згідливо підтакували.
Кішка підійшла до зернятка:
– Що, маленьке, злякалося?
Зернятко кивнуло.
– Зараз я тобі допоможу, – промуркотіла кішка.
Вона вигребла лапкою невеличку ямку і опустила туди зернятко.
– Полежи трішечки в землі, щоб тебе півень не з’їв. Через тиждень-другий зустрінемось.
І кішка засипала ямку землею.
Зерняткові стало тепло і затишно. Воно заснуло.
…Не пройшло і двох тижнів, як із землі показався зелений пагінець. Він ріс дуже швидко і став довгим стеблом, на якому розпустилася велика жовта квітка.
Із неї зав’язався блискучий зелений плід. Він ріс-ріс і невдовзі став гарним гарбузиком.
До нього часто приходила чорна кішка, вмощувалася поруч, і вони довго розмовляли про все на світі, часто згадуючи і про те, як навесні гребенястий півень мало не склював біле гарбузове зернятко.
