– Ти кинув, Грицю, лист до скриньки, чи не кинув?
– Лист, тітонько? Та, певно, тому десь з годину.
– Це правда, Грицю? Ти повинен відповісти!
– Це правда, тітонько, щоб я вмер на місці!
– Ой, Грицю, ти щось крутиш! Так не треба!
– Клянусь, це правда! О! Клянуся небом!
– Твій дядько Лев жде на листа, тож присягнися!
– Я присягаюсь! Пам”ятаю до дрібниці:
Лист був до дядька Лева,
На конверті була королева,
Королева мала корону,
Ну, а скринька була червона,
І на ній ще cиділа ворона…
… На конверті – прізвище дядька, по тому:
Місто Лодзь, вулиця, номер дому.
Індекс поштовий навіть
Я майже вивчив напам”ять.
А ще, вкидаючи лист до скриньки,
Я вітався з татом Галинки,
І військовий якийся був листа кидав,
Такий високий, що, кидаючи, присідав.
І таксі проїжджало повз мене,
А крім того, ввімкнулась сирена,
І бабуня впустила на землю диньку,
Як той лист я вкидав у скриньку…
Але тітонька головою покивала
І розгублено мовила
(гм, розгублено – неспроста):
– Ох, Грицю, Грицю! Я тільки зараз собі згадала:
Я ж не дала тобі того листа!