Давно-давно жила в одному далекому селі бідна вдова. І були в неї чотири сини, один кращий другого. Та прийшло велике горе, захворіла мати. Бідна вдовиця, лежить сама в хатині, й нікому навіть кварту води подати.
От прийшов з поля старший син.
— Ти чого, мамо, не приготувала обіду?
А бідна вдова зітхнула тяжко та й каже:
— Подай мені, синочку, водички, може, я вип’ю та й здужаю піднятись.
Розсердився старший син, бо не звик мамі помагати. Стукнув дверима та й пішов. Так само зробили і двоє молодших синів. Надіється мати на найменшого сина, котрий десь забарився. От він повернувся додому і ще з порога кричить:
— Мамо, їсти давай!
А як побачив, що мати не підіймається з ліжка, розсердився:
— Чого це ти й досі їсти не наварила?
Мати взялася за поренче, але піднятися так і не змогла.
— Візьми, сину, чару і зжар собі смаженю.
Молодший син грюкнув дверима й вийшов надвір.
От і вечір прийшов. Зайшли сини до хати і бачать, що мати пір’ям зозулиним покривається, крила у неї починають рости. А на ранок перетворилася вона у зозулю, полетіла у вікно. Стали сини плакати, прощення просити, але почули тільки останні слова матері:
— Ку-ку, ку-ку!
З тих пір зозуля не хоче мати власних дітей, підкидає свої яєчка у чужі гнізда. Адже все одно від дітей ніякої вдячності дочекатися не можна.
