Про Микиту й Дорофтея

Про Микиту й ДорофтеяВ одному селі жив хитруватий Дорофтей. Не пропускав ні одного ярмарку, хоч там мав тільки збитки. Доярмаркувався, що в нього вже зовсім не було що продавати й за що купувати. Одного разу поліз на горище, знайшов якесь задимлене клоччя і склав його в міх. Одягнув дрантиву сардачину, закинув міха на плече і почвалав на ярмарок.

А за селом здибав чоловіка, що теж ніс лантух.

– Ти хто такий? – спитав Дорофтей.

– Микита.

– А звідки?

– З Брехунівців.

– Куди йдеш?

– На ярмарок.

– Та що несеш?

– Гребені. А ти хто?

– Я – Дорофтей.

– Звідки?

– З Дурилівців.

– Куди йдеш?

– На ярмарок.

– А що несеш?

– Вовну продавати. Може, поміняємося крамом?

Микита погодився. Його мішок був тяжчий – з липовою корою.

Обоє гадали, що добре обдурили один одного, й чекали хвилини, щоб утекти різними дорогами. Але та хвилина ніяк не наставала, і прителіпалися разом аж до міста. Розв’язали мішки, розклали свій крам і вже не розмовляли.

Коли все розпродали, порахували гроші й зайшли до корчми.

– Знаєш що, Микито? – заговорив Дорофтей.– Будьмо товаришами. Ходім до Чернівців туманити панів.

– Добре, ходім.

Пішли до Чернівців. Аби не нудитися, Микита хвалився:

– У моїй стодолі під стріхою була горобчиха, що як знесла яйце, то десять хлопів не могли його з місця зрушити. Стодола й завалилася.

– А, то ще нічого,– не здивувався Дорофтей.– У моєї жінки виросла на грядці головка капусти, і я мусив запрягти п’ять волів, аби її притягнути до хати. Коли вивіз на ярмарок, то почався дощ. Я відірвав один листок з головки, і всі люди на ярмарку поховалися під ним.

Отак з брехнею у зубах добралися вони до Чернівців.

– Я тут знаю одного панка,– заговорив Микита.– Він дере з людей шкіру, як липову кору. Треба його провчити. Будеш стояти під вікном, а я зайду до його покою.

Підійшли до будинку. Слуги не було, панисько сидів у світлиці сам. Почувши кроки, крикнув:

– Це ти, Йване?

– Я, папочку.

– Вже час мені розповідати казку.– Пан дуже любив, коли йому перед сном слуга щось розказував.

– Якої вам, папочку?

– Та якої знаєш.

Микита тихенько отворив вікно, зробив знак Дорофтеєві й почав оповідати:

– Дорогою на ярмарок здибалися Микита з Дорофтеєм. Вони один одного добре обдурили, а потім… потім…

– Та що було потім? – не терпілося цікавому панові.

– Потім вони пішли до Чернівців обдурювати дідичів. Микита зайшов до покою одного паниська, зняв дзеркало зі стіни і передав його через вікно Дорофтеєві: «На, каже, тримай добре, бо то дорога річ, я ще щось пошукаю». Витягнув з-під ліжка куферок із скарбами і теж передав: «На, тримай, я ще тут подивлюся…» Ви, папочку, часом, не забули замкнути касу з грішми?

– Та подивися, Йване. Ключ у шухлядці маленького столика.

– Так, пане, й Микита взяв собі ключа, відімкнув панську касу, вибрав скриньку з грішми і передав її Дорофтеєві: «На, каже, тримай добре, я ще щось виманю від пана…»

– Погана казка, Йване,– мовив дідич.– Ліпшої не знаєш?

– Ні, не знаю…

– Тоді йди спати.

І Микита вийшов. Він допоміг понести з двора панські дорогоцінності. Потім побратими сіли собі під деревом і почали ділитися. Все розділили порівну, та залишилася ще бритва. Микита каже:

– Це мені належиться…

– Мені! – затявся Дорофтей.

– Коли ти так говориш, то ходім до пана. Най він нас розсудить.

– Ти що, здурів? Він нас постріляє!..

– Най робить, що хоче, я мушу дійти правди: кому належить бритва? – відказав Микита.– Коли ти боїшся, то станеш під вікном і послухаєш, що відповість дідич.

Вернулися до панського будинку. Микита увійшов.

– Хто там? Це ти, Йване?

– Я, паночку.

– Що хочеш?

– Та хочу вже закінчити казку. Ото ті два брехуни, Микита й Дорофтей, взяли собі добра у пана. Потім сіли й діляться, та як дійшли до золотої бритви, ледве не побилися. Микита сказав, що то його бритва, а Дорофтей і чути не хоче. Як за справедливістю – хто з них має взяти тоту бритву, паночку?

– А хто вліз до покою?

– Та Микита, паночку. Дорофтей був під вікном.

– Тоді бритва належить Микиті, бо він е сміливіший.

– Мудро ви сказали. Тепер і я так думаю…

Дорофтей і Микита забрали все украдене й пішли з

Чернівців. Дійшли до роздоріжжя.

– Через рік прийдеш на той самий ярмарок. Щось придумаємо знову,– порадив Микита.

– Добре, прийду,– дав згоду Дорофтей.

І вони розійшлися.

А через рік здибалися на ярмарку. Зайшли до корчми, пригостилися. Відтак пішли дорогою. їх наздогнав піп, що їхав з міста бричкою.

– Куди, газди?

– Та йдемо десь роботи шукати,– відказав Микита.

– А ви б не найнялися двоє мою корову обходити? Один буде гнати її в поле, а другий тим часом – з хліва вичищати.

Дорофтей потер долоні:

– Добре!

Микита й Дорофтей побігли за бричкою. Доки добігли, то язики вивалили.

Стали вони до попа на службу. Вранці панотець дав їм на сніданок сухого коржа й послав Дорофтея корову пасти. Микита взяв тачку, пішов до хліва. А там стільки бруду, що треба цілий місяць увихатися. Слуга наклав повну тачку гною і вивіз надвір. На брамі піп його чвахнув палицею по плечах, а як вернувся – фраснув по лиці, аж свічки засвітилися Микиті в очах. І так цілий день. Наймит уже опух від полишників.

Дорофтеєві не ліпше. Корова одразу задерла хвоста й розбрикалася по людському полю. Весь день бігав за нею. Люди йому за шкоду порахували ребра. Увечері, коли пригнав корову, Микита опитав:

– Як було в полі, Дорофтею?

– Добре, шкодую тільки, що не взяв ослона, аби мав на чім спати. А тобі як поводилося?

– Як у бога за пазухою,– відповів Микита.– Піп увесь час стояв коло мене з пляшкою горілки, а попадя – з решетом, повним булок. Як викочу тачку із стодоли, то панотець порцію горілки всипле мені в рот, а як вернуся – добродійка подає булку в зуби. Жаль, що не мав торби на ті булки. Завтра, Дорофтею, не забудь повісити торбу на плече.

– А ти – взяти ослона…

Уранці Микита взяв ослін на плечі та й погнав корову, а Дорофтей повісив собі торбу і взявся за тачку. На брамі піп чвахнув його палицею по плечах, що той аж похитнувся, а як вернувся – фраснув у лице.

«Ото моцна горілка!» – подумав Дорофтей.

Ще раз вийшов піп – фраснув по лиці! Аж свічки засвітилися перед очима Дорофтея.

«Ото смачні булочки!»–подумав собі наймит.

А Микита бігав з ослоном за коровою. Люди його зловили й порахували йому ребра. Увечері він пригнав корову, кинув ослін під стайню і каже побратимові:

– Недобре виходить. Ми обдурюємо один одного, а піп хоче нас замордувати. Треба тікати, доки живі.

– Ну, тоді тікаймо. В коморі під каменем піп має пивницю, а в ній – золото. Заберім його – і то буде плата за палиці й полишники.

Вночі вони підважили камінь, і Дорофтей спустився в пивницю. Набрав півмішка грошей і сам заліз у міх.

– Тягни, Микито, золото! – гукнув.

Микита міх – за гичку і навтікача, аби його Дорофтей не наздогнав. Так біг, що заблудився. Поклав ношу на землю і пішов шукати дорогу. А Дорофтей тим часом виліз, схопив мішок і в протилежний бік.

Микита повернувся, а міха нема.

Іде, сумний, полем і підкидає ланцюгом, що залишився у кишені від попівської корови.

А Дорофтей теж блукав по полю. Він подумав, що близько пасеться заплутаний кінь – ланцюгом видзвонює. Було б добре поїхати верхи. Дорофтей підкрався у темряві до тіні, що рухалася:

– На, на, на!..– і кинувся вперед, до коня, та зловив побратима.

Отак здибалися знову. І Микита каже:

– Давай, Дорофтею, поділимося грішми й розійдемося чесно.

– Най буде…– пристав той.

Коли зійшов місяць, посідали на траву і розділили золото. Залишився тільки один крейцер. Зійшлися на тому, що Микита буде користуватися ним рік, а потому віддасть Дорофтеєві.

Минув рік, і Дорофтей прийшов до Брехунівців. Побачивши гостя, Микита ліг горілиць на лаву, склав руки на грудях і мовив своїй жінці:

– Скажи, що я вмер.

Увійшов Дорофтей і став коло порога.

– Що, покинула душа вашого Микиту?

– Ой, покинула!

– Тоді піду купити свічку, аби йому було видно і на тому світі.

Приніс Дорофтей свічку та й приліпив Микиті до носа.

Гарячий віск стікав на лице. Микита дув спочатку спокійно, а коли свічка догоряла і добре припекла, вже фукав на всю хату.

– Не фукай, Микито, віддай крейцера…– озвався Дорофтей.

«Небіжчик» воскрес:

– Подай мені руку, най піднімуся.

Вони обнялися. За крейцера випили, щоб більше вже ніколи не обдурювати один одного. Вистачить для них дурного панства!

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі