TOU

Про невірну дружину

Про невірну дружинуБув собі гарний хлопець на ім’я Іван. Він шив із батьком чоботи. Що за тиждень нашиють, в неділю виносять продавати.

А в одного купця була дівчина. Сподобала та дівчина Івана та й почала його питати:

– Відки ти, з якого села, як звати?

– Я, Іван Іванович, швець, ми з татом чоботи робимо.

– Ходи зі мною, – каже та дівчина. – А чоботи зостав на батька.

Повела вона його з собою, нагодувала добре, дала сто рублів та й каже:

– Ти кинь цю роботу. Я тебе полюбила і хочу за тебе заміж іти. Сватає мене син одного купця, та я його не хочу, бо він поганий. Ти завтра ввечері будь на такому-то місці.

Як узяв він тих сто рублів, то так урадувався, що й забув на другий день піти на умовлене місце. Накупив на ті гроші товару, та й далі шиють з батьком чоботи. Нашили і знов на базар. Не встигли товар розкласти, а та дівчина вже й тут.

– Я казала тобі, а ти не послухав мене. Ходімо зі мною.

Приводить вона його в магазин та й каже:

– Вибирай собі костюм.

Та купила йому костюм, краватку і ще багато чого. Вбрала його файно і наказує:

– Щоб ти більше тою роботою не займався, бо мені соромно.

Після того вони ще кілька разів зустрічалися, і чимало грошей вона витратила. Дізнався про це купецький син, якого дівчина не схотіла, та й каже її батькові: «Ваша дочка рознесла багато грошей». Той одразу до каси, робить рахунок, а грошей не вистачає. Розпитався він дочку. Тоді закликає Івана Івановича і говорить:

– Забирайся, щоб тебе тут не було, бо як будеш тут, то я тебе знищу.

– Дайте грошей, то поїду, бо я не маю з чим їхати, – каже Іван.

І купець дав стільки грошей, скільки Іван міг у руку хапнути.

Пішов Іван на пристань, купив собі корабель та й почав їздити з держави в державу і продавати всілякі товари. І часто згадував він за ту дівчину та дивився на іменний перстень, який вона подарувала.

Одного разу подумав Іван: «Ану, поїду в той город. Може, побачу її?» Коли приїхав, то сказав рознести по городу афішки, аби люди приходили купувати товари на його кораблі. Прийшов і батько тої дівчини. Набрав собі усього, а грошей не вистачає. Іван зразу пізнав його, а той Івана не пізнав. От купець і каже Іванові:

– У мене грошей не стає. Але завтра маю весілля, то приходьте, і я віддам гроші.

На другий день Іван бере з собою товариша та й іде на те весілля. Їх там файно прийняли. А молода ходить і пригощає гостей. Кого пригостить, той дарує їй гроші. Підійшла й до Івана. Та й не пізнала його. Іван пригостився, витягнув великі гроші і загорнув у них іменного персня. Вона пішла в окрему кімнату, замкнулася там, розгорнула гроші і пізнала свій перстень. Та як побачила його, то так і впала нежива.

Люди сюди-туди за молодою, а її нема. Розломили двері, а вона мертва. «Що ж я наробив!» – подумав Іван.

Занесли мертву до церкви та й замкнули там на ніч, а самі почали лагодитися на похорон.

«Піду-но я до церкви та хоч гляну на неї», – подумав Іван.

Приходить, а там сторож не пускає Івана. Заплатив йому Іван, і сторож пустив та й замкнув за ним двері.

Довго стояв Іван коло труни. Аж тут із вівтаря обзивається якийсь голос: «Іване, уступися звідси». А Іван стоїть. «Хай би я сам умер із нею», – думає він. Коли це другий раз обзивається голос: «Уступися!» А він стоїть. «Уступися, Іване!» – кричить втретє хтось із вівтаря. І тут на груди померлої упав звідкись папірець. Він узяв його і почав читати. Прочитав раз, другий, а як третій раз прочитав, підвелася мертва. Підвелася та й каже:

– Як же я довго спала.

– Добре ти спала, але не знати, що далі буде, – каже Іван.

Та й веде її до дверей. А сторож як відчинив двері та як побачив її, то налякався і не знає, що робити.

– Не бійся, – каже Іван сторожу, – в чім вона є, в тім і назад повернеться в труну.

Прийшли вони на корабель, і наказав Іван своїм людям: «Зробіть із воску дівчину і одягніть у одяг молодої, а молода одягнеться в інше».

Зробили воскову дівчину, віднесли в церкву та й поклали в труну.

На другий день приходить Іван до купця, а там готуються до похорону.

– Ви йдете ховати, а вона жива, – каже Іван.

А люди думають: «Що він говорить? Він якийсь неакуратний в умі». Приходять до церкви, а Іван бере та й крає мертву надвоє. І всі побачили, що то віск. Питають, де ж поділася мертва? Приступає до Івана купець: «Віддай дочку». А Іван каже:

– Один пан викопав та й викинув на дорогу молоде деревце. Я узяв його та й посадив. Воно вже дає плоди, а той пан хоче відсудити його від мене. Я йому того дерева не дам. Дочку вашу я підняв із гробу, як те деревце з дороги. Вона у мене на кораблі.

– Будемо робити весілля, – сказав батько.

Зробили вони весілля. Іван доручив свій корабель капітанові і відправив його торгувати, а сам зостався з жінкою у тому городі. Купили вони великий дім та й живуть собі.

А в той город приїхав полк на заняття, бо там добра толока була. Солдати стали біваком, а полковник шукає собі квартиру та й ніяк не може знайти. Іванова жінка й каже:

– Ми маємо кімнат багато, хай він живе у нас.

І прийшов полковник до них жити.

Іван усе шукає собі комерцію, аби дурно не сидіти, і часто не буває дома. Полковник кинув оком на його жінку, і порозумілися вони обоє. Аж тут приходить полкові наказ забиратися на своє місце. Полковник відправив солдатів та й сам збирається в дорогу. Жінка й каже Іванові:

– Давай проведемо його, проїдемо трохи з ним, бо я ще на кораблі не їхала.

На другий день забрала їх баржа і повезла до корабля. Коли приїхали на пристань, жінка говорить:

– Іване, я забула ключі й золотий браслет. Вертайся і привези.

Іван поїхав, а вона пошепталась із полковником, і той наказав капітанові пускати корабель у хід. Повернувся Іван з ключами та браслетом, а їх нема, лиш димок видно на морі. Наймає він інший корабель і гай у погоню! Приїжджає на місце, а полковник із його жінкою вже на воєнному кораблі – не підступай!

Відправив Іван корабель, а сам зостався в тому місці жити. Одяг фуфайку, не бриється тиждень-другий, заріс, зовсім змінився. І все шукає зустрічі з полковником.

Вийшов він якось у город, дивиться, дорогою йде той полковник. Скинув Іван шапку, поклонився та й говорить:

– Будьте добрі, чи нема тут якоїсь служби для мене?

– Є, – каже полковник, витягає зі шкатулки папірець та й щось пише. – Іди по такій адресі, і там тебе приймуть.

Пішов Іван з тим папірцем, та й взяли його у полковника служити. Служить він і все стережеться, щоб зі своєю жінкою в лице не стрітитися. Але одного разу вносить він дров на кухню, а вона з других дверей і собі туди. Подивилася, обернулася та й пішла геть. І зрозумів він, що пізнала його жінка.

Якраз тоді полковник написав накази, щоб зачитати офіцерам, які заняття мають бути завтра. А вона взяла ті накази, зім’яла та й викинула на сміття. Посходилися офіцери, побесідували, а наказів нема. Жінка каже:

– Я виділа, що наш слуга взяв якісь папери та й заніс на смітник.

Пішли туди та й знайшли ті папери. Закликали Івана, він каже, що не брав, але нема йому віри, а їй віра є.

Суд присудив Іванові розстріл через двадцять чотири години. Посадили його в темницю, а він виставляє голову і дивиться надвір. Вартовий каже:

– Як не сховаєш голову, то зараз застрелю.

– Мені вже не страшно, – каже Іван. – Як не зараз, то завтра вб’ють. Ти подивися, чи немає нікого, я кину тобі гроші. А то мене розстріляють, і гроші пропадуть. – Солдат був ласий до грошей і взяв їх, а Іван говорить: – Там у грошах є папірець. Щоб ти мене через три дні після розстрілу відкопав і прочитав наді мною цей папірець три рази.

Солдат – його звали Ярославом – пообіцяв, що зробить це.

Коли Івана розстріляли, жінка сказала:

– Не ховайте його тут близько, а ховайте в полі і поставте над могилою караул, бо він оживе.

Так вони й зробили. І потрапила в караул рота Ярослава. Але сам Ярослав не йде, бо має гроші і гуляє в городі. Нарешті бере чверть горілки та й іде в караул на поле, а там вартовий ходить та й не пускає його.

– Дурню ти, – каже Ярослав, – чи не видиш, що чоловік у сирій землі лежить? Втече він, чи що? Не бійся, випий за моє здоров’я, – солдат випив із тої чверті та й пішов з Ярославом у караульне приміщення. Там почали на вартового кричати, а Ярослав каже: – Перестаньте, це я його зняв.

Сіли вони та й кінчають горілку.

Понапоював усіх Ярослав, а сам узяв лопату, добув мерця, прикрив шинелею голову, засвітив свічку, дістав той папірець та й почав читати. Як прочитав три рази, мрець підвівся. Подали вони один одному руки. Воскреслий Іван сказав:

– Я тебе нагороджу.

Та й розійшлися.

Чує Іван, що в царя дуже хворіє дочка. Відки не сходилися лікарі, нічого не допомагає. «Ану, піду і я», – думає Іван. Приходить, а на воротях не пускають. «Тут уже не такі, як ти, були», – кажуть. А цар ходив по балкону, забачив його та й махнув варті: «Пустіть!»

Зайшов Іван та й каже цареві:

– Я вашу дочку вилікую.

Та прочитав над царівною того папірця, і вона підвелася здорова. Зрадів цар і каже Іванові:

– Якщо не маєш жінки, то віддам доньку за тебе, а як ні, то дам тобі, що скажеш.

А Іван йому відповідає:

– Я беру вашу дочку. І давайте мені під владу ту часть держави, де служить такий-то полковник.

Побралися вони з царівною та й живуть. Одного разу Іван каже:

– Хочу побачити, чим я владарюю.

– То бери з собою солдатів, – каже жінка.

Але він не схотів солдатів брати. Вбрав шинельку, на голову капелюх та й пішов.

Приходить він у город, де стоїть той полк, заходить у корчму та й замовляє їсти. І всі дивуються, що такий нещасний, а такі дорогі страви замовляє. Аж тут попри вікно Ярослав іде. Іван постукав у вікно.

– Сідай, – каже, – пообідай. З якої ти частини? Як твоє начальство?

А Ярослав:

– У нас таке начальство, що не дай Боже нікому. Ще коли наш полковник ходив нежонатий, то легше було, а тепер узяв якусь гадину. Як не він, то вона в полк приїжджає.

Пообідали вони. Тут Іван скинув із плечей шинелю, а на ньому царське вбрання. Ярослав схопився, а Іван каже:

– Сідай. Пам’ятаєш, як ти стояв на посту коло тюрми і взяв у засудженого гроші?

– Пам’ятаю.

– А ти його відкопав?

– Відкопав.

– А що він сказав?

– Сказав, що нагородить мене.

– Оце я й є той чоловік. І я нагороджу тебе. На тобі цю записку. По ній тобі дадуть їсти-пити, скільки захочеш. Візьми завтра з собою ще одинадцять добрих хлопців та й приходьте сюди.

На другий день вишикувався полк. Приїжджає Іван у царському вбранні. Коло нього полковник і жінка полковника на коні. Іван розпитує солдатів: «Як живете? Як вас годують?..» Коли це з вулиці пісні, крики – іде Ярослав, а з ним одинадцять п’яних солдатів. Начальство пошепталося та й хотіло вийти напроти, щоб зупинити бешкетників, не пустити, та Іван не дозволив.

Підходить Ярослав з командою ближче.

– Хто тут старший? – запитує Іван.

– Я! – виструнчився Ярослав.

– А гвинтівки ваші де, а патрони? – крикнув Іван.

Та й каже полковникові:

– Це ви такий командир? Це ви так їх навчили? Ану, злазьте з коня! Роздягайтеся! Ти, – каже Ярославу, – бери полковницьку форму, а полковник візьме твою.

А жінка уздріла це та й пустилася конем утікати.

– Зловіть її! – крикнув Іван солдатам.

Зловили її, і наказав Іван порубати шаблями невірну дружину.

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі