Бавилася одного разу Дівчинка із Повітряною Кулькою.
— Ходімо в піжмурки гратись! — гукнула її подруга.
Дівчинка прив’язала Кульку до лавки і побігла.
Довго сиділа Кулька на ниточці. Дуже сердилась, що Дівчинка її залишила.
— Мені надокучила ця коротка нитка! Я хочу літати! — смикалась, поки не відірвалась. Але злетіти не могла і тому сердилась ще дужче, підстрибуючи по доріжці.
Враз зупинилася біля галявини.
— Гей ви, лінюхи! — гукнула до Кульбабок.
— Скільки можна триматись за стебельця! Давайте разом літати!
— Ми не можемо з тобою мандрувати. Наше коріння в землі, — відповіли хором Кульбабки.
— Ну то й що? — роздула боки Кулька. — Я також ніколи не літала. Завжди гралася з Дівчинкою. Вона прив’язала мене за ниточку до лавки. Я смикалась, поки не відірвалась. Тепер шукаю, з ким би мені полетіти.
Кульбабки дружно почали вовтузитись, аж погубили біленькі шапочки. Над галявиною піднялась пухнаста хмарина.
— От з ким я полечу! — закричала Кулька.
Але щось не пускало її злетіти. Пухнаста хмаринка була вже далеко і високо, а Кулька все ще бігала по галявині, галасувала, сердилась. Вона ледве не збила з ніг Вітерець, що прогулювався стежкою.
— Ти чого лементуєш? — отямившись, запитав він.
— Я не можу злетіти! — відповіла Кулька.
— Тебе тягне до землі тітонька злість, — сказав Вітерець. — Для того, щоб полетіти, треба бути веселим, як я.
Вітерець почав стрибати, крутитися, перевертатись. Врешті він розбігся і… полетів. Привітався до Хмаринки, вклонився Сонечку. Вітерець був
дуже кумедний, і Кулька дзвінко розсміялася. У ту ж мить вона стала зовсім легкою і полетіла у небо.
