Перед кухонними дверима стояв старий правий черевик.
Йому було сумно: ніхто не взував його відтоді, як він втратив свого брата — лівого черевика.
А було це так.
Якось влітку дощ падав цілий день і всеньку ніч, не перестаючи. Вони з братом, вичищені до блиску, стояли на ґанку, і дощ їх не намочив. Аж раптом почувся страшний шум, і перша хвиля каламутної води залила двір.
— Що це, брате? — злякано вигукнув лівий черевик. — Звідки ця вода? — Не знаю, — розгублено відповів правий. Він хотів іще щось додати, але тут друга хвиля, значно вища за першу, забурунилася на обійсті, залила квітники, вхопила порожнє відро, віник, миску і побігла далі.
Не встигли черевики зойкнути, як вал води накрив їх і поніс невідомо куди.
— Тону-у-у! — спромігся вигукнути правий черевик, але його ніхто уже не почув.
Коли повінь схлинула, господар знайшов правого черевика під парканом у найдальшому кутку двору.
Він був брудний, повний мулу. Від колишнього глянцю не залишилося і згадки.
І все ж господар вимив, висушив його і поставив на попереднє місце. Правий черевик з надією чекав, що ось-ось поруч із ним стане його брат, але його не було.
— Мабуть, понесла вода білолашного невідомо куди, — думав черевик і гірко зітхав.
Так і стояв він самотою, розуміючи, що в будь-яку мить його можуть викинути на смітник, бо кому потрібен черевик без пари? Минуло літо, осінь, а потім наступила зима. Одного дня у повітрі весело закружляли сніжинки, і господар заніс старий черевик у передпокій.
Він був там не сам. Поруч розташувалися кімнатні пантофлі з кольоровими бантиками і хутряними бомбончиками. Вони весь час про щось перешіптувались і час від часу хіхікали, позираючи в його бік.
— Хіба це взуття, — думав черевик. З ними і не поговориш, бо що вони бачили, крім пухнастих килимів на долівці?. .
Та все ж, коли господарі вдень були на роботі, черевик перекидався словом-другим зі своїми сусідками і йому трохи відлягало від душі.
Уночі було гірше. Кімнатне взуття розходилося по дому. Великі і маленькі черевики, як і належить, мирно спали у своїх коробках. А старий черевик залишався самісінький.
Однієї ночі господарі з дітьми ніяк не могли вкластися у постіль і довго-довго, аж за північ, ходили із кімнати у кімнату. Черевикові дуже хотілось дізнатися, у чому річ, але він не мав у кого про це запитати.
Нарешті все затихло. Погасло світло, дім заснув. Блідий відсвіт ліхтаря, що горів над ґанком, кидав на підлогу химерні тіні. Черевик непомітно задрімав. Ураз він прокинувся, бо відчув, що поруч хтось є. Поглянувши вгору, мало не зомлів: перед ним у золотистому вбранні стояв святий Миколай. Старий черевик одразу впізнав його, хоча й бачив лише на іконі.
— Святий Миколаю! — радісно скрикнув він. — Невже це ти? — Т-с-с-с, — приклав палець до губів Миколай. — Так, це я. Сьогоднішньої ночі я відвідую усі домівки і приношу подарунки дорослим і малим. От і до вас завітав.
— Я такий щасливий, що бачу тебе, — прошепотів черевик.
А святий Миколай тим часом уже викладав зі свого великого мішка різні-різні гостинці.
— Оце для господаря, це — для господині, — поклав він маленькі коробочки. — Оця лялька — для їх слухняної донечки, а м’яч — синочкові. А ще ось цукерки, мандаринки…
Святий Миколай поскладав подарунки у черевик, м’яча і ляльку розмістив поруч.
— Послухай, друже, — звернувся він до черевика. — Я не піду класти подарунки під подушки, бо маю іще дуже багато домівок обійти. Доручаю їх тобі. Сподіваюся, ти не підведеш.
— А як же?. . — почав було черевик.
— Я так роблю у багатьох країнах: кладу гостинці у панчішки, у черевики. Це всім подобається. Ну, прощавай, — сказав святий Миколай. — До наступного року! Він так само непомітно вийшов, як і увійшов. А старий черевик, схвильований і щасливий, не спав до ранку.
Удосвіта, коли ледь-ледь розвиднілося, діти схопилися і почали заглядати під подушки. Не знайшовши там нічого, дуже засмутилися. Але мама сказала, що треба, мабуть, шукати в іншому місці. Діти побігли сходами вниз і у передпокої побачили старого черевика, переповненого барвистими пакунками. Радості їх не було меж! Мама і тато також тішилися, що Миколай не забув і про них.
Але найбільше радів старий черевик, що саме йому святий Миколай довірив зберігати подарунки аж до ранку.
— Діти, — сказав тато, — подякуймо Миколаєві. А старий черевик відтепер разом із нами щороку чекатиме Миколая.
Старому черевикові перехопило подих: це правда чи йому почулося? Невже він знову потрібен? І це був найдорожчий подарунок, який він отримав на свято!
